Спочатку:
На сторінку книги
От тепер я таки втрапив.
За минулі півроку я більш-менш привів своє нове тіло до кондиції, тягаючи каміння та дровеняки. І навіть опанував заново дещо з рукопашки. Відсутність реального спаринг-партнера та інструктора неабияк дошкуляла, але, як виявилось – якщо вже знаєш, що до чого, то навчитись (навіть з нуля) цілком можливо.
Тож, давши “братюням” вчергове себе підловити, я на додачу дав їм ще дещо. Чортів добрячих! Показав, так би мовити, чиє кун-фу крутіше. А кун-фу в стилі 178 полку ССО “Заграва”, скажу я вам, мало хто за крутизною переплюне!
От тільки в процесі давання чортів я дещо перестарався – обидва моїх бойовитих родичі після нашої “плідної розмови” десь зо дві доби відлежувались.
Батя Джон спочатку звично дав мені дубця по багатостраждальному задові, але потім – похвалив, сказавши, що я не така “ганьба роду”, як він собі думав, і він пишається, що я нарешті зміг постояти за себе.
Та найгірше сталось потім. Братики, звичайно ж, не лишили цього випадку просто так і зачаїли злобу. Щойно оклигавши, Рорі – старший – взяв та й викликав мене на герць.
Ні, вже не голіруч – тоді б я йому просто знову дав тягла, і він це чудово розумів. А на мечах! Все, як годиться в отому вашому середньовіччі.
І тут раптово виявилось, що мечем-то битись я й не вмію. Ні мій “носій” не вміє, ні я сам в минулому житті. Колись, ще замолоду, тусувався з реконструкторами – але з ними я більше опановував високе мистецтво літрболу, ніж вчився залізяччям махати. А треба було вчитися! Але, що вже там… Знав би, де прилетить – не копав би там бліндаж.
Відмовитись я не можу – тоді мене точно весь клан зневажатиме й рахуватиме за чмошника. Захищати мене ніхто не буде – батя Джон сказав, що Рорі у своєму праві, а я маю “з гідністю прийняти долю”. Маю пишатись! Батько мене дуже любить та цінує.
Те, що з мечем я дружу трохи менше, ніж Грета Тунберг з РПГ… Ну, ви вже зрозуміли, що то всім попри мешти?
Лишається одне – освіжити в пам’яті свої знання тактики. А саме – таку річ, як “тактичний відступ”.
І не треба ото мені тут казати, що справжні козаки не тікають! По-перше, козаки іноді таки відступали – щоб заманити ворога в засідку, наприклад. Або обійти з тилу і надерти… Ну, оте саме, що зазвичай надирають.
По-друге – козаки боронили свою землю. А моя батьківщина лишилась там, у іншому світі. Ці гори мені не рідні ні разу, і, чесно кажучи, я вже давно подумував над тим, аби звідси звалити.
І по-третє… Не те щоб я сильно боявся померти – та це не значить, що я дам отак по-тупому себе зарізати.
Тож, великий світ чекає на мене
