Спочатку:
На сторінку книги
Князівство Вольфенштейн – наш найближчий сусід на півдні. От туди я й вирішив майнути. Ні, можна було, в принципі, податися до гномів, до них теж не те щоб далеко… Але що я там загубив?
По-перше, вони не люблять людей. Тут я з ними солідарний – я теж людей не вельми люблю, особливо деяких. Та річ не в тім – просто мене завжди там матимуть за чужинця. В мене, звісно, є досвід інтеграції в чуже суспільство (вгадайте з трьох раз, у яке саме), але… Як то кажуть: “Батько вдома, я в млині – нафіга воно мені?”.
Навіть не питайте, як я сюди дістався. Хоча… в двох словах розповім.
Отож, я позичив удома деякі речі… Ні, не вкрав, а позичив! Я ж частина клану, ні? Ну, до того моменту, як накивав звідти п’ятами.
Або – експропріював, якщо завгодно.
Зокрема, підбрив у діда мапу – без неї я б точно не дійшов.
Ще дещо довелось “позичити” у селах по дорозі… Один раз мене спалили й довго гнались з вилами. Відбиватись я не став – по-перше, нахіба калічити бідних пейзанів? А по-друге, вони ж з вилами. І їх багато.
Взагалі, мені дуже пощастило. Я вже добряче підзабув, як воно – виживати у дикій природі. Ну, якщо без зброї, спорядження, газового балону та зарядної станції.
Забув, наприклад, що дорогою мені можуть трапитись дикі звірі. Ні, ножа добрячого я, звісно, теж з собою “позичив” – але що той ножик дасть проти гірського тигра? Це в кіно маленький винищувач може підірвати “Зірку Смерті”, а в житті воно трохи так не працює.
Забув, що можна банально подряпати ногу і занести якусь заразу… Хоча ні, про це я не забув. Тому також “позичив” деякі лікувальні мазі. Добре, що зіллєварінням, на відміну від магії, горяни не гребують.
Вдруге пощастило, коли з’ясувалось, що кордон на півночі сусіди майже не стережуть. Хоча… Хто їм там загрожуватиме? Горяни з мечами та луками? Не смішно.
Там, власне, і лучників не так багато. Справжнім мужикам, бачте, западло стріли метати – справжній мужик повинен битись мечем, лицем до лиця. Як там було… “Стрілядло й жбурляло – то не для справжня орка. Для справжня орка – то рубидло й трощидло, стукати тупа людиська!”. До речі, орки в цьому світі теж є. Але то – інша історія.
І от переді мною місто. Прикордонне. Змахує на типове середньовічне містечко – але деякі будівлі, зроблені з чогось на кшталт наших бетонних плит, трохи псують цю картину. Псує її і гуркіт мотора, що долинає звідкись здалеку.
Поправивши торбу на плечі, я рушив уперед. Вирішив сильно не нахабніти й зайти не через головний в’їзд, а піти манівцями. Як казав Арнольд в одному зі своїх фільмів – “велика помилка”! Хоча… може й ні.
Варто було трохи заглибитись у провулки – і “комітет з урочистих зустрічей” був вже тут як тут. Двоє вийшли спереду, двоє – зі спини, відрізаючи шлях до відступу. Одягнені як попало – в того полиняла та явно завелика сорочка, в того – шмат шкіри, що в попередньому житті був курткою, ще якесь дрантя… Зате хоча б у штанях, тож мені гріх їх засуджувати.
Всі, до речі, десь мого віку. Ну, нинішнього мого віку.
Але… Гопота у темному провулку? Серйозно? Це ж кліше з клішів… чи з клішей… Трясця, як правильно?
Та жартую, я знаю, що в множині теж буде “кліше”. Але ж так нецікаво, альо!
Один з них щось промовив. Глузливо, можливо навіть саркастично – але абсолютно незрозуміло. Ну, ясен пень, що вони з горянами однією мовою не говорять! Яка неподіванка…
Примітно, що мову Півострова я знаю – вона мені, як я зрозумів, дісталась з пам’яті “папєрєдніка”. Разом з уривками інших знань, які дали мені змогу більш-менш второпати, куди мене занесло, і не розпитувати старих взагалі про усе. А то б реально подумали, що, цейво… біс поплутав.
– Моя твоя не розумій, – щиро відповів я. – Тубільця не знати мова велика біла людина.
– Тю, та це ж гірський вишкребок! – раптом мовив по-нашому один зі шпанят – без двох зубів та з намотаною на голову ганчіркою (мабуть, вона мала б гордо зватись “банданою”). – Чуєш, ти. Скидай торбу й вивертай кишені – ти, бачу, при барахлі, а Латандер велів ділитися. Спідницю, – він гигикнув, мабуть, вважаючи себе нівроку гумористом, – так і бути, можеш не знімати.
Я посміхнувся. Широко, від душі. Якщо й існує в реальності ота славнозвісна “посмішка на всі тридцять два” – то це була вона.
– Хлоп’ята! Вас-то мені й не вистачало.
