Спочатку:
На сторінку книги
Начальник міської варти виглядав… Так виглядав би, мабуть, типовий прапорщик чи будь-який інший тиловий персонаж, якщо його вдягнути у лляну сорочку, жупан та шаровари, а потім дати криву козацьку шаблюку й пістоль.
Він мав м’ясисте обличчя, залисини на круглій макітрі та пузце. Під грубою шкіряною курткою виднілась легка кольчужка, що виглядала б цілком природно, якби в комплекті з нею не йшов револьвер на поясі. Звичайний собі револьвер, зовсім як в нас. Я раз у раз зиркав на зброю, і тутешньому головному лягавому це вочевидь не подобалось.
Мабуть, йому взагалі не подобалось, що він має витрачати свій час на мене, замість пригоститись пончиком, жлуктити сидр, заливати до доньки якогось місцевого торговця… Цікаво, як в цьому світі розважається всяка навколополіцейська братія?
А ще – він не знав гірської мови. Ніколи такого не було, і ось знову! Тож спілкувався зі мною через підлеглого. Десятник Бруно, так той представився. Він був так само вдягнений, але, на відміну від “шефа” – молодший та підтягнутіший.
– Рене МакДугал, значить… – він замислено розглядав якісь папери не столі, наче там могло бути щось про мене. Зуб даю – вони тут до цього дня знати про мене не знали. – Що ти тут взагалі забув? Ви ж не виходите зі своїх гір і не визнаєте “мерзенної влади машин”. Так само як і “клятого чаклунства”.
– Що ви, пане вартовий! – з усією щирістю, на яку був здатен (і на яку не здатен -теж), відповів я. – Я не такий. Мен не властиві забобони моїх родичів, я вірю в розвинене суспільство і хочу більше про нього дізнатися.
Я хотів сказати “прогресивне суспільство” – але у мові Півострова слово “прогресивний” банально відсутнє, тож я не міг так зробити. А шкода! Ото б вже вони баньки повитріщали.
– Але це виглядає напрочуд підозріло, сину мій. Ти кажеш, що хочеш більше дізнатися про світ навколо – та чи не криється за цим якихось темних помислів?
Це ще один персонаж, який тут з нами присутній. Брат-дізнавач Ігнаціо. Біла Інквізиція Латандера. Ага, в цьому світі таке теж є.
В принципі, логічно. Раз є магія – то можуть бути, як мінімум, якісь темні чаклуни. Чого б тоді й інквізиторам не бути? Може, вони навіть реально борються зі злом. Ще б не виглядали так крінжово…
Ні, біле пальто з золотим шиттям – це ще так-сяк. Мабуть, це символізує його об’єктивність та неупередженість… Ну, ви зрозуміли?
А от сам святий брат мені з першого погляду не зайшов. Худий, кістлявий, морда – як зі шматка господарчого мила висічена, ріденьке волосся, очі як в риби, погляд – чіпкий та пронизливий. На контрика схожий.
Не люблю контриків. Мав досвід… не вельми приємного спілкування.
– Що ви таке кажете… емм… отче? Ваша Святість? Як мені до вас звертатися?
– Просто брат-дізнавач, – він покровительственно махнув рукою. – Обійдемось без чинів та санів.
– Гаразд… брате-дізнавачу. Запевняю, що жодної темряви у моїх думках годі й шукати! Ще у дитинстві, варто мені було замислити щось лихе, батько одразу брав палицю й вибивав з мене ці думки… Ну, через те місце, з якого вони й народжуються. Тож мої помисли чистіші за Святе Писання!
От нащо, питається, ляпнув? Раптом в них тут немає ніякого Святого Писання, і виразу такого немає? Язик мій – оголошую тебе ворогом народу. Себто моїм, позаяк єдиний представник Українського Народу у цих землях – це я, єдиний та неповторний.
Але, здається, проканало.
Брат-дізнавач дістав з кишені щось схоже на золотий монокль, у склі якого блимала сітка з синіх сяючих ліній, уважно подивився крізь нього на мене.
– Аура чиста. На диво насичена, як для звичайної людини… Але це не є ознакою темного чаклунства. Сподіваюсь, твої наміри так само чисті.
Упс, а це вже стрьомно. Я в цілому не в курсі стосовно аур – але здогадуюсь, чого вона в мене така… насичена. Ну а ви думали! Душа українця сяє, наче смолоскип, а моя, либонь, як ціле вогнище. Я вже казав, що я напрочуд скромний хлоп?
Здається, пронесло. Не спалили. Ні в переносному сенсі, ні в прямому… А то тут, гадаю, можуть.
– Гаразд, повернімось до справи, – десятник, побачивши, що інквізитор втратив до мене інтерес, знов узяв бика за роги. – Вільгельм і його друзі стверджують, що ти напав на них та скалічив.
Тут, гадаю, варто забігти… Ні, не вперед. Якраз таки назад.
Звісно ж, я дав тим леликам тягла. А ви як думали? Після Рорі і Клейна це навіть не бійка – так, розминочка. Горяни битися вміють, що не кажи. Техніки їм трохи бракує, а взагалі – вміють.
Може, з роздаванням тягла я десь перестарався – через що, власне, патруль міської варти заламав нас усіх, не особливо розбираючись, хто тут терпила… ее, тобто потерпілий, а хто злочинець. Але ж… Та альо! Їх четверо, і вони на вигляд явно поганці, а я – цілком собі добропорядний громадянин! Ну, майже…
І не калічив я їх, не треба оце тут. Ну, руку зламав одному… Подумаєш. До весілля точно заживе. Бо, судячи з його вигляду, весілля в цього легіня буде ще не скоро.
Все-таки є речі, які в усіх світах завджи однакові. Правоохоронні (чи лівоохоронні?) органи тут майже такі ж, як і в нас.
– Та ви що! – мені навіть щире обурення вдавати не довелось – саме прийшло. Добровільно. Прям як я колись. – Пане десятнику! Хіба ж я геть дурний – цибати на чотирьох здорових хлопів? Я захищався, і теж, між іншим, постраждав. Чесне горянське! Можу показати.
Так, мене теж пару раз зачепили. Все-таки це тіло ще не настільки вправне, щоб одному махатись одразу з чотирма. Зокрема, я отримав два добрячих копняки по… Ну, по тому місцю, по якому батя Джон палицею любив пройтись. Тепер точно буде синяк, і саме його я хотів показати прискіпливому слузі правопорядку. Ну а що? Теж доказ!
– Не треба показувати, – подумавши, десятник вочевидь вирішив, що Париж не вартий меси… Ну, тобто, справа не варта мороки.
Ех, а так хотілось!
– Варто було б тобі вліпити штраф за хуліганство, – продовжив він, – але наш князь – добрий та великодушний, і його підданим годиться наслідувати цей приклад.
Не давши мені відповісти, що я думаю про великодушність правителів і взагалі політиків, він узяв зі столу один з папірців.
– Зроби собі документи, Рене МакДугал. У нашій країні не люблять волоцюг! Тут написано, до кого звернутись у магістраті і де зробити відбиток аури, – він з прищуром подивився на мене. – І вивчи мову! Вона не винна, що ти її не знаєш.
Золоті слова! Багатьом варто дослухатись. І у цьому світі, і в нашому.
