Раді Вас бачити!

Над Інсмаутом… тобто Нейсмутом, згущались хмари. Вечоріло. Вивіски-ілюзії над кафе та магазинами починали сяяти яскравіше, а вулиці помалу порожніли – жителі мегаполіса поспішали додому.

Елітний житловий квартал майже не подавав ознак життя – окрім невиразного блимання в деяких вікнах. Охоронець коло в’їзної брами стояв нерухомо і, схоже, відверто нудився.

Ніщо не тривожило спокійну та безтурботну атмосферу цього місця… Окрім легіня у червоній сорочці, що причаївся в тіні розлогого дерева по протилежний бік вулиці.

Легінь у червоній сорочці – це, звісно ж, Дзен. А Дзен, якщо ви ще не забули – це я.

До охоронця підійшов хлопчина-посильний та віддав йому стакан з кавою на підставці. Я підібрався. Чергова фаза плану вступала в дію.

Спитаєте, чого я туди лізу – хоча давав чесне скаутське, що не влипатиму ні у що незаконне? По-перше, як я вже згадував – скаутом я ніколи не був. По-друге… Ну, треба ж з чогось починати? За серйозні замовлення – типу, піди туди, знайди те, розберись з бандитами, зачисть монстрів в аномальній зоні – я поки що братись не міг.

В мене ж навіть зброї ніякої не було!

Ну а ви як думали? Це в отих ваших фентезі потраплянцю одразу видають супер-пупер чарівний меч, тисячу золотих грошового забезпечення, після чого головком урочисто наказує - йди та бори зло! В ім’я Юрія Хмельницького та в пам’ять про Конана з Кіммерії, що колись освоював для нас Крим.

А в житті, кісята, воно так не працює. Хочеш жити - вмій вертітись, як антена у FPVшника, якому свинособаки зайшли в тил.

Конкретно цього разу залишків “чесно награбованого” вистачило на купівлю деяких приблуд, які мали допомогти мені зробити справу, лишившись при цьому непоміченим. Бажано. А то візьмуть за те саме місце, по якому батя Джон… Ну, ви в курсі.

Попередньо я ретельно вивчив графік чергування охоронців – аж до того, де й коли вони замовляють собі каву, аби не заснути на посту.

Снодійне я купив у алхімічній крамниці. Натриндюнькав, що для себе – перед цим спеціально добу не спав, аби під очима з’явились мішки.

Лишалось у потрібний час пробратись до кав’ярні за принципом “тихо прийшов, накапостив, пішов” та підлити зілля в техномагічну кавоварку. Це мені абсолютно проблем не склало. Звісно, там не лише квартальні охоронці в цей час замовляють “експрессо”... Значить, ще в когось сьогодні буде міцний здоровий сон. Вважай, добру справу зробив.

Годинника в мене не було, але я давно вмів відраховувати час без нього. Хвилина, друга… Зараз!

Притулившись до огорожі, доблесний страж кривопорядку з усіх сил намагався боротись зі сном. Але Морфей (не тей, що з Матриці) – дядько суворий, і врешті переміг. Спершись спиною на браму, здоровило тяжко сповз униз, і за кілька секунд його голова безвільно звісилась набік.

Я почекав, про всяк випадок, ще півхвилини, впевнився, що поблизу нікого немає, й перебіг вулицю. Подивився на одягнутого в броню й обвішаного зброєю та снарягою здорованя, що спав, наче немовля… І таки не втримався.

– Ну ти, цейво… не розстраюйся! – схилившись, лагідно поплескав його по щоці. Діставши з кишені амулет, активував його й хутенько переліз огорожу.

Амулет, разом з деякими іншими прибамбасами, вдалось дістати через замовника та його підлеглих. Він, як мені пояснили, викликав спотворення в магічному полі, розмивав ауру… Це викликало збій в артефактах охоронної системи і давало буквально кілька секунд, щоб пройти повз них.

Потрапив би я до цього світу у інший час – і, можливо, такий фокус в мене б не пройшов. Тоді магія була на зовсім іншому рівні, відповідно, й артефакти були зовсім не ті. Коротше, небо було блакитніше, трава зеленіша… Ну, ви зрозуміли.

Поспілкувавшись з Вільгельмом та погортавши пару книжок з всесвітньої історії, я дізнався, що в одній давній та нівроку жорсткій зарубі (в історії вона згадується як Магічні Війни) світ втратив чимало здібних чарівників. Їх банально повбивали. Відповідно, й чималий пласт магічних знань був утрачений.

Деякі народи – ті самі темні ельфи, або сонячні, про яких ніхто давно не чув, але вони десь є – частину знань зберегли. Решті так не пощастило.

Одним словом – магія деградувала. Прям як один “братський народ” свого часу. А, хоча стоп – вони ж такі завжди були.

З одного боку, саме це пізніше спричинило розвиток науки й техніки. З іншого… Конкретно зараз це на руку Дзену. Тобто мені.

Прошмигнувши між будинками, я засів у кущах в потрібному місці й знову почав рахувати хвилини. Скоро горе-охоронець прокинеться – кава мала частково нейтралізувати сонне зілля. За день до того, як йти “на справу”, я перевірив цю штуку на собі.

Ніхто не дізнається, що він заснув на посту… Навіть сам він не одразу допетрає, в чому річ. Кіпішу не відбудеться.

А там і мій клієнт наспіє…

З вулиці долинув гуркіт самохода. Він зупинився коло брами, грюкнули дверцята… Схоже, він.

За хвилину на мощеній каменем доріжці з’явився дворф. Молодий, майже безбородий, занадто худий, як на дворфа… Недоїдає, чи що? На ньому був брунатний плащ, на плащі вишиті схрещені молот і… ні, не серп, а перо. Знак того самого Вченого Братства, про яке колись згадував Грогін. Ех, друзяко, як ти там? Досі тримаєш асенізаційний фронт?

Так, відставити ліричні спогади.

Коротше, це і є мій “клієнт”. Звати його чи то Двалін, чи Дралін… Та пофіг, аби не Сталін.

І він дійсно з отого самого Братства. Але, видно, з жагою до знань та потягом до експериментів в нього справи так собі – інакше б не захоплювався грою в карти і не був, в результаті, винен серйозні гроші не менш серйозним людям.

Хоча… Може, це такий експеримент був? Типу, вдасться намахати долю чи ні. Ну тоді – він явно не був успішним.

Пропустивши його вперед і витримавши дистанцію, тихенько пішов за ним.

Дворф піднявся східцями до дверей під’їзду, вставив ключ-артефакт у замкову шпарину… І в цей момент я технічно взяв його в захват.

– Ціхо, ціхо! – злегка притиснув в районі сонячного сплетіння, коли він спробував смикнутись. – Дядько Дзен тебе боляче не образить. Дзен – це я, раптом що. Давай, рухай кінцівками!

Його квартира була на другому поверсі, тож дістались ми швидко.

– Відчиняй!

Заштовхавши його всередину, посадовив на стілець та прив’язав. Мотузку я роздобув заздалегідь.

Ну… як роздобув? Просто стирив у передмісті, де якась стара сушила на ній білизну. Не вистачало ще останні гроші на всяку фігню витрачати…

– Так собі інтер’єрчик, – роззирнувся. – Невже в цьому вашому Братстві так погано платять? Тоді ясно, чого тебе на гроші грати потягнуло…
– Т…т…ти хто такий? – легінь тремтів, мов осиковий лист. І оце представник незламного гірського народу? Срамота! – Я зараз закричу! Дуже гучно!
– А я тебе вдарю дуже боляче, – пообіцяв я. – Де гроші, Лебовські… Тьху ти. Тобто, як тебе там… Дралін!
– Я Двалін!
– Один фіг. Де стільці… Трясця, та що ж таке! Гроші де? Картярський борг – то святе, чув таке?
– Нема в мене грошей, – насупився він.
– А в мене от інша інфа, – не погодився. – Ну, квартирку твою не рахуємо – вона хоч в елітному районі, та вбога. Та й довго це – продаж, документи… Але пташка на хвості принесла, що у тебе в сейфі є пара артефактиків, дуже цікавих. Все, що потрібно – це твій одяг і мото… Та ну що ж за день сьогодні! Твій відбиток аури і код треба, коротше.
– Ті артефакти – для дослідів! В цілях науки! – визвірився дворф.

Я посміхнувся у відповідь.

– А грати з тими дядьками ти теж в ім’я науки сів, Дерун? Ми можемо це зробити або швидко, або по-моєму. Тобі який варіант подобається? Результат, запевняю, буде той самий.
– Я Двалін! – набичився він. – І нічого ти мені не зробиш! Я… Повідомлю в Корпус Вартових!
– Ісламської революції? – іронічно перепитав я. – Тільки не питай, що це значить, все одно не зрозумієш. Та скаржся хоч самому падишаху… І теж не питай, хто це такий, не зрозумієш. Але тоді вони дізнаються про твоє надмірне захоплення азартними іграми… А потім дізнається й твоє начальство. Цікаво, що вони скажуть…
– Нічого я не віддаватиму. Ті людиняки – шахраї, вони з самого початку хотіли мене обдурити!

Я вдавано тяжко зітхнув.

– Ясно, клієнт у відмову пішов… По-хорошому ти, значить, не хочеш. Тоді буде… Вгадай з трьох разів, по-якому?

Я зазирнув до ванни. От що мені подобається – так це те, що в плані сантехніки в них майже ніц від нашого світу не відрізняється. І в плані всяких супутніх речей – теж. От мило, а от рушник… Загортаємо мило в рушник. Зважуємо в руці… Годиться.

– Ну що, голубе мій шизокрилий, – радісно помахуючи “знаряддям”, я вийшов назад до кімнати. – Згадаймо молодість!

Звісно ж, я свою молодість мав на увазі.

* * *

Замовник був трохи дебелим, засмаглим та темноволосим. Волосся було прилизане й ретельно зачесане назад, а чорні вусики – акуратно підстрижені. На ньому була біла сорочка під короткий рукав – на комірці та на рукавах вишиті тонким рядочком золотисті руни.

Якщо не рахувати останнього – чисто тобі колумбійський наркобарон, що прикидається порядним громадянином. Я тоді навіть не здогадувався, наскільки я, вибачте за тавтологію, здогадливий!

Взагалі, ми не мали б зустрічатись особисто… Але він в останній момент чомусь змінив думку.

– О-ла-ла, сеньйоре МакДугал! – він розплився в широкій усмішці, проте мене не обдуриш – це була усмішка “старшого брата”, що прийшов “визволяти тебе від фашизму”. – Маю зазначити, ви чудово впорались. Я вражений! Не думали про постійну роботу? “Лос Амігос” будуть раді бачити таку… вправну людину у своїх лавах!
– Дякую, ее… сеньйоре Ортега, – стримано відповів я. – Я поки не знаю, що таке “Лос Амігос”, та впевнений, що бути частиною такої організації – велика честь. Але я – вільний стрілець, і звик працювати сам.
– О, мадре міа! – він вдав, що вельми заджунджурений. – Клянусь берегами сонячної Ельдалонії, яких я вже ніколи не побачу – мені дуже сумно це чути. Але я розумію – ніхто не може підрізати соколу крила!

Може, соколику, ще й як може. Але тобі того знати не варто.

– Звісно ж, ви отримаєте обумовлену плату в повному розмірі, – продовжив смаглявий. – Але, можливо, я можу ще щось для вас зробити? В якості… заохочення цінному спеціалісту, так би мовити. Просіть, що хочете! В розумних межах, звісно. І я спробую допомогти – не будь моє ім’я Мігель Ортега.

Та можеш, легіню, можеш… Насправді я багато чого хотів. Але за більшість з цих речей я б йому ще й винен лишився.

Ортега, як і личить людині такого рангу, був при охороні. Обіч столу стояли двійко мордоворотів, і один з них був одягнений в сіру напіввійськову куртку, яка при першому погляді викликала в мене ностальгію.

Кишені нагрудні, кишені нарукавні, липучка під шеврони, вільний крій… Якби компанія M-Tac мала мережу магазинів у цьому світі – такий одяг по-любому продавася б там.

– Класна куртка, чувак, – я зміряв його оцінюючим поглядом. – Ну ДУЖЕ класна куртка… чувак