Спочатку:
На сторінку книги
Я сидів у своїй квартирі в Штернгауті, втупившись поглядом у вікно. Там, ззовні, кипіло життя: місцеві поспішали кудись у своїх справах, проїздили карети й пару разів – самоходи, пропливав вдалині цепелін. Та мої думки були далеко звідси.
Звісно ж, я помстився й повернув своє. Для цього спочатку довелось трохи напружити булки й повернутись до цивілізованих місць – живим і, бажано, неушкодженим. Якщо ви ніколи не пробували з одним ножичком та комунікатором вижити у землях, повних монстрів, магічних аномалій та місцевих комуняк, які хочуть в тебе все відняти й між собою поділити… То краще й не пробуйте. Це вам не “Сталкер” на хардкорі проходити.
Наступним етапом став збір інформації. Довелось не одну ніч просидіти в мережі та добряче тряхнути гаманцем – аби розкрутити певних добрих людей (і нелюдів теж) на потрібні дані.
Так я дізнався, що той бункер – резервна база Еспозіто. Відомо про неї було лише самому дону (ви зрозуміли, дон? Лише самому дону відомо, дон), кільком його охоронцям та двом чи трьом офіцерам картелю. І бували вони там дуже епізодично.
Тепер ясно, на що розраховували технократи. Бункер дійсно міг бути порожнім… Але їм не пощастило. Зате пощастило мені – принаймні, частково.
Також цей місцевий Пабло Ескобар на мінімалках вів справи з імперцями – постачав їм дещо та відстьобував за “дах”. Тут варто, мабуть, зробити коротенький географічно-історичний екскурс…
Є тут, набагато далі на захід, ще одна країна – Імперія Нортгард. Країна, з якого боку не глянь, препаскудненька. По-перше – це імперія, а жодна імперія нікому добра ще не принесла. По-друге, там досі існує рабство – коли майже весь світ від нього вже відмовився. Ну, крім темних ельфів – але то окрема історія.
Вони навіть штурмові загони з рабів якось пробували створювати. І називались вони (сюрпрааайз!) “Штурм-Зіу”. Це якось до звиздеця підозріло виглядає, вам не здається?
Лізти туди й з’ясовувати, почому в Одесі рубероїд я, звісно ж, не став. Своїх проблем вистачає.
Операція перейшла до наступного етапу. Довелось позадовбувати гномів та “Лос Амігос” і знов тряхнути гаманцем – аби дістати в деяких добрих людей (і нелюдів) певне та досить специфічне обладнання. А ще – знайти собі таку-сяку зброю і бодай поганеньку плитоносочку. Щоб не бігати голим-босим, як хлопці на Сході… Так, щось мене не туди понесло.
Провівши два незабутніх тижні у Нічийних Землях (свіже повітря, природа, адреналін – рекомендую), я простежив за людьми Еспозіто й з’ясував, де й коли в них має бути рандеву з імперцями для передачі чергового траншу – у вигляді скрині з дорогоцінним металом (ні, не диски Black Sabbath) та коштовним камінням. Потім, власне, облаштував у кращих традиціях ССО засідку, підстеріг групу, яка мала доправити це все, і…
Ні, не вгадали. Я не перестріляв гарячих ельдалонських хлопців і не покидав їхні тіла в аномалії, аби замести сліди. Дочекавшись, коли більшість з них поснуть, я акуратно вирубив вартового (виглядало так, ніби він заснув сам) і… трохи підмінив вміст скрині. Лишивши шар каміння та металів лише зверху.
Решту я, звісно ж, забрав та приникав. Чого добру задарма пропадати?
А імперці на дні скрині знайшли лише каміння (не коштовне) і записку, написану ельдалонською мовою та почерком, дуже схожим на почерк самого Еспозіто.
Це теж було не сказати щоб легко. Довелось проставитись одному з людей Мігеля – щоб він допоміг мені правильно скласти текст. Бо я з їхньою мовою не те щоб не дружу… Скажімо так, я в неї у френдзоні.
З почерком було ще цікавіше. Тут мені допоміг один ельф-каліграф, що займався переписуванням старих книг та копіюванням не менш старих мап (нащо воно їм в епоху гаджетів та мереж? Спитайте щось легше).
Ну, тобто як допоміг… Довелось потім вибачитись перед бідолахою. Сказати, що про паяльник я пожартував. взагалі-то, та й про мило з рушником – теж. Навіть лишив йому пару монет – на Магній Б-6 (якщо він тут є) та на нові памперси (якщо вони тут є).
Коротше – записка містила подані в надзвичайно вишуканій формі посилання у пішу еротичну прогулянку для всіх “імперських свинособак” (ну, тут я просто не міг втриматися), починаючи від зачуханого раба й закінчуючи Його Імператорською Величністю.
Імперці гумору не оцінили (і чого б це?) та зажадали від Еспозіто пояснень. Той, замість розібратися в ситуації, заагрився та став у позу. В результаті до його основного лігва завітала імперська ударно-штурмова група і пояснила, що так робити негарно і взагалі “а-тя-тя”.
Шкода, що я того не бачив. Бо мені давно цікаво – як вони тут штурмують укріплені об’єкти. Чи кидають перед собою гранату, чи роблять простріл? “Крию – іду”, ось це от все.
Втім, не суть важливо. Головне – що зловтішна посмішка зникла з мармизи місцевого Дон-Дона, по причині відсутності вищезгаданої мармизи у світі живих. Разом з Еспозіто перебили майже усю верхівку картелю – після чого решта радісно узялася гризтись між собою.
Резервний бункер лишився покинутим та нікому невідомим. Ну, хіба з технократів хтось міг знати… На цей випадок я наставив на стежках, якими ми тоді йшли, розтяжок.
Там я знайшов свою “Гарнюню” (клянусь, вона сумувала без мене) і бронік. Он вони, стоять в куточку… Крім того, там ще було багато всякої всячини. Щось лишилося схованим – до кращих часів, а щось згодилось одразу. Наприклад, мапа зі схемою проходів між аномаліями, яка чудово доповнила вже наявні в мене дані.
Тож, як я вже казав – я помстився й повернув своє… І навіть лишився в плюсі. Ну, не рахуючи фінансових витрат. Але радості на душі щось не було.
Дехто каже – помста не приносить щастя. Я з цим незгоден – бо в нашому світі вона мені приносила щастя неодноразово. Та не цього разу.
Я ніяк не міг викинути з голови ситуацію з Теєм і підставою, в яку тоді влип. Як я примудрився настільки втратити обережність, що вляпався в таке?
Та трясця його матері, як я взагалі до цього докотився? Як військовий, що вірно служив своїй країні, став… Тим, ким я зараз є?
Тільки зараз почало доходити, що колишнє життя для мене назавжди втрачене. Стільки всього лишилось незробленим, стільки падлюк – недобитими… Як там хлопці без мене? Чи всі живі?
Ну що, от і почав ти, Дзенчику, рефлексувати. І що з тим робить – ніц неясно. До заступника з МПЗ сходити? Так де його тут візьмеш. Та й не допоможе вся та шляпа, перевірено вже… Стара добра метода – напитися й зробити комусь “фейсом об тейбл” – працює набагато краще.
До речі, про це…
* * *
Кухоль був наполовину порожнім. Ну або наполовину повним – якщо ви оптиміст або прихильник теорії про Кухоль Шредінгера.
Мене трохи відпустило. Саме що трохи – але головне, процес пішов. Не варто себе зайвий раз накручувати.
А кухоль був порожнім лиш наполовину – бо не йшло. Кажуть, дворфи варять найкраще у світі пиво, а як на мене – то сеча віслюка сама натуральна. Світла, нефільтрована.
Мабуть, я сказав це вголос – бо позаду пролунало:
– Що-що ти там ляпнув, дилда? Наше пиво – що? А ну повтори!
Я повільно обернувся. Неподалік від барної стійки, повільно засукуючи рукава, стояв дворф. Як і все їхнє плем’я – нівроку дебелий та кремезний. Судячи з затріпаної сорочки та замасленого комбезу – якийсь місцевий робітник.
Посмішка сама наповзла на моє обличчя.
– Ось тебе-то, легіню, – я з хрустом розім’яв пальці, – мені й треба!
