Спочатку:
На сторінку книги
Уночі в Інсмауті… Трясця, та що ж таке! В Нейсмуті! Так от, вночі у Нейсмуті зазвичай спокійно. Після робочого дня всі розходяться по хатах, а нічний двіж серед технократів (чи технократійців? Як правильно?) якось не прийнятий. Лиш одинаки, яким вже зовсім нічим зайнятись, швендяють вулицями в цей час.
Прямо як у нас колись в комендантську… Ех, спогади!
Але сьогодні не так. Сьогодні тут гудуть сирени, чути тупіт ніг, а в небі кружляє патрульний дрон, висвітлюючи прожектором кожен закуток.
– Рене МакДугал! З вами говорить Служба Спокою альянсу Ліберті! Здайтесь та не чиніть опору! Обіцяємо справедливий суд та гуманне поводження згідно міжнародних…
Ага, вже. Вазелін тільки знайду.
* * *
Минуло вже кілька місяців з того дня, як я приєднався до Спілки. З того часу я виконав вже кільканадцять завдань… Міг би більше, та рейтинг поки не дозволяє. Не всі замовники на мене ведуться, а власну “клієнтську базу” я ще не набив. Тому… “Маємо, що маємо”, як казав один хоч і хріновий (бо ядерку віддав), зате нівроку мемний політик.
Побути “силовою підтримкою” на перемовинах. Супроводити сина місцевого мажорчика під час поїздки на навчання. Розібратися з хуліганами у фавелах… Хулігани, до речі, кволенькі виявились. Вільгельм, мої вітання – ти крутелик! Хоч і не Телль ні разу.
Одного разу – не повірите – навіть кицю з дерева зняти одній бабусі допоміг. Аж згадувати соромно…
Хоча – чому соромно? Бабка-то, вочевидь, крута. Уявіть собі бабцю, яка знайшла кошти й не полінувалася звернутись до міжнародної найманської організації… щоб урятувати кота? Бабуню, мій вам респект, Дзен був неправий. Дзен – це я, так.
Коротше, мало-помалу справа рухалась. Але цього разу щось пішло не так…
Тут трохи варто пояснити про місцеві інформаційні мережі.
Коли я казав, що серйозний захист тут і не спливав – то не знав усієї картини. Воно-то так, якщо мова про пристрої – і самі планшети, наприклад. Там, якщо власник як слід про безпеку не потурбувався – то дійсно журбинка.
На рівні мереж – захист є. І неабиякий. Тут, знову ж таки, задіяна і магія, і техніка, і якась їхня суміш… Я, чесно, не розбирався – воно мені аж на такому рівні не треба. Кулхацкера з мене все одно не вийде, це я ще у нашому світі з’ясував.
Але ж необов’язково ламати мережу, якщо можна банально викрасти носій даних з місцевого датацентру – тут він зветься Дім Пам’яті. Назва-то, прости Будда… Наче похоронне бюро якесь.
Живої охорони в таких місцях майже немає. Там щось про резонанс магічних полів, який при довгому впливі шкодить організму… Коротше, нема охорони. Зате є некисла техномагічна система безпеки, яка, в теорії, жодному злодіяці не дозволить пройти непоміченим.
Але, як то кажуть – на кожну хитру дірку знайдеться свій “маленький гвінтік” з різьбою. Тут ще просто не знають, хто такі хлопці з ССО і які штуки вони вміють. Там, де підлога замінована, ми пройдемо стелею… І це не фігурально.
Все, що мені було потрібно – це деяка снаряга та пара магічних цяцьок. І я знав, хто мені з цим допоможе – знайомство з Мігелем та його вірними пістольєрос таки виявилось корисним.
Коротше, я пройшов всередину. Непоміченим. Не знаю, як з мережевою безпекою – а за фізичну їм сувора догана з занесенням.
Інформаційний кристал, що заманушно сяяв усіма відтінками блакиті (чесно – мало не залип і не забув, нащо я взагалі сюди прийшов) вже був у рюкзачку за моєю спиною, лишалось усього-то спокійно повернутись… І саме тут, як говорять у дешевих бойовиках, моя лярва мене знайшла.
Магодетектор, який дав мені технар з “Лос Амігос”, раптово перестав працювати. Ну, тобто, в ньому розрядився кристал-накопичувач, який відповідав за живлення. Сталось це, звичайно ж, у найбільш непідходящий момент, і я вступив… Ні, не у те, про що ви подумали, а в магічний охоронний контур.
Здійнявся алярм, і довелось екстрено переходити до плану “З” – тобто звален зе біттен звідсіль.
І навіть тоді в мене ще були шанси піти непоміченим та розчинитися у похмурій інсмаутській… тьху ти, нейсмутській ночі. Та хто ж знав, що мною зацікавиться не якийсь там Корпус Вартових, а аж самі безпечники альянсу. Служба Спокою, скорочено… Ну, ви зрозуміли.
Цей світ повен пасхалочок.
Ще й впізнали якось, хороняки. Доведеться тепер… міняти дислокацію.
Було б, по-хорошому, взагалі не влазити в це лайно – але один гном’ячий клан обіцяв добряче заплатити за інфу, яка була на кристалі. Не тільки грошима заплатити. А й чимось набагато ціннішим.
* * *
Гудіння дрона почулось зовсім близько. Я метнувся до провулку, і вчасно – ловча сітка, просвистівши у повітрі, лунко вдарила грузиками у сміттєвий бак.
З сіткомета – та й по живій людині! Нелюди! А, стоп, серед них реально ж не тільки люди можуть бути.
Ну тоді… Комуняки! Гаагського трибунала на вас нема!
– Рене МакДугал, – чувак з “матюгальником” все не вгавав, – З вами говорить Служба Спокою. Здайтесь і…
Та зрозумів я, зрозумів. Гуманне поводження, гаряча їжа, теплі шкарпетки, ось це от все…
Може, при інших розкладах я й зробив би “хенде хох” – бо воювати в одну харю з місцевою спецурою навіть для мене занадто. Та Дзен не був би Дзеном, якби заздалегідь не продумав шляхи відступу.
А Дзен – це… як ви гадаєте, хто? Правильно! Вгадали!
Схему каналізаційних тунелів під містом я ретельно вивчив, окрім усього іншого. Найближчий люк – оно він, за двадцять метрів. А запах… До нього я звик ще у Вольфенштейні.
ССО не здається!
* * *
Затискаючи ніс ганчіркою, я підсвітив собі налобним ліхтариком та бігенько видобув з кишені комунікатор. Резервний.
Основний вмикати вже не можна. Але цей – ще ні разу не світився в мережі. А номери контактів у “Балакуні” (це щось типу місцевого месенджера) я знаю напам’ять.
Ортега, ти мені винен, морда твоя іспанська! Ну, чи ельдалонська, якщо по-місцевому. Не суть важливо.
* * *
Вдивившись у дивне коливання повітря попереду, я кинув металеву шпичку. Шпичка в повітрі розчинилась.
Не розтанула, не замерзла, не розчинилась і навіть не спалахнула – просто зникла.
Аномалія. Треба взяти лівіше. Хоч я й не соціаліст… Але тут вибору немає – або ліворуч, або ніяк.
Пам’ятаю, свого часу дуже шкодував, що вдома не знайшов часу пройти останню частину “Сталкера”. Так от він тобі, “Сталкер” – та не на моніторі, а наживо. Ще й не простий, а магічний.
Коротше. З Нейсмута довелось валити. І взагалі з Технократії. І з альянсу. Туди, де немає екстракції… екстраполяції… Тьху ти! Екстрадиції.
Цього разу я, схоже, занадто понадіявся намахати долю – і вона у відповідь намахала мене.
Принаймні тут, у Нічийних Землях, мене зараз ніхто не шукатиме.
Нічийні Землі – це така гибла місцина на південь від Технократії і взагалі обжитих земель. Свого часу саме ця територія найбільше постраждала від Магічних Воєн – і тепер тут купа аномалій, монстриків усяких, нежиті… А ще тут полюбляють шастати культисти, некроманти і бандюки усіх мастей. Краса!
Вузька стежина поміж магічних спотворень зрештою вивела до кам’янистого пагорбу – і там мене вже чекав “комітет з урочистих зустрічей”. Гноми з клану фон Штраус, затягнуті у приталені сірі мундири.
Сірі мундири… З глухими комірцями… Руни в петлицях, хоча й трохи не ті… Коли я приколювався з назви “Гном’ячий Рейх”, я навіть не уявляв, що все аж настільки прикольно.
Треба при нагоді навести довідки, чи не було тут потраплянців з Землі до мене. А особливо – чи не побував тут свого часу хтось з одного цікавого підрозділу… Ну, того, що “з золотим левиком на рукаві”. Ви зрозуміли, про кого я.
– Місія успішна, людино? – один з них виступив вперед.
Ні тобі “привіт”, ні “як справи”.
– Знаєте, як казав Тарас Григорович Шевченко… А, ви ж не знаєте, хто це такий. Так от, він казав: “Думи мої, думи…”. І я от оце собі думаю. Технічно – місія успішна, але чи для мене? – Багато говориш, МакДугал, – холодно промовив гном. – Ти приніс сховище пам’яті?
Я мовчик дістав кристал і простягнув йому. Той віддав “флешку” іншому, який перевірив її якимось артефактним пристроєм.
– Все сходиться, – гном уважно поглянув на мене. – Штандарт-майстер Строрі вдячний тобі за роботу.
А чого ж не “штандартенфюрер”? Ех, така пасхалочка пропадає… Ну, гаразд.
– Його вдячність мені дуже приємна… – насправді мені пофіг, але тсс! – Але, знаєте, як кажуть в мене на батьківщині? “Спасибі” не булькає.
Те, що я мав на увазі не Півострів, а іншу батьківщину – їм знати не обов’язково.
– Тобі переведуть обумовлену суму грошей. На знеособлений рахунок – ми вже домовились з банкірами з цього приводу. А ось те, що ти просив, – коротун поклав переді мною прямокутний металевий кейс.
Так-то клан фон Штраус – бойовики, а не зброярі. Зброю виробляє інший клан – фон Браун. Але хіба різні клани не можуть домовитись між собою про одну-єдину штукенцію?
Однісіньку.
Тремтячими від хвилювання руками (серйозно, аж тремор узяв) я відкинув кришку. Всередині лежала вона…
Моя “Гарнюня”.
І ні, це не я придумав. Гноми – мастаки давати своїм виробам всякі прикольні назви.
“Гарнюня” – модульна штурмова гвинтівка. У даній комплектації – з дульним компенсатором, складаним телескопічним прикладом, змінною оптикою (денна-нічна) та однозарядним підствольним гранатометом.
В окремих комірках лежали запасні магазини, що заклично сяяли нанесеними спеціальною фарбою підсилюючими рунами, набір для чистки та догляду (розширений, техномагічний), комплект мішеней для пристрілки та згорнутий чохол для прихованого носіння. Але то все – потім.
Я обережно взяв гвинтівку до рук. Перевірив, як ходить затворний механізм. Вклався прикладом у підключичну ямку та став у “агресивну стійку”. Спробував скинутись – раз, другий.
Ап! Ап! Ап! Ціль на дванадцять! Ціль на три! Ціль на шість! Лежачи! Стоячи! З коліна!
Ідеально. Наче навмисно під Дзена зроблена.
Не буду зайвий раз нагадувати, що Дзен – це я.
Я любовно погладив ложе гвинтівки. Моє ж ти сонечко!!! Нас з тобою чекають великі справи. Це я тобі точно кажу!
– Задоволений? – спитав боєць фон Штраусів, з цікавістю спостерігаючи за моїми екзерсисами. – Чи я задоволений, гноме? – я хижо вишкірився. – Та в мене зараз збройовий оргазм буде! Якщо таке взагалі можливо. – Тільки, будь ласка, подалі від мене, – сухо промовив він.
Ач, жартівник який.
Тепер ще броню путящу знайти – і, вважай, життя налагодилось
