Спочатку:
На сторінку книги
Відпустка добігала кінця, і думка про те, що вже завтра доведеться повернутися до роботи, не давала спокою. Чи залишилося в них ще кілька днів до тієї самої фінальної сцени, про яку так наполегливо натякала система? Відповіді, як і раніше, не було, і це мовчання лише підсилювало тривогу, змушуючи гадати й прокручувати в голові найрізноманітніші варіанти.
Вечір видався напрочуд теплим і тихим, без найменшого пориву вітру, проте не задушливим. Після довгого дня, витраченого на розпакування валіз і повернення до звичного ритму, сил на щось вишукане не залишилося, тож вечеря вийшла простою — паста, легкий салат і пляшка вина, яку Роман зберігав у шафі «на особливий випадок».
— А сьогодні той самий випадок? — усміхнулася Яна, розставляючи тарілки на маленькому столику на балконі.
— Не знаю, — відповів він чесно. — Можливо.
Під ногами мерехтіли вогні міста, розсипаючись тисячами теплих відблисків, а у повітрі витав легкий аромат квітів. Вони сиділи поруч, з босими ногами, в простому домашньому одязі. Просто насолоджуючись цим вечором.
Розповідь про кумедний випадок у бухгалтерії лилася з вуст Яни легко, не забуваючи додавати ще й жарти з деталями. Так в цій розповіді не було чогось важливого, але час проведений разом уже був особливий сам по собі. І він теж був не проти. Бо слухав уважно, підперши щоку рукою, і дивився так, що від його погляду ставало трохи ніяково. Немов кожне її слово мали значення для нього.
— Що? — засміялася вона, не витримавши такого пильного погляду. — Чому ти так дивишся?
— Запам’ятовую.
— Що саме?
— Тебе таку.
Вона закотила очі, бо він користувався улюбленим прийомом під назвою "солодкі слова", але в грудях затріпотіло серце.
Коли тарілки спорожніли, відстань між ними скоротилася сама собою, без зайвих слів і домовленостей. Яна вмостилася на стільці, притулившись спиною до його грудей, а руки чоловіка обережно лягли на талію, обіймаючи, однак не сковуючи.
Довгий час вони просто мовчали, слухаючи звуки міста.
— Яно, — зрештою пролунало його тихе, майже нерішуче.
У цьому звертанні відлунювала якась незнана досі їй інтонація, і вона одразу підняла голову, намагаючись вловити зміну в емоціях на його обличчі.
— Мм?
Кілька секунд він нічого не казав, підшукуючи слова, хоча зазвичай із цим не було жодних труднощів.
— Я знаю, що ми разом не так давно. І що це звучить швидко. Можливо, навіть нерозумно. Але з огляду на нашу ситуацію… я не хочу залишати після себе жодних «якби».
Його рука трохи сильніше стиснула її долоню. Він зробив глибокий вдих перед тим, як наважитися продовжити.
— Я не планував більше закохуватися. Особливо тут, де сама роль головного героя майже не залишає вибору. А потім з’явилася ти і зруйнувала усі мої плани, додаючи в ці нудні книжкові будні щось справжнє.
Дихання її збилося, а серце раптом почало битися так швидко, коли вона почула ці слова. Нехай чоловік і був персонажем книги, але ніхто з реальних чоловіків не може стати настільки ж ідеальним та романтичним.
— Романе…
— Дай договорити, — озвався він із чарівною усмішкою, в якій все ж проковзнуло легке хвилювання. — Я не хочу просто зустрічатися. Хочу прокидатися поруч з тобою через рік, через п’ять, через десять.
Слова звучали, наповнені усіма невисловленими емоціями — страхом, невизначеністю, тою самою надією «а раптом нам дозволять».
— Але навіть якщо через кілька днів система забере тебе… скажи, чи погодишся ти одружитися зі мною вже завтра?
Це зовсім не нагадувало великі помпезні пропозиції руки та серця з книг. Він не встав на коліно. Не було гучної музики чи гостей. Він просто дістав маленьку коробочку з кишені домашніх штанів, ніби мова йде про щось зовсім буденне.
— Я купив це не сьогодні, — зізнався він. — Просто чекав моменту, коли зрозумію, що вже не сумніваюся.
Кришечку відкрили і показалася стримана, елегантна каблучка, розмір діаманту якої натякав, що вона коштує не менше квартири в столиці.
Яна дивилася на нього широко розплющеними очима. Шум міста відступив, залишивши тільки глухий ритм власного серця.
— Це… справді неочікувано, — прошепотіла вона.
— Я знаю.
— І мені трохи страшно.
У відповідь прозвучало тихе, майже чесне:
— Мені теж.
Почувши це, вона засміялася крізь сльози, які вже підступали.
— Тоді добре, що ми боїмося разом.
Яна усміхнулася. Так, вона трохи страшилася через майбутнє, але ніяких сумнівів не мала. Рішення було прийнято майже одразу. Тож вона тільки кивнула, протягнувши руку та грайливо погравши в повітрі пальцями.
Рома усе зрозумів без слів. Полегшений видих вирвався з грудей, ніби до цього він справді не дихав. А тоді обережно надягнув каблучку на її палець. Пальці затрималися, стискаючи її, а потім піднесли її руку до губ.
— То це “так”? — уточнив він.
Вона з щасливою усмішкою на обличчі, схилила голову на бік.
— А ти як думаєш, Ткаченко?
Він поцілував її повільно, без поспіху, в спробах розтягнути цей щасливий момент. Вхопитися за нього якомога довше... І тут у глибині її свідомості пролунав тихий, незнайомий до цього сигнал.
[ Останню галочку поставлено. Сюжет повністю скориговано. Місія хоста виконана. Підготовка до завершення сценарію. Перехід у точку С активується через десять хвилин… ]
На неї немов відро холодної води вилили зверху. Вона відсторонилася від чоловіка. Чомусь всередині одразу з’явилося відчуття невидимої прірви між ними.
Відповіді система не дочекалася. Як і жодної реакції. В грудях Яни розповзлася порожнеча й глухий ступор. Думки розсипалися різні боки, не встигаючи скластися в щось цілісне. Ще зранку здавалося, що часу у них достатньо — хоча б день, хоча б кілька годин, щоб сказати все як слід, красиво попрощатися, так, як він того заслуговує. Але замість цього вони мають десять хвилин?!
Десять хвилин!
Як несправедливо!
Її серце застукало швидше і вона підняла погляд на чоловіка.
— Романе…
— Щось сталося? Система?.. Вона щось сказала? — його голос був просякнутий тривогою.
Що ж. Рома в більшості випадків розумів її без слів. Як і зараз.
Повітря не вистачало, а слова все одно прорвалися — драматичні, не підготовлені, зате чесні до болю:
— Я… Я люблю тебе!
Реакція була миттєвою. Він притягнув її у свої теплі обійми, утикаючись носом в світле волосся.
— Яно, ти... ти йдеш?
Сльози вже не вдавалося стримати. Її ледь помітний кивок сказав більше, ніж будь-які слова.
Руки чоловіка обіймали міцніше, пальці ковзали по волоссю, заспокійливо, ніжно. Кого тільки намагався заспокоїти — її чи себе — зрозуміти вже було неможливо.
Світ навколо почав тремтіти. Світло мигнуло, тепле повітря здригнулося, нагадуючи марення в пустелі, а крізь груди пройшло щось холодне, від чого перехопило подих.
— Романе, — такт змогла прошепотіти вона. — Якби я хотіла зустрітися з тобою в моєму світі. Щоб ми більше не залежали від сюжету чи системи.
Губи зімкнулися самі собою, стримуючи тремтіння, але слова все одно давалися важко, застрягаючи в горлі важким клубком. Усвідомлення, що це останній шанс, не залишало права на слабкість, тому довелося буквально змусити себе говорити далі, ковтаючи сльози.
— Можливо… наші долі більше не перетнуться. Нам треба буде жити кожен своїм життям. І навіть якщо це лише книжковий світ… ти все одно маєш прожити його добре. Не звилюйся, я знайду в моєму світі автора «Мій бос – моя спокуса» та змушу написати, що ти прожив до глибокої старості. У тебе буде шанс… зустріти когось, побудувати життя, бути щасливим.
У відповідь пролунало тихе, гірке:
— Яно, ти помиляєшся...
[ Хост, у вас одна хвилина. Приготуйтеся. ]
— В чому? – квапливо спитала вона, повністю ігноруючи систему.
— Я не зможу стати щасливим без тебе, – похитав він головою.
Перш ніж з’явився шанс щось заперечити чи відповісти, Роман скоротив відстань між ними.
Цей поцілунок був іншим.
Не ніжним і не обережним, як раніше. Не сповненим гри чи легкого вогню. У ньому було щось надломлене, відчайдушне, болісне — так цілують, коли часу більше немає, коли намагаються вкласти в одну мить усе, що не встигли сказати.
Її душу різко висмикнула з тіла й світ розсипався на світлі фрагменти. Різнокольорові, вони плавали у повітрі у вигляді її спогадів. Отам вона вперше бачить Романа, на іншому тягне головних героїв в готель, або ж вперше цілується з головним героєм. Кожен спогад тримався окремо, ніби кадр із фотоплівки. І кожен поступово втрачав колір, тьмянів, розчиняючись у сірому просторі.
Наче хтось повільно стирав ці фрагменти з її пам'яті.
