Спочатку:
На сторінку книги
Система мовчала, коли вдень колеги запропонували пограти у волейбол, і хоча Яна героїчно намагалася уникнути спортивної діяльності, Настя потягнула її до своєї команди з таким завзяттям, ніби від цього залежала доля людства. Білявка вважала це прекрасним шансом і вмовила й Романа грати з ним.
Вона мовчала, коли герої кілька разів випадково торкнулися одне одного під час гри. Причому без будь-яких Яниних хитрощів, спеціально спланованих падінь й штовхань.
Система могла б бодай символічно дзенькнути чи виставити галочку з написом “контакт зараховано”. Але ні. Абсолютна тиша.
Ця бюрократка ніяк не дала про себе знати і під час вечірнього завдання по тим білдингу. Що змусило дівчину хвилюватися. А раптом система вирішила, що цей роман безнадійний? Що герої не зійшлися характерами, хімії немає, а хост — так собі, на трієчку з мінусом? Раптом її просто… кинули? Залишили тут назавжди, без обіцяних мільйонів, без можливості повернутися в Україну? І як їй тепер бути?
З цими панічними думками Яна стояла в компанії колег та слухала координаторку в червоному спортивному костюмі. Жінка виглядала так, ніби вона організатор мітингу й зараз виголошує мотиваційну промову, активно жестикулюючи руками.
— Оголошується нічний квест! — радісно оголосила вона по завершенню. — Команди по двоє. Завдання — знайти всі прапорці та дістатися фінішу!
Наостанок їм роздали ліхтарі й карти місцевості з позначенними місцями, де були сховані прапорці. Далі методом жеребкування визначалися хто в якій команді буде. Роман і Настя, звісно ж, опинилися в одній команді. Сам Всесвіт, канон та сюжет їх зводив. Але чого Яна не очікувала, так це те, що вона залишилася без пари і Настя покликала її в їхню з босом команду.
« Гаразд, будемо виконувати звичну роль спостерігача! – кивнула сама собі білявка і з усмішкою підбігла до Насті, взявши її під лікоть, ніби вони були найкращі подружки.»
Прочитавши першу підказку, усі троє одностайно вирішили йти в бік лісу. На відміну від спекотного дня, зараз сонце вже майже сховалося за лінію горизонту і навулиці стало прохолодніше. Довго ходити, щось шукати значно приємніше в таку погоду.
Але після того, як Настя радісно зняла прапорець з невеликого схилу, їм треба було йти далі, а сутінки повільно опускалися. Під ногами хрустіли гілки, десь далеко лунали голоси колег, але між деревами панувала така тиша, що Яна мимоволі втягнула голову в плечі. Її уява починала працювати проти неї. Кожен кущ здавався підозрілим, кожна тінь — потенційним початком фільму жахів із бюджетом у три копійки й дуже поганим фіналом.
Але з іншого боку, спало їй на думку, обстановка просто ідеальна для зближення головних героїв. Темно, трохи страшно, хочеться бути ближче одне до одного. Можна було б, наприклад, удавати, що вона перечепилася, штовхнути Настю… і тут же Яна згадала їхній поцілунок у коридорі.
Ні. Категоричне ні. Одразу ж передумала білявка.
Мати на рахунку ще один поцілунок із героїнею Яна не планувала. Цей ліміт уже був перевищений. Причому з відчутним відривом від генерального директора, який, по ідеї, повинен був дійти вже далі поцілунків. А на ділі пасе задніх.
Яна навмання підняла ліхтарик, посвітила вгору і їй пощастило, бо вона побачила на верхній гілці дуба ще один прапорець, який тихо колихався на вітрі. У її голові раптом спалахнула ідея. Боже, та вона саме уособлення геніальності!
— Дивіться, — гукнула вона своїх товаришів по команді й демонстративно підсвітила ліхтариком гілку. — Але він дуже високо.
Роман одразу підійшов ближче, закинув голову та прицінився.
— Нічого, я дістану, — з коротким кивком мовив він. Наче для себе уже всі можливі варіанти прорахував, залишається тільки втілити їх в життя.
Не вагаючись, чоловік віддав ліхтарик Насті, яка стояла поруч та сказав, щоб підсвічувала йому дорогу вгору. Їхні пальці на секунду торкнулися, і Яна внутрішньо стрибала від захоплення.
Є контакт. Все ж таки, герої не безнадійні.
Роман сперся ногою об корінь дерева, руками вхопився за гілки і усім тілом потягнувся вгору. Настя інстинктивно підійшла ближче, ніби готова була підтримати його, якщо раптом що. В тьмяному світлі ліхтарика їхня взаємодія виглядала правильно. На цьому місці читач затамовує подих і чекає того самого моменту, де обставини змушують героїв ставати ще ближче.
Яна навіть з полегшенням посміхнулася. Сцена працювала і без її втручання.
Завдяки сумісній роботі, Роман зірвав прапорець і, повертаючись, вже однією ногою ступив на землю, проте ледь не втратив рівновагу. Настя швидко схопила його за лікоть.
— Обережно, — сказала вона тихо, притримуючи чоловіка.
— Дякую, — відповів він так само неголосно.
Яні хотілося аплодувати стоячи та кричати на все горло. За стільки глав її очікував успіх. Ну все. Може тепер не доведеться турбуватися через постійні заміщення. Ці двоє будуть робити все без її допомоги.
І саме в цю мить десь за її спиною голосно й неочікувано хруснула гілка.
По спині пробігли дрижаки. Невже сталося те, чого вона так боялася? В романтичну історію підвезли горору? Вона різко розвернулася, побачила темний силует між деревами, й усі логічні думки випарувалися.
— ААА!
Крик вирвався сам. Яна не бажала перевіряти, хто був за її спиною й зробила те, чого сама не очікувала. А саме стрибнула вперед й заплющила очі, не встигнувши усвідомити, куди саме стрибає, бо тіло автоматично зробило вибір за неї. За секунду вона опинилася в обіймах Романа, міцно вчепившись у його футболку і притиснувшись так, ніби саме він був єдиним надійним прихистком у цьому темному, повному жахів лісі.
Такий розвиток подій став неочікуваним і для Роману. Він відступив на пів кроку, але втримав її, автоматично обхопивши за талію.
— Яно?! — здивовано кліпав він очима. — Щось сталося?
— Там! — Яна ткнула навмання пальцем позаду себе, не відпускаючи його ні на сантиметр і боячись відкрити очі. — Там хтось був!
Роман уважно подивився в той бік, посвітив ліхтариком, зробив крок уперед… і через секунду зітхнув.
— Тут нікого немає, — спокійно, з м'якою інтонацією в голосі сказав він. Ще й по сині погладив, наче вона була маленькою дитиною. — Це просто кущ. Все гаразд.
Він повернувся до неї, і його тихий голос пролунав у неї над вухом, посилаючи мурах по шкірі. І зовсім не через страх.
— Ви в безпеці.
Яна почула ці слова й тільки тоді усвідомила, наскільки близько вона знаходиться. Точніше, буквально висить на ньому, як та мавпочка, притулившись усім, чим можна, і не дуже можна. Вона різко відсахнулася, відпускаючи тканину футболки.
З незмінним для Романа виразом обличчя, він відпустив її.
— Вибачте! — випалила вона, озираючись довкола, немов бажала перевірити самостійно, чи навколо безпечно. — Я просто злякалася через темряву.
— Все нормально, — перебив Роман, і світло від ліхтаря вихопило його ледь помітну усмішку. — Справді.
Ставало зрозуміло, чому головній героїні так подобалось, коли його обличчя перестало нагадувати кригу і на ньому розквітала усмішка. Бо Яні вистачило й одного разу, а її серце вже готово вистрибнути з грудей. Ох уже цей вплив генерального директора з романів!
До речі, про героїню... Вона перевела погляд на дівчину, яка весь цей час мовчки спостерігала за ними. Схрестивши руки на грудях, Настя дивилася на Яну з розуміючою усмішкою. Тоді як у самої білявки всередині усе похололо. Дідько. Вона ж зіпсувала їм романтичну сцену!
— Думаю, — сказала Настя спокійно, — з двома прапорцями аутсайдерами ми не станемо. Тож, як щодо того аби повернутися? Все ж таки, уже темно, і не вистачає ще комусь травмуватися.
Яна кивнула занадто швидко. Їй хотілося сховатися на кілька хвилин у власній кімнаті, умитися та привести хаотичні думки до ладу.
