Спочатку:
На сторінку книги
Автомобіль плавно зупинився біля знайомого під’їзду, двигун стих, а його легке гудіння швидко розтануло в нічній тиші. Сьогодні вони мали виконати сцену з досить кумедною назвою — «Поцілунок після особистого транспортування додому».
Руки лежали на колінах, пальці мимоволі стискали тканину одягу, видаючи напруження, яке ніяк не хотіло зникати. А серце билося трохи швидше в передчутті майбутнього поцілунку. Система вже кілька разів підсовувала підказки з канонічними репліками, і цього разу вирішено було не сперечатися, а зіграти роль ідеально — без імпровізацій і відхилень від канону.
Роман трохи повернувся до неї, поклавши руку на кермо. У світлі ліхтаря його обличчя виглядало м’якшим, ніж зазвичай, а теплота в погляді дозволяла стирати відчуття штучності того, що відбувається.
Тишу довелося порушити першою Яні, майже дослівно повторюючи потрібні слова:
— Дякую за чудовий вечір.
Голос прозвучав тихіше, ніж очікувалося, і в ньому раптом з’явилася щирість. Певною мірою, вона казала правду. Сьогодні вони провели разом чудові кілька годин, просто гуляючи містом.
Кутики його губ ледь помітно піднялися, і він відповів тією ж самою фразою, яка була прописана для нього і яку чоловік вже давно знав, враховуючи скільки разів усе повторювалося.
— Я радий, що тобі сподобалося.
Між ними зависла трохи ніякова пауза, яка в книгах передбачувано вели до одного фіналу. І у них закінчилась так само.
Рух назустріч вийшов майже синхронним. Відстань зникла швидко, і губи зустрілися в короткому, м’якому поцілунку, який мав бути романтичним, але водночас стриманим — саме так, як це зазвичай описують у романах про боса і підлеглу.
На мить у грудях відгукнулося знайоме тепло, але думка швидко обірвалася: поки це лише сцена. Лише чергова галочка.
Вона відсторонилася першою, усміхнулася так, як це зазвичай роблять героїні в подібних історіях, і тихо сказала:
— Добраніч.
Дверцята тихо відчинилися, впускаючи прохолодне нічне повітря. Свіжість одразу торкнулася обличчя, ніби повертаючи до реальності. Швидко пройшовши кілька кроків до під’їзду, Яна уже майже потягнулася до дверей…
І саме тоді у вухах пролунав знайоме коротке дзеньк. Майже святковий для Яни звук, яким система щоразу відмічала успішно виконану сцену.
Губи самі собою розтягнулися в усмішці. Нарешті. З її обов'язками покінчено і можна перейти до продовження їхнього вечора. Різко розвернувшись, вона майже бігом повернулася до машини. Усередині все ще чекали, спостерігаючи з легкою, зацікавленою усмішкою.
— Все, — відрапортувала вона, нахиляючись до відчиненого вікна, ледве стримуючи сміх. — Галочка поставлена.
Він тихо засміявся, і в цьому сміху було щось тепле й щире, ніби вся ця абсурдна ситуація справді викликала задоволення.
— Тоді, виходить, — сказав він, трохи нахиляючись вперед, коли вона сіла поруч, — ми офіційно виконали план на сьогодні?
— Саме так.
— Шкода.
Яна не встигла нічого відповісти, бо в наступну мить її притягнули ближче, і їхні губи знову зустрілися. Вже не було ніяких сцен. Тільки вони.
Спочатку цей поцілунок був майже таким самим обережним, як і перший. Ніби вони обоє ще тільки пізнавали один одного. Його губи торкнулися її повільно, м’яко, затрималися лише на мить, дозволяючи відчути тепло і близькість.
Пальці Яни самі собою стислися на його плечах, і на коротку секунду світ навколо ніби розчинився. Залишився лише цей тихий двір у м'якому світлі ліхтаря і відчуття, що вони тільки вдвох.
Дотик став наполегливішим. Ближче. Сильніше. У поцілунку з’явилася нетерплячість, яка швидко переросла у щось гаряче, глибоке, майже неконтрольоване. Рука ковзнула по спині, притягуючи ще ближче, стираючи навіть ту мінімальну відстань, що залишалася.
Ледь вдавалося урвати собі трохи повітря. Але Яна продовжувала відповідати з такою ж вимогливістю, жадібнісю. І разом із цим щось всередині різко спалахнуло. Пальці ковзнули до коміра, зминаючи тканину, ніби намагаючись втриматися за щось реальне, поки думки розсипалися, як іскри.
Бути з ним небезпечно. І водночас неймовірно захопливо.
Тепло всередині швидко перетворилося на вогонь — спочатку тихий, майже непомітний, але вже за мить він розростався, захоплюючи все більше, не залишаючи місця для холодних думок чи логіки. Полум’я ніби піднімалося вище, огортаючи з голови до ніг, змушуючи триматися міцніше, дихати швидше, забувати про все, що існувало до цього моменту.
Коли Роман нарешті трохи відсторонився, щоб перевести подих, Яна ще кілька секунд намагалася віддихатися й зрозуміти, що саме щойно сталося.
А потім тихо засміялася.
— Система помилилася, сказавши, що сьогодні більше не буде сцен, — промуркотіла вона, намагаючись повернути голосу звичну легкість.
— Їй не обов'язково про все знати! — підморгнув він та нахилився до неї, знову зриваючи з її вуст один за одним поцілунки.
