Спочатку:
На сторінку книги
Наступного ранку Яна поснідала разом із босом, а згодом, попри її спроби переконати його не витрачати час, чоловік відвіз її додому. Впевнена, що на цьому його турбота закінчиться, вона збиралася виходити й попрощатися. Однак він не лише залишився чекати, поки вона перевдягнеться, а й після заявив, що на роботу вони також поїдуть разом.
— Пане Ткаченко… — обережно почала вона, сідаючи в авто вже в новому одязі.
Сперечатися не хотілося, але постійно перебувати поруч із начальством здавалося надто дивним.
— Поза роботою називай мене Роман, — як ні в чому не бувало сказав він, навіть не повертаючи голови.
Це змусило її розгублено кліпнути.
— Хіба це прийнятно?
Ну, з огляду на те, що він читав її думки, межу звичайних колег вони вже давно перейшли. Та дозволити собі подібну близькість усе одно було складно.
— А хіба ні? — кутик його губ піднялися і Яна відмітила, що усмішка одразу змінила й пом'якшила риси його обличчя. — Спільна таємниця не робить нас ближчими?
Вона не була впевнена, що хоче аналізувати, наскільки саме «ближчими» вони стали за останні дні, тож вирішила не чіплятися до формулювань.
— Гаразд, Романе, — зрештою погодилася вона, відпускаючи цю тему. Наодинці вони могли дозволити собі простіший тон. — Але ти міг би не чекати мене. Якщо ми разом прийдемо в офіс, це буде виглядати підозріло.
— Мене не хвилюють плітки, — відмахнувся він так швидко, ніби йшлося про щось зовсім незначне. — Значно більше мене хвилює, що ти можеш опинитися під контролем.
— Ми не можемо бути разом двадцять чотири на сім, — заперечила Яна, навіть не підозрюючи, наскільки сильно помиляється.
Вже за годину стало зрозуміло: ці слова він сприйняв як виклик.
Ледь переступивши поріг офісу, одразу розпорядився перенести її стіл до свого кабінету, пояснивши це «оптимізацією процесів». Відтепер вона перебувала під постійним наглядом, а на додачу отримала ще й заборону виходити в коридор без супроводу. Лише запекла суперечка про те, що до вбиральні супроводжувати її все ж таки недоречно, дозволила вибороти бодай якусь тимчасову свободу.
Втім, дуже швидко з’ясувалося: краще б він чекав під дверима. Бо варто було встати з унітазу і в ту ж мить щось пішло не так.
До тями вдалося прийти лише в ту мить, коли у вухах прозвучав власний голос:
— Настю, а ти не думала, що Юра просто… не твій рівень?
Вона кліпнула, намагаючись збагнути, що відбувається. Це точно була не туалетна кімната.
Замість цього вона стояла біля кавомашини поруч із Настею. Принаймні той, хто керував її тілом, не довів ситуацію до повного абсурду та не випустив її з туалету зі спущеними штанами, тож вигляд залишався цілком пристойним.
Саме у цю секунду шатенка завмерла з паперовим стаканчиком у руці й дивилася на неї з щирим здивуванням.
— У сенсі?
Яна відчула, як її язик рухається сам по собі, формуючи слова без її згоди.
— Ти ж амбітна, перспективна, а він… простак звичайний, — з її вуст зірвалася репліка, яка б ідеально підійшла для другорядної інтриганки в дешевому фільмі.
Одразу захотілося закотити очі від абсурдності ситуації. Ще вчора накинулася на Настю через Романа, а сьогодні вже дискредитує Юру. Складається враження, що вона методично усуває всіх потенційних «конкурентів», і сама претендує на головну роль в житті Насті.
Вона вже відкрила рота, збираючись продовжити, але в кімнаті вчасно з’явився Роман. Він спершу збирався щось сказати, але побачивши дівчину поруч з нею, затнувся, і одразу ж перетворився на холодного боса.
— Жук, — вилетіло сухе з його рота. — У документах виявилася помилка. Ходімо виправимо її разом.
І перш ніж хтось устиг зреагувати уже накрив її рот долонею та притис до себе.
— А ви, Павлюк, не стійте з відкритим ротом, — кинув Роман через плече. — Муха залетить. Краще повертайтеся до роботи.
— Але я… — спробувала вирватися Яна, однак її вже впевнено вели до кабінету.
— Нам також потрібно працювати, — спокійно, але безапеляційно завершив він.
За кілька секунд двері кабінету зачинилися, відсікаючи їх від здивованих поглядів колег. Яна обурено витріщилася на нього.
— Ви що робите?
— Рятую вас, — його відповідь була короткою. — І вашу репутацію.
На її думку, нічого він не рятував. Навпаки, складно навіть уявити, скільки нових пліток тепер гулятиме офісом після такого ефектного «порятунку». Вона вже набрала повітря, щоб висловити все, що думає, але рішучий погляд Романа ясно давав зрозуміти: сперечатися зараз марно.
Залишок робочого дня вона залишалася під його наглядом, так само і з офісу вони йшли разом. Тут Яні хотілося сховати своє обличчя за сумкою, бо їхні колеги вже все для себе зрозуміли. Для них ситуація з вилитою матчею на Настю стане звичайним епізодом жіночих ревнощів.
Наступного дня ситуація не змінилася.
Рівно до моменту, коли після обіду Роману зателефонував важливий клієнт. Розмова тривала недовго, але після неї він різко відклав телефон і наказав Яні принести документи, пов’язані з угодою цієї фірми. Саме тому вона вийшла з його кабінету, вперше за кілька годин отримавши можливість бодай на кілька хвилин залишитися без пильного нагляду.
Повернутися назад не судилося.
Свідомість провалилася в темряву, ніби хтось без жодного попередження одягнув їй на голову щільний мішок, а потім ще й вдарив по голові. Коли вона знову розплющила очі, обстановка довкола була зовсім іншою. Тепер Яна стояла біля принтера й розмовляла з Кравченком із логістики, тоді як документи, за якими її відправили, навіть не були в полі зору.
— Ти ж розумієш, що для Насті ти лише тимчасовий варіант?
Заткнися. Заткнися негайно. Чому знову її змушують вимовляти ці крінжові фрази? Який сюжет був в книзі і хто взагалі автор цього "творіння"? Яна була готова подати на нього до суду за моральну шкоду.
— Що? — розгубленість на обличчі Юри майже дзеркально повторювала вчорашній вираз Насті.
Вона відчула, як губи знову рухаються без її згоди:
— Кажу, що скоро тебе кинуть, бо ти для неї…
— Яно Вікторівна, — Роман з’явився так раптово, ніби матеріалізувався з повітря, і не дозволив їй договорити. — Де ви ходите? Ви повинні допомогти мені з документами. Негайно.
— Я розмовляю, — спробувала заперечити вона, хоча й розуміла, що це не її ініціатива.
— Ні, ви йдете за документами. Зараз, — із твердим натиском відповів він.
Її узяли під лікоть і майже силоміць повели коридором, не даючи можливості навіть озирнутися. Вона не знала, яким чином, але все ж присутність чоловіка завжди дозволяла ослабити контроль і з часом повернути здатність самій відповідати.
— У вас скоро буде абонемент на викрадення секретарок, — прошипіла вона, намагаючись вирвати руку.
Зацікавлені погляди колег, з якими довелося зіткнутися в коридорі, бісили неймовірно. А цьому – Яна кинула погляд на байдужого до пліток Романа – хоч би що!
— Секретарки, хотіли сказати, Яно Вікторівно? — відгукнувся він. У його голосі промайнула іронічна інтонація. — Бо у мене була лише одна секретарка, і це ви.
Двері кабінету зачинилися, відрізаючи їх від сторонніх очей, і тільки тоді він дозволив собі глибоко видихнути.
— Тобі заборонено виходити, поки ми не зрозуміємо, як діяти далі!
— Може, мені просто дати системі те, чого вона хоче? — запропонувала Яна, в спробах мислити логічно. — Тоді вона заспокоїться.
В його карих очах промайнуло щось гостре й напружене, коли почув її слова. Очевидно, йти цим найлегшим шляхом він не збирався. І їй також не дозволить.
— Ні, — пролунала його відповідь після короткої паузи. — Бо тоді й мені доведеться грати за її правилами, а я не планую зустрічатися з Павлюк.
— Чому? Вона ж гарна, розумна… — почала перерахувати її чесноти Яна, хоча сама не розуміла, навіщо це говорить.
— Але мене більше цікавить та, хто приносить хаос у моє життя, — замість неї завершив чоловік.
Рот мимоволі відкрився, проте відповіді не знайшлося — лише коротке «О» видало її розгубленість. Сенс його слів був очевидним, але прийняти його вона не могла. Бо не мала відповіді навіть на простіше питання: ким є вона сама. Не кажучи вже про почуття чи стосунки. У її нинішньому становищі будь-яка емоційна близькість здавалася недосяжною розкішшю.
