Спочатку:
На сторінку книги
Коли трохи пізніше вона вийшла на терасу одна, щоб перевести подих і на хвилину втекти від шуму залу, в голові раптом виринула думка, яка останнім часом її тривожить.
А чи є можливість залишитися в цьому світі?
Яна сперлася на холодні поручні тераси і тихо звернулася до системи.
Адже вона читала історії, де героїням дозволяли прожити повноцінне життя поруч із головним героєм, а вже після цього спокійно повернутися у своє тіло. Або ж продовжити виконувати завдання як хост. І яка, по суті, різниця — повернеться вона зараз чи через двадцять років?
[ Хост, я вже казала вам, що потрібно уважніше читати контракт. У ньому чітко зазначено, що після виконання завдання сторона А повертає вас додому. Порушувати умови контракту система не має права. ]
Яна спробувала перепитати ще кілька разів. Можливо, існує якийсь інший варіант? Якась лазівка, яку система просто не згадала? Вона була готова обміняти свою грошову винагороду на можливість не покидати Романа.
Але відповідь щоразу залишалася однаковою. Що по завершенню історії хоста буде повернуто додому.
Вона дивилася вперед, на темний сад за межами ресторану, але майже нічого не бачила. Значить, у неї не так багато часу. Лише кілька тижнів, поки система не закінчить ставити галочки напроти потрібних сцен.
Саме такою задумливою і трохи засмученою її й застав Роман, який вийшов на терасу у її пошуках.
— Яно? – гукнув він її. — Чому ти тут одна? І така сумна? Щось сталося?
Вона знала, що не може довго приховувати від нього правду. Але заборона системи говорити про своє майбутнє повернення заважала навіть почати пояснювати.
— Сталося, — зізналася вона після короткої паузи. — Та я не можу розповісти, що саме.
— Система? Вона повернулася?
— Звідки ти знаєш? – вирвалося у Яни раніше, ніж вона встигла подумати і стримати себе.
Перед її внутрішнім зором одразу з’явився інтерфейс. На екрані було лише два смайли: перший — дівчина, яка прикладає долоню до обличчя, і другий — та сама дівчина, що безпорадно розводить руками.
Яна чудово розуміла, що щойно припустилася помилки. Але, схоже, система вже змирилася з тим, що їй дістався проблемний хост, і навіть не згадала про покарання. Мабуть, тому що це однаково нічого не змінить.
— Я вже здогадувався, коли перестав чути твої думки.
— О, – Яна почухала кінчик носа, не знаючи, що ще відповісти. Вона ж попереджала систему, що відсутність ретрансляції її думок виглядатиме підозріло.
— А ще інколи ти знову довго дивилася перед собою, ніби бачиш те, чого не бачу я, — доволі спокійно продовжив він. — І твоя згадка про СЕО, у яких за шаблоном у книгах обов’язково є травми дитинства, лише додала мені впевненості.
Він трохи нахилив голову набік і уважно подивився на неї.
— Система перестала ховатися і повернула тобі пам’ять. Чи не так?
Яні захотілося поплескати в долоні. Що не кажіть, а він справді був кмітливим і недарма займав посаду генерального директора.
— Так, – погодилася вона, кивнувши на підтвердження.
— То чого вона від тебе хоче на цей раз? Щоб ти знову зводила мене з Павлюк? – при згадці про це в його карих очах промайнув гнів. Це був перший раз, коли Яна бачила, як він справді злиться.
— Ні, – з видихом відказала дівчина.
Кілька секунд вона мовчала, не в змозі вимовити ні слова. У грудях з’явилася неприємна важкість. Але й тягнути далі не було сенсу. Якщо вони разом, він має знати правду.
— Системі потрібно поставити галочки напроти інтимних сцен, — швидко заговорила Яна, заплющивши очі, бо інакше просто не змогла б це сказати. — І тому тепер вона хоче, щоб я повністю заміщала головну героїню.
Вона досі боялася відкрити очі й побачити його реакцію. Але через секунду почувся… сміх.
Веселий, щирий сміх.
Яна обережно розплющила одне око, а потім і друге. Роман стояв поруч і сміявся, дивлячись у темне нічне небо. І чомусь їй здалося, що за цим сміхом промайнув ледь помітний відтінок втоми.
Нарешті він заспокоївся і перевів погляд на неї.
— А що далі?
— А? – Яна не одразу зрозуміла, про що він питає.
— Що буде після того, як система поставить усі галочки?
Яна ковтнула. У його погляді вже читалося розуміння того, що відбувається. І ще щось… майже безнадійне.
Але вона ніяк не могла змусити себе вимовити це вголос. Наче тоді все перестане бути далеким і невизначеним. Наче тоді це перестане бути лише припущенням.
Він кілька секунд мовчки дивився на неї, а потім раптом сказав дещо дивне:
— Не хвилюйся. Я все розумію. Ви всі зрештою йдете.
А от Яні було не зрозуміло про що мова.
— Хто… всі? — перепитала вона, бо в голові вже почали вимальовуватися різні варіанти. І один із них був про його колишню.
Однак відповідь Романа, що прозвучала майже буденно, залишила її в повному шоці.
— Ті, хто приходить виконати завдання та довести історію до кінця. Так завжди було. Ти вже не перша...до цього було ще з десяток таких.
Її серце пропустило удар.
Стривайте.
То до неї були ще хости? І більше того — він їх пам’ятав?
Яна заклякла на місці. Мурашки побігли по шкірі, хоча ніч була теплою і зовсім безвітряною.
— Що?
— Перша була занадто старанною, — продовжив він без зміни тону. — Вона майже не відхилялася від сценарію.
Його погляд ковзнув убік, ніби він на мить поринув у спогади.
— Друга постійно плакала. Казала, що не хоче тут бути. А третя відверто мене ненавиділа та називала деспотом.
Інтерфейс системи перед її очима метушливо перевіряв усі показники головного героя, але раз за разом видавав великими червоними літерами одне й те саме слово: «ПОМИЛКА». Після ще кількох спроб системі взагалі заблокували доступ.
Та Яну зараз хвилювало не це.
Виходить, Роман уже давно не був просто персонажем і усвідомив себе ще до того, як вона з’явилася?
А цей світ? Звичайний книжковий світ тримається на прописаному сюжеті. Якщо хости приходили сюди знову і знову, то ті самі події повторювалися знову? І Роман усе пам’ятає?
О Боже.
Яна приклала долоню до губ. Одна справа — знати, що ти персонаж у книзі, а зовсім інша — проживати один й той самий відрізок свого життя по колу. Їй було важко уявити, як він міг витримати це і не збожеволіти.
— А потім…? – таки наважилася запитати вона.
Роман перевів погляд на неї. На його губах з’явилася ледь помітна, трохи вимучена усмішка.
— На четвертий раз я більше не грав свою роль. Я просто ігнорував Настю і думав, що якщо кінець буде іншим, то це розірве часову петлю. Тоді я справді думав, що це петля. Потім я намагався достукатися до Павлюк і пояснити, що ми лише чиїсь маріонетки. Звісно, вона не повірила. Назвала мене божевільним і звільнилася.
Він на мить замовк.
— Після цього сталося дещо дивне. Думаю, саме через її звільнення все знову повернулося до початку. Я робив ще кілька спроб вплинути на сюжет, але все або знову перезапускалося, або мене просто заміщали. Остання з хостів пішла на повне заміщення і відіграла замість мене всі сцени.
Рот Яни відкрився. Вона вже хотіла щось сказати, але так нічого і не вимовила.
У неї ж теж усе могло закінчитися тим, що вона виконувала б роль Романа. Добре хоч Юра зі своєю нав’язливою турботою відстояв роль хлопця Насті. Алілуя. Та взагалі подяка всім можливим богам. Бо вона зовсім не була готова до повного заміщення головного героя і до того, щоб цілувати дівчину.
— А потім з’явилася ти, — коли він дійшов до цієї частини, на його губах нарешті з’явилася справжня, тепла усмішка. — І я почав чути твої думки. З тобою все пішло не так.
Після короткої паузи він додав з легкою іронією:
— Уперше я відчув себе живим. Кожен новий день почав приносити радість, бо мені було цікаво, як саме ти викрутишся з чергової ситуації із заміщенням.
То йому ще й приносило задоволення спостерігати за її стражданнями?
Але наступні слова Романа врятували його від неминучої смерті.
— Так я не встиг помітити, як закохався в тебе, – промовив він, і після короткої паузи додав: – Але і ти скоро підеш, а я буду змушений повернутися до початку.
— Я… — Яна ковтнула. — Через те, що підписала контракт, там є пункт про моє повернення. І я тепер нічого не можу з цим зробити.
— Я розумію, — спокійно відповів він. — Тому, якщо ми не можемо цього змінити, давай просто насолоджуватися моментом.
— Що?
— Нехай система ставить свої галочки. А ми будемо зустрічатися. Як усі нормальні пари. Як тобі така ідея?
Вона підняла на нього погляд. У світлі вечірніх ліхтарів його очі здавалися темнішими, ніж зазвичай.
І тоді вона просто кивнула.
Роман зробив крок вперед і поцілував її. Ніжно, повільно, без поспіху — так, ніби весь цей світ, усі перезапуски і навіть сама система раптом перестали мати значення.
