Спочатку:
На сторінку книги
В понеділок вони були вимушені повернутися із казки в реальність. Тобто, в офіс.
Зараз Яна сиділа за столиком в їдальні, хоча останні тижні Роман замовляв їм їжу з ресторану і вони удвох обідали в його кабінеті. Звичайно, спочатку це було пов'язано з контролем системи, а потім вони якось звикли до цього. Тож тепер їй було якось дискомфортно проводити обідню перерву без нього.
— Невже я бачу тебе не в компанії нашого боса? — голос пролунав майже урочисто, ніби щойно сталося щось історичне, а вже за мить навпроти з’явилася Настя, обережно відсуваючи стілець ногою й вмощуючись із підносом. — Я вже почала думати, що ви буквально приклеєні один до одного суперклеєм.
Ніякова усмішка з’явилася сама собою, а виделка тихо торкнулася тарілки.
— Ткаченко поїхав на ділову зустріч.
— Ага, звісно, — примруження супроводжувалося легким нахилом голови, ніби перед нею сиділа не подруга, а підозрювана на допиті. — Але дивно, що ти не поїхали з ним. Зазвичай ви скрізь разом.
— Це неправда, — заперечення прозвучало швидше, ніж з’явилася впевненість у власних словах.
Долоня підперла щоку, але замість розслабленості в позі читалася відверта зацікавленість — та сама, з якою зазвичай спостерігають за серіалами, що раптово стали занадто захопливими.
— Яно, та ти закохана по вуха!
— З чого ти це взяла?
— Бо коли ти вимовляєш “Ткаченко”, – Настя ледь підняла брову, уважно відстежуючи реакцію, – у тебе погляд стає таким, ніби ти щойно виграла лотерею. Не менше.
Тихе пирхання вирвалося саме по собі.
— У мене нормальний погляд.
— Ні, — серйозно похитала головою шатенка. — У тебе погляд жінки, яка вже подумки вибирає штори в спільну спальню.
— Насте! — ковток соку мало не закінчився катастрофою, змусивши різко відставити склянку. — Про що ти?! Ми тільки почали зустрічатися! Просто зустрічатися, окей? Ні про що більше поки не йдеться!
— Просто, — слово прозвучало з тією інтонацією, якою зазвичай повторюють щось дуже сумнівне. — Ага, просто стіл перенесли в його кабінет. Просто з’являєтесь разом на заходах. І ваші погляди… – вона на мить замовкла, ніби підбираючи точніше формулювання. – Ніби в кімнаті більше нікого не існує. Це не “просто”.
Тепло піднялося до щік, але замість звичного збентеження в ньому було щось інше — м’яке, світле, майже радісне, і заперечувати це ставало дедалі складніше.
Щоб не дати розмові зайти ще далі, довелося трохи нахилитися вперед, перехоплюючи ініціативу.
— А як у тебе з Юрою?
Усмішка на мить затрималася на обличчі Насті, але вже наступної секунди стала тьмянішою, ніби хтось непомітно увімкнув вимикач.
— Ніяк, якщо чесно. Ми майже не бачимося.
— Чому?
Погляд опустився до чашки, і пальці машинально провели по її краю, затримуючись там трохи довше, ніж потрібно.
— Тато знову в лікарні. Я майже весь час проводжу там. Зараз не до побачень.
Яна відчула, як щось стислося глибоко всередині, різко й неприємно, ніби невидима рука стиснула серце. Пам’ять підкинула не образ подруги, а рядки із книги. Чіткі, холодні та безжальні до персонажа. Хвороба її батька була не трагедією, а інструментом. Важелем, який мав запустити потрібну реакцію, створити потрібну сцену, підштовхнути героя до правильного жесту.
І саме в цей момент у її голові з’явився знайомий сухий голос.
[ Нагадування: відповідно до первинного сценарію, на цьому етапі головний герой організовує найкраще лікування для батька Павлюк через благодійну організацію. Сцена має підвищити романтичну прихильність героїні на 37%. ]
Губи ледь помітно стиснулися, стримуючи роздратування. Тільки не кажіть, що система бажає, аби вона повернулася до заміщення героя?
«У мене немає таких грошей, — подумки відрізала білявка. — До того ж, Роман не зустрічається з Настею, щоб оплачувати лікування її батька».
[ Але він має ресурси. Виконання сцени можливе. ]
Роздратування піднялося вище, змішуючись із чимось гіршим — відразою.
«Він не зобов’язаний це робити лише тому, що так прописав автор».
Погляд піднявся сам собою. Настя виглядала втомленою, але намагалася триматися. Дівчина теж ні в чому не винна.
— Якщо потрібна буде допомога… будь-яка, — тихо сказала Яна, — ти скажи. Добре?
Дівчина легенько покліпала віями, наче ці слова застали зненацька.
— Дякую. Але я впораюся.
Система замовкла, проте від цього не ставало легше, а сюжет нікуди не зникав. Він терпляче чекав виконання.
Коли обід закінчився і Настя пішла на свій поверх, Яна залишилася сидіти ще кілька хвилин, дивлячись у вікно. Ввечері вона обов’язково поговорить із Романом. Врешті-решт він і сам був в'язнем цієї історії, та мав розуміти ситуацію дівчини.
***
Через невеликі проблеми на роботі, повернулися вони додому пізніше, ніж зазвичай. Ледь переступивши поріг, Яна з полегшенням скинула туфлі, відчуваючи, як приємна прохолода підлоги торкається втомлених ступнів. У голові майнула звична вже думка про те, що якби не постійний нагляд системи, вона давно б відмовилася від цих незручних образів на користь чогось простішого і людянішого.
Повільно пройшовши до вітальні, вона без зайвих церемоній опустилася на диван і витягнула ноги, дозволяючи тілу нарешті розслабитися. Проте відпочинок виявився лише фізичним — думки продовжували плутатися, збиваючись у важкий, тугий клубок, який ніяк не хотів розплутуватися.
Роман тим часом зняв піджак, розстебнув манжети й, кинувши погляд у її бік, одразу помітив цю неприродну тишу і зосередженість. Ходити навколо він не став — звичка діяти прямо дала про себе знати – і просто спитав в чому справа.
З її губ зірвалося зітхання. Більше відкладати цю розмову не мало сенсу. Звичайно, хотілося побути вкотре крутим героєм... але її банківський рахунок цього не потягне.
Чоловік підійшов ближче, почувши її важке зітхання та сів навпроти, просто чекаючи, коли вона почне говорити.
— У Насті батько в лікарні, — нарешті промовила вона. — Лікування дороге, і твоя допомога є обов'язковою складовою сюжету.
Роман мовчав, але його погляд став уважнішим.
— Я не прошу грошей. І це не моє право взагалі щось просити. Просто… у твоєї родини є фонд.
Фраза так і зависла в повітрі, не договорена до кінця. Просити було складно — занадто незвично, майже неприродно. Вона ніколи не звикала покладатися на чужі ресурси і не просила грошей в борг, навіть коли йшлося про значно менші речі.
Роман піднявся, зробив кілька кроків по кімнаті, а потім повернувся до неї.
— Ти думаєш, я вважатиму це незручним?
— Я не хочу, щоб ти думав, ніби я користуюся… — тихо сказала вона.
Він зупинився перед нею і обережно підняв її підборіддя, змушуючи подивитися на нього.
— Яно, — його голос був м’яким, але твердим, — Ти все правильно сказала. У фонду є програма підтримки онкопацієнтів. Якщо випадок підходить під критерії — ми допоможемо. А він підходить, бо я не один раз вже допомагав Георгію Михайловичу. Просто вилетіло з голови.
Вона відчула, як очі починають неприємно пекти, і це вже не мало нічого спільного з втомою. Усі ці люди й так застрягли в нескінченному повторенні одного й того ж сюжету, але у випадку батька Насті до цього додавалося ще й справжнє, не вигадане страждання, яке ніхто не скасовував.
Рома нахилився і притиснув її до себе, без зайвих слів міцно обіймаючи. Саме так, як їй потрібно було в цей момент.
— Завтра я попрошу юристів перевірити медичні документи. І все оформимо так, ніби це звичайна програма фонду.
Яна лише сильніше притиснулася у відповідь, дозволяючи напрузі повільно відступити, хоча всередині ще довго залишалося відчуття, що життя персонажа в книзі не є чимось хорошим.
***
Кілька днів потому, тримаючи в руках папку з підписаними документами, вона вже майже минула переговорну, коли з напівпрочинених дверей раптом долинув схвильований голос Насті. Такий напружений, що змусив мимоволі сповільнити крок.
— Справді? Повністю? — голос її тремтів від недовіри. — Ви впевнені, що це не помилка?
Зупинятися вона не планувала, підслуховувати — тим більше, але що вже поробиш.
— Так, я розумію… Так, звісно, ми надамо всі документи… Дякую. Дякую вам!
Коли дзвінок обірвався, тиша, що запанувала в кімнаті, видалася майже оглушливою, і вже за мить її порушив тихий схлип. Не болісний, а скоріше м’який, наповнений полегшенням, яке нарешті прийшло услід за постійним хвилюванням.
— Юро, — почула Яна вже щасливий голос. — Фонд оплатить лікування. Повністю. Лікар сказав, що це один із найкращих варіантів терапії. Тату дають великий шанс на одужання!
Слів у відповідь майже не чулося, вони розчинялися десь на тлі офісного шуму. А вже за мить Настя разом зі своїм хлопцем виходила в коридор із сяючими очима. Вона сміялася крізь сльози, ніби не могла втримати в собі усю радість.
— Я ж казала, що все буде добре, — м’яко озвався Юра, обіймаючи її просто посеред офісу, не зважаючи ні на кого довкола.
— Я навіть не знаю, кому дякувати, — видихнула вона, все ще не вірячи в реальність того, що сталося. — Просто якийсь благодійний фонд… Вони сказали, що рішення ухвалили швидко.
Трохи осторонь, майже непомітно, стояла Яна, і, можливо, саме тому її так і не помітили. Втім, вона й не прагнула цього. Ця сцена не мала до неї жодного стосунку, але все ж з’явилася ледь помітна, тепла усмішка, що затрималася на вустах і видавала справжній стан. Розкривати правду не виникало жодного бажання, адже подяка нічого б не змінила і нічого не додала, тоді як це полегшення, це світло в чужих очах уже саме по собі було достатнім. Особливо з огляду на те, що для когось уся ця історія залишалася лише частиною заздалегідь написаного сюжету.
[ Галочка поставлена. Благодійний вчинок головного героя — активовано. Залишилося три сцени.]
Холодне повідомлення спливло перед очима, миттєво руйнуючи крихке відчуття тепла. Останні розділи вона так і не дочитала, тому система без жодних емоцій виклала подальший розвиток подій: попереду мала відбутися гаряча сцена в кабінеті, і через місяць мав відбутися епілог. Тобто, сцена на балконі, де в романтичній атмосфері вони говоритимуть про своє майбутнє.
Майбутнє. Їй здалося, що на груди впала величезна бетонна плита, позбавляючи можливості вдихнути на повні груди, адже ніякого справжнього “потім” для них не існувало, і вся ця красива обіцянка майбутнього насправді вміщалася лише в один-єдиний місяць.
Усвідомлення того, що після тієї розмови на балконі сюжет остаточно закриється, вже не здавалося абстрактним — воно набувало чітких обрисів і невблаганно наближалося.
Погляд піднявся сам, ніби шукаючи опори, і в кінці коридору з’явився Роман, який саме виходив із ліфта; помітивши її, він одразу усміхнувся, і ця усмішка, тепла й жива, наповнила його очі таким світлом, що на мить усе інше відступило на другий план.
Саме тоді стало остаточно ясно: вони майже дійшли до фіналу, і часу залишилося значно менше, ніж хотілося б визнати.
І якщо це справді так, то, можливо, єдиним правильним рішенням було не стримуватися більше й дозволити собі прожити ці миті так, ніби вони важать більше за будь-яке прописане завершення.
