Раді Вас бачити!

Піднімаючись сходами до її квартири, вона раптом відчула дивне хвилювання, ніби вперше приводила когось у свій простір. Відчинивши двері, Яна пропустила його всередину й швидко пройшла до кімнати, щоб сховати розкидані речі на ліжку.

Роман тим часом неквапливо оглядався. Його погляд ковзнув по стінах, простій кухні, старенькому дивану, книжковій полиці, що давно потребувала заміни.

— Я чомусь очікував зовсім інше, — зізнався він.

— Чого саме? — насторожено перепитала вона, дістаючи з шафи валізу.

— Щось більш… гламурне. Новий ремонт, дизайнерські меблі. Ти виглядаєш так, ніби любиш блиск і дорогі речі.

Яна закотила очі, складаючи речі. Що за стереотипи?

— На зарплату секретарки, навіть генерального директора, важко дозволити собі дизайнерські апартаменти, — сказала вона, не стримуючи іронії. — Більше половини грошей іде якраз на те, щоб виглядати відповідно до статусу компанії. Костюми, салони, косметика. Інакше мене б уже давно попросили звільнити місце.

Послідував мовчазний кивок голови, і в його погляді не було ні осуду, ні насмішки — лише розуміння. Але наступної миті додав, що їй не потрібно це все.

— Що саме?

— Гламурний та ідеальний образ. Ти й так гарна.

Її руки завмерли над речами у валізі. Погляд повільно піднявся вгору. Що не кажіть, а приємно чути подібні слова від привабливого чоловіка.

— Це комплімент від генерального директора чи від чоловіка, який щойно вирішив мене переселити до себе? — у голосі з’явилася легка іронія, за якою вона хотіла приховати збентеження.

— Від чоловіка, — не збирався він ухилятися від прямої відповіді. — І я не “вирішив”. Я запропонував. Ти маєш право відмовитися.

Кілька секунд в кімнаті панувала тиша. Погляд затримався трохи довше, ніж варто було б, перш ніж вона тихо зітхнула й повернулася до валізи. Косметика, дрібниці для щоденних ритуалів — усе швидко опинилося всередині, після чого закрила кришку.

— Добре, Романе. Але це тимчасово.

Він забрав у неї валізу, ніби робив це неодноразово і для нього подібні речі звичні.

— Тимчасово, — погодився він.

І хоча обидва розуміли, що рішення продиктоване страхом перед системою, у повітрі між ними було щось ще. Не повністю сформоване, але тепле й зовсім не схоже на вимушений захід безпеки.

***

Наступний ранок видався спокійним.

Яна сиділа за кухонним столом у піжамі, повільно помішуючи матчу й спостерігаючи, як акуратними рухами чоловік намазує маслом тост, зверху кладе акуратні скибки авокадо, ще мить — і додалося варене яйце. 

Сонячне світло ковзало по світлій стільниці, у повітрі змішувався аромат обсмаженого хліба, і сама атмосфера огортала теплом, до якого легко звикнути.

— Ти скоро в мені дірку просвердлиш поглядом, — не піднімаючи погляду, зауважив він.

— Просто дивуюся, що генеральний директор вміє готувати сніданок, — усміхнулася вона.

А про себе відзначила, що насправді ж увагу притягувало зовсім інше. Його краса зовсім не тьмяніла, а тільки сильніше розквітала в домашньому одязі. Біла футболка облягала накачене в міру тіло й відкривала вид на біцепси. Сірі штани хоч і здавалися звичайними, але добре контрастували з футболкою. А розпатлане русяве волосся час від часу відкидалося назад звичним рухом.

І чомусь саме ця недбалість робила картину ще більш спокусливою.

— У мене широкий спектр навичок, Жук.

Вона тихо пирхнула й відпила свій напій. На мить усе здалося таким… нормальним. Наче не існувало жодної системи, провалів у пам’яті чи чужого контролю, який змушує псувати життя іншим. Наче це звичайний ранок — для двох людей, що просто вирішили жити разом, ділити кухню, сніданки… і згодом разом поспішати на роботу.

Ця думка змусила її затримати подих.

Пара.

Вона боялася думати так про них. Але дивно приємне відчуття вже зароджувалося глибоко в серці.

Тарілка з тостом опинилася перед нею. Роман сів навпроти і їхні коліна ледь торкнулися під столом. Такі прості дії змусили її щоки зрадницьки червоніти.

— Про що задумалася? — спитав він, уважно дивлячись на неї.

— Про те, що це підозріло схоже на сімейне життя, — чесно відповіла вона. Не мало сенсу приховувати від нього те, що він й так міг почути в її думках.

Ледь помітна усмішка ковзнула його губами, але сказати щось у відповідь він не встиг.

У двері подзвонили.

Обидва синхронно підвели голови.

— Ти когось чекаєш? — у голосі з’явилася настороженість.

— Ні, — коротко відповів чоловік, уже підводячись. — І мою адресу знають обмежене коло людей.

Він пішов до передпокою, а Яна, вагаючись, теж підвелася й виглянула з кухні. Почулося, як відчиняються двері.

— Мамо? — в голосі Романа з’явилося здивування. — Що ти тут робиш?

— Вирішила перевірити, чи ти ще живий, — пролунав жіночий голос, упевнений і трохи іронічний. — А то на дзвінки відповідаєш рідко.

— І я з нею! — радісно додав знайомий голос.

Яна в той момент не знала, куди себе подіти. Залишитися тут? Тоді зустріч неминуча. Сховатися? Для цього доведеться вийти в коридор — і шанс залишитися непоміченою стрімко наближався до нуля.

Поки вона метушилася, жінка років п'ятидесяти, чиї риси обличчя та уважний погляд дуже нагадували Романа, вже зайшла всередину.

— Ми ненадовго, — сказала його мати, хоча вже знімала пальто.

— Я не запрошував вас заходити, — стримано відповів чоловік, намагаючись перегородити прохід.

Богдан легко відсунув його руку й рушив далі — аж поки не завмер на місці. Його очі шоковано округлилися.

— Ма! — він різко тицьнув пальцем у перелякану дівчину, яка застигла посеред кухні. — Я ж тобі казав! Брату справді подобається Янка! Тому вона й накричала на мене! Та він навіть її стіл переніс у свій кабінет. А тепер вони ще й живуть разом!

У квартирі запала тиша.

Яна кліпнула, намагаючись усвідомити почуте. Звідки він знає про стіл? Погляд метнувся до Романа, але той уже дивився на брата так, ніби всерйоз обмірковував, чи можна запхати йому в рота якусь ганчірку, аби змусити замовкнути. 

— Богдане, — перейшов він на свій звичний холодний тон.

Але подібний тон давно не справляв належного ефекту. Імунітет, вироблений роками, робив свою справу. Тому Богдан просто знизав плечима. 

— Що? Це ж правда! В офісі всі говорять!

Заперечення вже майже зірвалося з язика:

— Ми не…

Та договорити не дали.

Роман опинився поруч надто швидко. Рука впевнено лягла на плечі, обіймаючи і зі сторони цей жест здавався таким природнім, як саме дихання.

— Так, ми разом, — просто взяв і сказав він.

Тиша накрила кімнату миттєво.

Очі його матері трохи розширилися. Богдан виглядав так, ніби щойно виграв суперечку століття. А Яна відчула, як у неї буквально завис мозок.

Вони… разом? Коли тільки встигли? І чому вона не в курсі такої важливої події?

Роман нахилився ближче, тепле дихання торкнулося її вуха.

— Підіграй мені, — прошепотів він тихо. — Потім поясню.

З боку це виглядало майже романтично: близькість, тихий шепіт, його рука на її плечах. Але Яна занадто добре знала книжкові штампи. Можливо, батьки тиснуть на нього з одруженням. Можливо, мати вже підшукала кілька “підходящих” кандидаток. А можливо, це просто найшвидший спосіб припинити допит.

Втім, був і інший факт. Він не раз витягував її з ситуацій, де все могло піти шкереберть. Тепер черга за нею.

Вона повільно видихнула й поклала долоню йому на груди, ближче до серця, ніби це теж було звичним.

— Ми не планували так швидко знайомитися з родиною, — сказала вона, намагаючись звучати трохи збентежено, але щасливо. — Але, якщо вже так сталося...

І зніяковіло опустила очі, не договоривши фразу.

Мати Романа перевела уважний погляд із сина на Яну, на мить затримавшись на їхніх руках. У карих очах промайнула цілком відкрита радість.

— Он як, — протягнула вона.

Богдан задоволено посміхнувся.

— Я ж казав!

Пальці на її плечі ледь помітно стиснулися міцніше. І хоча розум підказував, що це лише імпровізація, вимушена гра, десь глибоко всередині знову з’явилося те небезпечне відчуття теплоти в грудях. Наче все це було справжнім.

Напруга потроху відпускала. Навіть уважний, оцінювальний погляд матері Романа вже не здавався таким лякаючим.Та раптом відчула знайоме, крижане стискання у скронях. Наче хтось невидимий перехопив управління над її тілом.

Ні.

Тільки не зараз.

Вона спробувала глибше вдихнути, але язик уже готувався вимовити слова, які вона навіть не встигла сформулювати подумки.

— Насправді Роман має…

Долоня миттєво накрила рот дівчини. Вміння Романа читати її думки дозволяло спрацювати швидше за систему.

— Вибач, — спокійно, майже буденно сказав він, дивлячись на матір. — Ми трохи… не зійшлися в одному питанні. Дайте нам хвилину.

Так само обіймаючи Яну однією рукою за плечі, а другою прикриваючи їй рота, він розвернувся і наполегливо повів її у напрямку спальні.

З боку це виглядало дивно. Він не дав їй договорити і повів у окрему кімнату для розмови. Чи не занадто контролююче?

Мати Романа завмерла посеред коридору, а Богдан насупився.

— Ма… Їхні стосунки...трішки... — тихо прошепотів він та зробив невизначений жест рукою в спробі підібрати правильне слово. Але усі слова, які крутилися на язику охарактеризовували старшого брата, як великий червоний прапорець. 

Тим часом двері спальні зачинилися.

— Насправді Роман має зустріча… — слова проривалися крізь його долоню та були більш схожі на мичання.

У коридорі повисла тривожна тиша.

— Він її примушує? — пробурмотів Богдан. — Може, він шантажує її роботою? Він же її бос. І стіл цей… Ма, це вже звучить як трилер.

Мати повільно звела брови.

— Не поспішай із висновками, — сказала вона, хоча в її голосі теж з’явилася невпевненість.

За мить вони майже синхронно зробили кілька кроків до дверей і завмерли поруч, намагаючись бодай щось почути.

У кімнаті Яна нарешті вирвалася з вимушених обіймів.

— Я повинна сказати, що ти маєш зустрічатися з Настею! — видихнула вона, ледь контролюючи власні губи.

— Ні, не маю, — твердо припечатав він.

Вона смикнулася до дверей, але він обережно перехопив її й розвернув до себе. Його рухи не були грубими чи різкими. Просто не дозволив втекти та накоїти дурниць.

— Послухай мене. Я вже казав тобі, що нічого подібного не було і не буде. Павлюк мене не цікавить, — його слова були тихими, м'якими, але водночас звучали рішуче і були направлені не лише Яні, але й системі.

Можливо, остання таки почула їх. Контроль ослаб, і Яна знову відчула, що може рухатися й говорити сама.

— Але система не полишить спроб…

— Мені байдуже, чого хоче система.

Він поклав долоні на її щоки, змушуючи дивитися просто в його очі. Її дихання було рваним, зіниці розширені від внутрішньої боротьби.

— Якщо ти досі не певна, — в темних очах раптом загорівся вогонь рішучості, — я доведу тобі це зараз.

За дверима Богдан ледь не задихнувся, почувши це.

— Ма, він щось доводить…

А в кімнаті Роман нахилився й поцілував Яну. Не тому що так хтось написав. Не тому що за сюжетом він мав покохати цю жінку. Це були тільки його почуття, ніким не нав'язані.

Поцілунок був упевненим, з ноткою ніжності. Спочатку дівчина завмерла, бо система ще намагалася проштовхнути в її голову наказ відступити, але усе тануло, розчинялося під тиском реального відчуття — його долонь, його близькості, його гарячих губ.

Її пальці повільно стиснули тканину його сорочки. І тоді система нарешті повністю відпустила контроль.

За дверима повисла тиша. Потім мама Романа тихо хмикнула.

— Ох, — зі стриманим сміхом прошепотіла вона. — Здається, це просто закохані посварилися.

— Тобто він її не шантажує? — розчаровано уточнив Богдан.

— Якщо й шантажує, то явно не роботою.

Вона акуратно взяла сина за рукав і потягнула до виходу.

— Ходімо, не будемо заважати. У твого брата нарешті з’явилася дівчина, і я не збираюся все зіпсувати своєю присутністю.

— Але я хотів ще…

— На вихід, Богдане.

Двері квартири тихо зачинилися за ними.

А в кімнаті Роман повільно відірвався від Яни, його чоло торкалося її.

— Бачиш? — прошепотів він. — Ми знайдемо спосіб впоратися з системою.

Щоки її палали, серце калатало і, не зважаючи на те, що в думках панував повний хаос, вони були повністю належали їй.

— Ти… — вона ковтнула. — Ти зараз систему переміг за допомогою поцілунку?

Він ледь усміхнувся.

— Хочеш можемо ще раз перевірити?

І не чекаючи відповіді, знову скоротив відстань між ними.