Спочатку:
На сторінку книги
Сонце повільно сповзало до обрію, розливаючи по небу густі відтінки золота й фіолету. Хвилі тихо перекочувалися на березі та поверталися назад у темну воду, несучи з собою запах солі, водоростей і теплого літнього повітря. Десь у далині кричали чайки, а вітер, що йшов від моря, був м’яким і лагідним.
Невеликий ресторан просто на березі був порожній, якщо не рахувати офіціантів та повара. Рома сьогодні орендував його на цей вечір — і тепер серед десятка столиків освітленим залишався лише один. Білі ліхтарики, розвішані між дерев’яними балками тераси, кидали світло на скатертину, на келихи з шампанським і на тарілку з полуницею, що пахла так сильно, ніби її щойно зірвали з грядки. До цього вони вже встигли нормально повечеряти, тож зараз, можна сказати, залишився тільки десерт.
Неподалік стояв музикант і тихо грав на скрипці. Мелодія лилася повільно, м’яко вплітаючись з шумом хвиль.
Келих у тонких пальцях ледь помітно повертався з боку в бік. Вітер час від часу підхоплював її світле волосся, намагаючись розтріпати її ідеально укладене волосся, але вона не зважала і просто знову заправляла пасмо за вухо.
— Знаєш, — сказала дівчина, сидячи напроти Романа, — мені здається, що ти любиш перебільшувати. Як і усі мільярдери з романів.
Чоловік підняв брову, питаючи, в чому саме. Довелося пояснювати, що нормальні люди не орендують ресторан на березі моря тільки для того, щоб повечеряти з дівчиною. В сценарії цього не було, тож Янине здивування було щирим, коли він привіз її в інше місто на березі моря на вихідні.
Він узяв полуницю з тарілки, повільно обірвав хвостик і лише після цього відповів:
— У них просто немає стільки грошей, як у мене.
Та сама полуниця опинилася біля її губ. Яна примружилася, але слухняно відкрила рот та відкусила половину. А потім закінчила і з другою половиною, наче випадково ковзнувши губами по пальцях чоловіка. В карих очах напроти спалахнуло небезпечне полум'я.
— Це ти зараз так виправдовуєш свою любов до показної розкоші? – спитала вона трошки грайливо.
— Ні. Я просто констатую факт.
Що ж. Туше.
Вона тихо хмикнула й відпила шампанського. Напій був холодний, іскристий, а приємна кампанія робила його смак ще яскравішим.
Деякий час вони просто сиділи мовчки, слухаючи скрипку і шум хвиль. Потім Яна раптом нахилила голову і уважно подивилася на нього.
— Слухай… а коли ти закохався в мене?
Рома злегка здивовано кліпнув, його палець повільно постукав по нижці келиха, немов шукаючи правильні слова. Та врешті-решт знизав плечима, бо він і сам не знав. Коли живеш у світі, де один і той самий шматок життя повторюється знову і знову… усе поступово починає здаватися однаковим та втрачає сенс. І в якийсь момент ти просто перестаєш відчувати, що живеш.
Погляд його не відривався, ковзаючи по рисах обличчя навпроти, а на губах повільно з’являлася усмішка, у якій читалася м'яка іронія, змішана з глибоким та світлим почуттям.
— А потім з’являєшся ти, перевертаючи усе догори-дригом.
Тихий смішок вирвався сам собою, адже весь цей хаос почався не з її появи, а з того, що система примудрилася прогавити настільки «дрібну» деталь, як уміння головного героя читати думки. І якщо вже бути чесною, то саме Яні доводилося розгрібати наслідки й намагатися втримати сюжет від повного розвалу.
Вона задумливо підчепила полуницю виделкою. Якщо говорити про сценарій... варто уточнити важливу деталь. Та не давала спокою вже деякий час.
— Поясни мені одну річ: навіщо ти погодився піти в ресторан святкувати підписання контракту, якщо прекрасно знав, чим це мало закінчитися за сценарієм?
— Хотів подивитися, як ти викрутишся.
Хитра усмішка, що з’явилася услід за відповіддю, змусила її завмерти.
— Що?
— Мені було цікаво, — продовжив він, уважно спостерігаючи за реакцією. — Ти так завзято намагалася штовхати сюжет у правильний бік, що я просто… не зміг втриматися.
— Тобто ти…
— Я не був п’яний.
Кілька секунд Яна просто дивилася на нього. Виходило, що він не лише чув кожну думку, а ще й свідомо вирішив погратися з нею.
— Ткаченко!!!
— Так?
— Я зараз серйозно розглядаю варіант кинути в тебе полуницею.
Та її погроза зовсім не злякала його. Навпаки, замість реакції, на яку можна було б розраховувати, пролунало тихе, впевнене заперечення, що вона не зробить цього.
Ображений вираз на мить зробив її схожою на дитину, але навіть у цьому було більше гри, ніж справжнього невдоволення. Він мав рацію. Їй було цікаво, що чоловік скаже далі.
Рома трохи нахилився вперед, сперши руки на стіл та готовий був втамувати її цікавість. Але він сказав далі таке, що ледь не змусило вдавитися шампанським:
— Я спеціально притягнув тебе до себе тоді в ліжку.
— Що?!
— Щоб ти не втекла додому, — спокійно пояснив він, розводячи руками, ніби в цьому не було нічого особливого. — І щоб подивитися, що ти будеш робити.
Долоня мимоволі накрила обличчя, ніби це могло допомогти впоратися з почутим. Серйозно? Тягнути двох «п’яних» через усе місто, намагатися вкласти в ліжко, хвилюватися, щоб усе пройшло нормально — і виявляється, що в цей час він спокійно лежав і ставив експерименти?
Кілька секунд тиші розтягнулися на цілу вічність, наповнюючи атмосферу ледь вловимою напругою, перш ніж він знову заговорив, уже значно тихіше:
— Але вперше за увесь час я відчув себе живим просто обіймаючи тебе.
Її рука повільно опустилася, відкриваючи погляд, у якому ще жевріло обурення, але вже з домішками розгубленісті.
— Можливо, саме тоді я й закохався. А можливо — ще раніше. – Послідувало грайливе підморгування. — Коли ти вдруге облила мене колою.
От знайшов, що згадати. Сам же знає, що то була вимушена міра! Або постраждала б його сорочка, або вона отримала розряд струму.
— Я подумав тоді, що ніколи не зустрічав жінку, яка з таким завзяттям намагається довести справу до кінця.
Легке роздратування все ж піднялося десь усередині, але солодкі зізнання таки врятували його від неминучої смерті. Певно, донести за допомогою одного погляду своє невдоволення таки вдалося. Бо він підвівся, обійшов стіл і зупинився зовсім поруч. Теплі пальці обережно торкнулися щоки, відводячи неслухняне пасмо, яке знову лізло до обличчя через пориви вітру.
— Дякую тобі за те, що з’явилася в моєму житті, — тихо сказав він.
І перш ніж Яна встигла придумати хоч якусь відповідь, ніжний поцілунок обірвав її спроби, залишаючи лише відчуття тепла й близькості. А десь поруч скрипка продовжувала грати тиху, спокійну мелодію, яку забирало з собою нічне море.
Час після цього ніби сповільнився.
Ніхто не поспішав іти, дозволяючи миті розтягнутися настільки, наскільки це було можливо. Море було темним, а вузька смуга сріблястого світла тремтіла на воді там, де хвилі ловили відблиски місяця. Тіні від свічок в скляних ліхариках малювали на скатертині м'які візерунки.
Яна сиділа в обіймах чоловіка, дивлячись то на спокійне море та слухаючи шум хвиль, то вкотре переводила погляд на Рому. Вона могла довго не зводити з нього очей, ніби хотіла закарбувати в пам'яті його образ. Келих із шампанським стояв майже забутий на столі, полуниця теж залишилася недоторканою — бо між ними було щось значно цікавіше, ніж десерт.
Зрештою навіть скрипаля відпустили. Ініціатива належала їй, адже ідея цілуватися під пильним наглядом сторонньої людини здавалася… м’яко кажучи, дивною.
— Знаєш, — усміхнулася вона, коли вони залишилися тільки вдвох, — тепер кожне побачення я буду порівнювати з цим.
У погляді навпроти з’явився зацікавлений блиск.
— І?
— І тобі буде дуже складно перевершити самого себе.
— Виклик прийнято, – він ні на мить не сумнівався. Та не мав жодної тіні страху перед такою перспективою — навпаки, в цих словах відчувалася гра, яку він був більш ніж готовий продовжити.
Яна підняла голову, щоб щось відповісти, але за секунду передумала та замість цього залишила на його вустах короткий поцілунок.
***
Коли вони нарешті підвелися зі столу, море вже стало майже чорним, а повітря наповнилося нічною прохолодою. Пісок під ногами був прохолодний, і Яна взяла Романа під руку, щоб триматися за нього, взуваючи босоніжки. Після чого вони повільно пішли вздовж берега до готелю.
Їхній номер виходив просто на море: величезні вікна від підлоги до стелі відкривали вид на темну воду, а сріблясте місячне світло вільно лилося всередину, розчиняючись у просторі кімнати. Колись такий дизайн здавався їй естетично бездоганним, але вже на початку повномасштабної війни це відчуття зникло, поступившись зовсім іншим думкам. Наприклад, про те, як розлітатиметься скло у випадку влучання десь поруч.
У цьому ж книжковому світі подібні страхи навіть не існували. Тут не знали, що таке війна, не говорили про небезпечних сусідів і не здригалися від різких звуків. Вона сама нещодавно мимоволі напружилася від знайомого гуркоту, який виявився всього лише мотоциклом, і тоді довелося пояснювати Романові свою реакцію. Розмова швидко зайшла в глухий кут: з’ясувалося, що він навіть не розуміє, про яку країну йдеться, адже на сході тут не було жодних сусідів. Та не встигла Яна порадіти і видати іронічну відповідь, як почула дещо дивніше — у цьому світі взагалі не існувало поняття інших держав. Лише одна країна. Україна.
— Ну... – послідувала коротка пауза, бо Яна до такого повороту була не готова. — Зате ніхто не нападе.
Двері номера тихо зачинилися за їхніми спинами, відрізаючи зовнішній світ, і дівчина, відчувши прохолоду гладкої поверхні за спиною, мимоволі сперлася на неї, затримавши погляд на чоловікові навпроти. Вона не могла точно пояснити це відчуття — але повітря між ними наче було наповнено очікуванням і тим самим вогнем, який іноді відчуваєш, ще навіть не торкнувшись людини.
Погляд Романа повільно ковзнув по її обличчю, затримався на шиї, опустився до плечей, і в цьому мовчазному вивченні було щось таке, від чого серце Яни почало битися швидше. Вона чудово розуміла, до чого все йде, аджеу реальному житті за її плечима вже були стосунки, і тому страху не було.
Навпаки. Ніби весь цей час вони йшли саме до цього моменту.
Тепло його пальців обережно зімкнулося навколо її зап'ястя, притягуючи ближче, і коли їхні губи знову зустрілися, поцілунок став глибшим, м’якшим, наповненим тихим, неквапливим бажанням. Яна мимоволі притулилася ближче, відчуваючи, як його руки ковзають по її спині.
Кілька кроків назад і коли вони опинилися на ліжку, проте він раптом зупинився. Спираючись рукою над її плечем, чоловік подивився на неї довгим, пронизливим поглядом.
— Яно… — ім’я прозвучало хрипко, посилаючи по її тілу мурахи від того, наскільки інтимно, глибоко прозвучало її ім'я. — Якщо ти не певна...
— На сто відсотків впевнена, — швидко прошепотіла вона.
І це була правда. Усередині давно визріла думка перейти на новий етап їхніх стосунків. Та водночас вона знала, що довше це тривало, то складніше ставало триматися за думку, що все навколо просто вигаданий світ.
Відчуття були занадто справжніми, щоб списати це на набір прописаних подій. Десь на межі свідомості ще жевріла думка про систему, про повернення додому, але все це поступово втрачало чіткість, розмивалося, відходило на другий план, поступаючись місцем чомусь значно простішому і небезпечнішому — бажанню залишитися тут довше.
Тієї ночі між ними не було грубості чи поспіху. Лише повільне відкриття одне одного, довіра і дивне, тепле відчуття правильності. Кожний його доторк, поштовх приносили Яні незнану донині насолоду. Хоча Роман і не був її першим чоловіком, але він займав перше місце, бо був вправним та досвідченим коханцем. Недарма він займав місце головного героя. Усі інші просто тьмяніли поруч з ним.
Вже засинаючи, вмостившись на його грудях і слухаючи рівний ритм серця, Яна тихо озвалася, майже не відкриваючи очей:
— Можливо, я справді закохуюся в тебе.
Обійми стали трохи міцнішими, ніжний поцілунок торкнувся чола, а потім він прошепотів у відповідь тихе:
— Я теж.
Ледь помітна усмішка торкнулася губ Яни, і за мить важкі повіки остаточно опустилися, дозволяючи сну забрати її переживання.
