Раді Вас бачити!

Карета привезла пасажирів прямісінько в центр міста. Охоронці із задоволенням ступили на тверду землю, розминаючи ноги. Ларс допоміг Рамії граційно вийти, не ризикуючи наступити на поділ пишної спідниці.

— Я пропоную трохи прогулятися, поки геть не стемніло, — запропонував чоловік.

Він узяв Рамію під руку і повів вулицею вбік від торгової площі. Охоронцям нічого не залишалося, як іти слідом.

— Взагалі-то, я не проти відвідати кав'ярню, кондитерську чи харчевню… Я навіть згоден побувати в усіх цих визначних місцях! — заявив Ян, за що отримав штурхан від Гора.

— Терпіння! Майже прийшли, — промовив Ларс і привів їх до адміністративної будівлі.

Рамія вже подумала, що вони знову зайдуть через чорний хід, але ні.

— Це адміністрація, тут працюють мої управителі, бухгалтери та податківці. Сюди також можуть звернутися жителі міста, якщо потребують якоїсь допомоги, — пояснив Блер, відчиняючи двері й пропускаючи всіх уперед. — Прошу!

Це було звичайнісіньке дерев'яне приміщення без будь-якого декору чи оздоблення. Стіни та стеля були вкриті гладенькою штукатуркою і пофарбовані в білий колір.

Відвідувачі йшли довгим вузьким коридором. Частина дверей до кабінетів була відчинена, тому можна було побачити клерків, які сиділи за конторськими столами і щось підраховували. Коридор закінчувався сходами, що вели до підвалу.

Ларс запалив світильник і спустився першим, відмикаючи важкий комірний замок на залізних дверях.

Найманці рушили за ним і зайшли в такий самий вузький коридор, але його стіни були з тесаного каменю, а стеля здіймалася на висоту до чотирьох метрів. І знову багато дверей, тільки замкнених. На деяких висіло по два-три замки.

— Це що — бункер? — зі смішком поцікавився Гор.

— Переважно архів, він захований тут на випадок пожежі. А нам у кінець коридору, — показав рукою Ларс. — Там розташований арсенал Срібленців.

Чоловік відчинив товстелезні двері і, освітлюючи прохід, провів за собою Рамію та охоронців. Він запалив ще кілька каганців, і в приміщенні стало геть світло. Охоронці здивовано озиралися навкруги.

— Ого, я в захваті! — вигукнув Гор. — Тут зброї вистачить на штурм невеликого міста! Або на оборону!

— Де ти стільки взяв? В Амарканді ж заборонено накопичувати зброю? — запитав Ян.

— Це все виготовили на моїй фабриці дитячих іграшок, — з усмішкою відповів Ларс. — Нікому в голову не прийде шукати там зброярів.

Чоловік підійшов до полиці, вибрав лук зі стрілами й протягнув його Рамії.

— Візьми! Спробуй! Якщо сподобається — подарую! Це наша найкраща модель.

Дівчина з цікавістю взяла зброю. Лук був легким, із міцною тятивою. Стріли — добре збалансовані. Знайшовши мішень, що стояла в кінці складу, Рамія кілька разів вистрілила, неодмінно влучаючи в центр кола.

— Ларсе, він дивовижний! — розчервонівшись, промовила найманиця й емоційно обійняла чоловіка. — Я із задоволенням прийму його в дарунок!

— Ходімо подивимося, може, тобі ще щось сподобається, — запропонував чоловік і обійняв Рамію за плечі. — А ви, хлопці, не соромтеся! Вибирайте собі теж те, що до душі!

Ларс спостерігав, із яким захватом найманці оцінюють його власні розробки. Чоловіче серце переповнювалося гордістю впереміш із радістю.

— Ларсе! — гукнув з іншого кінця кімнати Гор. — А Маку й Діру можна щось прихопити?

— Звісно, беріть! — крикнув Блер у відповідь і зустрівся поглядом із Рамією.

Він здогадався, про що вона хоче попросити, але не наважується, тому запропонував першим:

— Можеш вибрати подарунок для Нормана, Крихітко.

Очі дівчини від подиву розширилися, і вона мимоволі усміхнулася.

— Дякую, це дуже шляхетно з твого боку, — майже прошепотіла найманиця.

Ларс озирнувся на всі боки і, переконавшись, що охоронцям не до них, швидко поцілував Рамію, міцно пригорнувши до себе.

— Для тебе що завгодно, моя мила, тільки попроси!

Серце дівчини забилося, мов вільна пташка у клітці. Рамія в захваті дивилася на чоловіка, якого давно вже покохала, але боялася собі зізнатися.

Обрані дарунки занесли до одного з управителів пана Блера, який пообіцяв усе запакувати й відправити в маєток.

Коли Ларс із найманцями вийшли з адміністрації, уже стемніло. Світло вуличних ліхтарів м'яко освітлювало тротуари, звідкись було чутно веселу музику.

— Десь свято? — запитала Рамія, прислухаючись.

— Можна й так сказати. Сьогодні кінець робочого тижня, у багатьох вихідний, тому чимало людей приходить розважитися в салун пана Бенжо.

— Салун? Це на кшталт ресторану? — запитав Ян.

— Не тільки! Це, власне, і є сюрприз. Ходімо, самі все побачите! Тут недалеко.

Вони підійшли до великої будівлі. Вона була значно презентабельнішою на вигляд, ніж адмінбудівля. Великі вікна та скляні двері пропускали багато світла. Два поверхи мали широкі криті тераси, де в діжках росли декоративні хвойні дерева. З приходом тепла тут виставлять столики для клієнтів.

Ларс відчинив двері, і нові відвідувачі поринули у вир музики, ароматів та людського гомону. Просторе фоє з килимовими доріжками, м'якими диванчиками, величезними дзеркалами та високою стелею відразу переходило в затишний ресторан. Окрасою приміщення стала велика сцена з червоними оксамитовими портьєрами.

Частина столиків розташовувалася посеред залу, а частина зонувалася вазонами в діжках та дерев'яними мереживними перегородками. Останні були не надто високими, щоб не заважати бачити сцену, але достатніми для створення приватної атмосфери.

У ресторані ставало досить людно. Біля сцени, на помості, музичний квінтет награвав веселі мотиви.

Ларс із гостями розмістився за своїм столиком. Він завжди був зарезервований тільки для нього. Відразу підбіг працівник гардероба й шанобливо забрав верхній одяг.

— Пане Блере, раді вітати вас і ваших гостей в ресторані «Бенжо»! — промовив він, кланяючись.

— Навзаєм, Армане. Знайдіть, будь ласка, вільного офіціанта, щоб прийняв замовлення.

— Одну хвилиночку! Буде зроблено! — шанобливо відкланявся той.

Ян із виглядом знавця заходився вивчати меню.

— А ціни тут нічого так, помірні. Я думав, що доведеться розпрощатися з кругленькою сумою, — зауважив охоронець.

— Банкет за мій рахунок, замовляйте все, чого душа забажає! — запропонував Ларс.

— Раміє, мені дуже подобається твій роботодавець, може, мені змінити роботу? — сказав Гор і розреготався, побачивши суворе обличчя дівчини. — Я жартую, жартую, а то ще вб'єш ненароком.

— Та кому ти потрібен, ще руки об тебе бруднити! — вдаючи байдужість, промовила найманиця.

У цей час до столика підійшов офіціант.

— Доброго вечора, шановне панство! Чи готові ви зробити замовлення?!

— Так, — відповів за всіх Ларс. — Нам особливої горілки «Бенжо», а дамі — рожеве вино. Для початку ми хочемо юшку з форелі, а трохи пізніше принесіть тарілку печених перепелів у гірчичному соусі, смажені реберця з цибулею, котлети з рубаного м'яса, срібленські ковбаски, печену картоплю з часником, хліб та асорті з квашених овочів. Можете додати кілька ваших фірмових салатів.

— А як же «вибирайте, чого душа забажає»? — нахабно обурився Ян. — Я канапок з ікрою хотів, і оселедця, і сирного асорті…

— Додайте це до замовлення, а ще ягідного морсу та яблучного соку принесіть, — дозамовив Ларс.

Вільних столиків майже не залишилося, оскільки публіка все прибувала. Переважно вона складалася з чоловіків. Де-не-де можна було зустріти даму у супроводі кавалера. Залом снували офіціанти, обслуговуючи столики.

Ян із вовчим апетитом наминав за обидві щоки принесені страви.

— Яне, може, вип'єш з нами? — запропонував Гор.

— Я на голодний шлунок не п'ю! — відмовився охоронець, підчепивши виделкою чергову ковбаску, і продовжив поглинати їжу.

— Нічого собі «на голодний шлунок», — здивувався Ларс. — Та якби я стільки їв, то, мабуть, уже й на коня не заскочив би. І куди тільки воно в тобі дівається?

Незважаючи на завжди гарний апетит, Ян був струнким та підтягнутим, про таких говорять «ні краплі жиру, самі м'язи».

— Я хлопець із села, виріс на свіжому повітрі, в полі на роздоллі, біля корівок, кізок і маминих пиріжків, — із набитим ротом проговорив охоронець.

— Ой, не вигадуй! Ти ту корову хіба що здалеку бачив — то й добре! — втрутився Гор. — Якщо знайдеш собі дівчину, я їй обов'язково розповім, який ти ненажера. Хай добре подумає перед тим, як погоджуватися вийти за тебе заміж!

— Не дочекаєшся! Від жінок самі проблеми! А я хлопець вільний: з якою хочу, з тією лягаю, а на ранок уже тікаю! — відрубав Ян, забираючи з тарілки останню канапку.

— Все одно, Яне, звичайній людині краще стільки не їсти, — зауважив Ларс, відбираючи канапку з рук у охоронця і закидаючи до рота.

Ян із сумом в очах провів бутерброд в останню путь.

— А хто сказав, що ви звичайні люди?! — запитав він, відкидаючись на спинку стільця і насуплено складаючи руки на грудях.

«Проговорився, — з осудом подумала Рамія. — І хто тільки за язик тягнув!»

Ларс стрепенувся, відчувши щось цікаве.

— Тобто? Ви що, теж нащадки драконів? — звернувся він більше до Гора.

— Так, — не став лукавити охоронець. — І цього парубка не в хатці-мазанці виростили, як він тут вигадував.

— Мак… і Дір… і Норман теж? — не вгамовувався Ларс.

— І вони теж, — серйозно відповів Ян.

— Нічого не розумію, я ж нічого не відчув. Але й Рамію теж не відразу розпізнав, — кивнув чоловік у бік найманиці. — А в Нормана шрам?.. Мабуть, несправжній… Оце так сюрприз!

— А ти й не міг нас викрити! — на цім слові чоловік зняв із шиї тоненький ланцюжок із невеличким кулоном у вигляді ока, яке тримала пара рук, і передав Ларсові. — Це артефакт «Відведення очей», він приховує драконячу сутність. Кожен із нас ним користується, крім Рамії. В передостанньому завданні вона його втратила.

Шокований Ларс мимоволі затиснув у руці ланцюжок. «То хто ж вони всі такі?» — розгублено запитав себе чоловік.

— Ра-мі-є? Я думаю, що ти дуже хочеш щось мені розповісти, — повертаючись до дівчини, вкрадливо проговорив він.

Найманиця, на відміну від Ларса, не розгубилася. Вона хижо посміхнулася і поклала долоню на його руку, ніжно погладжуючи:

— А ти не думай, Лар-си-ку.

Ларс прямо подивився їй у вічі, намагаючись знайти хоч якісь відповіді, аж тут почувся барабанний дріб.

Усі мимоволі поглянули на сцену. Перед портьєрами стояв конферансьє і чекав, коли вся публіка зосередиться на ньому. І ось пролунав останній удар барабана.

— Пані та панове, шановні гості! Зустрічайте! Золотий голос Срібленців і не тільки! Чарівна Лола! — із захопленням прокричав ведучий.

Пролунали гучні оплески і подекуди скандування: «Ло-ла! Ло-ла! Ло-ла!»

Конферансьє зробив характерний знак рукою, і всі затихли.

— Як поділилася зі мною співачка, сьогодні вона виконає нову пісню, мотиви якої свого часу почула серед простих людей. Наші талановиті музиканти створили для неї мелодію. Тож зустрічайте оплесками!

Залом пролунали ще гучніші овації. Рамія повернула голову в бік фоє. Там було повно люду.

— Ларсе, а звідки взялися ці люди? — запитала вона й кивком голови показала в бік новоприбулих.

Чоловік простежив за її жестом і посміхнувся, потім нахилився до дівчини й пояснив:

— Праворуч і ліворуч від входу є ще дві зали. В одній просто бар, а в другій можна пограти в карти або в кості. Двері оздоблені дзеркалами, тому ти не помітила. Відвідувачі, мабуть, почули оплески і прийшли на концерт.

Закрутився еоліфон, наповнюючи завиванням вітру все приміщення, десь закаркав одинокий ворон.

Повільно відкрилася завіса. В центрі сцени в скупому освітленні, опустивши голову, стояла витончена білявка. Її чорна, вишита сріблом сукня ефектно підкреслювала всі вигини ідеальної фігури. В глибокому розрізі пишної спідниці було видно стрункі ніжки в шовкових панчохах і в черевичках на високих підборах.

Гул вітру спадав, полинула повільна сумна мелодія, співачка підняла голову і заспівала оксамитовим мецо-сопрано так, що кожне слово врізалося в серце:

Безжальними краплями

Розпечений жар

Болючими шрамами

На тіло упав!

А погляд твій темний —

Кладе мене в землю,

Або піднімає

На чорний вівтар.

Віє вітер буйний, віє,

Годі вже!

Віє вітер, віє, віє...

Нехай біль мій забере!

І віддасть тобі, вороже,

Бо сьогодні я ворожу!

Буде тобі, враже, зле!

Ти хотів мої крила?

Бажав мою душу?

Зберу свої сили!

Ти більше не змусиш

Мене: терпіти, благати, жевріти!

Прийшов час — і квіти

Не стануть чорніти

Від кроків твоїх!

Віє вітер буйний, віє,

Годі вже! Віє вітер, віє, віє...

Нехай біль мій забере!

І віддасть тобі, вороже,

Бо сьогодні я ворожу,

Буде тобі, враже, зле!

І всі мої шрами —

Відкриються рани

На тілі твоїм!

Захочеться вити?

А будеш терпіти!

Сто років жевріти!

Гибіти, хворіти,

Не родяться діти

В твій дім!

Віє вітер буйний, віє,

Годі вже! Віє вітер, віє, віє...

Нехай біль мій забере.

І віддасть тобі, вороже,

Бо сьогодні я ворожу!

Буде тобі, враже, зле!

Голос співачки то стихав, то здіймався увись. Він грався з музикою, вплітаючись у неї, то прискорювався в експресії, то сповільнювався, переходячи на речитатив. Коли стих останній акорд, публіка кілька секунд зачаровано дивилася на сцену, а потім вибухнула бурхливими оваціями. Майже всі аплодували стоячи.

— Дідька лисого мати! — хрипко проговорив вражений Ян. — Здається, я закохався!

Гор із розумінням поплескав друга по плечу.

— Бачиш, а ти зарікався! Але, думаю, тобі з цією кралею нічого не світить. Поглянь, тут половина глядачів у неї закохана.

— У мене аж апетит зник, таке враження, що серце набухло і зараз лопне! — розгублено промовив Ян, прикладаючи долоню до грудей.

— То лопне твій шлунок, який ти набивав увесь вечір! — з усмішкою сказав Блер. — Але в кохання вірю. Лола, вона така — вражає наповал!

— Давайте вип'ємо! — запропонував Гор. — Поки Ян не скис.

Чоловіки випили по чарці. Ларс повернувся до найманиці, підливаючи їй у келих вина. Дівчина сиділа, повністю занурившись у свої думки.

— Рамі, чого ти така замріяна?

Він легесенько штовхнув найманиця.

— Я не замріяна, я задумалася, — роздратовано відповіла дівчина. — А чому ти вирішив, що Лола погодиться проміняти сцену і ось усю цю любов, захват шанувальників на нудну роль моєї камеристки?

Ян із Гором прислухалися до розмови.

— О, то вона тобі підходить, раз ти переймаєшся цим питанням! — задоволено зауважив чоловік.

— Цілком! — відповіла Рамія. — Але як щодо мого припущення?

— Тут ти правильно сказала «роль», а Лола — професійна актриса, тож справа тільки в гонорарі, — самовпевнено зазначив Ларс.

— Чекайте, чекайте, то ця Богиня поїде з нами до маєтку, а потім до столиці?! О, дякую, святі пращури! У мене є шанс! — Ян так зрадів, що ледве втримався, щоб не підскочити. — Все, я знову хочу їсти! Життя прекрасне! Чи не час нам щось підзамовити, а то порожні тарілки надто сумно виглядають?

Дивлячись на цього гульвісу, всі голосно розсміялися. А Лола тим часом виконувала на сцені веселі та улюблені всіма мешканцями міста пісні в супроводі струнких та довгоногих дівчат із кордебалету.