Раді Вас бачити!

В кінці осені поміщик відправив Арсена перевірити стан справ у дальніх маєтках. Підготовка до весілля йшла повним ходом і потрібно було зібрати та привезти гроші. Арсен вмовляв Ядвігу використати цю нагоду щоб втекти. Він нервував все більше, йому здавалось, що зима заморозить не лише дороги, а й його надію на щастя.

Ядвіга вперто відмовлялась, вона переконувала, що це поганий час. До весілля ще далеко, а їм треба детально все обдумати, знайти надійних людей. Не можуть же вони тікати вдвох і переховуватись, це приверне увагу і грабіжників, і шукачів, яких батько пошле за ними. Їм потрібен супровід, охорона, які при потребі підтвердять, що вони подружжя, і повертаються додому із подорожі.

Арсен визнавав, що вона має рацію, але ниюче відчуття біля серця з кожним днем ставало все нестерпнішим. Він прагнув все зробити сам і якнайшвидше, Ядвіга ж переконувала, що це викличе підозри.

Зрештою, Арсен мусив вирушати і йому не вдалось побачити Ядвігу перед від’їздом. Він мало що не заганяв коней, був злим та нетерплячим, поспішаючи якнайшвидше виконати наказ і повернутись до Ядвіги.

Вже під’їжджаючи до маєтку Арсен зрозумів – щось сталось. Всі вікна яскраво світились, голосно грала музика, чулись голоси та сміх. На мить Арсен подумав, що це весілля Ядвіги і йому здалось, що серце зупинилось, тілом розлився терпкий холод. Він повільно видихнув і заспокоїв себе: запрошення розіслані і у них зовсім інша дата.

Увійшовши у будинок Арсен дізнався, що стало приводом – повернувся Тадеуш і привіз із собою італійського князя.

Арсен стерп. Давня ненависть хвилями накочувала і відступала. Він чітко усвідомив, що від сьогодні все зміниться. Повернувся панич, спадкоємець, господар, який ненавидить його і зробить все, щоб принизити та вказати справжнє місце.

Арсен пошкодував, що зайшов у будинок, а не пішов у своє крило. Він повернувся, щоб якнайшвидше вийти. В цю мить відкрились двері вітальні і вийшла, голосно сміючись, Ядвіга. Арсен ввібрав її всю одним поглядом і завмер. Вона була захоплена і побачивши його – зблідла. Тоді Арсен перевів погляд на її супутника, хоча був певен, що це Адам. Липкий страх повільно стис серце і розтікся тілом. На нього дивились холодні, позбавлені почуттів очі і Арсен був певен, що бачив у них блиск, подібний до блиску хижака вночі.

Здавалось, чоловік здивувався, зустрівшись із ним поглядом, а тоді усміхнувся Арсену і все зникло, страх розвіявся, залишивши легке запаморочення.

– Це ще один гість?

– О ні, Демитрію. Це лише наш управитель. Піду скажу таткові, що він повернувся.

Ядвіга розвернулась і пішла у вітальню, але її слова боляче вразили Арсена: це лише наш управитель. І прозвучало це аж занадто буденно, щоб бути награним.

Арсен вклонився і розвернувся, щоб вийти, але нестерпне відчуття небезпеки змусило його повернутись і подивитись в очі італійцю. Той розглядав його з неприхованою цікавістю і Арсен відчув, що страх повертається…

– Бачу, татко дав тобі забагато волі, - Тадеуш сидів у батьковому кріслі, недбало закинувши ногу на ногу, - а це помилка. Я вчасно повернувся і тепер керуватиму справами. Тому… звітуєш мені, виконуєш лише мої накази, а я, тим часом, вирішу, що з тобою робити далі. Можеш йти.

Арсен зачинив за собою двері і, прихилившись до стіни, повільно видихнув. Тадеуш зовсім не змінився, вони досі так само ненавидять одне одного. От тільки цього разу протистояння буде набагато жорстокішим та витонченішим. І у нього немає шансів вийти переможцем.

Арсен зціпив зуби. Хай що там, але він не дозволить перетворити себе на безвольну ляльку. У нього достатньо грошей і втекти можна сьогодні ж, навіть якщо Ядвіга відмовиться їхати з ним. Волю на жінку він більше не проміняє.

 А Ядвіги, як на зло, ніде не було. Вона з батьком поїхала у місто, вибирати мережива для сукні. Арсен з усіх сил намагався не виказати свого стану, йому і так було важко, наче ненароком, дізнатись де панна, а тепер ще й це. Чи не перестаралась вона у своєму обмані? І кого вона дурить насправді?

Арсен гнав від себе такі думки і не знав, як дочекатись вечора. Пославшись на втому він закрився у своїй кімнаті. Треба підготуватись до втечі, зібрати все необхідне і зробити все так, наче його знов послали у справах, щоб батько і син думали, що це інший дав таке доручення. Арсен знав, що зможе. Він заспокоїться, все зробить правильно і лише тоді піде до Ядвіги.

Несподівано Арсен згадав, що треба підготувати коней, вибрати найвитриваліших і наказати конюхам напоїти та нагодувати їх. Все має бути готове для від’їзду, поспішність викличе підозри.

Арсен йшов конюшнею і дивувався, чому не бачить конюха та його помічників. За таке недбальство їх треба покарати… але це вже не його турбота. Він і сам може підготувати коней, не вперше.

Арсен зупинився і завмер – йому вчувся сміх. Так сміялась Ядвіга, коли дозволяла його поцілункам ставати сміливішими та наполегливішими. Але тут і тепер? Ні, це не може бути вона.

Арсен стояв і прислухався, а тоді зітхнув з полегшенням – почулось. Він занадто хвилюється, бо вже не впевнений, що Ядвіга погодиться тікати посеред ночі.

…зітхання – глибоке, чуттєве, таке до болю знайоме і занадто голосне, щоб бути маревом...

Арсен йшов повільно і разом з тим обережно. Серце кричало тікати, а тіло підкорялось холодному розуму: побачити, переконатись, знати напевно. І він йшов, з кожним кроком відчуваючи все більшу важкість.

Остання кабінка завжди була порожньою і саме звідти Арсен почув приглушений стогін. Все ще сподіваючись, що це хтось інший, він заглянув всередину.

Перше, що він побачив – лампа на підлозі. Біля неї кошик із вином, келихи. Біля стіни, на попоні лежить Ядвіга. Арсен побачив її оголену ногу, задерту сукню, її закриті очі, ледь прикушену губу і лише тоді побачив Адама на ній. Вона віддавалась йому, стримуючи скрики і їй подобалось. Арсен чув її дихання, бачив, як її пальчики впиваються у плечі нареченого і… не відчував абсолютно нічого.

Ядвіга відкрила очі і їх погляди зустрілись. Вона смикнула бровою, а тоді легким рухом пальців наказала йому забиратись. Арсен розвернувся і почув, як з її губ зірвався глибокий стогін.

Він не пам’ятав, як зайшов у свою кімнату, не знав, скільки часу просидів на краю ліжка, втупившись у підлогу. Він дивився на те місце, де стояла Ядвіга, коли вперше прийшла до нього і зовсім не здивувався, знов побачивши її там.

Арсен повільно підводив погляд, оглядаючи її знизу вгору і в ньому ворухнулась надія, що все це було страшним сном. Ось вона, перед ним, а все інше неважливо. Але коли їх погляди зустрілись, Арсен жахнувся. Навіть у півтемряві, ледве розсіяній свічкою, яку він невідомо коли і для чого запалив, Арсен побачив, що її очі горять ненавистю. Перед ним стояла Ядвіга, якою він знав її колись: чужа, жорстока, холодна, мстива. Вона дивилась на нього, а її губи смикались, наче намагались стримати те, що вона збиралась сказати. Але вона заговорила: тихо, ледь чутно і одночасно так голосно, що кожне її слово отрутою просочувало Арсенову кров.

– Ти… Як ти посмів?.. Посягнути на мою честь… Ти ніщо, болото на моєму взутті… Як посмів думати, що ти більше ніж розвага? Що я втечу з тобою? Кріпак, байстрюк… Я накажу забити тебе до смерті, якщо ти бодай раз підведеш на мене погляд без дозволу… Ти був лише розвагою…

І нема нікого.

Арсену здавалось, що він провалюється у безодню і на коротку мить виринає. А тоді прийшов біль. Кров летіла тілом із скаженою швидкістю, пульсувала пекучими голками, колола шкіру, очі, розривала серце та легені… Арсену здавалось, що всередині нього сидить щось страшне, безжальне та голодне. З кожним подихом воно стає все більшим, йому тісно і воно хоче вирватись назовні, щоб розтерзати, зжерти, знищити…

А тоді на зміну прийшла пустка. Арсен падав сам у себе і не знаходив нічого, за що можна зачепитись, чим врятуватись. Тіло нило, хотіло впасти, скрутитись калачиком, зменшитись, розчинитись, зникнути… Арсен хотів кричати і не міг. Він судомно хапав ротом повітря, а голос застряг десь у грудях і, не знаходячи виходу, розривав його з середини… він не міг навіть заплакати, щоб хоч якось вилити біль, полегшити нестерпний тягар на серці… він не міг нічого, лише тиснув руками на груди

– Я можу допомогти. Я знаю, що тобі потрібно.

Зір повільно повертався і Арсен побачив Демитрія. Він стояв на тому ж місці, де цілу вічність тому стояла Ядвіга і в цю мить Арсен повірив, що збожеволів. Не могло все це бути правдою: кохання, шаленство, надія, зрада і незнайомий чоловік, який з’явився невідомо звідки, пропонуючи допомогу.

Арсен дивився на Демитрія і йому здавалось, що його очі зблискують червоним, а кінчики зубів блищать у півтемряві. І тоді Арсен розсміявся, відчуваючи, що сміх приносить полегшення – він божевільний. Все так просто: він сам вигадав собі кохання, шалені ревнощі та пристрасні ночі, і навіть той нестерпний біль, який пожирає його з середини теж вигадав він сам.

Арсен сміявся все голосніше, не помічаючи, що плаче, аж поки сміх не перейшов у ридання. Ні, вигаданий біль не може бути таким... справжнім.

– Хочеш допомогти? То вбий мене.

Наступної миті Арсен відчув, що летить, а тоді удар об стіну вибив з нього повітря. Він не встиг впасти, не встиг вдихнути – Демитрій притис його до стіни, тримаючи рукою так, що Арсену здавалось ще мить і він задихнеться. Очі Демитрія горіли червоним вогнем, а зуби справді були довгими та гострими.

– Ти впевнений, що хочеш саме смерті?

Арсен задихався, страх паралізував тіло та волю, а Демитрій несподівано відпустив його і відступив на крок, схрестивши руки на грудях. Арсен сповз на підлогу і притис руки до грудей, хрипко вдихаючи повітря.

Демитрій усміхався. Він знов став звичайною людиною, але Арсен вже знав, що все це насправді. Всі інстинкти волали, що треба тікати, рятуватись і, попри своє недавнє бажання смерті, Арсен чітко усвідомив, що хоче жити. Щоб повернути їй біль стократ. Він жадав помсти.

Демитрій усміхнувся, наче прочитав його думки.

– Я так і думав, ти достатньо розумний, щоб зробити вибір на користь життя. Але чи достатньо ти сильний, щоб прийняти мій дар?

– Дар? Стати таким, як він?.. Упирем. У мене однаково немає вибору. Якщо я відмовлюсь, він вб’є мене, щоб зберегти таємницю.

– Саме так, стати таким, як я. не упирем – вампіром. Повір, різниця є. І я не вб’ю тебе, якщо ти відмовишся. Я просто залишу тебе там, де ти зараз. У рабстві, приниженні і постійному нагадуванні…

Арсен наче отверезів. Сьогодні він мучиться болем, а що буде завтра? Самовдоволений Тадеуш та повна отрути Ядвіга? Вони вдвох будуть мстити йому, кожен за своє і ще невідомо, хто з них виявиться жорстокішим та вигадливішим. А якщо Ядвіга вже розповіла братику про його плани? Краще смерть… Але, попри все, він хоче жити.

– Я сам виберусь… я довго готувався.

– Ти справді у це віриш? Навіть якщо тобі вдасться втекти за кордон, на скільки вистачить вкрадених грошей? А на що ти житимеш потім?

– Я знайду вихід…

Демитрій розсміявся і несподівано опинився просто навпроти Арсена, їх погляди зустрілись.

– Я пропоную тобі світ…

Несподівано Арсен наче побачив себе у Відні, таким, яким був кілька років тому, повним сили, впевненості, привабливості, він насолоджувався життям і почувався вільним… Видіння змінилось і він вже бачив незнайоме місто на воді, човни, безмежний водяний простір перед собою і місячну доріжку на ньому… Ядвіга дивиться на нього повними обожнювання очима…

– Чому ти хочеш допомогти мені?

– Бо ти вартий іншого життя.

Арсен труснув головою, а тоді обхопив її руками. Він прагнув волі понад усе. Він хотів повернутись у Відень, відвідати прекрасне незнайоме місто, але Ядвіга… Він не знав чого хоче від неї.

– Я допоможу тобі вирішити. Подивись, що вона з тобою зробила.

Арсен нерозуміюче втупився у Демитрія, а той вказав рукою на дзеркало і Арсен слухняно підійшов. Він не одразу зрозумів, що бачить себе. Із дзеркала на нього дивився чужий і незнайомий чоловік. Очі здавались чорними у півтемряві, а волосся сивіло на очах і Арсен зрозумів, що йому потрібно. Він не хоче бачити обожнювання у очах Ядвіги, він хоче побачити у них жах.

Вони покинули маєток ще до світанку. Арсен сидів у кареті князя і читав папери. Один засвідчував, що князь Демитрій Морава купив кріпака Арсенія Пшибу за десять золотих монет у пана Януша Прилуцького. Другий засвідчував, що Арсеній Ґрессо є венеціанським вельможею, купцем і його рід походить із княжого дому Морава.

Арсен почував у собі стільки сили, що було важко дихати. Він міг би на прощання плюнути у обличчя всім панам Прилуцьким і йому нічого б не було, бо зараз він стояв вище них усіх.

На мить бажання вистрибнути з карети і зробити задумане стало таким сильним, що Арсену довелось вчепитись руками у сидіння, щоб залишитись на місці. Ні, помста буде вишуканою. Він повернеться сюди зовсім іншою людиною і сповна насолодиться зникненням родини Прилуцьких.

Демитрій посміхався, потираючи пальцем губи і в напівтемряві карети його очі зблискували червоним.

Арсен не боявся болю, не боявся смерті, не боявся, що не пройде перетворення. Його жага помсти була такою сильною, що він майже із вдячністю прийняв дар Демитрія. І тільки коли прийшов голод, Арсен, впиваючись кров’ю подумав, що можна було помститись будучи людиною. Вільною, багатою, жорстокою, але людиною. Ненависть засліпила його і тепер нічого не можна змінити.

Вони разом подорожували більше року. Демитрій вчив Арсена всьому, що знав сам, розповідав про все, що можуть вампіри і допомагав розвивати нові здібності. Їм було цікаво разом, а потім почалась конкуренція. Арсен не розумів, чому дратується у присутності Демитрія, чому його вечеря здається смачнішою, чому карета тісна і некомфортна. Він почав тихо ненавидіти свого наставника.

Останньої ночі у Парижі Демитрій запросив Арсена на вершину Собору Паризької Богоматері.

– Подивись на місто і скажи, що ти бачиш.

– Не розумію, чого ти хочеш.

– Я хочу, щоб ти сказав: я вільний і це місто належить мені.

Арсен примружив очі, він відчував, як закипає злість і заледве стримувався.

– Ти натякаєш, що я досі не подякував? Я не просив тебе, ти сам прийшов.

Демитрій усміхнувся і Арсен побачив сум у його очах. Раптом стало неспокійно й тривожно.

– Що відбувається?

– Ми вампіри. Ми хижаки. Але, у певному сенсі, ми люди і у нас поєднуються найсильніші риси і одних, і других. Як от, наприклад, дружба та конкуренція, ієрархія, а з нею право на територію, на їжу, на жінку, на владу.

– Не розумію, до чого тут я.

– Ти сильний, розумний і ти взяв від мене все, що міг. Тепер ми на рівних. Але ми…

– … не можемо бути на рівних.

Арсен раптом зрозумів, звідки його роздратування та злість. Демитрій був енергійним та повним сил, поки вчив його, а коли стало зрозумілим, що він віддав своєму учневі все, що мав, виявилось, що Демитрій – старий, втомлений життям вампір. Нова натура Арсена не могла визнати такого лідера, не хотіла і не могла йому підкорятись.

– Так, ми не можемо бути на рівних. Ти молодий,  повний сил, у тебе своє, особливе призначення і тому сьогодні наші шляхи розійдуться. Сподіваюсь, ми ще колись зустрінемось.

Перш ніж Арсен встиг щось сказати, Демитрій розчинився у повітрі. Вони провели разом більше року і Арсен подумав, що мав би відчути смуток чи жаль. Натомість він відчув таке величезне полегшення, простір та волю, що закрив очі і повільно видихнув – він вільний. Тепер він по-справжньому вільний.

Князь Ґрессо Морава знав, що у маєтку Прилуцьких його зустрінуть, як короля. Він відправив листа із Венеції ще пів року тому, попросивши дозволу зупинитись на кілька днів, щоб перепочити у подорожі. Дочекавшись відповіді Арсен почав збиратись у дорогу.

Він побачив маєток здалеку і навіть, напруживши зір, побачив, як метушаться люди, як кричить управитель і нервує Тадеуш. Його чекають і ретельно готуються.

Арсен зібрав інформацію про Прилуцьких і знав, що отримавши листа вони зробили так само, тому задоволено усміхнувся. Подаровані йому статки за ці два роки Арсен примножив утричі і де б він не з’явився, на нього дивились, як на блискучу партію для дівчат на виданні.

А Ядвіга досі незаміжня, із зіпсованою репутацією. Вона мала необережність завагітніти і ледь не померла, намагаючись позбутись дитини, а її наречений заявив, що його ошукано. Він шанував честь панни Прилуцької, а вона вирішила прикрити ним свою ганьбу. Тадеуш викликав його на дуель, щоб відстояти честь сестри, але програв і заледве вижив після поранення. Протягом кількох днів Януш Прилуцький мало не втратив обох дітей.

Арсен усміхнувся, передчуваючи особливо жорстоку гру. Він дозволить Ядвізі впізнати його і буде насолоджуватись її падінням. Але спочатку його зустрінуть, як належить.

Арсен зістрибнув із коня і зупинився перед Прилуцькими. На його пам’яті це вперше вони зустрічали гостя всі разом і тепер дивились на нього, не приховуючи здивування.

Арсен сприйняв оглядини спокійно. Він знав, що першою реакцією на нього є морозний страх, який колючими голками розсипається по спині. Він на мить довше затримав погляд на Ядвізі. Це через неї він став таким. Чи передчуває вона, що її чекає? Але ж ні, у її погляді лише напружена цікавість і хижий блиск.

Ядвіга трохи розповніла, її форми стали округлішими, більш жіночними і Арсен не сумнівався, що саме тому вона обрала сукню із таким сміливим декольте.

– Князю, це така честь приймати вас у нашому маєтку.

Ядвіга схилилась у глибокому реверансі будучи певною, що він дивиться просто в улоговинку поміж її грудей.

Арсен не стримав посмішки – вона вітає його? Після скандалу Ядвіга повинна була б сидіти замкненою у своїх поко́ях та покірно чекати, поки батько з братом вирішать її долю. Натомість вона тут, поводиться, як господиня маєтку і батько з братом дозволяють їй це. Прилуцькі певні, що князь не обізнаний із скандалом і хочуть скористатись нагодою.

– Дякую. Я впевнений, що проведений тут час назавжди збережеться у моїй пам’яті.

Ядвіга різко підвела голову, їх погляди зустрілись і на мить, на долю секунди Арсен дозволив їй побачити себе колишнього. Її очі розширились, дихання збилось, а він вже подавав їй руку і усміхався так, наче не помітив її стану.

За обідом Ядвіга була мовчазною і аж занадто уважно розглядала Арсена, а він поводився так, наче був тут вперше: уважно придивлявся до всього, розпитував. Йому насправді було цікаво, чи багато змінилось за ці роки. Арсен слухав відповіді Тадеуша, але насправді слідкував за серцебиттям, диханням, емоціями. Він із задоволенням відмітив, що справи йдуть погано, а після скандалу вони живуть майже ізольовано.

– Князю…

– О, не треба так офіційно. Ви друг мого друга, тому можете звертатись до мене на ім’я – Арсен.

Тадеуш ледь кивнув головою і спробував витиснути щиру усмішку, а Арсен зосередився на Ядвізі. Її серце важко гупнуло, а тоді погнало кров із шаленою швидкістю, він відчув липкий запах страху і не зміг втриматись, щоб не подивитись на неї.

Ядвіга миттєво опанувала себе. Вона сиділа, гордо тримаючи голову і її погляд був байдужим та спокійним, але її запах… Арсен дозволив собі почути його, розкласти на складові і, мимоволі наморщив носа – він виявився відразливим. Гаряча, прогріта сонцем озерна вода, конвалія і кориця. Арсен любив ці запахи, будучи людиною, але у Ядвіги вони поєднувались якось зовсім неправильно, створюючи враження затхлості, занедбаності та втрати.

Ядвіга смикнула бровою і стисла губи. Вона вловила у його погляді відразу і зблідла. А тоді усміхнулась із викликом і отримала таку ж усмішку у відповідь. Гра почалась.

Його улюблений фонтан зовсім не змінився, принаймні про нього дбали, як належить. Арсен пам’ятав, що всі найважливіші моменти його минулого життя починались саме тут. Він так легко може знищити його, кілька ударів кулаком і кам’яна квітка перетвориться на руїну.

– Князь! Хто б міг подумати. Так от ким був твій таточко.

Арсен повільно повернувся, до болю зчіпляючи руки за спиною. Із яким задоволенням він зараз вбив би її! Один невловимий рух і він вирве їй серце, Ядвіга навіть встигне побачити, як вона б’ється у його руці. Натомість Арсен змусив себе ледь усміхнутись. Він вб’є її інакше, вип’є кров, всю до краплі, але спочатку змусить принижуватись, страждати…

Арсен раптом згадав її останні слова тої жахливої ночі: байстрюк. Тоді він не надав цьому ваги, Ядвіга вказала йому його місце, але зараз вона знов згадала про його таточка.

– До чого тут мій батько?

– Дивно, що питаєш, якщо тебе знайшли і визнали. Невже ти справді думав, що я б віддалася кріпаку? Ти байстрюк моєї тітки, а от хто твій татко і коли вона встигла, тіточка так і не зізналась. Дідусь замкнув її у дальньому маєтку, а тебе віддав батькові, щоб прилаштував і наглядав.

Арсен не міг поворухнутись, не міг дихати, не міг думати. Його життя до перетворення раптом стало чітким і зрозумілим: він ріс у родині кріпака, але ніколи фізично не працював. Батько кричав на нього, але ніколи не бив, як часом інших своїх дітей. Його забрали у будинок, дозволили рости і вчитись разом із паничем і навіть після Відня його не покарали, як повинні були. Арсен ніколи не міг зрозуміти, але Ядвіга…

– Як давно ти дізналась?

– Перед моїм від’їздом до Варшави. Тадек не був певен, чи брати тебе, але татко повівся дуже дивно, розповівши йому родинну таємницю. Саме тому ти був збіднілим родичем під опікою… Татко сентиментальний і дуже любив сестру. А я тебе…

Ядвіга вклала стільки чуттєвості у останні слова, що інший чоловік повірив би і вибачив їй усе. Але не вампір.

Арсен усміхнувся і підійшов до неї впритул. Він відчував, як збивається її дихання, як швидше б’ється серце. Ядвіга була певна, що він не забув нічого і повернувся заради неї, тому передчувала легку перемогу.

– Справді? Ти справді любила мене?

Арсен сам здивувався, який податливий його голос, скільки у ньому трепету та надії і як радісно засяяли очі Ядвіги. Вона змінилась миттєво, сховала гонор та зневагу, яких навіть не приховувала, розповідаючи про його походження. Вона підійшла, поклала руки йому на груди, притислась всім тілом і зашепотіла:

– Так, я завжди любила тебе. Хіба я не довела це першої ж ночі? Все було добре. Але приїхав Тадек і зразу ж здогадався. Це він змусив мене бути з Адамам, щоб приховати ганьбу. Це він змусив мене казати тобі всі ці жахливі речі. Але тепер все змінилось. Вони більше не вказують мені, що робити, кого любити…

– Лиш би видати тебе заміж…

Ядвіга відсахнулась. Його голос був крижаним, а натяк аж занадто прозорим. Арсен спостерігав, як змінюється вираз її обличчя, від здивування до відвертої ненависті. Вона стисла кулаки, важко дихала і ніяк не могла вирішити, що сказати.

– Ти… Ти смієш…

– Я – князь! Із родоводом таким древнім, що він перевершує деякі королівські роди Європи, тому я смію все. А ще, я можу одружитись із тобою і стерти ганьбу, зробивши княгинею Ґрессо Морава. Але…

– Але?

– Ти повинна попросити. Так, щоб я повірив.

– Що?

– Я буду тут три дні і лише від тебе залежить, поїду я сам, чи із дружиною.

Арсен ледь кивнув головою, обминув її і пішов до будинку.

– Я ненавиджу тебе!

– Тим краще.

Ядвіга не виходила із поко́їв два дні. Арсен проводив час із Тадеушем, а надвечір посилався на втому і йшов у відведені йому кімнати. Він справді втомлювався, день забирав забагато сил, але Арсен вперто не хотів скористатись котроюсь із покоївок або піти в село, щоб поїсти. Він приїхав сюди заради того, щоб випити Ядвігу і не збирався відмовлятись від задуманого. Вона розумна і знає, що такої нагоди вийти заміж більше не трапиться і Арсен не сумнівався, що вона прийме його пропозицію.

Другого дня Ядвіга вийшла до вечері у розкішній, але строгій сукні, із бездоганно вкладеним волоссям і ледь підведеними очима. Пани Прилуцькі поспішно опустили здивовані погляди, вдаючи, що нічого незвичайного не сталось, а Арсен зацікавлено примружив очі.

Ядвіга всілась за стіл, переплела пальці і, дивлячись Арсену в очі, мило і зовсім невинно усміхнулась.

– Князю, я довго думала і… вирішила погодитись на вашу пропозицію. Я стану вашою дружиною.

В першу мить Арсен не зміг приховати здивування. Ядвіга наважилась кинути йому виклик, ризикнути всім. Вона так сильно сподівається, що минуле має значення для Арсена і навіть не припускає, що він може хотіти зовсім іншого. Він міг би відмовитись просто зараз, принизити і розчавити її остаточно, але тоді доведеться поїхати негайно і повернутись вночі, щоб вбити її. Арсен не міг собі дозволити таку примітивну помсту, він хотів знищити їх всіх, разом із цим будинком.

Коли її погляд із впевненого став напруженим, Арсен усміхнувся у відповідь і підняв келих:

– То ж вип’ємо за це.

Полегшення Прилуцьких було таким сильним, що Арсену здалось, він відчув його на дотик. У старого пана почали тремтіти руки, Тадеуш стис губи так, що вони втратили колір і Арсену на мить стало їх шкода. Він побачив, яка величезна прірва утворилась між ними і їх колишнім життям. Він сам знав як це, бути приниженим, відкинутим…

Злість та ненависть завирували з новою силую. Це вони, Прилуцькі, винні у тому, що він такий. Вони всі знали правду і мстили йому за це не переймаючись, що він не знає нічого. Він народився вільним, а Прилуцькі зробили його кріпаком, не залишивши права вибору навіть у майбутньому. І він не буде милосердним до жодного з них.

Після вечері Арсен побажав проїхатись верхи наступного дня, щоб Ядвіга могла попрощатись із рідними місцями перед від’їздом. Він був ввічливим, галантним і не звертав уваги на всі спроби Ядвіги відвести його вбік від брата та батька. Арсен знав чого вона хоче – прийти до нього вночі і остаточно переконатись, що він і досі належить їй. Він не хотів і не міг цього дозволити. Голод занадто сильний і Арсен вже не був певен, що витримає світло наступного дня. Якщо Ядвіга прийде, він не втримається і вб’є її у своєму ліжку.

– Ми разом прогуляємось верхи зранку. А сьогодні ти втомлена і хочеш спати.

– Так… Завтра… Таточку, я втомилась і йду спати. Хай мене розбудять на світанку.

Арсен відчув легке виснаження. Ці дні йому доводилось навіювати Прилуцьким, що сидячи з ними за столом він їсть і п’є, а тепер Ядвіга так шалено хотіла прийти, що довелось сильніше натиснути на її свідомість. Але нехай. Вона помре до того, як сонце зійде над лісом.

Ранок видався прохолодним і ледь морозяним. Арсен подумав, що це символічно вбити Ядвігу рівно через два роки і у той самий день, коли вона знищила його.

Арсен не сподівався, що зможе хоча б на дещицю стати колишнім, але знання того, що вона більше не існує, мало принести полегшення і позбавити його розум від думок, у яких він вбиває Ядвігу знов і знов.

– Куди ми поїдемо?

Ядвіга промінилась гарним настроєм і самовпевненістю, її щоки пашіли від морозяного повітря, а дихання зривалось з губ легкою хмаринкою. Арсен дозволив собі запам’ятати її такою, молодою, щасливою, незнаючою. Вже зовсім скоро він замінить цей спогад іншим.

– Поїдемо туди, де все почалось.

Він сказав це так, щоб почула лише Ядвіга. Її очі на мить розширились, а тоді примружились, на губах з’явилась лукава усмішка.

– Татку, я покажу князю наші ліси…

Вона не встигла договорити, кінь зірвався з місця і полетів у поле. Тадеуш спромігся лише зойкнути і кинувся до старого Прилуцького, який схопився рукою за серце. Кинувши на них короткий погляд, Арсен пришпорив свого коня.

Він скакав за Ядвігою і на відстані відчував її стан. Вона була вправною вершницею і з того часу більше ніколи не падала з коня, тому не боялась. Ядвіга мінилась нетерплячим збудженням, вона знала, що Арсен наздожене її і з нетерпінням чекала цього моменту. Її уява витворювала образи, від яких Арсену ставало зле. Її хіть була настільки відразливою, що навіть голод здавався меншим злом.

Арсен зосередився і скерував її коня в ліс, а тоді змусив зупинитись. Перед тим, як в’їхати за нею, Арсен оглянувся – Тадеуш сидів над батьком і кричав у бік будинку.

Ядвіга чекала, нетерпляче потираючи руки і Арсену довелось зосередитись, щоб дихати, не відчуваючи її запаху. Він вдихатиме її страх, а він у всіх пахне однаково.

– Ти знов врятуєш мене?

– А якщо б я вчора сказав, що не хочу таку жінку за дружину?

Її обличчя змінилось лише на мить, а тоді вона усміхнулась, примруживши очі і ледь схиливши голову.

– Але ж не сказав. Ти любиш мене.

– Ти вбила мене тієї ночі…

– Я все спокутую.

– Ти не слухаєш. Ти вбила мене тієї ночі. Я став монстром.

Її обличчя змінювалось повільно: нерозуміння, здогад, сумнів, страх.

– Ти… що ти хочеш?

– Ти не просила взяти тебе за дружину. А чи проситимеш не забирати життя?

– Ти не посмієш, - Ядвіга відступила на крок і Арсен нарешті відчув терпкий запах страху, - нас вже шукають.

– Тебе не знайдуть, поки я не дозволю.

– Тадеуш знає, що я з тобою.

– Тадеуш знає, що я поїхав тебе шукати. Але… вовк або ведмідь міг знайти тебе раніше.

Вона зблідла так, що на мить перестала дихати. Арсен усміхнувся, дозволяючи голоду показати себе: видовжились зуби, почервоніли очі, загострились нігті. Він чув, що все живе навколо них завмерло, затихло, відчуваючи хижака, від якого не втекти і не сховатись.

Ядвіга закричала і крик покотився лісом, розганяючи всіх істот, які ще мить тому боялись поворухнутись, а Арсен повільно підходив до неї. Тоді вона розвернулась і спробувала втекти.

Арсен грався з Ядвігою, з’являвся перед нею, усміхався у її повні жаху очі, дозволяв відступити, розвернутись, зробити кілька кроків, повірити, що можна втекти і знов з’являвся.

Зрештою Ядвіга зрозуміла, що всі спроби даремні, вона розвернулась і із злістю втупилась в Арсена. Крізь жах у ній ще тліла надія, що він не посміє, не зможе її вбити.

– Хочеш щоб я просила? Не дочекаєшся! Краще смерть, аніж просити тебе!

– Як побажаєш.

Арсен востаннє оглянув її, щоб запам’ятати саме такою: розпашіла, із розтріпаним волоссям, із повними жаху і невіри очима, здавалось вона змирилась із неминучим.

Арсен навмисне повільно підійшов до Ядвіги, недбалим рухом відгорнув волосся і, однин за одним, розстібнув два великі ґудзики, що тримали комірець сукні.

Коли холодне повітря торкнулось її шкіри, Ядвіга з несподіваною силою відштовхнула Арсена і спробувала втекти. Він дозволив їй добігти до краю лісу, а тоді зловив за плечі і впився у шию. Арсен знав, що вона бачить брата, який чомусь ніяк не може повернути коня в бік лісу, бачить слуг, що біжать полем, бачить шпилі дому і розуміє, що її ніхто не врятує.

Зробивши останній ковток, Арсен просто відступив, спостерігаючи, як тіло Ядвіги падає на землю. Він більше не хотів її торкатись, не хотів бачити, не хотів бути поруч. Він розвернувся і пішов у ліс. Крок, другий, швидше, ще швидше, а тоді він побіг.

Кров Ядвіги наситила Арсена, але він вперше відчув огиду до їжі. Він зупинився і прислухався – ліс мовчав, навіть його надзвичайно гострий слух не вловлював нічого і тиша тиснула на вуха. Він притис руку до грудей і не почув, як б’ється серце, хотів закричати і не зміг. Щось знов було неправильно.

Арсен опустився на коліна, тоді вперся долонями в землю і відкрив рот, важко дихаючи. Він хотів, щоб його тіло вивергло із себе кров Ядвіги. Кров, якої він так прагнув і яка тепер здавалась отрутою. А тоді прийшла пам’ять і Арсен пошкодував, що не поїв кількома днями раніше. Він виявився заслабким, щоб заблокувати спогади Ядвіги і вперше відчув біль. Кожен спогад розпеченою голкою впивався у свідомість, о́брази вибухали кольорами та звуками, пульсували в очах, у вухах, у голові.

… вона не кохала його. Ніколи. Ані хвилини. Ані секунди. Ані миті. Вона насичувала ним своє самолюбство, тіло, хіть. Вона сміялась у нього за спиною і хотіла його, як одержима. Вона отримувала задоволення в ліжку, а тоді приймала ванну у своїх поко́ях, гидливо змиваючи його дотики та цілунки. І навіть тепер вона дивилась на нього, а бачила лише інструмент для втіхи і нового, розкішного життя…

Арсен закричав, вганяючи пальці глибоко в землю і спогади зникли. Він не міг не вбити її. Після всього, що сталось він просто не міг інакше. Ядвіга була злою, мстивою, егоїстичною потворою, ще більшим монстром, аніж він і її спогади тільки підтвердили це. Але чому він не відчуває полегшення? Чому здається, що стало тільки гірше?..

Арсен вийшов з лісу і зразу ж почув їх: скиглення старого Прилуцького, невдалі спроби Тадеуша витиснути з себе хоч слово і віддати накази людям, що перелякано шепотілись за кілька кроків від них.

Старий Прилуцький першим помітив Арсена, простягнув руку, наче хотів щось сказати, а тоді безсило опустив її і заплакав.

Арсен підійшов і зрозумів, чому перешіптуються селяни. Горло Ядвіги було роздерте так, наче на неї справді напав вовк, але на її обличчі застиг вираз здивування та розпачу. Арсен вловив шепіт селян: «вовкулака… упир…» і йому коштувало великих зусиль не оглянутись. Вони говорили не про нього, вони просто боялись, побачивши незрозумілу смерть посеред дня.

Арсену не важко було вдавати скорботу бо насправді він був у стані, схожому на абсолютну байдужість до всього. Він нічого не казав і не відповідав на питання, просто спостерігав, як готуються до похорону і лише коли двері родинного склепу Прилуцьких замкнули, Арсен наче прокинувся із важкого сну. Настав час завершити помсту.

Увечері Арсен увійшов у кабінет Прилуцьких і якусь мить дивився на батька з сином. Вони сиділи біля каміну, пили коньяк і мовчки дивились на вогонь.

– Князю, ви зайшли попрощатись?

Тадеушу вистачає нахабства виставляти його за двері? А чом би й ні? Ядвіги нема, а отже нема можливості скористатись вдалим заміжжям сестри.

– В деякому сенсі – так.

– Не розумію.

– Як би це вам правильно пояснити, - Арсен витримав довгу паузу, - розумієте, попрощатись доведеться вам, бо тепер я – власник цього будинку, маєтку, земель навколо нього, всіх людей, які на них живуть, а також вашого родового імені.

– Що?!

– Як?!

Старий Прилуцький схопився за серце, а Тадеуш зірвався на ноги, його обличчя пашіло праведним гнівом і, здавалось, зараз він кинеться у бійку.

– Насправді все дуже просто. Дорогою сюди я купив кілька векселів…

Арсен із задоволенням відмітив, як зблід і похитнувся Тадеуш, а поміщик нерозуміюче переводив погляд з нього на Арсена.

– Так от, дорогою сюди я купив кілька дуже цікавих векселів і, оскільки я збирався одружитись із вашою сестрою, то вирішив, що це буде моїм весільним подарунком їй. Але Ядвіга трагічно загинула, тому я вимагаю або оплатити векселі, або оформити відповідні папери.

– Тадку, про що він говорить?

– Я шляхтич і я даю вам слово…

– О, не треба! Я знаю, чого варте ваше слово і я чекатиму рішення до ранку.

Арсен вклонився і вийшов. Він знав, що зранку стане повноправним власником, а зараз він понад усе прагнув позбутись останніх крапель крові Ядвіги у своєму тілі, а для цього треба добре повечеряти…

Арсен дозволив Прилуцьким забрати із маєтку все, що вони захочуть і встигнуть вивезти до вечора, а сам цілий день підписував відпускні листи кріпакам. Потім наказав управляючому продати землі, а гроші переслати до Відня у його торговий дім.

Коли зайшло сонце, Арсен підпалив будинок і від’їхав достатньо далеко, щоб бачити, як він перетворюється на згарище. Він зробив все, що хотів: вбив Ядвігу, розчавив гонор Прилуцьких, спалив будинок, у якому над ним знущались і принижували, але замість спокою та полегшення всередині розросталась пустка та роздратування. Арсен не отримав задоволення від помсти, радість від успіху минула і він знов опинився там, де був на початку. У нього залишились спогади, а їх він не міг знищити, як би не хотів.

У Кракові Арсен знайшов чоловіка, який погодився зробити малюнок на його шкірі – хрест на правому зап’ястку. Він спостерігав, як тремтять руки у майстра, як важко голка пробиває шкіру, як чорнило виштовхується назовні його тілом. Арсен зціплював зуби від болю, спостерігаючи як підмайстер, так само тремтячими руками ллє густу соляну ропу на щойно зроблений прокол. Вони наносили малюнок цілу ніч і Арсен пообіцяв собі, що ніколи більше не вбиватиме із помсти; ніколи більше не вб’є без необхідності; ніколи більше не дозволить почуттям керувати собою; ніколи більше не закохається.

Після цього десятиліття пролітали непомітно. Арсен мандрував, примножував свої багатства, вчився, стежив за історією, але сам намагався не приймати участі у житті людей. Він зустрічався із вампірами і із здивуванням відмітив, що з часом їх політичне та світське життя ставало все більше схожим до людського. Часом у житті Арсена з’являлись жінки і людські, і вампіри, деякі навіть пасували йому і могли стати парою, але він не хотів. Його серце мовчало, а раз вдовольнивши бажання з жінкою, Арсен більше не хотів її.

Одного дня у Римі Арсен побачив Ядвігу. Він завмер посеред вулиці і лише коли жінка пройшла повз, не звернувши на нього уваги, Арсен зрозумів, що це не вона. До божевілля схожа, але не вона. Він стежив за жінкою кілька днів і здивування змінювалось злістю: римлянка виявилась схожою на неї не лише зовні. Жінка, що на показ була взірцем достойності, змінювала коханців і зневажала чоловіка.

З кожним днем Арсену все більше здавалось, що це Ядвіга повернулась, щоб у такий спосіб посміятись над ним. Він вбив жінку, забувши про дану собі обіцянку і отримав задоволення від вбивства. Хижак у ньому нарешті вирвався, нагадав про свої потреби і вимагав волі. Арсен тиждень мучився докорами сумління та голодом, а тоді вигадав, як вдовольнити і одне і друге. Він вбиватиме раз в тиждень, обираючи жертву, переслідуючи, дозволяючи їй відчути небезпеку і спробувати врятуватись. І він вбиватиме лише жінок, лише тих, що заслуговують на смерть. Таких, як Ядвіга.

Арсен не запам’ятовував облич, не дозволяв їх спогадам проникнути у його свідомість і з часом втратив інтерес навіть до такого способу життя. Він благополучно пережив всі полювання на вампірів і лише тоді зрозумів, чому Армандо запропонував йому дар. Чиста кров дозволяла контролювати голод і жити серед людей, не викликаючи підозри. Він жив по інерції і був обережним.

А тоді яскравий спалах – жінка, яка була не просто копією Ядвіги. Арсен був певен, що це вона: ті ж рухи, голос, інтонації, поведінка та запах. Її душа повернулась, щоб зруйнувати ще чиєсь життя. Арсен вбив її з особливим задоволенням і ніяк не міг зрозуміти – невже її наречений був аж настільки сліпим?

Арсен зразу ж оцінив його розум та інтуїцію. Капітан Андрій Крилов не полінувався зібрати всю доступну інформацію і досить швидко зрозумів схему, пов’язав між собою деталі і впевнено переслідував Арсена. Крилов втратив все, але з кожним роком підбирався щоразу ближче…

…і ще одна копія Ядвіги. Арсен спостерігав за нею, відчував таємницю, зраду, страх та докори сумління і не розумів, чому не хоче вбити її першою. Він дозволив їй пожити тиждень. І ще один. І ще. Арсен навіть подумав, що знайде когось іншого, а її вб’є через рік. А тоді Крилов знайшов її і Арсен зважився: він вб’є жінку і доведе капітану, що той безсилий змінити хоча б щось.

Вона послухалась і пішла на його поклик; вона злякалась його червоних очей у провулку і вона… не боялась його, навіть розуміючи, що зараз помре… постріл, куля, що ледь не зачепила серце… лють… смак її крові… дитина…