Раді Вас бачити!

– Я повинна захистити Аліну. Я повинна захистити свою дитину від них… І я знаю як.

Віта зупинилась перед брамою парку. Там, в глибині її чекає Арсен, вона відчувала його усмішку і бажання, наче його руки знов торкаються її шкіри…

Віта раптом зрозуміла, що він не просто так чекає. Вона побачила себе його очима: бліда, перелякана, безвладна, але така чутлива до його дотиків, особлива жертва.

Отже, у неї є козир і ним треба правильно скористатись. Якщо вона зараз піде до Арсена, то програє у всьому, бо тіло зрадить її. Воно, її нове тіло, наситилось і чиста кров діяла правильно, зберігаючи енергію у клітинах не вивільнюючи більше, аніж потрібно. Свідомість працювала чітко, як ніколи і Віта легко могла повернутись у будь-який момент свого життя, згадати не тільки події, а й всі пов’язані з ними відчуття. І той вечір, коли Арсен вбив її, і той несподіваний трем у тілі від його дотику…

Хвиля шаленого збудження огорнула її і Віта ледь стрималась, щоб не побігти до Арсена. Ще кілька хвилин тому вона не тямила себе від злості, а тепер знемагала від бажання. Тіло вимагало дотиків, пристрасті, сили. Але вона нізащо не піде до нього. Хто завгодно, тільки не Арсен.

От тільки як позбутись цього нестримного бажання, того шалу, що вирує всередині і все сильніше підштовхує її вперед? Хіба що?.. навчитись танути і літати. Як Арсен.

Злорадна усмішка мимоволі з’явилась на губах і Віта заплющила очі, уявляючи, як Арсен розізлиться, зрозумівши, що вона не послухалась. Він так вперто намагався нею керувати від самого початку, від першої миті, коли побачив. Пам’ять спалахами віддавала Віті кожну мить його метального дотику і вона злилась все більше: Арсен стежив за нею так довго, чому ж не вбив одразу? Розважався? Але тепер вона може опиратись.

Впевненість у власних силах переповнювала і Віті здавалось, що вона стає легкою, невагомою, розчиняється у нічному повітрі. У такому стані вона була б задоволена навіть товариством капітана.

Перед внутрішнім зором постало зображення вхідних дверей готелю і їй захотілось стати великим сильним птахом, щоб здолати весь шлях у кілька помахів крил.

Віті здалось, що вітерець підхопив її і підняв над деревами, вона протікала між гілками туманом, а коли відкрила очі, побачила себе у небі, високо над парком. Так легко, просто і зовсім не страшно. Саме так, як це уявлялось у дитинстві… коли тато бавився із нею у літачок…

Мама… як вона там? Чи Олег повідомив їй, що доньки немає вже третю ніч і чому вона не поруч з Аліною? Можливо, тато повернувся із виставки у Будапешті і вона заспокоює його, а може дійсно ще нічого не знає?

Віта чомусь подумала, що Олег може не сказати про її зникнення батькам, поки не знайдуть тіло, щоб вже напевно. Вона мусить переконатись.

І тут Віта розгубилась – піднятись у повітря було легко, а от як летіти вона не знала. Летіти, як пливти видавалось їй смішним і нелогічним, а перетворитись у когось… вона навіть не уявляла, чи таке можливо. Зрештою, треба або вчитись, або якимось чином опуститись на землю і йти пішки.

Віта заплющила очі, глибоко вдихнула і розслабилась – саме так вона піднялась у повітря, тож так само полетить до батьківського дому. Треба тільки чітко уявити дорогу…

–… все буде добре…

Віта впізнала б мамин голос із тисячі інших і у ньому було занадто багато страждання і непевності, щоб повірити у сказане. Отже Олег сказав їм… щось.

Віта опустилась перед будинком і підійшла до вікна вітальні. Вона легко бачила крізь тюль та фіранку своїх батьків. Вони сиділи за столом, тримаючись за руки. Мама, як завжди бездоганно одягнена, із охайною зачіскою і великими синцями під втомленими очима. Як ця бездоганність завжди дратувала Віту, а зараз вона ладна була бити кулаком у вікно, лиш би стерти втому та страждання з маминих очей.

А тато, здавалось, враз постарів на кілька років. Віта не бачила його менше місяця, а тепер ледве впізнавала: посіріле неголене обличчя, тремтячі руки і згорблені плечі – зараз ніхто б не сказав, що це відомий та успішний художник.

– Чому ми тут?

– Ромчику, Олег просив чекати вдома. Можливо, що з Вітусею стався нещасний випадок. Може вона не пам’ятає нічого і може прийти сюди. Може… - мама затнулась, прикривши рот долонею, з очей потекли сльози.

Амнезія? Це що, Олег так готує запасний варіант на випадок її повернення? А заодно тримає її батьків на відстані від дитини і коханки. Погана бабуся і добра тітонька?

Віта почувалась зовсім безпомічною і від того знов повернулась злість. Зціпивши зуби, щоб не закричати з розпачу, вона вирішила, що єдиний спосіб захистити Аліну, все ж таки розповісти правду. До світанку залишилось кілька годин, а вона повинна встигнути ще сьогодні.

Востаннє глянувши на батьків, Віта побігла у готель.

Андрій спав і Віта не стала його будити. Їй треба зосередитись, щоб правильно написати листа мамі.

Вона тихо витягла кілька аркушів із шухляди у столі і знайшла ручку у речах капітана. Їй довелось відкрити сумку і набір мисливця на вампірів скоріше здивував і розсмішив Віту, аніж налякав. Смерть від зброї або ножа, здавалась набагато реальнішою, аніж кілок у серці.

Віта знайшла ручку у маленькій кишеньці сумки і всілась за стіл. Їй хотілось вкласти у лист такий сенс, щоб мама неодмінно зрозуміла.

– Зосередься, найважливіше зараз Аліна. Не треба давати марну надію. Я маю написати правильно.

Мама ніколи не любила мейли, а Віта так звикла до електронного спілкування та телефонних дзвінків, що тепер не уявляла, як почати звичайний лист. Чомусь їй здавалось, що мама неодмінно зверне увагу, якщо вона спаскудила почерк за ці роки. Зрештою, вона може написати чернетку, а тоді переписати все чисто й акуратно.

Люба матусю, вибач, я знаю,  що цей лист сильно засмутить тебе.

Мені вже кілька днів здається, що за мною хтось стежить. Може це параноя, але якщо ти читаєш це, то я не забрала листа з пошти і зі мною щось сталось. Тому прошу, виконай мою останню волю.

Я дізналась, що Олег мене зраджує і у його коханки буде дитина. Я не хочу, щоб спадок Аліни дістався чужій людині. Тому будь ласка, забери Алінку до себе. Я ще минулого року написала заповіт на її користь і ви з татом будете опікунами і розпорядниками майна до її повноліття.

Олег буде проти, але він не батько Алінки і не буде утримувати свою нову сім’ю за рахунок моєї доньки. Я знаю, тобі важко у це повірити, але справжнім батьком Аліни є партнер татка Ян. Я певна, ти його пам’ятаєш. Саме тому я не хочу, щоб ти розповідала про цей лист таткові, так довго, як тільки буде можна. Він у нас занадто вірить у порядність. І мою, і людей…

Я дуже люблю вас і пробач ще раз, за те, що не виправдала ваших сподівань.

P.S. Я обіцяла Аліні віддати свою коробку із колекцією обгорток з цукерок. Вона на горищі, у скрині, під моєю сукнею принцеси. Скажи, що я дуже люблю її і завжди любитиму і оберігатиму.

                                                                                                     Віта.

Коли Віта закінчила, у неї тремтіли руки і до божевілля хотілось розплакатись, але мабуть вампіри плакати не можуть, бо сльози так і не потекли.

Як мама відреагує на лист? Вона напевно що не зверне уваги на кострубатості бо зрозуміє, що це прощання назавжди. Але Віті найбільше хотілось, щоб у тих кількох словах про Яна мама побачила всю суть, те, про що вона не змогла написати навіть тепер.

Віта трусонула головою, відганяючи спогади. Треба закінчити з листом і зробити все правильно: конверт, марка, печатка. Мама одразу ж зверне увагу, якщо чогось бракуватиме, а Віті не хотілось давати їй примарну надію. Вона нізащо не дозволить батькам і доньці побачити її такою, а от коханому чоловікові влаштує нічне жахіття трохи пізніше. Щоб не забував.

Шкіра почала свербіти, а це означало, що незабаром зійде сонце. Вона відчувала, як починає тужавіти тіло, стає важко ворушитись і навіть думати. Віта склала листа, написала на іншому аркуші адресу батьків і, вставши, зробила кілька кроків до ліжка, щоб розбудити Андрія.

Він спав, схрестивши руки на грудях і міцно стиснувши губи. Щоки запали, заросли густою щетиною і він здавався на кілька років старшим. Віта із задоволенням придушила б його, злегка, щоб він прокинувся і хоча б на мить відчув те саме, що вона у ніч своєї смерті.

Спокуса була такою великою, що вона простягла руку і, торкнулась пальцями його шиї. Під теплою шкірою пульсувала кров. У горлі пересохло, почали нити зуби, впираючись у нижню губу і в цю мить Андрій розплющив очі.

Його погляд, спочатку сонний, швидко став осмисленим і злим. Віта відчувала страх, але він вже дуже вдало приховував його, мабуть таки недаремно став капітаном так швидко.

Віта повільно забрала руку і мило усміхнулась, показуючи зуби. Андрій лише ледь примружив очі, наче готувався відбити напад. Вона б із задоволенням пограла у дуель поглядами, але до сходу сонця залишилось зовсім небагато.

– Я написала листа батькам, віднеси, будь ласка, на пошту і відправ. Це дуже важливо.

– Ще щось?

– Мені потрібне ліжко.

Андрій навмисне повільно підвівся, потягнувся, потер шию та потилицю, а Віті здалось, що це він перевіряє, чи немає десь там дірочок від укусу. Вона вже хотіла сказати щось образливе, але в останню мить передумала. Це почекає до вечора, коли вона переконається, що мама отримала листа.

– Ти бачила його?

– Лише в уяві. У мене були важливіші справи.

– Не сумніваюсь, - Андрій намагався говорити недбало, - адже вечеря передовсім.

Віта зашипіла у відповідь, але на більше у неї вже не було сил.

– Не хвилюйся, одного дня я прийму і твою… пропозицію…

Заплющуючи очі вона хотіла лише одного – щоб сьогодні їй нічого не снилось.