Раді Вас бачити!

Віта прокинулась несподівано швидко й легко, без тягучого відчуття, що її тіло повільно, сантиметр за сантиметром, оживає. Вона якимось чином знала, що сонце буде над обрієм ще близько пів години, але бажання вбити, яке вона відчувала у сні, виявилось сильнішим за летаргію.

Віта глибоко вдихнула, вловлюючи знайомі запахи і зовсім не здивувалась, відчувши п’янкий адреналін. Крилов дивився на неї так, що міг би вбити поглядом.

Капітан сидів на кріслі, схрестивши руки на грудях і виглядав як ніколи впевнено. Міцно стиснені губи здавались блідими рисками на ще блідішому обличчі, він дихав уривками і випромінював стільки злості, що Віта розгубилась. Коли вона засинала, Крилов був, або принаймні здавався, щасливим та задоволеним. Що змінилось за ті кілька годин денного сну, які були для неї обов’язковими?

– Щось сталось?

– А ти не знаєш?

Він майже просичав через стиснуті зуби і Віта побачила, як у нього на чолі виступили краплини поту.

– Поняття не маю. Я ж, наче, подякувала тобі вчора…

Крилов скривив губи і Віта не зрозуміла що це було – вираз сарказму чи болю. Щось було явно не так і причина не у ній.

Віта встала з ліжка і задоволено потягнулась. Вона почувалась прекрасно і вечірній психоз Крилова зовсім не псував їй настрою. Віта заплющила очі, прислухаючись до себе. Вона відчувала своє тіло по-іншому і це було аж занадто приємно.

Всередині ворухнувся і розлився тілом голод, він ставав все сильнішим, але Віта із здивуванням зрозуміла, що він нічим не відрізняється від людського. Так, голод сильний, але його цілком можна ігнорувати якийсь час. Вчорашньої порції вистачить ще на кілька годин.

Віта задоволено усміхнулась і почула хрипкий видих Крилова. Вона зовсім забула про нього, а тепер відчула хвилю ще більшої злості, навіть ненависті.

– Я щось зробила не так поки спала?

Віта відкрила очі і подивилась на Андрія. Він зло примружився і, здавалось, вирішує, чи каже вона правду.

– У нас були гості.

Віта хотіла запитати хто, але так і завмерла. Крилов вибухнув агресією:

– Знаєш хто? Звичайно ти знаєш! Він. Був. Тут! У цій кімнаті!

Крилов різко підвівся з крісла і завмер, вхопившись за бік та хапаючи ротом повітря. Віта зробила крок, але він простягнув руку, забороняючи їй наближатись.

Віта насупилась, повільно і голосно вдихнула – кімната смердить адреналіном, але ще можна вловити інший запах. Арсен був тут. Він не може побачити її минуле, тому приходив, щоб залізти їй в голову, поки вона спить. При цьому поранив капітана і хай той буде вдячний, що лише поранив, міг і вбити. Але чому Крилов злиться на неї?

– А я тут до чого?

– Він увійшов без дозволу. Мого дозволу. І є тільки одне пояснення – його впустила ТИ!

Крилов дивився на неї, тримаючись за бік і кричав, перемагаючи біль, а Віта гарячково вирішувала, чи казати йому правду, чи хоча б її частину. Вона несподівано усвідомила, що насправді вони по різні боки і не варто з ним ділитись важливою інформацією. А тоді дещо згадала.

– По-перше: я, як вампір, тобто живий мрець і не в останню чергу завдяки тобі, Не можу! Нікого! Нікуди! запросити; по-друге: це не приватна, а орендована власність, а він занадто старий для такого слабкого захисту; і по-третє: тебе щось болить?

Віта розпалювалась все більше і просто не змогла втриматись від шпильки. Але якщо весь час вона стримувала крик, то останнє питання було сповненим турботи та ніжності.

– С-сука…

Віта хотіла розсміятись у відповідь, але злість накрила її з такою силою, що вона ледве втримала себе від удару.

– Ти нічого не забув?

– Це ти забуваєшся! У нас була домовленість! Я допомагаю тобі вдень, а вночі ми шукаємо спосіб вбити вампіра. Чи ти вже передумала?

Він кричав, переходячи від болю на шепіт, потім викрикував знов, губи посиніли, а з чола великими краплями скочувався піт. Віта дивилась на Крилова, а бачила Арсена у їх першу зустріч у провулку. Він вбив того чоловіка легко і швидко. Цікаво, якщо вона зараз підійде до Крилова, схопить його рукою за шию, чи зможе вона так само вправно зламати її одним рухом?

Віта настільки чітко побачила це в уяві, що зробила крок до нього і опам’яталась лише коли відчула пульсацію крові під пальцями. Вона тримала Крилова за шию, а усвідомивши це, зустріла його переляканий погляд.

Віта повільно забрала руку і усміхнулась:

– Не зли мене…

– А то що? Ти вб’єш мене? І відмовишся від крові на першу вимогу?

Віта розслабилась. У неї є перевага і про це навіть можна розказати. Вона відійшла від Крилова, спиною вловивши його полегшений видих, всілась на крісло і подивилась на нього з такою усмішкою, що відчула, як від нього війнуло новою хвилею страху.

– Знаєш, я здається, нарешті зрозуміла, чому у всіх ритуалах є випробний термін…

Вона замовкла і спостерігала, як до Крилов доходить сенс сказаного, як він відмовляється його розуміти.

– Ти… ти про що?

– Про те саме. Мій випробний термін закінчився. Я голодна, але цілком себе контролюю і кров не є моєю першочерговою потребою. І навіть не другорядною. Схоже, у тебе немає чим на мене тиснути.

Віта бачила, як нервово смикається його губа, але замість вдоволення відчувала, як росте глухе роздратування і плавно перетікає у злість. Крилов поводиться так, наче вона йому зобов’язана щось, або чимось…

Як він сміє висувати мені претензії?

– Ми домовлялись…

– Так, ми домовлялись і я не порушила нашої домовленості…

– Але ти нічого не робиш, щоб виконати свою частину угоди. Ти розважаєшся, тобі весело…

– Замовкни… Чи знаєш ти, як вампір може вбити вампіра? Ти ж досліджував цю тему останні кілька років. Відповідай.

Віта говорила тихо, але в її голосі виразно чулись тваринні нотки, так, наче всередині неї сиділа велика, дика кішка і підтримувала її погрозливим риком, переплітаючи його із Вітиним голосом.

Крилов завмер, а тоді відступив на крок. Він дивився на неї, наче бачив вперше. А Віта злилась все більше.

– Відповідай!

– Є теорія, що сила вампірів залежить від віку і досвіду, тому вбити можна перевагою в силі, або в кількості.

– Правильно. А в нас немає ані одного, ані іншого. Єдине, що ми можемо зробити – почекати, поки я наберусь достатньо сил, щоб хоча б ослабити його, а тоді ти використаєш свій арсенал.

– І де ж ти плануєш набиратись сил?

Віта чула підступ у питанні, чула провокацію у його голосі і все ж відповіла:

– Там, де вночі найбільше людей.

Здавалось, Крилов тільки й чекав на це:

– Аякже! Шикарний нічний клуб, вечеря, розваги, підчепиш когось… А чом би й ні? Ти тепер жінка вільна, набираючись сил доженешся по повній…

Крилов розпалювався все більше, а Віта дивилась на нього і їй до божевілля хотілось зацідити йому ляпаса. Навіть більше, їй хотілось бити його до втоми і повного задоволення своєї злості.

– Що з ним? Яке він має право?...

– … він ревнує…

– Він ревнує… Він ревнує? Він – ревнує?

– … він заважає…

– Він заважає мені, відволікає. Як він мені набрид! Але я обіцяла…

– … він погрожував… вбий його…

– Він посмів мені погрожувати. Він забагато собі дозволяє. Я вб’ю його і покінчу з цим…

Віта відчула, як видовжуються ікла. Байдуже, що його кров несмачна і вона не настільки голодна, щоб пити її знов. Байдуже. Вона вб’є Крилова і нарешті звільниться від необхідності бачити його, вислуховувати претензії так, наче він має на це право. Тіло можна викинути за містом, дівчині на ресепшені навіяти, що він буде жити тут ще кілька днів, а за той час вона знайде собі надійнішу схованку. Ідеальне рішення.

Віта підвелась з крісла і зробила крок до Крилова, не приховуючи свого бажання. Він замовк і відступив. Віта бачила паніку та страх у його погляді і, разом з тим – розуміння неминучості.

Він відступив ще на крок, шукаючи рукою опору позад себе, а тоді завмер і Віта побачила у його погляді щось нове. Несподівано Крилов усміхнувся і від тієї посмішки Віті стало моторошно, вона зупинилась.

– Ти впевнена, що хочеш вбити мене? Сама хочеш?

Він ревнує. Він заважає. Вбий його.

Це не її думки! Вони непомітно вплелись у її власні, але це не її думки. Арсен не тільки вліз у найпотаємніші її спогади, він вирішив, що може маніпулювати нею і він за це заплатить. А Крилов ще потрібен. Чи вже ні? Байдуже. Спочатку треба вигадати, як позбутись Арсена, а тоді вже вирішити із капітаном.

– Ти дедалі більше спокушаєш мене і одного дня це стане моїм власним бажанням.

Віта відчувала злість та роздратування Арсена, його спробу змусити її зробити ще один крок і завершити справу.

– … ти ж хочеш…

Віта сховала ікла, обійшла Крилова і навмисно повільно зайшла у ванну. Змити сон, змити спогади, позбутись навіювання і набратись злості для помсти.

Коли вона вийшла, Крилов лежав на ліжку і вдавав, що спить. Віта дивилась на нього і чекала, що зараз він відкриє очі щоб позлорадствувати, але, здається, Андрій вирішив, що на сьогодні було забагато ризику. Він не рухався. Віта, вгамувавши розчарування, розвернулась і вийшла з кімнати, на вулицю, подалі від спокуси. Вона не розуміла, яку гру затіяв Арсен. Чому він хоче, щоб саме вона вбила капітана? Він був у кімнаті, то чом не вбив сам? Це остання спроба підкорити її?

Віта усміхнулась. Вона почувалась сильною і здатною протистояти йому. Але Арсен розумний і якщо б Крилов не здогадався, то чи зрозуміла б вона коли-небудь, що сталось насправді? Вона ж ненавидить його так сильно, що не відрізнила навіювання від власного бажання. Арсен все правильно розрахував, тому вона теж вигадає для нього щось дуже неприємне.

– Силою ми помірятись не можемо, тому… зроблю все чисто по-бабськи.

Віта йшла нічними вулицями, намагаючись не потрапляти людям на очі. Їй потрібно заспокоїтись і зосередитись. У сні вона відчула, наскільки сильна воля у Арсена, він змінив її спогад і змусив її пережити його по-новому. І по-справжньому .

Віта розуміла, що її версія для Крилова позбавлена сенсу, вона ніколи не буде настільки сильною, щоб хоча б відволікти Арсена, не те що ослабити.

Віта зупинилась у провулку і спробувала у деталях пригадати минулу ніч. Вона танцювала з Арсеном, розмовляла, повинно бути щось, що вона зможе використати проти нього.

Її пальці у його долоні, дотик, теплий, м’який і владний водночас… Його руки на її талії… Близькість… Спокій… Безпека… Збудження…

І Віта зрозуміла, що відчуває все це насправді, так, наче він стоїть у неї за спиною, торкається її шкіри, обпікає диханням і поцілунком плече, шию… торкається губами зап’ястя, цілує до болю… п’є кров…

Тихий, глибокий сміх огортав, манив, обіцяв незрівнянно більше…

– Не смій! Не смій влазити мені в голову!

– Ти створена для мене.

Віта змусила себе зосередитись, вгамувати трем у тілі і закритись від Арсена. А коли їй це вдалось, вона мало що не розсміялась вголос – Арсен сам підказав їй, що робити.

Вже через кілька хвилин Віта стояла навпроти клубу, у якому їй так і не вдалось повечеряти напередодні. Вона оглянула себе – зім’ятий, несвіжий спортивний костюм, кросівки, розтріпане волосся, зібране у неакуратний хвостик і ніякої косметики. Для її задуму зовсім невдалий вигляд і такою всередину її ніхто не пустить.

Віта знайшла у натовпі перед клубом дівчину, яка пасувала їй за розміром та стилем і покликала до себе. Дівчина не відреагувала, схоже, вона не хотіла розлучатись із своєю сукнею насиченого кривавого кольору.

Віта ще раз оглянула групки людей і вирішила, що все ж таки хоче саме цю сукню, класичного крою, до колін і з величезним декольте на спині, якраз те що треба і для Макса, і для Арсена. Доведеться підійти і забрати дівчину з собою десь у провулок, щоб переодягнутись.

Віта зосередилась і послала дівчині видіння: вона відходить від друзів, іде через дорогу у нічний магазин щоб купити цигарки та жуйки.

Дівчина завмерла, здивовано оглянулась навколо, пошукала щось у сумочці і пішла. Віта мало не підстрибнула з радості, вона відділила жертву від натовпу, все інше справа техніки.

Дівчина навіть не здивувалась, коли Віта перестріла її і повела за собою у тінь між будинками. Вона покірно виконала наказ помінятись одягом, забути про це і піти додому спати.

Віта застібнула блискавку і розправила складки сукні, але взуття здалось трохи затісним. Маленька сумочка дівчини виявилась справжньою скарбницею непотребу, але Віта знайшла у ній насправді корисну річ – щітку для волосся. Кілька рухів і каскад легких кучерів ліг на плечі.

Віта підійшла до матової вітрини нічного магазину і подивилась на себе. У ній не змінилось нічого і, в той же час, вона стала зовсім іншою, навряд чи зараз її б упізнав навіть Олег. Обличчя було її власним і одночасно чужим: виразні риси, ідеальна шкіра, пронизливо-синій колір очей, чіткий контур і насичений колір губ, погляд, постава, усмішка та грація хижачки. Віта дивилась і розуміла, що ніколи не бачила досконалішої жінки. Вона сама собі здавалась схожою на мрію – легка, магнетична, неймовірно вродлива, вона ніколи не була такою в житті. Можна не боятись, що хтось впізнає її у клубі, навіть випадково зіткнувшись…

Біля серця стисло таким болем, що вона побачила його відображення у своєму погляді і в ту ж мить Арсен увірвався у її свідомість. Віта вловила його злість та розгубленість і, сховавши біль, усміхнулась своєму відображенню. Вона знала, що Арсен побачить все, що вона йому покаже, тому оглянула себе повністю, від носочків взуття вверх, затримуючи погляд на кожному вигині тіла, до ледь привідкритих губ із кінчиками загострених іклів між ними, а тоді подивилась собі в очі, уявляючи Макса і закрилась від Арсена. Його вибух злості лише додав впевненості і змусив поспішити.

Заходячи у клуб, Віта усміхнулась охоронцю, вловила кілька вбивчих і ще більше захоплених поглядів, а тоді її поглинуло море ароматів. Віта боялась цієї миті, боялась, що не зможе впоратись із голодом, що втратить контроль, а Макс скористається порушенням правил. Вона повинна ризикнути, поки немає Арсена.

Віта зупинилась перед сходинками, що вели вниз у глибину клубу і глибоко вдихнула, пропускаючи крізь себе густе, гаряче повітря, тоді обійняла себе за плечі, вгамовуючи тремтіння. Нестерпно важко втриматись на місці, майже так само, як вчора, особливо, коли голод вирує, наче лісова пожежа, поступово охоплюючи все тіло.

– Знайти Макса… знайти…

– Привіт, красуне. Я знав, що ти повернешся.

З несподіванки Віта занадто різко повернулась, мало не впавши в обійми Макса. Він схопив її за плечі, втримуючи на місці і розглядав так, наче вона стояла перед ним оголеною. На мить Віта навіть відчула себе такою і це їй не сподобалось. Вона, усміхаючись, м’яко звільнилась від його рук і відступила на крок.

– Сьогодні ти, нарешті, справжня. І знов сама.

– Привіт… можна мені повечеряти? Обіцяю бути… стриманою.

Макс якусь мить мовчав, наче осмислюючи почуте, а тоді розсміявся.

– Можеш не стримуватись. Ти занадто розкішна, щоб обмежувати себе у чомусь.

Віта відчула легке роздратування. Поведінка Макса, його слова, все здавалось награним та нещирим.

– Дякую, я…

– У мене пропозиція, давай повечеряємо разом.

– Що?!

Її здивування було настільки щирим, що Макс знов розсміявся.

– Бачу у тебе поганенький і старомодний наставник. Йдемо, тобі сподобається.

Макс взяв її за руку і повів сходинками вниз, у гущу танцюючих. Віта намагалась не дихати занадто глибоко і не дозволити Арсену влізти їй у голову. Вона відчувала все більший тиск і розуміла, що він неймовірно злий.

Макс зупинився і вказав на молоду пару, що танцювала на межі танцполу. Хлопець та дівчина, яким заледве виповнилось по двадцять років, молоді, гарячі, збуджені – Віта на відстані відчувала, як вирує їх кров, а на шкірі блищать і запаморочливо пахнуть ледь вловимі іскринки.

– Розкішна вечеря для розкішної жінки.

Віта не дивилась на Макса, їй не хотілось показувати, що він псує враження і апетит занадто пафосними фразами. Хай краще думає, що вона не може дочекатись вечері.

 Макс повів Віту до пари і дуже чемно запросив їх у кабінку випити з ними вина. Вони йшли у приватну зону і Віта почала хвилюватись, вона не знала чого чекати. Макс наче відчув її стан.

– Не переживай, ніхто нікого не вип’є до смерті. Це вже давно нікому не треба. У моєму клубі Карта крові настільки велика, що всього і не спробуєш. Вони підуть додому, проспляться, а зранку свій стан спишуть на похмілля. У нас вся ніч попереду. Ми і поїмо, і поспілкуємось.

Віта зціпила зуби і опустила голову, вона занадто голодна, щоб розвернутись і вийти. Невже всі вампіри такі цинічні, що дивляться на людей лише як на бутлі з кров’ю? Хоча, чи не так само вона дивилась на Крилова ще кілька годин тому?

Віта відчувала, що безповоротно змінюється, а їй так хотілось втримати те щось невловиме, добре і тепле… Вона не могла визначити, що саме, але відчувала, що втрачає щось надзвичайно важливе і від того було боляче й тоскно.

Макс відгорнув штору, пропускаючи всередину кабінки Віту та гостей, вдаючи для розваги гостинного господаря. Віту дратувала його поведінка. Пара у трансі, а їй вистава не потрібна. Якщо Макс хоче так справити на неї враження, то він програв зі старту.

Віта зручно вмостилась на диванчику, посадила хлопця коло себе і завмерла, їй стало соромно і незручно. Макс, тим часом, посадив дівчину собі на коліна і Віта остаточно переконалась, що він просто любить показуху, щоб все виглядало ефектно, бо у такій позиції може бути зручно вкривати шию легкими поцілунками, але аж ніяк не пити з вени кров.

– Байдуже. Арсен вже близько, а я голодна.

Віта повернулась до хлопця, притягнула його до себе і зосередилась на тому, щоб не випити забагато. Вона чула, як пожадливо п’є Макс, відчувала на собі його погляд, тому відпустила хлопця вже після кількох ковтків.

– Дякую, мені вже досить.

– Можете йти.

 Пара вийшла з кабінки, а Віта знов відчула на собі аж занадто уважний погляд Макса.

– Ти не наситилась.

– Він несмачний. Крім того, я зрозуміла, що волію їсти на самоті.

Макс відкинувся на спинку дивана і усміхнувся, витираючи салфеткою кров з кутиків губ. Віта ледь втримала на обличчі вираз байдужості. Хай вона і новонавернена, але їсть акуратно, а така відверта демонстрація того, що вони їдять, була їй неприємною.

– Якщо ти досі голодна, то я знаю як миттєво відновити сили на кілька днів.

– Справді? Як?

– Обміняємось кров’ю.

– Що?!

– Кров вампіра найсильніший енергетик. Подумай сама…

– Хіба вампіри п’ють кров одне одного?

– В окремих випадках – так.

– А детальніше?

– В основному, для швидкого відновлення сил. Хоча в теперішні часи це не так актуально…

– Тобто?

– Ну, ти ж сама бачиш – клуби, вечірки, люди на вибір…

Віта подумала, що може Макс і не бреше, якщо кількох крапель виявилось достатньо для її перетворення… Та й навіщо йому брехати? А вона не відчуватиме голоду кілька днів, спокійно вирішить проблеми з капітаном і, можливо, навіть з Арсеном.

Перспектива занадто захопила Віту і вона ледь подалась назустріч Максу, знайшла поглядом вену на його шиї… хай їй не надто подобається його запах і вона знає, що кров буде несмачною – неважливо, кров Крилова теж несмачна. Головне розслабитись. Всього кілька ковтків…

У її свідомість увірвався Арсен і Віта відчула, як лавиною наростають паніка і страх. Його паніка і страх.

– Будь-ласка, не роби цього.

Він не кричав, не вимагав, не наказував, але навіть у думках Віта чула, що його голос тремтить. Арсен, силу якого вона вже пізнала, не міг панікувати і боятись через таку дрібницю.

Віта завмерла і подивилась Максу в очі.

– А чому ти, власне, такий добрий?

Макс, який теж було подався їй назустріч, відкинувся на спинку дивану і заледве зумів сховати розчарування та злість за не надто щирою посмішкою.

– Я думала у хижаків конкуренція.

– Якщо ти вже зводиш все до примітиву…

– Ніколи не вважала вищих хижаків примітивними.

Віта почула сміх Арсена ще до того, як він прозвучав за шторою кабінки. Вона насупилась і сперлась на спинку дивану, а Макс нервово повернувся до входу.

Арсен увійшов з легкою усмішкою на губах, так, наче його чекали і тепер він вибачався за запізнення. Він ледь кивнув Максу, повернувся до Віти, явно збираючись присісти біля неї і в цей момент почулось приглушене гарчання. Віта подивилась на Макса і стерпла – його обличчя змінилось, ікла не лише видовжились та загострились, здавалось, збільшились всі зуби, потворно випинаючись з-під верхньої губи; темні райдужки очей змінювали колір на жовто-зелений і мережились червоною сіткою, а між брів залягла глибока складка.

Віта боялась вдихнути, вона стільки разів дивилась на себе нову у дзеркало, але ж вона ніколи не бачила свого відображення у злості.

– Невже я теж така?

– Ти не така і ніколи не будеш.

Віта перевела погляд на Арсена, вона сподівалась побачити те, що і завжди – поблажливість. Але він дивився на неї спокійно й серйозно, тому вона миттєво повірила, заспокоїлась і… розізлилась.

– Ти впевнений?

– Так. У тобі моя кров, а вона чиста.

– Ти що, аристократ?

– Типу того…

– Воно і видно.

Віта промовисто оглянула його з ніг до голови – елегантний класичний костюм, бездоганне взуття, гладко зачесане волосся – він зовсім не пасував до нічного клубу. І все ж вабив її…

Арсен усміхнувся і зробив крок до неї, а Віта мстиво подумала, що не посунеться.

– Тебе не запрошували.

Віта з Арсеном одночасно повернулись до Макса. Він сидів, розкинувши руки на спинку дивану, заклавши ногу на ногу і його обличчя було злим, але цілком нормальним.

– Вибач, не зміг пройти повз.

– Я тебе попередив.

– У мене ще є час. Крім того, ти від мене вимагаєш дотримуватись правил, а сам вирішив отримати її обманом.

Голос Арсена опустився настільки низько, що став схожим на тихий тваринний рик. У Віти побігли спиною величезні мурашки – Арсен здавався страшним і неймовірно збуджуючим. Вона заворожено дивилась на нього і Арсен наче став вищим, кремезнішим, у ньому відчувалась сила хижака, який ніколи не програвав у битвах за своє. Віта навіть могла уявити його хижаком – розкішним срібним барсом, граційним та вбивчим одночасно…

Терпкий аромат хвої торкнувся Віти і вона відреагувала миттєво, вдихнула глибше, потягнулась, щоб отримати ще. Аромат лоскотав, обволікав, збуджував. Дихання збилось і розлилось теплом по тілу, пульсували зап’ястя, внутрішня сторона стегон…

Вона побачила, як Арсен завмер, як сіпнулись крила його носа, як він повільно повертає голову…

Віта знала, що не повинна дивитись йому в очі…

… Арсен притискає її до стіни кабінки всім тілом, тримаючи її руки над головою, до болю стискає зап’ястя, проводить носом по шиї, голосно вдихаючи запах її шкіри і волосся…

– У тебе вже є перевага. Щоб все було чесно, я теж повинен її мати.

Голос Макса, наче удар, розбив видіння, а погляд Арсена став холодним і злим.

– Ти вважаєш це чесним?

Віта виразно почула, як у голові клацнув перемикач – вони не просто говорять про неї, вони говорять про неї і про щось, чого вона не знає. І це щось настільки важливе, що всесильний Арсен запанікував, а зараз дивом стримується від бійки з Максом.

Віта з усієї сили намагалась не згадувати видіння, яке він так нахабно і грубо показав їй; не думати, що її тіло відреагувало, наче все відбулось насправді; не думати про те, що вона цього хоче… тому що це останнє, про що вона може думати і чого може хотіти. Зараз треба думати про те, що вона зла, про те, чому розлючений Арсен і чому вона відчуває тягучий страх Макса.

– Може хтось мені пояснить, що відбувається?

– Ми трохи посварились.

Арсен миттєво розслабився і присів біля Віти.

– І, як я розумію, через мене.

– Так, через тебе.

Макс сіпнувся і втупився у Арсена:

– Я досі чекаю на відповідь.

Він нервував і злився, а Арсен здавався втіленням спокою.

– Як я вже сказав, у мене ще є час…

– Кілька годин нічого не змінять.

– Це ти так думаєш. Крім того, як ти сам і казав, Віта має право голосу, тому саме вона вирішить наше… непорозуміння, коли знатиме все необхідне. Ти ж не сказав їй?

– Ти теж не надто поспішав.

– На відміну від тебе, я впевнений у своїй… харизмі.

Макс знов показав зуби, а Віта зрозуміла, що з неї досить. Дорослі чоловіки гаркаються, як підлітки, а вона почувається дурепою, яка не розуміє абсолютно нічого.

– Може хтось, нарешті, пояснить мені, що відбувається?

Арсен кілька секунд дивився на Макса, але той вперто мовчав. Тоді Арсен повернувся до Віти і сказав, дивлячись їй в очі:

– Добровільний обмін кров’ю зв’язує вампірів, як пару.

– Що? Доки?

Віта запитала автоматично, на видиху, а сама відчувала, як її сковує холодом і страхом. Арсен мовчав.

– Доки?!

– До смерті одного з них.

Віта здивовано звела брови – Арсен дивився на неї із… співчуттям? Він знущається?

Віта перевела погляд на Макса, але той лише натягнуто усміхався і мовчав. Віта ж чітко розуміла одне – вона не знає ще чогось, маленького нюансу, який надає сенсу всьому цьому.

Вона переводила погляд з одного на іншого і Макс не витримав:

– Вибач, знайти пару довго і тяжко.

– Чому я? Хіба мало жінок – вампірів?

– Багато. Але знайти пару – важко.

– Не розумію.

– Ти правильно зауважила раніше, ми хижаки і конкуренти…

– Перестань видовбуватись, - Віта нарешті не стрималась і їй стало трохи легше, - просто поясни.

Макс запитально подивився на Арсена, але той кивнув, даючи зрозуміти, що сам із задоволенням послухає його пояснення. Макс театрально зітхнув і сів, нахилившись вперед, поставивши лікті на коліна і переплівши пальці.

– Давай почнемо спочатку. Розумієш, кожен вампір, як, зрештою і кожна людина, має свій індивідуальний запах…

– Феромони?..

– Типу того, - Макс усміхнувся, - але вампірський нюх дозволяє розкласти його на базові складники і не помилитись у виборі.

– А якщо, все ж, помилишся?

– То одного вечора можеш не прокинутись. Але ми відхиляємось від теми. Ти знаєш, як пахне твій… творець?

Віта задумалась лише на мить:

– Хвойний ліс, гречаний мед, молода трава, щойно скошена…

– А як пахну я?

Віта глибоко вдихнула і відповіла:

– Імбир, кориця, гвоздика…

Вона мимоволі наморщила ніс на останньому слові і Арсен хмикнув. Макс кинув на нього вбивчий погляд, але запитав Віту знов:

– А як пахнеш ти?

– Не знаю.

– Твій вчитель погано виконує свої обов’язки, понюхай зап’ястя і скажи.

Віта піднесла руку на рівень очей і повернула зап’ястям до себе – це те саме місце, якого торкався Арсен, пальцями, губами… Вона вдихнула, закривши очі і відчула, як від згадки про його дотики її запах розтікається теплими нотами:

– Липовий цвіт… імбир… хвойний ліс…

Імбир… Хвойний ліс… Макс… Арсен…

– Я все ще не розумію…

Але Віта розуміла, вона лише сподівалась, що все не настільки просто і страшно водночас.

– Щоб утворити справжню пару, потрібен спільний складник…

Віта не слухала, вона закрилась так надійно, як тільки змогла і думала про Арсена. Він вбив її. Він визнав, що її перетворення було випадковим і це помилка, яку треба виправити. А тоді почав спокушати її. Він знав… і використав її незнання. Хоча… він міг забрати її силою і ніхто б йому не завадив… і вона б не встояла. Тепер точно знає, що не встояла б. Натомість він вирішив погратись із нею. Чи ні? Чи це він у такий спосіб дає їй можливість вибору? Але чи так це насправді, бо із кожною новою зустріччю їй все важче втриматись від бажання піддатись спокусі, піддатись Арсену, дозволити йому торкатись її не лише у думках…

Віта не розуміла, що затіяв Арсен. Він завжди поруч, допомагає, оберігає, дозволяє робити дурниці, дражнить…

– Він робить так, щоб я до нього звикла! Щоб прийшла сама…

Але Віта розуміла, що найгірше не це. І навіть не те, що якимось божевільним збігом обставин вона опинилась між двох вампірів, кожен з яких хоче саме її. Найгірше те, що із цих двох вампірів, які вже не приховують намірів, вона віддає перевагу своєму вбивці. І справа не у спільному складнику, бо він є і у Макса, справа у ній самій. Щось глибоко всередині прагне саме його, а запах лише підсилює це прагнення.

Віта здивувалась, що не відчула страху чи огиди від думки, що може стати коханкою монстра, який без жалю вбив її. Головне – щоб Арсен не дізнався, як близько вона до падіння.

– Отже, я досить цінна для кожного з вас.

Віта усміхнулась так мило, як тільки вміла. Тепер і вона приймає участь у грі.