Раді Вас бачити!

Віта забула про все на світі – де вона, хто вона, що відбувається. Мало значення лише те, що вона бачила перед собою чоловіка із свого сну. Та сама статура; волосся, хай і дуже коротке, але того ж кольору; ті ж очі, пронизливо зелені і той же погляд, спрямований на неї.

– Арсен…

І мара розвіялась. Перед нею стояв Арсен, її вбивця, переслідувач і її спокусник. Але тепер він був іншим, став собою – молодим, привабливим, сильним. Сучасний одяг змінив його кардинально і Віта не могла змусити себе і далі бачити у ньому монстра, якого планувала вбити, від якого тікала і… якого хотіла. Він став чоловіком із її видіння, чоловіком, якого вона прагнула врятувати, з яким могла бути. Хотіла бути…

Арсен зачаровано дивився на Віту і боявся її злякати необережним рухом або словом. Вона вбирала його поглядом так, наче знайшла давно втрачене. Арсен вловлював у повітрі теплі ноти її бажання, але боявся показати задоволення. Віта занадто здивована змінами у ньому, а тому не встигла приховати свої почуття.

– Як ти мене знайшов?

Арсен усміхнувся. Вона швидко опанувала себе, а час іде.

– Ти збиралась зробити дурницю.

Віта стисла губи, примружила очі.

– Як? Ти? Знайшов мене?

– Розумниця. Включив маячок.

– Що?

– Кров.

Віта лише кивнула.

– І?..

– Ти не вб’єш його.

– Тебе забула запитати. А ні, не забула, ти сам цього хотів.

– Віта, заспокойся. Тут темно і тому здається, що ти встигнеш. Тебе ще тримає… енергетик, але як тільки ти вийдеш на сонце – згориш.

Від згадки про смак його крові у роті пересохло, але Віта зробила вигляд, що прочищає горло і змусила себе відповісти звичним голосом:

– Я ризикну.

– Подумай про батьків…

– Я і думаю. Я не дозволю йому обдурити їх. Я вб’ю Яна, а ти зітреш їм спогади.

– Спогади неможливо стерти. Цього не може ніхто. Спогади можна лише заховати так глибоко, що людська свідомість ніколи їх не знайде. Але вони можуть повертатись у снах… Подумай.

Віта стисла губи і наморщила ніс, вона не збиралась здаватись.

– Добре, я почекаю до вечора.

Арсен приклав палець до губ і Віта здивовано звела брови.

– Просто послухай.

Віта зосередилась і голос Яна із вітальні почувся так, наче вона стояла у нього за спиною.

– … захопився нею, як школяр, втратив голову. Але мене чекала дружина і… Визнаю, я повівся підло. Але тепер я щасливий.

– Що?

Батько зірвався на ноги, Віта почула, як із скрипом ковзнув стілець і з її грудей вирвалось тихе ричання. Ян таки смертник.

– Ні, ви не розумієте. Я не тому щасливий. А через дитину. У мене є дитина.

– І що? Сподіваюсь, ти не розраховуєш на побачення?

– Романе…

– Ми не друзі.

– Добре. Ти… ви не розумієте. Три року тому у мене виявили рак, а після хімії я не можу мати дітей. Дружина пішла від мене. Я втратив сенс життя. І тепер… І ця дитина – моя єдина…

– Навіть не сподівайся отримати опіку, після того, як познущався з моєї доньки. Ти ніхто для Аліни.

– Аліна. У мене є донька.

– У тебе немає доньки.

На мить стало дуже тихо, а Віта уявила, як загрозливо звузились очі Яна.

– Романе, Соломіє, подумайте. Віталіни немає, а ви, не ображайтесь, але ви вже немолоді. А я багатий, дуже багатий і не маю прямих спадкоємців. Мені не треба опіки. Я хочу офіційно визнати її своєю донькою. Я можу дати Аліні все, що вона забажає. Вона зможе вибирати, як їй жити. Ким бути. Де вчитись. Я дам їй все найкраще у цьому світі і підтримаю кожне її бажання. Романе, може ти і ненавидиш мене, але подумай про майбутнє внучки…

І стало тихо. Схлипнула мама, важко дихав татко. А Віта не могла змусити себе і далі бажати йому смерті. Вона чула кожне слово, але вона також чула його голос. Щодо неї Ян злукавив: йому не було ані шкода, ані соромно. А от про Аліну, про її… про свою доньку він говорив щиро і Віта почула – якщо татко відмовить, Ян на колінах благатиме його. Спочатку…

Зараз Віта понад усе хотіла, щоб її батьки погодились і не тому, що це було б найкращим рішенням, а сама вона відчула таке величезне полегшення, що ладна була розплакатись. Насправді Віта знала Яна і знала, що він може бути дуже жорстоким. Якщо татко відмовить, Ян доб’ється свого офіційно. Він вимагатиме тест на батьківство, а коли отримає підтвердження, його дорогі адвокати перекрутять все і заберуть Аліну законно.

– Нам треба порадитись.

– Так, звичайно. Я вас розумію. Можна мені побачити її?

– Аліна в школі…

– Романе, я не збираюсь вимагати її вже і негайно. Я хочу, щоб вона звикла до мене, визнала і полюбила. Я хочу приїздити на вихідні і забрати її до себе на канікули. А потім вона вже сама вирішуватиме…

– Яне, - мамин голос змусив Віту смикнутись, - Аліна це все, що є і у нас. І ми хочемо їй найкращого…

Татко голосно зітхнув і Віта вже знала, що він скаже.

– Добре. Можеш приїхати на вечерю о сьомій. Потім поговоримо.

– Дякую. Ти завжди був мудрим.

Ян вийшов і Віта кинулась до вікна, але зупинилась, так і не відгорнувши штору. Ян зробив її таткові комплімент, але вона ясно почула у ньому полегшення від того, що все вирішиться мирно.

Віта закрила очі щоб стримати сльози. Вона була більш ніж певна, що батьки погодяться. Татко теж знає Яна, його характер і цілеспрямованість. Він не захоче, щоб Аліна проходила через суди. Тепер все буде добре, а вона наглядатиме за ними.

Арсен весь час спостерігав за Вітою. Він чув кожне слово Яна, чув всі його явні та приховані мотиви і бачив, що Віта теж все розуміє. Арсен і мріяти не міг, що все складеться так вдало. Безперечно, після стількох віків безнадії доля нарешті усміхається йому.

Арсен вловив потужну хвилю полегшення і не міг повірити що Віта, ставши вампіром, зберегла аж настільки сильний зв’язок із сім’єю. Вона відчувала відповідальність і це давало їй сили опиратись. Але тепер все змінилось і як вона поведеться? Шукатиме новий привід тікати, чи нарешті дозволить собі почати нове життя?

Коли Віта кинулась до вікна, Арсен не перехопив її, сподіваючись, що маленький опік дасть нагоду зробити все непомітно. Але вона зупинилась. Вона нарешті відпускає своє людське життя.

– Віта…

Арсен підійшов і спробував взяти її з руку, але Віта відступила. Вона не сказала ані слова, не думала, не хотіла. Вона почувалась спустошеною і намагалась не впасти у прірву, яка раптово виникла перед нею. Життя її рідних йде далі без неї. Олег привів у їх дім Мар’яну. Аліна матиме батька, який ще не знаючи її, вже готовий на все.

Аліна так схожа на Яна, що його несподіване щастя зміниться обожнюванням, він насправді подбає про доньку так, як обіцяв. Ян не ламатиме її, не намагатиметься створити ідеал, для нього Аліна вже ідеальна.

А що залишається їй?

Віта звела погляд на Арсена. Він міг би стати її новим життям, якби це не було так неправильно. Чому вона не хоче Макса? Чому не шукає інших вампірів? Чому не думає про те, як тепер житиме далі? Вона не може ховатись по кутках і думати, як проіснувати наступний день. Їй потрібне нормальне життя, із нормальним житлом, із банківською карткою. А як і де їй знайти роботу? Ці кілька днів Віта намагалась вижити, але тепер, коли вона знає, хто вона, що їй потрібно і що вона може…

Віта судомно зітхнула і відступила ще на крок. Вона завершила перетворення, її жага та нестримний голод минули, а разом з ними і біль втрат, зникла ненависть та бажання помсти. Полегшення, яке вона відчула кілька хвилин тому, виявилося всеохоплюючим і тепер їй здавалось, що зник і сам сенс подальшого життя. Їй потрібен час, щоб зрозуміти себе, щоб вирішити, як жити далі.

Арсен вирішив іти ва-банк. Він відчув, як різко змінився емоцій   ний стан Віти. Вона зрозуміла, що обов’язок вже не зв’язує її із колишнім життям. Останню нитку розірвано і ментальність вампіра розкрилась повністю. Але натомість вона не отримала нічого, крім себе самої. І Віта не знає, що з цим робити, як поводитись, тому може знов зробити дурницю, спробувавши втекти у білий день.

Арсен усміхнувся Віті. Він підійшов до вікна, простягнув руку до штори і відхилив, впускаючи всередину яскравий сніп проміння. Віта, миттєво відлетівши у найдальший куток горища, примружилась, очі щипало, а повітря, швидко прогріте сонцем стало густим.

Арсен оглянувся на неї і зірвав штору. Горище наповнилось світлом та теплом. Віта втиснулась у стіну, спостерігаючи, як близько до її шкіри сонячне світло, воно не торкається її, але жар нестерпний. Разом з тим Віта знала, що на дворі божественний осінній день, з тих, які вона любила найбільше: сонце не пече, на деревах ще є листя, але його так мало, що крони здаються мереживом на фоні неба. І неймовірний запах сонячної осені, листя, трав, квітів, груш.

На очі навернулись сльози і Віта відвернула голову. Світло не торкалось її, але шкіру все одно почало відчутно поколювати і несподівано вона відчула себе стомленою та сонною.

– Ти вирішив нарешті мене вбити?

– Ні, але це зробить мєнт, якщо ти до нього повернешся.

Віта здивовано розкрила очі – за весь час їх недовгого знайомства Арсен жодного разу не вжив сучасного сленгу.

– Я зрозуміла і без тебе.

Арсен, здавалось, не почув її:

– Ти пила з нього.

– І що?

Він різко розвернувся і подивився їй просто в очі.

– Вибач, це я винен. Треба було зловити тебе з самого початку і силою змусити вислухати кілька правил. І головне з них – люди не повинні самі пропонувати нам кров. Це робить їх залежними від нас. Тому – так, ти маєш ще один привід ненавидіти мене. Крилов спочатку був психом із жагою справедливої помсти, а тепер він фанатик і параноїк, який хоче бути твоїм рабом і одночасно вважає тебе своєю власністю.

– Дякую.

– Завжди будь ласка.

Віта смикнулась. Боже, з яким задоволенням вона б зараз зірвала на ньому злість! Тим більше, що він не дасть здачі. Але ж сонце…

Арсен пішов до Віти і вона знов втиснулась у стіну чітко розуміючи, що не хоче на сонце. Хай у неї немає сенсу життя, але його можна знайти, а тому саме життя вона втрачати не збирається.

Арсен усміхнувся їй, як дитині і Віта насупилась: він щось задумав! А як тільки з’являлась така думка, наслідки їй не подобались. Принаймні не всі. А, судячи з його погляду, цей раз обіцяє бути особливим.

Арсен зупинився, коли між ними залишилось два кроки. Він бачив її примружені очі, відчував напругу у тілі і знов усміхнувся. Тоді повільно підняв ліву руку, долонею вгору, торкнув подушечку під великим пальцем вказівним правої руки, дочекався, коли Віта подивиться на його руки, а тоді…

Віта заледве вловила, що сталось: ніготь на вказівному пальці збільшився і Арсен ввігнав його у долоню, зробивши глибокий і короткий поріз.

Віта спостерігала, як із рани тече кров, збираючись у ямці долоні. Коли здавалось, що зараз почне капати на підлогу, рана закрилась. Крові було трохи, але одночасно так багато, що від її аромату у Віти паморочилось в голові, з’явився голод. Вона миттєво згадала її смак, насиченість, те, як вона ніжно обпікає язик і піднебіння…

Ікла видовжились, але Віта стисла кулаки так, що нігті врізались у долоні. Вона не піддасться. Нізащо не дозволить йому знов маніпулювати нею.

– Ти теж… вирішив стати фанатиком?

Голос несподівано став низьким й хрипким, а кожен короткий вдих розпалював пожежу. Вона так хотіла пити… з нього.

– Я не людина. І ти питимеш не з мене.

– Ти знов?!

Віта на мить забула про своє бажання і зосередилась на злості та нестерпно сильній потребі врізати йому, вихлюпнути злість, яка всі ці дні накопичувалась і не знаходила виходу.

– Вибач… Я просто хочу показати тобі день.

Віта шукала у Арсенових очах підступ, але бачила лише дражливі вогники. Вона сильно сумнівалась, що все це жест доброї волі, але спокуса виявилась завеликою. Віта знала, що нестерпно захоче спати вже через кілька хвилин. І знала, що Арсен це бачить. На що він сподівається? Що вона відмовиться і засне? Якими б не були Арсенові наміри, Віта вирішила, що краще прийняти їх свідомо, аніж прокинутись увечері невідомо де і як.

Віта зробила крок, взяла його руку і піднесла до губ. Вона все ще шукала у його очах хоч щось підозріле, але бачила лише нетерпіння та передчуття.

Віта видихнула, теплом торкнула Арсенову долоню і його дихання збилось. Він бачив, як у неї розширились зіниці і погляд на мить перемістився на його груди. Віта почула, що змінився ритм його серцебиття і густий хвойний аромат почав хвилями розтікатись від його шкіри.

Вона торкнула губами руки, ледь припідняла, втягнула кров, зробила ковток і примружилась, насолоджуючись смаком та видінням.

Арсен закрив очі – він відчував і бачив все те, що й Віта.

Великий ковток чистої сили. І її смак був незрівнянно багатшим, аніж у тих кількох крапель, що їх вона зірвала з його губ. Віта бачила, як кров проникає у її тіло, кожна крапелька ділиться до безкінечності і маленькі пульсуючі іскринки об’єднуються із її кров’ю. А далі сталось щось неймовірне – її тіло почало світитись всередині. Іскри Арсенової крові, наче зорі, пустили промінці, шукаючи одна одну, торкаючись одна одної, об’єднуючись промінцями, вбудовуючи частинки її власної крові у неймовірної краси форму. Фантастична структура із правильних багатокутників, із міріадами іскор у точках перетину променів – Віта не могла осягнути те, що бачить. Вона лише відчувала світло, тепло, пульсацію, звук…

– Неймовірно…

Віта здригнулась і видіння зникло, але вона знала, що все це залишилось у ній. Гармонія, спокій, тепло, краса – нова Вона. Справжня Вона.

Арсена полонило її видіння. Він знав, що кров вампіра незвичайна, але це було щось особливе. Про таку реакцію він не чув ніколи. Віта бачила і відчувала те, що в принципі бачити і відчувати не могла. Енергетичний сплеск – так, але не більше.

Вона настільки поринула у себе, що Арсен побачив і відчув все і коли її тіло завершило об’єднання, а тоді завібрувало – він відкрив очі. І побачив той самий сріблястий серпанок, якому не міг знайти пояснення.

Здивування злетіло з губ мимоволі, Віта отямилась і у її очах були спокій, впевненість та силу. У Віті, у всьому її існуванні та перетворенні була загадка, на яку він не знав відповіді.

Арсен повернувся до вікна і простягнув руку, запрошуючи Віту іти з ним. Вона усміхнулась, обминула його і пішла до вікна. У ній не було ні тіні страху чи сумніву і Арсен відверто захоплювався нею. Ця жінка, його жінка, досконала.

Віта підходила до вікна, стримуючи нетерпіння. Вона знала, як боляче від сонячних променів і очікування ще однієї зустрічі з ними чомусь викликало азарт. Вона вже прекрасно розуміла, що входить у нове життя швидше, аніж повинна і заледве стримувала захват від усвідомлення своєї особливості.

Очі не пекло, шкіру не обдало жаром, тому Віта підійшла до вікна впритул, відчинила і вражено завмерла. Арсен правильно сказав – показати день. Вона справді ніколи не бачила його таким. Абсолютно все було іншим, її очі сприймали день, наче яскравий, різнобарвний, іскристий потік кольорів та образів. Вона розрізняла неймовірну кількість відтінків у всьому: небо мінилось блакиттю, лазур’ю, сріблом та ще багатьма напівтонами, назви яких вона не знала. Листя, трава, повітря – Віта бачила кольори навіть там, де їх, здавалось би, бути не повинно. Вона навіть не уявляла, що від зеленого до жовтого тисячі напівтонів і навіть земля, яку вона змогла, напруживши зір, побачити крізь траву мінилась відтінками.

Насиченість, яскравість і шалена зміна всього цього від найменшого подиху вітру – вражало, але швидко втомлювало зір. Віта ледь відвела голову і примружилась.

– Тепер ти розумієш, чому ми нічні хижаки?

Арсен стояв так близько, що вона спиною відчувала його тепло і від думки, наскільки оголені її спина у сукні, стало гаряче. Віта не додумалась змінити її на щось своє, хоча знала, що на горищі є запас її молодіжного одягу.

Віта не відповіла. Його голос, несподівано низький, ніжний, м’який, торкав її оксамитом, обіймав. Віта закрила очі і дуже повільно вдихнула, вона не знала, що сказати, як поводитись, здавалось – ще секунда і вона почне тремтіти. Віта із трепетом зрозуміла, що між ними вже немає нічого, навіть вбивство більше не розділяє їх.

Арсен до божевілля хотів обійняти Віту і забрати звідси, тепер це легко навіть без її згоди. Вона стояла у сонячному промінні, дивилась на день очима вампіра і втрачала енергію. Вона занадто захоплена і не розуміє скільки сил витрачає тіло молодого вампіра на опір сонцю.

Арсен стояв так близько, що міг вдихати її запах, відчувати його шкірою. І він вловив її розгубленість. Нарешті між них немає нічого і нікого. Якщо Віта зараз повернеться, він поцілує її і вона не зможе відмовити. Вони обоє це знають. Але Віта не повернулась. Вона не відійшла, не втекла, але вперто не бажала поступитись.

Арсен усміхнувся і торкнувся її плеча. Віта не ворухнулась, але видихнула занадто голосно, її рука ледь вловимо смикнулась. Це саме воно – імпульси тіла, які розум та воля не здатні контролювати. Арсен повільно провів рукою вниз, насолоджуючись дотиком до її шкіри. Треба забрати Віту звідси якнайшвидше, але надворі занадто сонячно, а вона слабне з кожною секундою.

Арсен нахилився до неї і тихо, щоб не налякати, сказав:

– Я покажу тобі щось. Дивись уважно.

Він зосередився, дивлячись на небо і несподівано воно посіріло, легкий вітерець нагнав кілька прозорих хмаринок, які сховали сонце. Віта вдихнула і розслабилась, так значно краще, бо вона вже почала втомлюватись. А тоді вона усвідомила, що саме це хотів показати їй Арсен.

– Це ти зробив?

– Так.

– Як?

– Страшилки не завжди брешуть.

У Вітиній голові дзенькнув тривожний дзвіночок:

– Це ж важко.

– Ну… так.

– То для чого?...

Але вона вже знала відповідь. Віта хотіла відійти, але Арсен міцно обійняв її і прошепотів:

– Щоб забрати тебе звідси…

Вони розчинились, перш ніж Віта встигла заперечити.