Раді Вас бачити!

Його дитинство закінчилось у сім років і тоді ж Арсен зрозумів, що він – ніхто. А точніше, душа у списку пана, кріпак, раб.

Дружина поміщика Прилуцького померла під час пологів і він, виплакуючи горе над ліжечком новонародженої доньки, наказав взяти Арсена козачком своєму сину Тадеушу. І, хоч паничу було вже дев’ять, він поводився наче п’ятилітня дитина, капризна, криклива та жорстока. Занедбаний мамою і розпещений батьком він вважав, що йому дозволено абсолютно все.

Коли у покої панича привели Арсена, Тадеуш не приховував зневаги та обридження.

– Вимийте його, підстрижіть і одягніть пристойно.

Арсен спалахнув, мимоволі стиснувши кулаки і з-під лоба зиркнув на панича. Тадеуш примружив очі і Арсен побачив в них стільки хижого очікування, що зрозумів, чим це може закінчитись – його відшмагають десь на конюшні або в псарні, щоб навчити покори. Якщо мама дізнається, що його покарали в перший же день, плакатиме цілу ніч.

Арсен зціпив зуби, опустив голову і розслабив руки. Він почув короткий смішок панича і підвів голову, той дивився на нього з неприхованою цікавістю.

– Бачу, нам буде весело. Ну, чого чекаєте? Виконуйте наказ.

Покоївка вхопила Арсена за руку і потягла з кімнати.

Коли його, вимитого, підстриженого і одягнутого у тісний і занадто яскравий костюм, знов привели у кімнату, панича не було.

– Панич на уроках, прийде за трохи, а ти сиди тут і нічого не чіпай.

Покоївка відійшла на крок, а потім розвернулась і присіла біля Арсена.

– Не дратуй його, не переч і роби все що він каже, навіть якщо тобі це не подобається. Так тобі нічого не буде. Він… розпещений і йому погано без мами. Просто перетерпи.

Покоївка вийшла з кімнати і Арсен мало не розплакався. Він залишився сам один у величезному будинку, де нікого не знає і разом із хлопцем, якого вже ненавидить.

Щоб якось відволіктись, Арсен почав розглядати кімнату і мимоволі забув про все. Тут було багато простору та світла, що лилось у кімнату крізь величезні вікна і скляні двері, які виходили в сад. Біля стіни стояло величезне неприбране ліжко і Арсен на мить затримав на ньому здивований погляд. Він навіть не уявляв, що такі речі існують. А тоді побачив безліч іграшок та книг, розкиданих на м’якому килимі.

Арсен підійшов і витяг із купи речей одну з книг, розправив погнуті сторінки і почав розглядати. Він не вмів читати, але це не заважало йому поринути у світ неймовірно гарних малюнків та букв, по яких він водив кінчиками пальців, уявляючи, що читає.

– Не руш! Вона вартує дорожче за тебе!

Арсен здригнувся, книжка випала з рук і з шелестом опустилась на м’який килим. Але вже було байдуже – він річ і до того ж не надто вартісна. А якщо панич зневажає навіть дорогі речі, то як буде ставитись до нього? Якби Арсен міг зараз розплакатись, вилити образу, то йому б стало легше, але всередині щось стислось і не давало навіть схлипнути.

Здається, панич чекав на вибачення, але Арсен мовчав. Тадеуш, зневажливо скрививши губи, обійшов Арсена і підняв книжку.

– Це книжка про Артура і лицарів. Вона коштує, як десять душ. Або дві собаки з таткової псарні.

Арсен стис кулаки і зціпив зуби так, що боліло все обличчя. Його розривало від бажання штовхнути панича на підлогу і бити, і копати, і кусати, і дряпати…

– Завтра підеш зі мною на уроки, мені там нудно. А тепер йди звідси, я хочу побути сам.

Арсен вийшов з кімнати і розгубився. Він не знав, куди йти, де його місце. Він просто стояв біля дверей і хотів втекти звідси додому, заховатись і виплакатись. Він почувався самотнім, покинутим, нікому не потрібним. Його забрали від батьків щоб він став річчю, іграшкою іншої дитини.

Несподівано Арсен відчув таку злість, що ним почало трусити. Він не дозволить поводитись із собою так, доведе, що не іграшка і у всьому кращий за панича. Завтра він піде з ним на уроки і буде вчитись… вивчить все, що зможе…

Він плакав, сльози горохом котились з очей і Арсен швидше почув, аніж побачив, що до нього хтось підійшов. Тепла долоня взяла його руку, повела за собою і лише зробивши кілька кроків Арсен зрозумів, що ця долоня лиш трошки більша за його власну. Він зупинився, витер очі і побачив дівчину, може навіть і не старшу за нього. Вона уважно вивчала його обличчя.

– Він вдарив тебе?

Дівчина шепотіла, наче їх могли почути.

– Ні.

– То чого ти плачеш?

Арсенові несподівано стало соромно за свої сльози.

– Я не плакав, то в око щось попало…

Вона стисла губи, але не заперечила.

– Ти козачок?

– Я – Арсен!

– А я Марічка. Йдем на кухню, моя мама нагодує нас і скаже, де тобі спати.

У животі забурчало і Арсен притис його руками. Марічка засміялась, закриваючи рот долонями, а тоді знов взяла його за руку і повела за собою.

Арсену було байдуже, що його будили з самісінького ранку, давали на кухні кусень паляниці і горнятко молока, а тоді відправляли у покої панича прислужувати. Йому було байдуже, що панич відверто знущався і зганяв на ньому поганий настрій та злість. Арсен з нетерпінням чекав початку уроків. Там було інше життя і там він був найкращим. Він слухав вчителів і поринав у нові світи. Але спочатку панич побив його.

Якось Арсен поклав перед собою листок паперу і спробував переписати олівцем літери з дошки. Вчитель зацікавився і навіть похвалив його, дорікнувши паничеві, що у його козачка виходить акуратніше.

Панич розреготався і сказав, що кріпаки не здатні до науки, але коли після уроків, вони зайшли у кімнату Тадеуша, той закрив двері з середини і накинувся на Арсена з кулаками. Він не казав ні слова, не кричав, не пояснював, просто бив Арсена, поки не втомився. А тоді виштовхав його за двері і замкнувся.

У Арсена боліло все тіло, гуділо в голові, пекли розбиті губи і нудило. Він на тремтячих ногах, тримаючись за стіну зійшов вниз і заховався під сходами. Його не шукали і, хоч Арсена мучила спрага, він вперто сидів, поки не стемніла, а тоді тихо вийшов з дому і пішов до фонтану у парку.

Він довго пив, тоді вмився і на мить його охопив відчай та страх. Арсен бачив, що старші хлопці з його села покірно працюють у маєтку, мовчки зносять удари нагайками і якийсь час навіть думав, що так і має бути. Але щось у ньому бунтувало і вимагало волі. Він не хотів, щоб чужі люди вказували йому, що робити і забороняли робити те, що йому хочеться.

Арсен подумав, що піде у покої Тадеуша і вдарить його хоча б раз. Тоді його покарають і відправлять додому, а паничеві знайдуть нового козачка. Йому стало легше і Арсен впевнено пішов у дім, тихо піднявся сходами на верх, але посеред коридору зупинився.

Він стояв навпроти дверей у класну кімнату, яка одночасно була бібліотекою. І Арсен зрозумів, що незважаючи на все, він не може відмовитись від можливості вміти читати й писати, знати ті дві мови, які щоденно намагались втовкти у голову Тадеуша замовлені з-за кордону вчителі. Він хоче вміти рахувати, малювати, їздити верхи…

Арсен задихався від думок та мрій. Він не битиме Тадеуша і навіть нікому не скаже завтра, звідки в нього синці. Однаково всі здогадаються. Він вчитиметься мовчки і одного дня знайде підказку, як отримати волю.

Коли Арсену виповнилось дев’ятнадцять, на нього заглядались навіть заміжні жінки: високий, ставний, із пронизливими зеленими очима і темним волоссям, що прикривало шию – він був чоловіком. Худий та анемічний Тадеуш, хоч і старший   , але на його фоні скидався на підлітка, що несподівано швидко виріс і не знає, що з цим робити.

Арсен одягався просто, волосся стягував на потилиці шкіряним ремінцем і намагався не виділятись у присутності панича. Він прекрасно знав, що цим ще більше підкреслює свою перевагу і впивався мовчазною помстою. Глибоко всередині він зневажав Тадеуша за самовпевненість, яка зробила його слабким, неврівноваженим та егоцентричним.

Арсен переважав його у всьому. Він навчився не зціплювати зуби і не затискати кулаки, коли стікав люттю у відповідь на знущання Тадеуша; переконливо вдавав недоумка на уроках, а сам вчився подумки; ночами читав книжки із панської бібліотеки; намагався згадати та повторити танцювальні па при кожній нагоді і Марічка, стримуючи сміх, допомагала йому. Арсен досконало володів польською, латиною, французькою. Він брав книжки з бібліотеки, ховався в глибині саду і читав вголос, практикуючи вимову, розмовляв сам із собою; на уроках закривав очі, вдаючи, що спить, а насправді всотував кожен звук, кожен нюанс у вимові вчителя. Потім він почав вивчати німецьку із новим вчителем після того, як поміщик вирішив, що його сину не досить домашньої освіти, а тому він поїде на навчання у Відень через два роки. Арсен не сумнівався, що поїде з ним і у цьому бачив свій шанс вирватись на волю.

Часом Арсену здавалось, що Тадеуш більше не зневажає його, а тихо ненавидить. Він перестав висміювати його одяг та зовнішність перед друзями, а на уроках уважно спостерігав за ним. А Арсену вже не було потреби вдавати дурня, він відверто нудився і не розумів, чому вони досі вчаться. Тадеуш вже дорослий чоловік і повинен вчитись керувати маєтком та землями або готуватись до служби у королівському війську, чим він ще зовсім недавно хизувався. Натомість поміщик замовив для свого сина нових вчителів і Арсен здогадувався, що Тадеушу готують майбутнє у сеймі.

Арсен стис губи, щоб приховати посмішку і опустив голову: Тадеушу, із його самозакоханою обмеженістю якраз там і місце.

Удар ліктем в бік змусив Арсена зігнутись і хрипко видихнути. Він здивовано подивився на Тадеуша і зустрів його колючий погляд.

– Тобі весело? Я завжди казав, що ти не здатний до науки, але мені не заважай.

Арсен лише здивовано звів брови, а тоді покірно опустив голову, зараз буде урок німецької, тоді він йому не заважатиме.

Арсен виходив із бібліотеки останнім. До його обов’язків належало прибирання після уроків і він користувався цим часом, щоб повторити почуте та уважно перечитати написане вчителем на дошці.

Коли він відкрив двері, у нього влетіла мала розлючена фурія і мало не впала, стукнувшись йому в груди. Арсен зловив її за плечі, втримуючи від падіння, а наступної миті зустрів розлючений погляд синіх очей.

– Забери від мене руки, лайдаку…

Арсен смикнувся і відступив. Він відчував, що зараз його обличчя холодне та бліде, але за мить почне пашіти від стримуваної люті.

– Вибачте панно…

– Не смій говорити до мене. Не смій торкатись мене більше. І не смій навіть дивитись в мій бік.

Вона гордо обійшла Арсена але зробивши кілька кроків розвернулась:

– Чого стоїш? Забирайся з очей.

Арсен до болю закусив губу і мовчки вийшов.

Сестра Тадеуша, Ядвіга, перевершувала брата у всьому найкращому: у злобі, підступності та підлості їй не було рівних. Арсен подумав про те, що їй лише дванадцять, а вона вже може із милою усмішкою довести до плачу навіть дорослу родовиту шляхтянку. І вона була надзвичайно розумною. Арсен не міг не захоплюватись цим, хоча тихо ненавидів її за все інше.

Арсен з нетерпінням чекав дня від’їзду і сподівався, що це станеться раніше, аніж за два роки. А Ядвіга тим часом вирішила довести його до сказу. Вона наче навмисно з’являлась у найнесподіваніший момент і зачіпала його, ображала, принижувала. Якби ж він міг хоча б просто розвернутись і піти, або сказати їй все, що про неї думає. Але він був змушений мовчки слухати та терпіти і це бісило його безмірно. Коли Арсен зрозумів, що все це робиться навмисно, почав ігнорувати Ядвігу, в той час як Тадеуш відверто потішався.

– Чим ти допік сестричці? У неї язик, як жало. Така мала, вредна оса.

Арсен часом дивився на Ядвігу, коли був певен, що вона його не бачить. Він намагався зрозуміти, звідки у неї стільки злості та отрути. Може тому, що вона негарна?

Вона росла і змінювалась. Із милої, пухкої дівчинки Ядвіга перетворилась на тонку, худючу дівчину із гострими та різкими рисами обличчя. Її солом’яні кучері потемніли, стали неслухняними та жорсткими, а шкіра втратила здоровий рум’янець. З кожним днем Ядвіга одягалась все розкішніше і ставала все злішою. Пан Прилуцький обожнював її і, щоб компенсувати відсутність матері, виконував всі примхи, а вона почувалась абсолютно безкарною. Ядвіга знала, якщо Тадеушу дозволено все, то їй – трохи більше.

Полегшення прийшло несподівано. Поміщик вирішив, що його донька теж має отримати освіту, гідну її становища і відправив Ядвігу у школу при монастирі у Варшаві.

Після її від’їзду час для Арсена полетів із неймовірною швидкістю. Він ламав себе, змушуючи здаватись покірним, послужливим та обмеженим, але все частіше Арсену здавалось, що Тадеуш йому не вірить. Той став занадто зосередженим, уважним і якось Арсен почув, що Тадеуш радиться із батьком, чи брати його із собою за кордон і зрозумів, що це не перша їх така розмова.

У Арсена на мить зупинилось серце. Якщо він не поїде із Тадеушем, то ніколи не отримає волю. Але пан Прилуцький нагадав, що вони вже обговорювали це раніше і, з вже відомих йому причин, Арсену краще бути з ним. Крім того, для Тадека краще мати біля себе людину, яка знає всі його забаганки і знає, як їх правильно виконати.

У день від’їзду Арсен так нервував, що сам собі здавався схожим на недоумка. Все валилось із рук, він заледве усвідомлював, що до нього кажуть і, лише отримавши удар кулаком в плечі від Тадеуша, він нарешті змусив себе перестати тремтіти.

Коли речі нарешті спакували і екіпаж виїхав за межі маєтку, Арсен все ще не вірив, що це правда. Він жадібно вбирав поглядом дорогу і не зразу відчув колючий погляд Тадеуша.

– Думаєш, всіх обдурив?

– Що?

– Не щокай мені! Ти мій раб, тому мовчи і слухай уважно, бо накажу розвернути карету і лишу тебе скніти в псарні.

Арсен відчув, як тілом повільно розтікається холод і від того стає важко дихати.

– Не дивись на мене тупими очима! Я бачив, як ти читаєш книжки з батькової бібліотеки. Ти добре прикидався і я мав би здогадатись зразу. Ти знаєш, нащо я беру тебе з собою? Тому що, як правильно зауважили татуньцьо, ти знаєш про мене все і навіть такі мої маленькі таємниці, про які нікому більше знати не варто.

Арсен спалахнув і стис кулаки, а Тадеуш розсміявся.

– Ти правильно здогадався, у Відні буде так само. Ти будеш подобатись, а я отримаю решту. Але розумієш в чому проблема? Не може мій невільник бути на одному рівні зі мною. Тому ми скажемо всім, що ти мій далекий збіднілий родич, якому я протегую. На людях ми будемо майже на рівних, але не смій забуватись, бо поїдеш додому в кайданах. І ще одне: не думай, що зможеш втекти, за кордоном це не легше, аніж тут. Ти занадто помітний…

Арсен опустив голову і до болю стис щелепи. Він захопився власними успіхами і недооцінив Тадеуша. Доведеться бути дуже обережним, приспати його пильність і добре обдумати план втечі. Він не збирається все життя бути змієм-спокусником для зарозумілого панича.

Вже через пів року Арсен забув про втечу. Нове життя йому подобалось і він майже отримував задоволення від нього. Тадеуш позбавив його обов’язків прислужування, сказавши, що це псує йому руки та поставу. Арсен одягався у добрих кравців і несподівано виявилось, що у нього бездоганний смак. З часом Тадеуш через зуби але все ж почав радитись з ним, замовляючи новий одяг.

Навчання в університеті, гулянки з новими друзями, світські прийоми – Арсен виділявся всюди і по трохи почав забувати, що він невільник. Його вже навіть не надто пригнічувала роль спокусника, Арсен навчився отримувати задоволення і від цього. Чим більш впевненим у собі він ставав, тим менше зусиль йому доводилось докладати.

Через два роки Арсен згадав про волю. Він посварився з Тадеушем через правила етикету за столом і той у злості викрикнув, що кріпак не має права вказувати шляхтичеві, як поводитись. Арсен проковтнув образу і вирішив, що втече тієї ж ночі, але коли злість минула, зрозумів що це нереально. У нього немає нічого – ані місця, де можна сховатись, ані грошей, ані паперів.

Арсен не спав майже всю ніч обдумуючи, що робити далі і вирішив, що найкраще не подавати виду, як сильно його зачепили слова Тадеуша. Зранку все буде, як завжди: наука, розваги та задоволення. А тим часом він почне заводити знайомства із потрібними людьми, щоб зробити собі папери; нишком продаватиме деякі речі, щоб назбирати грошей і вдаватиме далі, що Тадеуш його найкращий друг. А щойно закінчиться навчання – втече.

Останній рік виявився важким. Арсену здавалось, що всі вже знають правду про нього та його наміри, що Тадеуш почне перешукувати його речі і знайде схованку… Арсен вже відчував смак волі і смикався кожного разу, коли йому здавалось, що Тадеуш занадто уважний.

А тоді з’явилась Агнеса і Тадеуш захотів її. Не просто розважитись. Він втратив голову і вже збирався писати батькові, що знайшов собі наречену, а вона вперто ігнорувала його.

Агнеса здавалась несхожою на всіх, навіть дуже знатних дівчат. Тиха, скромна, бездоганно вихована, бездоганно одягнута, бездоганно ввічлива та рівна з усіма, із важким вінком темно-русявого волосся навколо голови – вона здавалась занадто чистою навіть для Арсена. Аж поки він не зустрівся з нею поглядом. Лише мить, але її величезні карі очі закрили собою світ, зупинили дихання і сховались за густими віями.

Арсен знав, що немає права навіть думати про неї, але нічого не міг з собою зробити. Йому хотілось показати Агнесі, що він кращий за будь-якого з її залицяльників: освідченіший, вихованіший, культурніший і не тому, що цього вимагає становище, а тому, що сам прагнув.

Коли їм з Тадеушем траплялось зустрічати Агнесу у когось на світському прийомі, обидва змінювались невпізнанно. Тадеуш губився, кусав губи і стискав кулаки, щоб приховати хвилювання. У її присутності він заледве міг зв’язати речення і цим ще більше підкреслював жахливий акцент. Агнеса ввічливо схиляла голову, ховаючи усмішку.

Арсен навпаки, відчував свою перевагу і випромінював стільки впевненості та магнетизму, що навколо нього збиралась зграйка захоплених дам. Він з усіма був незмінно ввічливим, дотепним і ледь схиляв голову, звертаючись до Агнеси, наче підкреслював цим своє особливе ставлення до неї. А вона все частіше підводила голову і на мить довше затримувала на ньому погляд.

Одного вечора Арсен зважився запросити Агнесу на танець і вона погодилась, прийнявши його руку. Вони майже не торкались одне одного у танці, але Арсену було байдуже до всього – він бачив її захоплений погляд і забув про всі умовності…

Додому їхали мовчки, Арсен замріяно дивився у вікно карети і не помічав блиску в очах Тадеуша; не помітив, як той кивнув кучеру та лакеям іти за ними; не помітив, як Тадеуш замахнувся. Руків’я його палички розсікло Арсену шкіру до кістки під самим оком.

Першим імпульсом було вдарити, але перш ніж він зробив крок, на Арсена кинулись лакеї і скрутили руки за спиною, а тоді поставили на коліна перед паничем.

– Ти лайдаку, холопе! Як ти посмів? Ким ти себе уявляєш? Паном, вельможею? Ти раб і рабом здохнеш! В колодки його і в підвал, а завтра я вирішу, що з ним робити.

Всю дорогу додому Арсена везли у кайданах. У супровідному листі значилось, що він кріпак-втікач, якого повертають законному власнику. Його пересаджували із карети в карету і Арсен заледве витримував погляди охоронців. Цікавість, зневага, байдужість, злість – він терпів, стиснувши зуби, але коли на нього дивились із жалістю, Арсен відповідав повним ненависті поглядом.

Дорога здавалась безкінечною та безбарвною. Арсен не дивився у вікно, не реагував на холод та спеку, не звертав увагу на свій вигляд. Він думав про те, що з часом став схожим на Тадеуша, перебрав його самозакоханість, зневагу до інших, підкріпив це усвідомленням своїх переваг у розумі та зовнішності і це стало причиною невдачі. Арсен розумів, що тепер вирватись на волю майже неможливо і, чим меншою ставала відстань додому, тим чіткіше він усвідомлював, що його життя закінчилось. Він назавжди залишиться кріпаком, істотою без прав і надії.

Його душа бунтувала, розум вирував нездійсненими бажаннями та видіннями втрачених можливостей, а тіло, здавалось, почало жити власним життям, ним оволоділа байдужість, апатія та втома.