Раді Вас бачити!

Андрій розтирав шию з думкою, що знов облажався. Він хрипів ще кілька хвилин по тому, як Віта зникла з кімнати і йому здалось, що голос нарешті став нормальним.

Коли Віта підняла його над підлогою, Андрій не встиг злякатись, бо не міг навіть припустити, що таке насправді можливо. Його просто паралізувало, а в голові пульсувала лише одна думка – необережний рух і його важке тіло відірветься від голови. Андрій завжди сміявся із таких моментів у кіно, а тепер думав, що сам став поганим актором у чужому фільмі.

А день починався так вдало: Віта спала у його ліжку, була повністю у його владі і у нього було багато часу на все. Андрій заспокоївся після п’яної ночі і божевільного ранку. Він прекрасно поснідав і згенерував кілька ідей. Він знайшов у неті все необхідне і це змусило його понервувати, бо один з сайтів переконував, що зв’язок із молодим вампіром і його творцем зникає після того, як новостворений вперше вб’є людину. Віта пила кров, бо як інакше, але чи вбила? А він, замість того, щоб випитати, розізлив її і сам мало не став вечерею.

Андрій не розумів навіщо затіває сварку, але у свої слова вклав якнайбільше злості та сарказму… Чому Віта його не вбила?

Андрій вперше розгубився. Він не знав, де Віта, що з нею і чи вона повернеться. А найгіршим виявилось те, що він хотів будь-що знов її побачити.

Андрій видихнув і зосередився на інформації. Дані про вплив наркотиків виявились кардинально протилежними. Одні справжні вампіри писали, що це чиста отрута, інші переконували, що це спосіб обдурити голод, треті писали, що на них це взагалі ніяк не впливає.

Андрій закрив очі, потер скроні і подумки вилаявся. Зараз ніч і найкраще, що він може зробити – нарешті виспатись. Легше знайти голку у копиці сіна, аніж вампірку у нічному місті. Якщо логічно подумати, у Віти нема варіантів, тому до ранку вона знов прийде до нього. Стане слабкою, беззахисною, потребуватиме його допомоги, захисту та опіки. Така мініатюрна, слабка і прекрасна…

– Стоп! Стоп! Це все гіпноз і навіювання. Вона це зробила навмисно, щоб убезпечитись. От стерво вампірське!

Андрій смачно вилаявся, але сам не вірив у таке пояснення. Віта не робила спроб його спокусити чи просто сподобатись. Вона, навіть будучи голодною, погребувала його кров’ю і це чомусь образило. Так, він боїться її, але ті кілька годин, коли Андрій дивився на неї сплячу, щось перевернули у свідомості. Він вивчив кожну рисочку її обличчя, шукаючи ту разючу схожість із Яриною і не знаходив. Віта наче й не змінилась, але була вже зовсім іншою. Дивлячись на неї він не міг прийняти того, що Віта не жива. Вона здавалась Білосніжкою, що чекає на поцілунок свого принца…

На одну коротку мить бажання розбудити Віту поцілунком заполонило його повністю. Торкнутись губ, зігріти їх своїм подихом, відчути порух у відповідь…

Андрій спостерігав, як вона прокидається, змінюється її тіло, наче підсвічуючись із середини і змінюючи колір із сіруватого на молочно-білий. А тоді вона сказала, що не збирається його їсти. Ці слова наче вивели Андрія з трансу, змусили здригнутись і злякатись, бо він зрозумів, що це не жарт, а її очі, що майже повністю втратили блакитний колір, робили її нереально страшною. Він дивився і бачив голодного хижака.

Виходячи, Андрій затримався біля дверей з думкою, що якщо Віта зараз вб’є його, то це буде спокутою за те, що він дозволив їй померти. Але нічого не сталось і він мучився питанням – невже вампіри дотримують слова? Для неї угода важливіша за виживання? Ні, просто вони обоє розуміють, що їй не допоможе ніхто, крім нього. І це теж можна вважати спокутою.

Повернувшись із взуттям, Андрій побачив Віту біля дзеркала. Замотана  у готельний рушничок, чиста, свіжа і настільки заглиблена у споглядання, що не чула, не бачила і не відчувала його. Це було так по-жіночому, що Андрій втратив пильність, а вже за мить відчув її дихання на своїй шкірі.

Віта не вкусила, хоча він бачив у її очах голод і несподівано перестала здаватись божевільно-безглуздою кіношна ідея запропонувати свою кров. Андрій дивився їй у очі і все його єство кричало: дозволь їй, допоможи їй, відчуй її.

А вона повелася так, наче нічого не сталось, навіть більше – так, наче його не було у кімнаті. Вона зняла рушник і спокійно одягалась. Він почувався ображеним, приниженим, а вразити її міг лише словами.

А зараз він на грані. Повна апатія та втома тіла і абсолютний хаос думок та почуттів. У його злості було щось більше, аніж сама злість і найпростіше списати все на навіювання. Так він зможе змусити себе зосередитись на основному – знищенні вампіра. Через нього все почалось, ним і закінчиться, а Віта лише засіб. А для певності він зробить те, про що не подумав вдень – знайде Вітину вечерю.

У офіційних новинах Андрій не знайшов нічого і у нього визріло дві думки: або інформації для преси ще немає, або Віта нікого не вбила. А якщо є третій варіант? Якщо хтось прибрав за нею? Вона ж сама казала, що вампір вирішив погратись.

Андрій кілька разів вдихнув і видихнув, намагаючись позбутись страху, що холодною хвилею пройшов спиною. Зараз він близько, як ніколи і в той же час нічого не може зробити. Як би там не було, завтра він дізнається більше, а зараз може зробити лише одне – виспатись.

Андрій, не роздягаючись, ліг на ліжко і спробував вмоститись зручніше. У нього боліло все тіло. Через втому, постійні удари й падіння останніх днів він швидко втрачав форму.

Андрій із злістю видихнув: яка форма? Він давно покладається лише на витривалість, а його нормальний вигляд це те що ще залишилось від добре тренованого тіла. Якби він, хоч колись, хоч трохи, робив хоч щось, то довше б витримав у двобої з вампіром і у Віти був би шанс втекти з того будинку. Як у Марти…

Зараз це вже не має значення. Важливі лише ті кілька годин, які він має для справжнього сну, вони здатні створити диво і він спатиме, скільки встигне.

Вже засинаючи Андрій відчув аромат липового цвіту на подушці.

… і не підходьте занадто близько до неї, - санітар заховав гроші у кишеню і відчинив двері у палату.

Андрій увійшов і замружився. Хоча на дворі було сонячно, під стелею яскраво горіли лампи денного світла. За кілька секунд зір повернувся і він пошукав поглядом жінку. Вигляд палати вразив його: стіни розмальовані хрестами, пентаграмами і ще якимись незрозумілими знаками, ліжко вкрите покривалом з вишитими ієрогліфами, намальовані кола на підлозі і досить сильний запах часнику та ладану.

Андрій усміхнувся думці, що навіть у державному медичному закладі можна утримувати приватну VIP-палату. Хто б не був спонсором, грошей у нього багато. Раптом він подумав, що, можливо, даремно прийшов сюди, ще й виклав немалі, як для нього, гроші. А якщо вся ця історія лише вигадка баблистого дядька, який вирішив так оригінально позбутись дружини чи коханки? Або в жінки реально поїхав дах після перегляду новин.

За спиною почулось шипіння, схоже на котяче. Андрій озирнувся і побачив величезні зелені очі, повні страху. Жінка сиділа у кутку і могла б здаватись молоденькою, якби не її погляд: переляканий, зацькований, втомлений і зовсім не божевільний.

– Ти хто?

– Я… приватний детектив, - Андрій відступив на крок, - я б хотів поставити вам кілька запитань.

– Приватний детектив? А в нас такі є? І з питаннями? Навіщо?

Вона все ще сиділа на підлозі, але Андрій бачив, що страх поступається місцем цікавості та сарказму.

– Я розслідую справу, пов’язану із… можливо пов’язану із тим самим чоловіком, який напав на вас.

– У мене вже були всі можливі інстанції і ставили всі можливі питання. Я впевнена, що вам нададуть всю необхідну інформацію.

Вона говорила із злістю, але твердо, впевнено і він не міг не запитати:

– Чому ви тут?

– Спочатку мене сюди запроторили примусово, потім це було моє особисте бажання…

– А зараз?

– А яка різниця? Ти ж не по це прийшов.

– Розкажіть мені все, що пам’ятаєте.

– Я все пам’ятаю, - вона ледь зблідла, погляд став відсутнім, - мені кілька днів до того здавалось, що хтось за мною стежить, але я думала, що це мій колишній коханець. А потім він мене покликав… Затуманив розум, позбавив волі і я пішла. А спам’яталась у покинутому будинку. Він був як демон: блідий, із білим волоссям і червоними очима… Він сказав, що настав час розплатитись за зраду. Він навіть дозволив мені закричати перед тим, як вкусив, - жінка потерла шию і подивилась Андрієві в очі, - ти знаєш, це боляче лише спочатку. А потім зникає все, крім усвідомлення, що ти помираєш і нічого не можеш з цим зробити.

– Як ви врятувались?

– Як я врятувалась? - жінка розсміялась і Андрій подумав, що у ній таки є трохи божевілля, - А мені допомогли якісь п’яні придурки. Хоча б щось корисне зробили наостанок…

Жінка замовкла, втупившись у стелю і Андрій мимоволі запитав себе – чому вона? Адже ця жінка зовсім не схожа на Ярину, руда, з купою ластовиння на носі та щоках, тонка, худюща і зовсім не здається, що їй вже майже тридцять.

– … вони побачили, як я зайшла у той будинок і чогось, напевно, їм захотілось по-п’яні. А потім побачили, як він присмоктався до моєї шиї і вирішили, що тепер їх черга… придурки… Який же він був злий і байдуже, що їх було шестеро. А я вибігла на вулицю і потрапила під машину. Водій стукнув мене зовсім легенько, а тоді завіз у лікарню. Бідний, совісний, не втік. Він подумав, що то в мене стільки крові через нього. Правда мені пощастило? А я бачила його у дзеркало заднього виду, він усміхався мені. А в лікарні всі вирішили, що я божевільна і мене відправили сюди. І знаєш що? Він прийшов сюди першої ж ночі, у цю саму палату. І сказав, що я перша втекла і тому він дозволяє мені ще трошки поіснувати. Я провела тут багато часу… Мене переконали, що він плід моєї уяви, що це моя психіка так пояснює собі напад якогось збоченця. А вдома мені почало здаватись, що він знов за мною стежить, я чула його сміх, я бачила його очі у снах, його зуби торкались моєї шкіри… Правда тут гарно? Я можу собі це дозволити.

– А чому ж ви не зробили собі такої кімнати вдома?

– Бо краще бути нормальною у психушці, аніж психічкою вдома…