Раді Вас бачити!

Віта катастрофічно запізнювалась. Вона обіцяла таткові бути поруч під час відкриття виставки і сподівалась, що мамі вдасться зробити її відсутність непомітною. Татко, як завжди, не дорікне їй, але мама буде щасливою зайвий раз нагадати про гарне виховання. Віта мимоволі посміхнулась – мама зовсім не була гримзою, але у деяких питаннях не терпіла компромісів.

Олег вже два тижні у Мюнхені і Віта зовсім розслабилась. Як не дивно, вона не скучала, відпочивала із подругами на повну і забувала про час. От і тепер забула навести будильник. Добре, що хоч одяг наготувала звечора.

Біля галереї не було місця, щоб поставити авто і поки Віта знайшла щілину між автівками, в яку пролізла її «цитрина», минуло ще п’ятнадцять хвилин.

Віта постаралась увійти до галереї так, щоб цього не помітила мама, тому зразу ж заховалась за одну із стінок і перевела подих. Їй все одно доведеться вислухати нотації, але якщо вона непомітно прошмигне у інший кінець залу, то зможе сказати, що занадто захопилась картинами, тому забула про час.

Віта побачила своє напівпрозоре відображення у матовому вікні навпроти і злегка повернулась, оглядаючи себе. Сьогодні вона виглядала розкішно: ледь підкручене світле волосся легкими хвилями вкривало плечі; світло-блакитна сукня класичного крою підкреслювала колір очей і легку засмагу, а туфлі на каблучку робили її ще стрункішою.

Віта усміхнулась відображенню і своїм далеким спогадам. Вона ще пам’ятала той час, коли їм доводилось виживати. Мізерної вчительської зарплатні заледве вистачало на найнеобхідніше. Перші роки незалежності із купонами-талонами, обмеженість у всьому і мамина терплячість, із якою вона кожен день переконувала Віту, що все буде добре. Все обов’язково зміниться на краще. А тоді татка звільнили і вчитель малювання переніс свій розпач на полотно.

Його картини здавались простими лише на перший погляд, люди закохувались у них і, як виявилось, навіть у часи хаосу можна стати успішним…

– Олег!? Якого милого він тут робить?

Віта побачила відображення у вікні – він розмовляв із її татом і, хоч стояв спиною, вона ніяк не могла помилитись. Олег вирішив зробити їй сюрприз? Чи перевірити?

Повна праведного гніву, Віта вийшла з-за перегородки і, голосно стукаючи каблучками, пішла до них, а вже за кілька секунд зрозуміла, що помилилась. Так, чоловік був схожим до Олега статурою, кольором волосся та зачіскою, півобертом голови та формою носа, але то був не він. Вищий, ширший у плечах і старший.

Татко помітив її першим, замовк і усміхнувся. Він вже вибачив їй запізнення і Віта усміхнулась у відповідь. А тоді, простеживши за татковою усмішкою, повернувся чоловік і їх погляди зустрілись. Віта завмерла.

Ні. Вона померла і народилась знову, новою людиною; справжньою жінкою, яка знайшла свою долю і боротиметься за неї до останнього…

– Віта, нарешті. Я вже думав, що ти забула…

Світ навколо поволі повертав собі звук, колір і об’єм, а Віта відчула пекучий сором. Вона стояла посеред галереї, повної людей і невідривно дивилась на чоловіка, якого навіть не знає. Якщо на неї звернули увагу… але татко вже спішив на допомогу. Він швидко підійшов до неї, обійняв і прошепотів:

– Без тебе все було занадто офіційно…

– Вибач, я не навмисне.

Він нічого не помітив, а значить не помітив ніхто.

– Йдемо, я тебе познайомлю.

Віта взяла татка під руку, щоб приховати розгубленість та трем і дозволила повести себе до незнайомця.

– Яне, це моя донька Віталіна. Студентка, розумниця, у вільний час допомагає мені пережити все це. Віта, це Ян Недвед, власник однієї з найбільших галерей Праги.

– Дуже приємно.

– Мені набагато приємніше…

Він взяв її руку, підніс до губ і поцілував, дивлячись їй в очі.

Кров гуділа у вухах, бракувало повітря, а Віта не могла відвести погляду, вона тонула у темряві його очей і не бачила порятунку.

– Романе, дозвольте мені викрасти вашу доньку. Хто, як не вона розкаже мені про вас щиру правду.

– О, так, вона розкаже. Але вона занадто упереджена у судженнях про мене.

– Вона покаже мені свої улюблені полотна і розважить, поки ви відбиватиметесь від журналістів.

Його голос зачаровував теплими нотами і м’яким акцентом. Ян простягнув їй руку, зігнуту у лікті і Віта, намагаючись не видати себе тремтінням, з усмішкою прийняла пропозицію.

– Шампанське?

– Так, дякую.

Як вона не подумала про це раніше? Хоч шипучка не входить у перелік її улюблених напоїв, але вино зніме напругу, розслабить і вона нарешті перестане почуватись розгубленою школяркою.

– Якби я знав, що у пана Романа така донька, то приїхав би набагато раніше…

Віта не знала, що казати, як поводитись, вона жила відчуттям його голосу, тепла, леткого аромату його парфумів…

Ян подав Віті келих і їх пальці на мить зустрілись. Жар покотився тілом і Віта вхопила ніжку келиха обома руками, щоб втримати. Вона боялась підвести погляд і побачити, що він здогадався, яке враження на неї справив, тому не сприйматиме її серйозно.

Віта зробила великий ковток, тоді мимоволі торкнула пальцями перенісся, щоб перетерпіти бульбашки. Ян тихо засміявся і вона здивовано подивилась на нього.

– Парадокс: свіже шампанське щипає, а вистояне несмачне. Я волію добре сухе вино, а ти?

Ти… На видиху, м’яко, інтимно…

– Так.

– Пропоную відбути офіційну частину, а тоді втекти і повечеряти у гарному ресторані.

Віта слухала і не чула. Його голос обволікав медом, позбавляв здатності думати і вирішувати; тілом розтікалась незрозуміла слабкість і Віта боялась, що спіткнеться або заточиться; серце шалено калатало і вона була певна, що червоніє під його поглядом. Віта намагалась опанувати себе, але у неї нічого не виходила. Боже, що подумає про неї Ян? Вона наважилась подивитись йому в очі, на мить стало пекуче холодно, потім так само пекуче гаряче, а тоді Ян усміхнувся. Гамір галереї зник, людей не стало, Ян заповнив собою весь простір.

– Ліна?.. Можна мені так тебе називати?

– Так.

– Ти дуже… небагатослівна. Я правильно сказав?

І Віта розсміялась. Вино нарешті подіяло, вона почувалась легко, впевнено і зважилась подивилась на Яна оцінююче.

Він вражав, захоплював, викликав заздрість. Віта не могла визначити його вік, але розуміла, що він старший принаймні на десять років; його впевненість у собі не мала і тіні зверхньої самовпевненості скороспілих багатіїв; він почувався вільно та легко, випромінював стільки харизми, що Віта помічала, як на нього кидають зацікавлені погляди дівчата і жінки. А він, здавалось, не помічав нікого крім неї, його погляд, усмішка, жести – все призначалось їй і Віта почувалась справжньою королевою.

Вони повільно йшли галереєю, зупинялись мало не біля кожної картини і Віта розповідала якусь історію, пов’язану з нею. Ян сміявся, підходив все ближче, часом нахилявся і говорив щось так, щоб не чув ніхто; часом, наче ненароком, обіймав її за талію, направляючи до іншої картини і вже через кілька годин Віта усвідомила, що закохалась без пам’яті.

Ян попрощався із батьками і пообіцяв відвезти Віту додому, оскільки вона пила шампанське, а він би не хотів, щоб із донькою його друга сталась якась неприємність.

Віта червоніла і не наважувалась дивитись мамі в очі, їй здавалось, що та вже про все здогадалась. Мама не скаже нічого, щоб не здаватись неввічливою, але подивиться на неї з докором. Але мама лише чмокнула її у щоку і попросила зателефонувати зранку.

Ян відчинив перед нею дверцята сталево-сірої автівки і подав руку, допомагаючи сісти. Віта була наче в тумані, всередині клубочились емоції: жар надії, холод сумнівів, незрозумілий пекучий страх, неймовірно сильне бажання втекти і ще сильніше – залишитись.

Здавалось, Ян не помічає її стану і Віта спробувала заспокоїтись. Він друг та партнер її татка, а тому з нею не станеться нічого поганого. Від цієї думки раптом захотілось розплакатись, бо Ян не дозволить собі нічого зайвого. А їй хочеться, шалено хочеться… Чого?

Ян не питав, куди везти, лише мовчки дивився на дорогу і впевнено орієнтувався на львівських вулицях. А Віті було байдуже, куди вони їдуть, лиш би побути ще трохи з ним, відчувати його впевненість і силу, дихати з ним одним повітрям.

Вони приїхали у ресторан за містом і Віта впізнала «Акваріус». Їм допомогли вийти, швидко відігнали машину, ледь вклоняючись запросили всередину. Віта почувалась наче у казці, все крутилось довкола неї: найкращий стіл, вишукані страви, дороге вино, розмова ні про що і захоплений погляд Яна. Час летів непомітно а вона хотіла, щоб цей вечір не закінчувався.

Ян запросив її на танець і пригортаючи до себе, прошепотів:

– Вибач, але вже дуже пізно і тобі час додому. Я обіцяв твоїм батькам…

Віта мало не плакала. Вона кусала губи всю дорогу і чекала миті, щоб закрити за собою двері і дати волю сльозам. Вона закохалась, але для нього вона лише донька ділового партнера.

Ян провів її до дверей, почекав, поки вона поверне ключі у замку, а тоді розвернув до себе і обпік губи коротким, але таким гарячим та пристрасним поцілунком, що у Віти перехопило подих.

– Я обіцяв твоїм батькам, що привезу тебе додому без пригод. Але лише сьогодні…

Ян пішов, а Віта стояла біля дверей і не могла повірити у своє щастя. Він не байдужий до неї. Ян обіцяв її батькам і дотримав слова, не дозволив собі нічого зайвого за весь вечір, а завтра він повернеться і…

Віта притисла губи пальцями, відтворюючи в уяві поцілунок. Весь світ втратив значення. Ян прийде, вона йому не байдужа і такий поцілунок найкраще підтвердження.

Щаслива усмішка не залишала її навіть тоді, коли Віта, не дивлячись на дисплей, відповіла на телефонний дзвінок.

– Слухаю…

– Привіт. Як справи?

Голос Олега прозвучав, як грім серед ясного неба, розсипаючи на друзки її новий світ.

– Все добре. А у тебе як?

– Та наче нормально. Я скучаю за тобою…

– Я теж…

– Ти знаєш, тут дуже цікаво, я за ці тижні дізнався більше, аніж за весь минулий рік. Викладач каже, що з мене буде добрий архітектор, треба тільки відпустити уяву… Ти слухаєш?

– Так.

Віта відповідала, але голос навіть їй здавався чужим.

– Зая, все добре?

– Так. Просто я втомилась. Сьогодні відкриття виставки…

– Вибач, я зовсім забув. Відпочивай. Кохаю тебе…

– Я теж…

Довгі гудки й тиша. Віта сиділа у ліжку, дивилась перед собою і відчувала холод та порожнечу. Як вона скаже Олегові, що не кохає його? Вони винаймають квартиру, живуть разом вже рік. Хай неофіційно, але на словах заручені; хай батьки і не надто задоволені її вибором, але приймають Олега; всі знають, що вони пара. А чи вона насправді колись кохала його?

Віта піддалась на провокацію подруг, які казали, що вона не зможе заарканити першого красеня з паралельного потоку. Віта ніколи не вважала себе красунею, у дзеркалі вона бачила звичайну блондинку, невисоку, зграбну, завжди усміхнену, але з одним великим бонусом – очима. Її очі – величезні, наче в ляльки, сині-сині, обрамлені темними віями і темними бровами над ними – вони притягували погляди, викликали здивування та захоплення. І Віта скористалась цим, щоб звабити Олега. Вона змогла.

Віта було зла до сказу, коли дізналась, що Олег теж заклався на неї. Їй було байдуже, що вона зробила так само. Вона дівчина, у неї могло нічого не вийти, а чоловік повинен завжди залишатись чоловіком. Коли Олег запропонував влаштувати вечірку, Віта, стиснувши зуби, погодилась. Вона знала, що у спільній компанії всі знають правду, що вона буде почуватись приниженою дурепою, але все ж пішла.

Віта вирішила, що зробить добру міну до поганої гри і ще до кінця вечірки всім доведе, що здатна звабити і закохати в себе чоловіка, тому що вона така, а не тому що він боїться програти ящик спиртного. Вона знов змогла. По-справжньому.

Олег перевівся у її групу, дивився на неї закоханим поглядом, тішив дрібничками, намагався поцілувати при кожній нагоді. Навіть їх перший раз стався незаплановано і спонтанно – Віта забула конспект в аудиторії і вони повернулись за ним разом. Сміх, жарти, обійми, поцілунок… Спочатку Віта намагалась випручатись, але несподівано думка про те, що їх будь-якої миті можуть застукати, виявилась надзвичайно збуджуючою, а задоволення гострим, як ніколи доти.

Олег не був її першим чоловіком, але зустрічаючись із ним більше місяця, Віта не дозволяла нічого зайвого. Вона хотіла лише одного – показати всім, що він кохає її по-справжньому. Їй подобались заздрісні погляди; їй подобалось, як Олег догоджав їй; їй подобалось бути коханою; їй здавалось, що вона кохає.. Здавалось…

Чи можна порівняти це із лавиною, яка накрила її сьогодні, понесла за собою, позбавила права вибору? Чи не таким має бути справжнє кохання: всеохоплюючим та всевладним, таким, що змітає всі заборони та обмеження?

Вона не може бути із Яном, поки не пояснить все Олегу. Але… Треба дочекатись, коли закінчиться стажування, а це ще два тижні. Чи захоче чекати Ян? Вона не може його втратити. Нізащо.

Дзвінок у двері вирвав Віту із важкого сну. Вона тікала від Олега, від його стражденного погляду, але Ян, що з посмішкою чекав, розчинявся у її обіймах і вона залишалась сама, знов і знов.

Голова гуділа, очі пекли і, подивившись на годинник, Віта мимоволі вилаялась – вона спала всього три години.

– Кого це принесло з самого ранку? Сьогодні ж неділя. Урою…

Вона накинула халатик і пішла відчиняти двері.

– Віталіна Юріївна Білик?

Віта підвела очі і просто перед собою побачила розкішний букет: криваво-червона троянда в обрамленні густих квітів жасмину.

– Прошу, ваш підпис.

Віта машинально розписалась і, зачинивши двері, вдихнула п’янкий аромат квітів. Пальці зачепились за атласну стрічку, до якої був причеплений маленький конвертик.

 21.00. Чекай мене…

Віта відчула, що починає дрібно тремтіти, у горлі стисло, а повітря раптом стало густим і тягучим. Ян прийде…

Вона зчепила руки і спробувала заспокоїтись. Радість, надія, нетерпіння та страх сплелись у тугий клубок і вона не знала, як з цим дати раду. Віта ще ніколи не відчувала так багато і так сильно; ніколи не прагнула відчути ще більше і ніколи не хотіла віддати себе всю.

Коли пролунав дзвінок у двері, час наче зупинився і вона не могла зрушити з місця. Секунда, дві, три… А тоді Віта злякалась, що Ян піде. Такий чоловік не чекатиме під дверима, він може отримати будь-яку жінку лише поглянувши на неї.

Віта у паніці заледве відчинила двері і зустрілась поглядом із Яном. Він не виказав ні нетерпіння, ні здивування, не оглядав її, не усміхнувся. Він зробив крок у кімнату, змусивши Віту відступити, не оглядаючись зачинив двері і, все так же дивлячись у очі, поклав руки їй на талію і владно притягнув до себе. І лише тоді легка усмішка ковзнула на його губах.

Здавалось, Віта забула, як дихати. Вона чула оглушливий стукіт свого серця і відчула, що починає тремтіти у його руках. Коли напруга стала просто нестерпною, Ян, нарешті, поцілував її. Спочатку легко і ніжно, так, наче до нього ніхто не цілував її, ніхто не торкався. Віта відповідала на поцілунок, не наважуючись бути сміливішою і попросити більшого. Ян наче відчув її бажання, обійняв, однією рукою притискаючи до себе, другою провів по спині вверх, а поцілунок, тим часом, став пристрасним і наполегливим.

– Покажи мені свою спальню…

Від його голосу – глибокого, м’якого, з хрипкими нотками – у Віти побігли мурашки по спині.

Ян відпустив її, але взяв за руку, переплітаючи їх пальці, дозволяючи Віті вести його. Вона відчувала, що її долоня тремтить у його руці, вся вона тремтить і, попри шалене бажання бути з Яном, Віта панічно боялась. Вона молодша на багато років, недосвідчена і така розгублена перед ним. Чи не здаватиметься вона йому смішною, невмілою, недостатньо доброю для нього?

– Довірся мені, - його шепіт пролунав над вухом, подих обпік шкіру на шиї, торкнувся ключиці, - якщо ти не хочеш, я піду…

– Ні!

Віта різко розвернулась і завмерла, шукаючи відповідь у його очах. Того, що Ян піде, вона боялась понад усе, навіть більше, аніж бути смішною.

Ян витримав її погляд, а тоді поцілував і у Віти не залишилось сумнівів. А він дражнив її, кожним цілунком та дотиком змушував хотіти більшого, вимагати більшого, брати більше, змушував відкриватись і не приховувати своїх бажань. І Віта віддавалась йому з усією пристрастю, на яку була здатна. Забувши  про все на світі у його обіймах, вона мліла від поцілунків, тремтіла від дотиків і почувалась божественним інструментом у руках віртуоза.

Віта посміхалась крізь сльози. Такого щастя та наповнення вона не відчувала ніколи в житті і, засинаючи із щасливою посмішкою у обіймах Яна, вона знала – це її чоловік, вона здатна на все заради нього.

Прокидатись не хотілось зовсім, тіло приємно нило, губи здавались злегка припухлими і, якби не густий аромат кави, Віта нізащо б не відкрила очі.

Ян сидів на кріслі біля ліжка і усміхався, розглядаючи Віту. Повністю вдягнений, він, здавалось, чекав лише на її пробудження щоб піти. Віта заклякла із широко розплющеними очима. Вона не вірила, що це було лише на одну ніч і не могла запитати, голос не слухався, слів не було.

– Привіт, красуне, – Ян задоволено усміхнувся, а у Віти все стислось всередині у передчутті, – у мене зустріч за годину, але увечері я повернусь. Не плануй нічого.

Він нахилився, відгорнув її волосся і поцілував так, що у Віти запаморочилось у голові.

– Ти розкішна жінка…

Тиждень пролетів наче марево, зіткане із чекання та пристрасті. Віта забула навіть про батьків і коли одного вечора зателефонувала мама, вона відчула укол совісті.

– Доню, щось сталось, ти захворіла?

– Ні, все добре.

– Ти не приходиш, не телефонуєш…

Віта почула докір у маминому голосі, але сказати правду не змогла. Вона не знає, як сприймуть цю новину батьки і Ян… Вони жодного разу не говорили про плани на майбутнє.

– Вибач, мамусю… Я… думала.

– І які такі важливі думки змусили тебе забути про батьків? Щось з Олегом?

Питання вжалило, пропекло і Віта вперше згадала про Олега. Весь цей час вона жила лише Яном, але Олег не зник, він повернеться за кілька днів.

– Ні, у нього все добре. Повернеться наступного тижня. Я про інше… Мабуть, я не хочу бути архітектором…

– Вітусь, ти це серйозно? Третій курс…

– Я просто подумала, що філологія мені ближча…

– Доню, давай ми зустрінемось і обговоримо все. Ти, звичайно ж, можеш перевестись, але чи не запізно змінювати фах, чи варто?

– Добре, мамусю, зустрінемось на днях. Па-па.

– Па-па…

Віта вловила образу у маминому голосі, але зараз це не мало значення, вона обов’язково вибачиться при зустрічі, коли разом з Яном пояснюватиме все. Вона щаслива і не хоче приховувати це від батьків, тому сьогодні мусить поговорити з ним.

Коли увечері прийшов Ян, Віта забула про все. Вона насолоджувалась його присутністю, голосом, дотиками, мліла від поцілунків та пестощів і вже сама не хотіла нічого розповідати. Ще одну ніч вповні насолодитись таємним і від того таким солодким щастям.

Ранок приніс неспокій і сумніви.

– Яне, вчора телефонувала мама, вона турбується…

Він уважно подивився на неї.

– Люба, я розумію твоє бажання, але давай почекаємо ще кілька днів. Ми закінчуємо підготовку до виставки у Празі, твої батьки нервують, нащо їм додатковий стрес. Коли все закінчиться, ми вирішимо, як правильно їм пояснити.

Ян поцілував її на прощання і пішов.

Віта сиділа у ліжку, замотавшись у простирадло і не могла зрозуміти, чому всередину закрадається холод, клубочиться біля серця, затікає у кінчики пальців…

Увечері Ян прийшов із яскраво-жовтою трояндою. Віта завмерла, а холод від серця розтікався тілом. Вона намагалась не звертати на це уваги.

– Яне?..

– Мене терміново викликають у Прагу. Літак за дві години, я прийшов попрощатись…

– Коли ти?..

Віта не договорила, горло стисло і вона ледве могла дихати.

– Я не повернусь. Прощай.

– А… як же я?

На його обличчі промайнуло щось незрозуміле, а Віта не відривала погляду, шукаючи у ньому тих почуттів, які бачила щодня.

– Віта… Ми ж дорослі люди… Нам було добре разом…

– Ти кидаєш мене?

Віта розуміла, що не повинна так поводитись, не повинна плакати та просити, не повинна принижуватись, але втратити Яна було рівнозначно втраті життя.

– Віта, не треба... Хай цей час залишиться приємним спогадом.

– Але я кохаю тебе…

– Ні, це лише пристрасть…

– Я поїду з тобою. Дай мені десять хвилин, щоб зібрати речі…

Віта розвернулась, щоб побігти у кімнату, але Ян зловив її за руку і втримав на місці.

– Ні, ти не поїдеш. У Празі мене чекає наречена, ми одружуємось через два місяці.

– Ти брешеш… ти брешеш… Це неправда!

Віта не помітила, що кричить, поки Ян не струсонув нею, схопивши за плечі. Несподівано вона побачила перед собою зле, сіре обличчя чужого чоловіка.

– Припини істерику, - він майже шипів їй у обличчя, - я нічого тобі не обіцяв і був певен, що ти розумієш – це лише секс.

– Яне, я прошу тебе, скажи що це все жарт…

Сльози вже самі текли з очей, а він дивився на неї, стиснувши губи і ледь приховуючи зневагу. Його очі здавались холодними, пронизливими, наче він хотів самим поглядом змусити її замовкнути, відступити, забути.

– Прощай, мені вже час.

– Ні! Я не пущу тебе…

Віта намагалась заступити собою двері, але Ян вхопив її за зап’ястя, стис до болю і сказав, ледь стримуючи голос від крику:

– Я думав, ти все зрозуміла одразу, а зараз поводишся, як істеричка. Це жалюгідно. Я був про тебе кращої думки.

– Яне, я кохаю тебе, кохаю…

Віта ридала, а Ян майже відштовхнув її від себе.

– Я зневажаю жінок, які не мають розуму і гідності.

Він вийшов, гримнувши дверима і Віта, ридаючи, сповзла на підлогу. Лише за кілька хвилин, коли ридання трохи вгамувались, вона осягнула сенс сказаного. Ян не тільки ніколи не кохав її і від самого початку вважав негідною жінкою, обмеженою, легковажною, придатною лише для розваги. І цей чоловік називає себе другом її батька?

Нова хвиля плачу стрясла нею. Віта прокручувала у голові розмову і пекучий сором обпалював все всередині. Як вона могла так принизитись? Просити? Благати? І не бачити, що йому байдуже? Вона вірила йому, його словам, а Ян використав її. І навіть не відмовив собі у задоволенні сказати їй це в обличчя, побачити, як вона зламається.

Від серця, звідти, де зранку оселився холод, тілом розтеклась ненависть і Віту почало трусити. Вона ненавиділа його так само сильно, як кохала ще кілька хвилин тому – запаморочливо, до забуття, до втрати себе.

– Прийде день і ти пошкодуєш про це.

Віта підвелась з підлоги, сльози висохли, але вона почувалась абсолютно виснаженою, порожньою, позбавленою будь-яких почуттів крім пекучого вогню у грудях. Він виривався з кожним видихом, обпалюючи смагою губи, спалюючи сили, саме бажання жити.

Віта, не вмикаючи світла, увійшла у спальню і, ледь торкнувши головою подушки, провалилась у темряву.

Наступного дня Віта вперше пожалкувала, що у неї немає справжньої подруги, такої, якій можна розповісти все, попросити поради або просто виплакатись, яка може накричати, висварити, але яка завжди допоможе порадою та підтримкою.

Віта не могла плакати, вона просто лежала, втупившись у стелю і думала про повну баночку снодійного, яку забув у своєму столику Олег і про те, що, як би їй не хотілось, вона не може так повестись з батьками…

Олег приїхав через три дні. Віта змусила себе поїхати у аеропорт зустрічати його. Вона вирішила, що розповість Олегу про все, що сталось, як тільки вони залишаться наодинці. Віта визнає, що не кохала і не кохає його і вони розійдуться. Їй було байдуже до його почуттів, лиш би всі залишили її у спокої.

Олег наче помітив, що вона не така, як завжди, але нічого не запитував, лише мовчки стискав її руку всю дорогу додому. Таксі м’яко їхало вулицями міста і мовчання ставало нестерпним. Віту кольнула совість, зовсім трошки, але цього виявилось достатньо, щоб вона почала сумніватись. Ян повівся із нею підло, негідно, невже зараз вона збирається уподібнитись до нього?

Віта повернула голову і заглянула Олегу в очі: радість, трепет, неспокій, страх. Вона змусила себе усміхнутись і покласти голову йому на плече. Віта почула, як він полегшено зітхнув і мало не розплакалась. Вона повелась, як останнє стерво, але принаймні розійтись з ним повинна правильно. Вона не може сказати, дивлячись йому в очі, що ніколи не кохала, що жила ілюзіями, що зрадила його при першій нагоді і не кається. Вона не може знищити Олега так само, як її знищив Ян.

Заледве зачинивши двері, Олег кинув на підлогу сумку і обійняв Віту. Він шепотів, як сильно скучив, як боявся, що вона не дочекається. Він скидався на божевільного, обціловуючи її очі, щоки, губи, волосся, а Віта відповідала і розуміла, що плаче. Олег сприйняв її сльози, як відповідь на його признання і остаточно втратив голову… і Віта дозволила йому.

Вночі, лежачи без сну біля Олега, Віта намагалась знов поплакати, хоч трохи зняти тягар з серця і не могла. Очі пекли, всередині все нило, здавалось – ще мить і вона вибухне істерикою, але сліз не було.

Віта почувалась стократ зрадницею. Вона дозволила Олегу повірити, що нічого не змінилось; відповідала «я теж» на всі його признання; сказала «так» на його пропозицію про одруження, а сама думала, коли і як спровокувати його на сварку, зробити так, щоб це він запропонував розійтись. А тоді зникнути із його життя назавжди.

Їй потрібен час, багато часу, щоб отямитись.

Віта прокинулась від того, що її нудить, у роті гірко, а ледь вловимий запах поту від Олега з кожною секундою стає все відчутнішим та нестерпнішим. Вона, притискаючи долоню до рота, обережно встала з ліжка і пішла на кухню. Нудота посилилась і Віта спробувала згадати, що такого недоброго з’їла, але не змогла. Із здивуванням вона усвідомила, що не їла, як мінімум, півтора дні. Отже, нудить від голоду.

Віта відкрила холодильник але її нудило і від вигляду їжі. Вона б із задоволенням з’їла якогось салату, але його ще треба зробити, а їй зовсім не хотілось.

Проковтуючи гіркоту, Віта заварила собі міцний, солодкий чорний чай і зробила великий ковток. Спочатку здалось, що шлунок збунтує остаточно, але вже за мить тілом розтеклись приємне тепло. Віта закрила очі, глибоко вдихнула, на секунду затримавши повітря і повільно видихнула. Їй потрібен план дій і нова лінія поведінки з Олегом. І найперше перевестись на філологію. Треба якнайшвидше оформити всі папери.

Віта перевела погляд на календар і завмерла – три дні! У неї три дні затримки. Її організм працює, як годинник і, навіть враховуючи стрес останнього тижня – особливо стрес останнього тижня – три дні це забагато. Якщо вона вагітна…

Віта відчула, як всередині все вибухнуло. Дитина це те, що їй потрібно! Вона вагітна, вона народить дівчинку, а це, безсумнівно, буде дівчинка, виростить її розумною, сильною, впевненою у собі. Жоден чоловік ніколи не використає її, як іграшку. Вона допоможе їй досягнути успіху у вибраній справі, а коли прийде час, зустрінеться із Яном і змусить його пошкодувати, благати прощення, принижуватись. Його дитина стане її помстою.

Віта почала тремтіти, збудження, радість та ненависть вирували і рвались назовні. Хотілось кричати…

– Олег не повинен дізнатись завчасно.

Олег. Ще одна деталь її помсти. Так, вона вийде за нього заміж. У нього талант і навіть у Мюнхені це визнали. Вона допоможе йому стати успішним. Її сім’я буде прикладом до наслідування. І це змусить Яна зціпити зуби від злості.

Віталіни Білик, яку принизив і використав Ян, більше не існуватиме. Її місце займе Віталіна Малевська – молода, успішна, самодостатня та впевнена у собі жінка.

Віта вже бачила в уяві всю картинку, намагаючись не думати, що це підло щодо Олега. Нехай. Вона спокутує свою провину. За те, що він виховуватиме чужу дитину, вона буде люблячою, уважною, ніжною, терплячою, стане його другом, партнером, опорою, допомагатиме йому у всьому. А Олег ніколи не дізнається правду…

Через два дні після Аліниного чотириріччя вона знов побачила Яна.

Віта поспішала на зустріч із татком у їх улюбленому кафетерії і, як завжди, зовсім трошки запізнювалась. Вона поставила авто через дорогу, якраз навпроти величезного вікна кафетерію, вхопила телефон, сумочку, ключі, повернулась до дверей, щоб вийти і завмерла – татко сидів за їхнім улюбленим столиком біля вікна. Із Яном.

Віта стільки разів уявляла собі цю зустріч, його погляд, свою поведінку, їх розмову і в уяві це здавалось просто та легко. Але зараз вона розуміла, що не може зрушити з місця; не може змусити себе вийти з машини і зайти у кафе; їй не стане сили і духу зустрітись із ним поглядом. Вона не та, ким себе уявляла.

Навіть із відстані у кілька метрів і через легке тонування скла Віта бачила, що Ян не змінився – та ж горда постава й невимушені рухи, та ж чарівна посмішка та бездоганний вигляд. Її серце калатало, мов шалене, а руки були холодними й вологими. Вона ненавиділа і все ще кохала…

Татко стурбовано подивився на годинник, а тоді у вікно і Віта по-справжньому злякалась, що він побачить її. Тоді дороги до втечі не буде.

Ян щось сказав, татко повернувся до нього, а Віта тремтячими пальцями завела машину і втекла. Вона зупинилась за містом і ридала від сорому та безсилля. Її план виявився недосконалим.

Так, вона народила дівчинку – гарну, розумну, вольову і впевнену у собі. Аліна була копією Яна і Віта обожнювала її, незважаючи на постійне нагадування про пережитий біль. Вона усвідомлювала, що дитина ні в чому не винна і саме дитина дала їй стимул, наповнила життя сенсом. Тут їй не було чого соромитись.

Вона сама теж стала успішною жінкою, її вважали прикладом цілеспрямованості та успіху. Але не Олег.

Віта не розуміла, що з ним сталось, куди поділись його амбітні плани і впевненість у собі. Він працював рядовим архітектором у посередній компанії і вважав це нормальним. Бували миті, коли їй хотілось підійти до Олега і трусити ним доти, доки він не скине з себе повільність, песимізм та апатію. Віта знала, на що він здатен і не могла повірити, що Олег так просто відмовився від можливості реалізувати себе на повну. Він не хотів ризикувати і волів плисти за течією.

Віта не знала, скільки часу просиділа у машині, але коли нарешті заспокоїлась, їй стало соромно за себе. Вона не змогла…

Чи змогла?..

… татко сидів за їх улюбленим столиком біля вікна. Із Яном. Віта задоволено посміхнулась, вглядаючись у знайомий профіль. Ось і несподівана нагода показати Яну, як сильно він помилився.

Віта знайшла у сумочці помаду і зухвало усміхнулась своєму відображенню у дзеркалі заднього виду. Символічно, що у помади колір першої подарованої Яном квітки – криваво-червоний і це ідеально пасує до її наміру.

Вона підвела губи, розпустила хвостик, розпушила пальцями волосся, тоді нанесла кілька крапель «Опіум» на зап’ястки і вийшла з машини.

Вона ні на мить не сумнівалась у тому, який ефект справить на Яна. Він сидів обличчям до дверей, тож побачив її першим. Віта навіть не намагалась приховати задоволену посмішку, коли побачила, як розширились його очі і він замовк на півслові.

Татко оглянувся і Віта вже дивилась лише на нього, усміхалась лише йому.

– Татусю, вибач, я була на відкритті нового бутику Орисі і звідти просто до тебе.

– А я думаю, чому ти запізнюєшся і… трохи не схожа на себе.

– Хіба це погано?

– Ти схожа на фам фаталь.

Віта лише усміхнулась, присіла біля нього і, здається, лише тепер помітила гостя.

– Добрий день, - Віта простягла руку для привітання, - Здається, ми знайомі. Ян, так?

Він примружив очі, стис губи і потиснув руку у відповідь. Віта мило усміхнулась. Жодного слова лестощів і цілування руки, отже вона веде.

– Ви будете організовувати ще одну виставку татка?

– Так.

– Сподіваюсь, вона буде такою ж незабутньою, як і перша.

Ян хотів щось сказати і завмер, а Віта поглядом та посмішкою дала зрозуміти, що він не помилився у здогадах.

Вона витримала його вивчаючий погляд, повільно заправила пасмо волосся за вухо і провела пучками пальців вниз по шиї. Повільно на Яновому обличчі знов з’явилась самовдоволена посмішка, а Віта з усієї сили намагалась не показати, як сильно ненавидить його за це. Так сильно, що готова була його вбити просто тут і зараз.

У татка завібрував телефон. Він, примруживши очі вдивлявся у екран, потім приречено зітхнув і повернувся до Віти:

– Вибачте, що залишу вас… Вітусь, твоя мама знов тягне мене на якусь імпрезу…

– Все добре. Я трохи розважу нашого гостя, а тоді приєднаюсь до вас. Я зателефоную.

– Дякую.

Татко поцілував її у щоку і вийшов.

Ян розслаблено відкинувся на спинку крісла і розглядав її неприховано-оцінюючим поглядом.

– Ти стала ще розкішнішою жінкою.

– Я знаю.

Здається, Ян нарешті зрозумів, що правила гри нові і посерйознішав. Він випростався у кріслі, поклав на стіл руки, переплівши пальці і ледь нахилившись вперед.

– А ти змінилась.

– Я стала ще розкішнішою жінкою.

– Я помітив…

Здавалось, Ян не знає, що сказати, як поводитись. В дивився їй в очі і Віта бачила, як він роздягає її поглядом, пестить шкіру, впивається поцілунком у губи…

Вона ледь-ледь усміхнулась і несподівано вловила його запах – божевільне поєднання кедру, шафрану та гвоздики. Вона смикнула губою, намагаючись не дихати глибоко. Як вона могла закохатись у цього чоловіка?

– Щось не так?

– Ні, все добре…

Віта навмисне говорила так, наче обривала себе на півслові і передавала ініціативу йому. Ян розуміюче усміхнувся.

– Може, поїдемо до мене?

– Ти невпевнений?

– Ти не перестаєш мене дивувати. Прошу…

Ян встав, подав Віті руку, допомагаючи підвестись і повів із кафе, притримуючи за талію. Вона не опиралась, але все її тіло вібрувало від бажання вчепитись йому у горло.

Ян галантно відчинив перед нею двері готельного номера, пропускаючи вперед. Віта відчувала його нетерпіння і наростаюче бажання, але не повернулась. Їй раптом подумалось, що колись він був неймовірним коханцем, то може перед тим, як вбити його, вона дозволить собі…

Зуби нестерпно нили, в голові шаленіла одна єдина думка: «вбий його…вбий його…». Віта відчувала, як пульсують і насичуються червінню очі…

– Щось не так… щось неправильно… я ж не була…

Ян різко розвернув її до себе і Віта побачила, як божевільне бажання у його очах змінюється божевільним жахом.

Він не встиг крикнути. Віта одним швидким рухом руки розпанахала йому шию. Кров бризнула, а тоді потекла темним потоком, заливаючи Янову світлу сорочку, пальці, якими він намагався закрити рану і погамувати булькаючи звуки при судомній спробі вдихнути.

Ян дивився на неї із здивуванням, а тоді впав на підлогу і затих. На світлому килимі повільно збільшувалась бордова пляма, а Віта шепотіла, як заклинання:

– Це неправда… такого не було… ми не зустрілись… я не була… вампіром…

Віта почула ненависно знайомий сміх і підвела очі – перед нею стояв Арсен.

– Арсен? Ти?.. Як? Ти не посмів… не міг… я вб’ю тебе…

Він, сміючись, розчинився у повітрі, а Віта почула власний крик:

– Арсе–е–е–н…