Раді Вас бачити!

Арсен знайшов готель ще до світанку і вирішив почекати, заховавшись в тіні сусіднього будинку. Йому було цікаво, що Віта зробила із капітаном Криловим. Він не прийшов із нею у парк отже, або мертвий, або чекає, коли Віта набереться сил. У будь якому разі треба ще трохи почекати, відчути, коли вона засне, а тоді знайти. Може, якщо бути достатньо близько біля Віталіни поки вона спить, то можна зрозуміти, як їй вдається не підкорятись.

Сонячні промені повільно освітлювали небо і Арсен подумав, що не надто вдало вибрав місце для спостереження. День обіцяє бути яскравим, а він втратив забагато сил за ці дні і навряд чи довго витримає надворі, навіть якщо буде хмарно. Він вже всерйоз думав про те, щоб знайти когось на ланч, коли побачив Крилова. Отже він живий, здоровий і навіть задоволений. Чи ні?

Арсен бачив, що він чомусь нервує і ледь торкнувся його свідомості – Крилов не просто нервував, він був злий до сказу і почувався приниженим, ображеним та наляканим водночас.

– А вона молодець, тримає його в тонусі. Мисливець на побігеньках, ще й з власної волі, це оригінально, - Арсен ледве стримався, щоб не розреготатись, - а що це він читає?

Арсен спробував побачити очима капітана і враз його гарний настрій зник. Написане у листі не було для нього несподіванкою, він обрав цю жінку, як і сотні інших до неї, саме за зраду. Але зараз він не міг пригадати нічого з її минулого, крім того, що читав із Криловим. Так, він навчився блокувати пам’ять крові ще до того, як вона проникне у його свідомість, але потім міг у будь який момент переглянути спогади, як відкриту книгу. От тільки не цього разу. Арсен побачив лише кілька уривків, тих самих, що й на початку і нічого більше. Здавалось, що Віта закрила від нього не лише свою свідомість, а й те, що він забрав у неї без дозволу.

Відкриття настільки вразило його, що Арсен зайшов до готелю не переймаючись тим, чи побачить його Крилов.

У холі було похмуро, прохолодно та незатишно. Колись давно тут був досить шикарний готель. На це вказував і справжній паркет на підлозі, і дорогі картини на стінах, і шкіряний диван у кутку. Але зараз у очі кидалась занедбаність та дешевизна деталей: ресепшн із ДСП, килим, місцями протертий до дірок, засохла пальма біля вікна і сірі, неохайні фіранки. Все це якось разом перекреслювало дорогу основу.

Арсен спробував уявити, які ж тут кімнати і як витримує Віталіна з її, таким тонким тепер, нюхом. Як вона може тут спати і почуватись у безпеці? Хоча, заховатись у такій глушині це добрий варіант для Крилова, а вона просто користується нагодою.

Арсен швидко пішов коридором, намагаючись відчути знайомі нотки. Більшість кімнат зберігали запахи пожильців, хоча були порожніми і це тішило – йому ніхто не заважатиме. Потрібно знайти Віталіну до того, як повернеться Крилов.

Липовий цвіт…

Арсен зупинився. Це вона! У кімнаті за зачиненими дверима. Так легко виламати замок, або навіть і двері, але навіщо? Крилов і так щось відчує, але навряд чи зрозуміє, чому казяться його інстинкти. То хай помучиться.

Арсен глибоко вдихнув, а видихнувши туманом просочився у кімнату і зразу ж побачив її. Над Віталіною іскрився легкий сріблястий серпанок.

– Що за?..

Арсен повільно підійшов, вдивляючись у Віту. Він не знав, чи відчуває вона його присутність, чи згадає, коли прокинеться увечері. Арсен добре бачив її у темряві, але все одно простягнув руку і увімкнув нічник. Бажання бачити її при світлі, торкнутись, вдихнути аромат її волосся та шкіри виявилось сильнішим. І це було дивним.

Протягом свого досить довгого життя Арсен зустрічав кількох жінок, неймовірно схожих на Ядвігу і всі вони були схожі з нею і характером. Він вбивав їх без жалю, навіть із задоволенням і от тепер знов копія. Але щось не так. Є у ній два безмежно сильні почуття: любов до доньки і ненависть до когось далекого, кого він ніяк не може витягти із її спогадів.

А ще – незрозуміле почуття до нього. І це Арсена не втішило. Він збирався перетворити її ненависть на кохання, отримати справжнє задоволення від гри, від перемоги, а відчуває, що ненависті нема. Біль, злість, образа, але не більше.

– А ти не така проста, як здавалось, - Арсен відгорнув пасмо волосся з її обличчя, - куди поділась твоя спопеляюча ненависть до мене? І чому я не бачу твоїх спогадів?

Віта зітхнула і Арсен вловив ще один аромат – імбир. Він нахилився, вдихаючи її запах, провів кінчиками пальців по щоці і до того місця, де в пориві злості пошматував їй шию. Все загоїлось, не залишилось навіть рубців, а йому раптом неймовірно сильно захотілось торкнутись того місця губами, язиком, відчути на смак її нову, скуштувати кров, яку створило її тіло і побачити таке ж бажання у її очах…

Арсен відсторонився і спробував зосередитись на тому, за чим прийшов – проникнути у її свідомість і зрозуміти, як їй вдається уникати його контролю. А для цього треба спочатку відкрити свою, дозволити спогадам заповнити його і стерти межу між ними. Він не знав, до чого повернутись, який спогад виявиться достатньо сильним, щоб змусити його відчути хоч щось, крім втоми, нудьги та озлобленості.

Він дивився на Віту і розумів, що час спливає, у будь-який момент може повернутись Крилов, а він так нічого і не дізнався. Найпростіший варіант просто вбити її і зникнути. Але тоді йому знов буде нестерпно нудно і самотньо ще бозна скільки років.

Арсен схрестив руки на грудях і спробував знайти у Віті щось, що пробудить давні спогади; щось, що дозволить йому зрозуміти, чому він шукає виправдання своєму постійному небажанню вбити її.

Через кілька хвилин Арсен зрозумів, що вона відчуває його присутність, але не відчуває загрози і це зачіпало самолюбство. Так само, як спочатку дратувала його Ядвіга, її зверхність та зневага. А потім вона стала сенсом його життя, ідолом, Арсен вірив кожному її слову, кожному погляду та усміху. Вона віддала йому свою цноту і він забув про те, що не рівня їй…

Арсен дивився на Віту і бачив у ній Ядвігу у ту єдину ніч, коли вона дозволила йому залишитись у її поко́ях незважаючи на всюдисущу прислугу і те, що батько міг вбити її, довідавшись про зв’язок із кріпаком. Ядвіга була пристрасною, як ніколи доти, здавалось, що небезпека робить її шаленою, розкутішою та ненаситнішою. Вона закусувала губи, стримуючи скрики; впивалась нігтями та зубами у його тіло і Арсен вперше подумав, що вона схожа на хтиву хижачку. А тоді вона впилась у нього поцілунком, жадібним, захланним, ненаситним; вона пила його силу, а потім сміялась тихим, хрипким сміхом. Арсен лежав знеможений і спостерігав, як Ядвіга засинає, її обличчя ставало спокійним, умиротвореним, а легка півусмішка робила його майже дитячим. Якщо б в цю мить Ядвіга відкрила очі і сказала вбий для мене, Арсен зробив би не замислюючись. А вона просто спала, її волосся переливалось медом у світлі свічок, шкіра здавалась тонкою та прозорою, як найдорожча порцеляна. І спала вона так само спокійно, ледь нахиливши голову і усміхаючись уві сні...

…вона зрадила його, а потім сміялась у обличчя і випльовувала слова, як отруту:

– Кріпак... раб... розвага...

Спогади та реальність сплелись і Арсену здалось, що він бачить Ядвігу на лісовій галявині, її переляк, полегшення і самовпевнену посмішку. А він хотів лише одного – вбити, розтерзати, знищити ту, що зробила його монстром. І ось вона перед ним. Знов.

Бажання вбивати та відчуття тваринного голоду, як у перші місяці перетворення, повністю заволоділи Арсеном, ікла видовжились, очі самі знайшли ледь помітну нитку вени на її шиї. Віта спала і кров ледь-ледь хвилювалась у її тілі, зберігаючи енергію і він вип’є її всю, до решти.

– Чому вона не прокинеться, не втече? Вона ж відчуває, що я тут, що зараз я вб’ю її.

Ледь стримуючись, Арсен відгорнув волосся з її шиї і завмер – ім’я, легке і ледь чутне, як подих:

… Арсен…

Він був певен, що не називав їй свого імені, то звідки ж вона дізналась?

… і ледь вловимий аромат лісу: терпка хвоя, тепла живиця і трави…

          – Ні, це неможливо…

Злість, агресія та голод зникли. Арсен розглядав Віту із здивуванням і задоволенням – він розгадав одну з її таємниць. Не треба більше шукати ненависть, щоб перетворити її на кохання, не треба шукати способу керувати нею, достатньо просто бути поруч. Її тіло знає те, про що Віталіна сама ще не здогадується – Арсен може бути її другом, захисником, партнером, коханцем. Він може бути її парою на все життя, до кінця вічності.

Арсен взяв її руку і торкнув губами зап’ястя. Він відчував, як шкіра нагрівається від його подиху і, один по одному, розкриває її новий аромат – індивідуальний запах вампіра. Походження, сутність, сумісність. І вона пасує йому. Їх запахи не суперечать і у них є спільний складник – ліс. Хай вона ще молода, не навчена та недосвідчена, але інстинкт не обдурив її. Віта ніколи не боялась Арсена по-справжньому. А він? Тягнув час, залишив її на останок і не міг змусити себе вбити її після перетворення. І тепер він розуміє, чому.

– Ти справжній подарунок долі і ти будеш моєю добровільно. Обіцяю, нове життя тобі сподобається.