Раді Вас бачити!

Андрій біг провулком і шукав поглядом будинок, у якому міг заховатись вампір із своєю жертвою. Він не повинен бути далеко. Десь тут є покинутий будинок із… вікном до місяця. Цей збоченець любить спецефекти. Андрій зло посміхнувся: якщо він не встигне і цього разу, то… він просто не зможе…

Ну чому у Львові стільки занедбаних будинків? Як їх знайти у цих переплетіннях темних вуличок?..

Ось воно! Привідкриті, похилені двері і розбите велике вікно якраз навпроти. Він бачить місячну пляму на підлозі і чоловіка, який обережно тримає жінку.

Андрій закляк, побачене нагадувало кадр із старого кінофільму: чорно-біле, далеке і не справжнє. Чоловік нахилився над жінкою і Андрій отямився. Вона ще жива, вампір поруч і це саме та можливість, щоб нарешті покінчити з усім.

Чоловік вбіг в середину на ходу витягуючи пістолет із срібними кулями. Навіть якщо не вб’є з першого пострілу, то допоможе виграти час, а у пораненого вбивці не буде шансу врятуватись.

Вампір тримав свою жертву, як ляльку і, здавалось, не чув і не бачив нічого навколо. Він справді пив кров з її шиї. Андрій на мить уявив, як це і до горла підступила гіркота, шлунок нагадав, що він майже нічого не їв цілий день і це було помилкою. Зараз йому потрібно бути сильним, як ніколи.

– Відпусти її!

Вампір повільно повернувся, їх погляди зустрілись і Андрій вперше по-справжньому злякався. Очі вампіра світились червоним, а коли він усміхнувся, з кутиків губ потекли струмочки крові. Андрій вистрелив сподіваючись, що не поранить жінку. Вампір смикнувся і відпустив її, отже йому боляче. Але перш ніж Андрій встиг вистрелити ще раз, вампір вже стояв перед ним і від його погляду тіло заціпеніло.

– Ти справді думаєш, що мене можна так просто вбити? Я був про тебе кращої думки.

– У мене… ще… цілий… арсенал…

Андрієві ледве вдалось вимовити кілька слів: і тіло, і голос, і навіть думки здавались йому чужими.

– Оскільки ти чекав цієї зустрічі багато років, я дозволю тобі вибрати зброю.

Заціпеніння зникло, але Андрій не міг відвести погляд – пропозиція здавалась пасткою. Але вампір чекав і Андрій повільно дістав із сумки кілок і так само повільно опустив її з плеча на підлогу. А потім кинувся на нього. Вампір був так близько, що Андрій ні секунди не сумнівався – кілок ввійде у серце швидко та легко. Натомість він мало не впав, а за спиною почувся сміх.

– Невже ти не вигадав нічого кращого?

Андрій різко повернувся і в ту ж мить потужним ударом його відкинуло до стіни. Здавалось, тіло паралізувало від болю, але перш ніж він впав на підлогу, вампір схопив його за горло і просичав у обличчя:

– Ти жалюгідний, але я не вб’ю з двох причин: хочу знати, чи у тобі ще залишилась совість і мені цікаво спостерігати, як ти намагаєшся впіймати мене. Мушу визнати ти мене майже вразив. А зараз вибач, вечеря холоне.

І вампір вдарив його головою об стіну.

         

Страшенно боліла потилиця, паморочилось в голові і нудило. Андрій подумав, що це може бути струс мозку.

Короткі спалахи спогадів і він різко встав на ноги, але відразу ж осів на підлогу. В очах потемніло і він мало не втратив свідомість. У голові пульсували болючі думки: він знов програв, був так близько і нічого не зміг вдіяти. Він знав, що варто йому розплющити очі і повернути голову – побачить її. Нерухому, холодну, майже прозору. Як Ярина… ця жінка так схожа на неї.

Незважаючи на слабість Андрій підвівся і, потираючи потилицю, пішов до вікна. Перше, що він побачив – пошматоване горло жінки. Це вперше вампір зробив так і все через нього. Їй, напевно, було дуже боляче, а він нічого не зробив. Не зміг, бо не готувався по-справжньому. Попри віру у вампіра, він все ж вважав вбивцю психічно хворим маніяком. Який абсурд! Психу вистачило б однієї кулі, а він зібрав справжній арсенал мисливця на вампірів і нічого. Навіть більше, його арсенал нічого не вартий. Про що він взагалі думав? Та жінка в божевільні казала, що це справжній вампір, а він злегковажив.

– Вампір справжній, ще й, напевно, аристократ, горло жінки розірвав, а її світлу сорочку не заляпав.

Думати було важко і Андрій сів на підлогу поряд із тілом жінки. Він раптом чітко усвідомив, що це кінець, йому вже все байдуже, у нього немає сил продовжувати, він так втомився і взагалі – який сенс? Кому крім нього все це потрібно? У країні вже мала б бути паніка, а таке враження, що все заминається. Масовий гіпноз? Абсурд. Таємна спецоперація СБ? Ще більший абсурд. Може, якщо б справді зібрали спецгрупу, був би шанс, а так всім просто байдуже. Поговорили і забули. Проблема не в нас, у іншій області, ну і добре. І совість нікого не мучить.

А вампір? Виявляється, весь цей час вампір знав про нього і дозволяв переслідувати, стежити, він розважався, спостерігаючи за спробами впіймати його. Якщо це справжній вампір, то Андрій не знає, як насправді його вбити. Так, він багато читав, але що з того може бути правдою і реально допомогти. Срібна куля не вбила, а лише розізлила вампіра, кілком до нього взагалі не дотягнутись, та й виходити він може ще до настання повної ночі, бо Андрій відчував його надвечір, вони вдвох стежили за жінкою. Зрештою, це вже не має значення, жінка… Віталіна мертва і він не просто не врятував її, він дозволив їй померти. Андрій знав, що вона буде наступною і нічого не зробив. Свідомо нічого не зробив. Він чекав, щоб задовольнити свою жагу помсти. А вампір посміявся з нього, залишив живим, щоб побачити, чи є в нього совість. Він знов дозволить знайти себе, підпустить, може навіть так само близько, як сьогодні…

Андрій вдарив кулаком в стіну: він помилявся, помилявся у всьому. Якщо б він врятував цю жінку, хоча б цю одну, то міг би вважати це помстою за Ярину…

Андрій заплющив очі і дозволив болю заповнити його.

 

 

– Вибачте, будь ласка! Зараз дівчата все приберуть!

Навколо галасували діти, на колінах в Андрія повільно танула купа морозива, а він бачив лише величезні сині очі з-під світлої гривки. Він досить часто обідав тут, але цю блондинку бачив вперше. Біла, у тонку синю смужку блузка, строга чорна спідниця, босоніжки на каблучку, мінімум косметики і волосся у хвостику – не офіціантка.

– Вибачте…

– Так.

Дівчина повернулась і Андрій побачив бейдж: «Ярина. Менеджер.»

– Я сам, е… приберу, - він зібрав морозиво у тарілку з дерунами і підвівся, - але вимагатиму компенсацію.

– Так, звичайно. Ми замінимо страву і…

Дівчина розгубилась, ледь помітно зблідла, але продовжувала усміхатись. Андрій дивився на неї і розумів, що це дівчина не на одну ніч.

– … вип’єте зі мною кави.

Її очі здивовано округлились, а потім уважно оглянули його, не як клієнта і Андрій відчув, що червоніє. Тааак, шикарний кавалер! Для початку варто було б позбутись плями, вимити руки від морозива, а тоді запрошувати на каву.

– Це і буде компенсація?

– Емм… так.

– Тоді мені подвійне еспрессо. Я замовлю в барі.

Так святкування дня народження якогось не в міру буйного хлопчика у місцевому кафетерії стало одним з найщасливіших днів у житті Андрія, бо він закохався у Ярину тільки-но побачив її усмішку і хитро примружені очі над горнятком кави. А ввечері чекав на неї з букетом ромашок.

– О! Я думала, що всі для початку дарують троянди.

– Можливо. Але ти не схожа на інших.

– І тому ромашки?

Вона усміхалась, ховаючи очі під гривкою, а в голосі бриніла неприхована провокація.

– У місті троянд це екзотика… як і ти…

Андрій подумки вже давно обзивав себе останнім ідіотом і змирився з тим, що вона пошле його якнайдалі. Ромашки, екзотика! Чому б просто не зізнатись, що він взагалі не планував дарувати їй квіти. Він хотів лише дочекатись її, запитати, чи можна провести додому і остаточно переконатись, що таки справді закохався. Вперше. Смішно і неймовірно, зважаючи на його вік. А вона просто знущається.

– Екзотика? А я була певна, що екзотична краса у азіаток.

Андрій спалахнув. Боже, який ідіот, якщо вже приніс ромашки, то треба було сказати, що ці квітки такі ж ніжні, як і вона.

– Я тебе образила? Вибач, я не хотіла, це мої дурні жарти…

Ярина дивилась на Андрія великими очима так, наче справді боялась, що він розвернеться і піде. І той її погляд несподівано повернув йому впевненість.

– Нічого не сталось, але… я знов буду вимагати моральну компенсацію.

Вона відповіла веселим сміхом і, взявши його під руку, повела у парк.

– Я знаю, яка моральна компенсація тобі сподобається.

– Сподіваюсь, бо кавою ти вже не відбудешся.

– Ми. Сядемо в оглядове колесо. У те величезне. І. Коли будемо на самій-самій горі. Я. Дозволю тобі. Мене. Поцілувати.

Андрій слухав її голос, інтонацію, те, як вона кумедно розтягує слова, робить великі паузи і майже не вникав у зміст. Здавалось, від її дотику тілом розтікається тепло, а голос хочеться слухати і слухати…

Ярина замовкла і її рука напружилась. Андрій раптом усвідомив, що не зрозумів ані слова.

– Що?

– Ну не хочеш, то й нетреба.

Здавалось, тепер вона справді образилась, хоча ще тримала його руку, але дивилась кудись в бік і мовчала.

– Вибач, я слухав твій голос…

Ярина глянула на нього примруженими очима і коли зрозуміла, що йому дійсно дуже незручно, усміхнулась.

– Добре. Але компенсація відміняється. Ми просто погуляємо містом, трохи, а потім я піду додому вчитись. У мене в понеділок сесія.

Вночі, лежачи без сну, Андрій згадував кожну секунду, проведену з Яриною. Її дотики і тепло долонь, ледь вловимий аромат парфумів, усмішку, глибокий грудний сміх у відповідь на його незграбні компліменти. Як така дівчина взагалі погодилась на побачення з ним? Але погодилась і тепер він не відпустить її.

Ярину не можна було назвати неймовірною красунею. Типова блондинка, як сотні інших, але Андрієві здавалось, що вона випромінює магнетизм, якому неможливо протистояти. Коли вона усміхалась, на щоках з’являлись звабливі ямочки, очі мружились і він не міг зрозуміти, що бачить у глибині того погляду – насмішку, засторогу чи провокацію. Ярина була суцільною загадкою і, усміхаючись у темряву, Андрій не міг дочекатись ранку, щоб зателефонувати, запитати як справи і домовитись про ще одну зустріч.

Разом з тим Андрій подумки порівнював Ярину з мамою: блондинка, мініатюрна, вишукана, розумна, але зовсім інша за характером. У Ярині не було холоду і цинізму його матері. Але ж і мама не завжди була такою… таким стервом. У його пам’яті зберігались моменти, коли мама була теплою, ніжною та люблячою, а потім була сварка із батьком і її наче підмінили. Своє нове ставлення до сина вона пояснила просто: «не хочу, щоб ти виріс безхребетним, як твій татусь».

Батьки часто сварились, але завжди за зачиненими дверима і Андрій довго не міг зрозуміти, що руйнує його ідеальний світ. Одного дня він прийшов додому раніше і з порогу почув крик мами. У неї, напевно, була істерика, бо ніколи раніше вона так не кричала і не била посуд. Вона вимагала, щоб чоловік прийняв пропозицію столичного управління і забрав її з цієї вбогої провінції, бо двічі його просити не будуть. Батько щось пояснював, як завжди спокійно, але Андрій чув, що він ледве стримується. А потім був дзвінкий ляпас і поки Андрій думав, хто його отримав, з кухні вийшов батько із червоною щокою. Побачивши сина він зупинився, а з кухні почувся крик:

– Ти позбавлений амбіцій, безхребетний слабак, ти навіть власну жінку задовольнити не можеш.

Батько густо почервонів і вийшов, гримнувши дверима. На кухні розридалась мама, а Андрій тихо зайшов у свою кімнату і закрив двері.

Батьком Андрій захоплювався з дитинства, намагався наслідувати у всьому і, що важливо, розумів його. Тут він почувався на своєму місці, його знали, поважали і боялись. Він був оперативним працівником, одним з найкращих у області і те, чого від нього вимагала дружина – керівна посада і пов’язана з нею паперова робота – лякало його більше, аніж виїзди на місце злочину і можливі сутички.

А потім з’явилось щось схоже на розчарування. Андрій не міг зрозуміти, чому батьки не розлучаються, чому тато терпить всі мамині істерики, кпини та приниження і в той же час не зробить те єдине, що може припинити їх протистояння. Для нього не мало значення, що тато любить свою дружину але, обожнюючи роботу, не може зробити вибір. Вдома він був не тим чоловіком, яким був на роботі.

Андрій вибір зробив, хоча знав, що мама йому не пробачить. На тлі тотальної перебудови і розпаду Союзу, вона вирішила, що його майбутня професія повинна бути прибутковою та престижною. Андрій мав обрати між фінансами і програмуванням. Він обрав інститут внутрішніх справ. І не тому, що хотів підтримати або перевершити батька, він відчував – це його. Це те, чим він хоче займатись, у чому хоче і може бути найкращим. Мама кричала, плакала, просила, погрожувала, а потім просто перестала з ним розмовляти.        

Андрій поїхав на навчання розлюченим: мама кричала на батька, звинувачувала у змарнованому житті, своєму, а тепер ще й сина. А він мовчав і усміхався. Якби Андрій не бачив його на роботі, нізащо б не повірив. Батькові достатньо було б гримнути кулаком по столу і сказати: досить! – а він усміхався. Андрієві було соромно і боляче. Від’їжджаючи на навчання він твердо знав, що ніколи не дозволить жінці вказувати йому, як жити…

Ярина змінила його життя невимушено та легко. Вона швидко познайомилась із його друзями та колегами, сподобалась татові і навіть маму змусила забути про образу. Вже через пів року вони почали жити разом. Андрій отримав підвищення. Ярина нічого не просила, не вимагала і не радила, вона любила його просто так, за гарні очі…

 

За вікном почало сіріти, холод проймав до кісток але Андрій не звертав уваги. Він дивився на пістолет і думав, чи не занадто пафосною буде смерть від срібної кулі. Тоді перевів погляд на жінку, щоб востаннє переконатись у своїй безпомічності. Несподівано її тіло вигнулось дугою, на мить завмерло і повільно опустилось.

Андрій мало не впав, смикнувшись назад, а тоді підповз до жінки.

– Не може бути…

Андрій нахилився над тілом, шукаючи найменшої ознаки життя. Вона була бліда, аж прозора, холодна і … Андрій був певен, що почув, як вона вдихнула: ледь-ледь, з хрипом. Він тремтячими руками почав шукати пульс: на шиї, зап’ястках, навіть приклав руку до серця і нічого. А тоді відчув долонею ще один легкий вдих і тепло, воно повільно поверталось у тіло жінки, наче розходилось хвилями від живота. Вона почала дихати, голосно, хрипко і Андрій був певен, що почув, як кількома натужними ударами запрацювало серце.

– Ні, це неможливо! Вона обезкровлена, шия роздерта, з рани навіть не сочиться нічого… Після такого не виживають… Вона ж всю ніч тут пролежала… Навіть якщо у неї був больовий шок… А якщо?..

Андрія почало трусити, він боявся навіть подумати, але тремтячими пальцями підняв повіко жінки і з жахом побачив, як ледь-ледь світиться блакитна райдужка і пульсує зіниця. Він перевів погляд на губи, вони порожевіли і від цього стало ще страшніше. Андрій обережно підняв верхню губу, але зуби були нормальні, не загострені і не спотворені, як він боявся побачити. Несподівано йому стало смішно, все нормально, жінка дивом залишилась живою, а він шукає ознаки її перетворення у вампіра. Але! Вона жива, а той довбаний збоченець нікого не залишає живим, отже повернеться за нею, як тільки зрозуміє, що тіло не знайшли.

І Андрій включився. Всі божевільні думки зникли, розум почав працювати чітко і ясно: чоловік вже її шукає, але поліція почне не раніше, аніж через три дні. Отже, в нього є ще трохи часу, щоб підготуватись. Про те, щоб відвезти жінку до лікарні не може бути і мови, там він не зможе стежити за нею. Крім того, якщо його побачить і впізнає її чоловік, то поліція буде просто в захваті, заодно попередніх трьох на нього повісять і не факт що тільки їх. Треба перенести жінку до себе у готель і можна сподіватись, що сьогодні увечері або у неділю у нього буде гість. Лиш би вона ще трохи пожила, хай навіть у комі. Вампір казав, що спостерігає за ним, отже напевно знає, де шукати. Він обов’язково прийде.

– Віталіна… Шкода, хочеш чи не хочеш, але ти допоможеш мені…

Андрій мало що не реготав, перемотуючи шию жінки клаптем із своєї сорочки, потім обережно загорнув її у свій плащ, взяв сумку і вийшов на сусідню вулицю. Біля бару викликав таксі. В разі чогось, скаже таксисту, що забирає з вечірки п’яну дружину.

Андрій відчув, як почала тремтіти жінка і йому стало соромно: у неї є сім’я, вони переживають і шукають її, а він збирається її використати. Знов.

– Пробач… Як тільки я закінчу з ним, ти повернешся додому. Якщо виживеш…

Сідаючи у таксі Андрій назвав адресу вулиці недалеко готелю. Кілька метрів він пройде пішки і заодно переконається, чи ніхто не стежить.

Андрій зазирнув у хол і побачивши, що на ресепшені нікого немає, швидко, як тільки міг, але намагаючись не тупотіти, пробіг коридором до свого номеру. Зачинивши за собою двері прислухався, чи тихо у коридорі, а тоді підійшов до ліжка і поклав жінку. Тепер, дивлячись на неї, він знов почав сумніватись. А якщо вона помре, просто тут і зараз? Або через кілька годин? Якщо хтось із персоналу зайде у номер? Якщо вампір не з’явиться? Якщо він покинув місто зразу ж після вбивства? Чи не хапається він знов за примарний шанс?

Сіре ранкове світло повільно наповнювало кімнату і жінку почало трусити, дихання стало уривчастим, хрипким. Андрій злякався, що це передсмертна агонія. Він швидко замкнув двері на ключ і закрив вікно шторами. У кімнаті стало абсолютно темно і… тихо.

– Ні, тільки не тепер…

Андрій кинувся до ліжка і увімкнув нічник на стіні – жінка спала. Вона дихала легко, але дуже швидко, очі під повіками бігали, а її губи, яскраво-червоні, ледь привідкриті наче дражнили його, показуючи загострені ікла. Андрій завмер, на його очах відбувалось те, у що він у житті б не повірив і він абсолютно не знав, що робити.

– Якщо вона стане вампіром, то… Він дізнається і прийде по неї! Чи вона?.. А якщо вони вдвох?..

Андрій видихнув і, намагаючись вгамувати тремтіння в руках і не шуміти, взяв сумку. У будь-якому разі вона тепер небезпечна і треба прив’язати її до ліжка срібним ланцюгом, а самому пошукати у неті щось про це. Головне, не випустити назовні істеричний сміх, бо тоді він вже не зможе опанувати себе, не зможе тверезо мислити і діяти. Не можна дозволити цьому божевіллю зламати його.

Тримаючи ланцюг, Андрій ковзнув очима по міні-бару і усміхнувся – це саме те, що треба. Кілька ковтків спиртного зітруть грані, розслаблять та заспокоять.

Андрій двома великими ковтками випив міні пляшечку горілки і відчув, як тепло розтікається тілом, стає приємно важкою голова. Лише тепер він згадав, що за останні дві доби з’їв лише кілька шоколадних батончиків. Байдуже, зараз він прив’яже її до ліжка і замовить сніданок у номер.

Жінка не відреагувала, коли він торкнувся її руки і Андрій швидко обмотав ланцюгом один зап’ясток, клацнув замочком, а тоді протягнув ланцюг під ліжком і так само закріпив другу руку. Вона і далі спала, ледь повернувши на бік голову, пов’язка зісковзнула із шиї і Андрій втупився туди, де мала бути рвана рана. На її місці виднівся ледь помітний рожевий рубець. Він обережно зняв пов’язку і дивився на її шию, поки рубець не зник зовсім.

Андрій випив ще одну пляшечку горілки і подумав, що перше, про що треба пошукати у неті після сніданку, чи впливає срібло на вампірів. Хоч якось.

Коли у двері постукали, Андрій схопив пістолет.

– Ваш сніданок.

– Залиште.

Він ще хвилину прислухався біля дверей, а тоді обережно відкрив, швидко втягнув возик з їжею у кімнату і знов закрив двері на ключ.

Сніданок вражав: сік з пакета замість фрешу, розчинна кава замість заварної, несолона яєчня з блакитним картопляним пюре, пісний салат, два шматки хліба і рахунок, як у дорогому ресторані.

Присмачуючи їжу матюками, Андрій тим не менш, з’їв все до крихти і включив ноутбук. Переглядаючи, сторінка за сторінкою, купу інформації, він вихоплював лише найважливіше, те, що могло бути правдою.

 

Існує дві протилежні думки про вплив срібла на вампіра.

Одна з них виводиться із теорії про те, що першим вампіром був Іуда, який зрадив Ісуса за тридцять срібних монет і, не витримавши мук совісті, повісився на осиці. Тому для нього стали смертельними речі, які спричинили перетворення: осика і срібло.

Друга теорія стверджує: вампіра можна вбити лише відтявши голову або пошкодивши серце, а тоді спалити тіло, все інше вигадали літератори і кінематографісти.

Існує також думка, що срібло може зашкодити лише молодому вампіру, який ще не увійшов у повну силу…

 

Андрій стис руку так, що хруснуло у пальцях, потім другу і потер очі, що вже починали пекти. Все це він читав багато разів у різних варіаціях і кожного разу, навіть тепер, йому здавалось неможливим знайти щось корисне. Вже зараз Андрій бачив, що срібло не шкодить їй: немає опіків чи навіть простого почервоніння. Залишається сподіватись, що вона занадто слабка через втрату крові і ланцюг втримає її, поки він не вирішить, що робити. І краще не думати, що вона може бути вампіром маєрівського типу – максимально сильним після перетворення. Андрій намагався не згадувати, що подивився навіть це… Якби ж він знав напевно хоч щось!

Він дивився на жінку, намагаючись прорахувати всі можливі варіанти. У тому, що вампір шукатиме її, він не сумнівався і у тому, що знайде – теж. Як божевільну Марту…

Андрій натиснув долонями на повіки майже до болю, не можна дозволити спогадам відволікати, тільки не зараз. У нього лише доба, щоб підготуватись і перед тим, як поспати кілька годин, треба з’ясувати, який саме зв’язок існує між молодим вампіром та його творцем.

Як не дивно інформації виявилось не так багато. В основному, всі автори переконували, що творець відчуває своє творіння як мінімум пів року. В такому варіанті стає зрозумілим, як вампіру вдалось знайти Марту, хоч він і не вбив її, лише пив кров. І як він знайде Віталіну. Але Андрієві так і не вдалося знайти чіткої інформації про те, чи відчуває новонавернений свого творця.

Андрій знов подивився на жінку. Він стільки років шукав убивцю Ярини, переконував себе, що це вампір, але насправді ніколи до кінця у це не вірив. Навіть зустрівшись з ним. І тепер він відчував, як ламається його світосприйняття, а разом із вампірами у свідомість лізе й інша нечисть, яка теж може бути реальною.

Андрій вимкнув ноутбук і випив ще одну пляшечку горілки. Він з усією силою відчув, як втома тисне на нього, позбавляє сил та здатності адекватно сприймати інформацію. Він розумів, що треба відновити сили але боявся заснути, а потім прокинутись і побачити що її нема.

До заходу сонця залишилось кілька годин. Андрій навів будильник у телефоні на сьому вечора, кинув на підлогу ще радянський, напевно, коц і, підклавши під голову куртку, заснув майже миттєво.

 

…Ярина сміялась і підставляла обличчя великим краплям дощу. Від її сміху Андрій почувався дивовижно щасливим, спокійним і легким. Сонце вже торкалось води на горизонті, а пісок обпікав ноги. Андрій простягнув руку, щоб торкнутись її, але Ярина відступала і з кожним кроком пісок дзвенів. Він так скучив, так неймовірно, дико, шалено скучив за нею. Зо дотиками, поцілунками, сміхом, тихим шепотом кохання і скриками пристрасті… Ярина віддалялась все швидше, її обличчя стало напруженим, губи ворушились, але він вловив лише одне слово: пити. Вона простягала руки, просила, а тоді впала і пісок знов дзенькнув…

 

Андрій прокинувся із відчуттям, що він у небезпеці. Йому було холодно, волосся на потилиці ворушилось, а долоні спітніли. Не відкриваючи очей Андрій прислухався – у кімнаті тихо, занадто тихо. Може вона померла? Андрій різко сів і вражено завмер – жінка дивилась просто йому в очі і від її погляду хотілось тікати.

– Я хочу пити…

Андрій повільно підвівся, взяв пляшку мінералки і зупинився за крок від ліжка. Він усвідомив, що боїться і це здивувало його. Жінка прив’язана до ліжка, але вона занадто спокійна. Жертви нападу так не поводяться. Він міг сприйняти будь-яку реакцію, від ступору до істерики, але її вивчаючий погляд виводив його з рівноваги.

– Вона ж прив’язана! Я просто дам їй пити і буду чекати…

Андрій впевнено підійшов до ліжка, обережно припідняв голову жінки і приклав до губ пляшку. Вона зробила ковток, ще один і виплюнула воду, її почало судомити, шкіра стала холодною та липкою, а подих хрипким. Вона здавалась такою втомленою та слабкою, що Андрій мимоволі нагнувся до неї, простягнув руку і відгорнув прилипле до обличчя волосся. А тоді він побачив її очі: неймовірно блакитні, з червоним ободком навколо райдужки і вони невідривно дивились на його шию.

Лише завдяки інстинкту Андрій в останню мить встиг відскочити. Ланцюг голосно дзенькнув, але витримав і жінка із стогоном впала на ліжко. Коли вона розплющила очі, райдужка майже наполовину почервоніла.

– Ти пам’ятаєш хто ти?