Раді Вас бачити!

Віта проводила кінчиками пальців по стовбуру сосни, відриваючи маленькі лусочки кори і вдихаючи легкий та теплий аромат живиці. Дерева росли не густо тому сонце здавалось яскравим і теплим, повітря тремтіло п’янким ароматом хвої та трав.

За спиною хруснула гілка. Віта повернулась, зробила кілька кроків назад і завмерла. Все всередині стислось у передчутті зустрічі. Вона боялась і разом з тим знала, що їй нічого не загрожує.

З-за розлогого куща ліщини вийшов чоловік, оглянувся навколо, наче шукав щось поглядом і не міг знайти. Він стояв лише за кілька кроків від неї і Віта мимоволі замилувалась: густе, темне волосся ледь прикривало шию; зелені очі, здавалось, не бачили її і уважно вдивлялись у ліс за її спиною; чітко окреслені вуста із родимкою просто посередині над верхньою губою, напружено стиснуті; і ледь помітний шрам у вигляді півмісяця на правій вилиці, під оком – все притягувало погляд і змушувало її серце завмирати. Він здавався вищим від неї на голову, стрункий, широкоплечий, у світлому лляному одязі, він видавався Віті чужим у цьому лісі, але таким потрібним їй.

Наче відчувши її бажання, чоловік подивився просто їй у очі, усміхнувся, простягнув руки і було у тому стільки радості, кохання та обожнювання, що Віті здалось – вона задихається від надміру почуттів. Ніхто і ніколи на неї так не дивився: ні Олег, ні навіть Ян.

Чоловік зробив крок назустріч, його закохані очі заповнили собою все навколо і Віта простягнула руки, ще мить і вона торкнеться його…

…біль, наче крізь неї проходить холодне, гостре лезо…

А крізь неї легко, із дзвінким сміхом, пройшла… вона сама, із медовими кучерями, у пишній сукні із мереживом і хтивістю у погляді та рухах…

– Арсене, кохання моє…

Вона дозволяла йому цілувати кінчики пальців, долоні, зап’ястя, плече, шию, вдоволено мружила очі. Вона обіймала його, провокувала сміхом, поглядом, дотиками і цілунками…

Віта дивилась і не могла зрушити з місця. Арсен пестив ту жінку, цілував її, а Віта відчувала кожен його дотик і цілунок, шкіру поколювало, наче від легкого струму, бажання важкими хвилями розтікалось тілом, вона задихалась…

А та жінка? Вона пройшла крізь Віту і тепер вона знала – у ній не було ні краплі кохання, лише хтивість та зневага. Арсен розчинявся у ній, а Віту розривало від болю, бо той погляд, ті почуття призначались їй, а не тій жінці.

Втекти, не бачити, забути.

Раптом Віта побачила ніж у її руках і знов не могла ні зрушити з місця, ані навіть закричати. Жінка, із тихим сміхом відсторонила Арсена і, дивлячись йому в очі, повільно всадила ніж у серце.

– Арсееен…

Віта кричала, зриваючи голос.

Жінка зникла, Арсен лежав у траві, а вона, нарешті, може рухатись. Крок, другий, третій і Віта присіла біля нього.

На світлій сорочці червоніла кров, але ножа не було. Віта розстібнула ґудзики і не побачила рани, лише чисту, гладку шкіру. Вона нерішуче торкнулась долонею того місця і відчула, як б’ється його серце.

– Живий…

Віта з надією глянула у його обличчя і завмерла: темне волосся втрачало колір і сивіло на очах; зникла легка засмага, шкіра стала помітно світлішою і ледь насиченішим колір губ. Віта торкнулась його обличчя, сподіваючись, що він розплющить очі і вони не зміняться, чомусь була певна, що від цього залежить все.

Повіки здригнулись, повільно відкрились і вона зустріла погляд зелених очей. На мить вона відчула полегшення.

– Все буде добре…

Віта спробувала усміхнутись і усмішка завмерла на губах – його очі змінювались, ободок райдужки почервонів і червінь повільно заповнювала всю райдужку, а коли торкнулась зіниць він усміхнувся, показуючи гострі зуби і, вхопивши її за шию, притягнув до себе…

Віта різко сіла у ліжку. Тіло прокинулось миттєво, серце калатало занадто швидко і вона спробувала заспокоїтись. Нові сни лякали її і чим далі, тим більше, от тільки не цього разу. Віта чітко відчувала запах Арсена у кімнаті. Він був тут. Залишилось тільки зрозуміти для чого.

Віта глибоко вдихнула, щоб заспокоїтись і вловила нову нотку у повітрі: не страх, не злість, а щось нове, незрозуміле.

Андрій заціпеніло сидів у кріслі і вона встигла перехопити його погляд – він дивився на її живіт. Отже здогадався і розуміє, що не все так просто. Це і добре, і погано. Андрій буде обережнішим з нею, але, чи не вирішить, що вона занадто небезпечна?

– Я щось вигадаю, а поки що є важливіші справи.

– Ти відправив лист?

– Що? А, так, відправив. Ще якісь побажання?

– Ні, дякую за турботу.

Віта примружила очі, даючи Андрієві зрозуміти, що це сарказм, а він спромігся лише смикнути кутиком губ.

…виживання…

– Що? - Віта зупинилась в дверях ванни, - ти щось сказав?

– Ні.

Андрій здавався настільки спантеличеним, що Віта вирішила не розпитувати далі.

– Хай перетравить свій здогад про моє перетворення. Сподіваюсь, совість не дасть йому заснути… Сволота… Спочатку Арсен, а потім вирішу, що робити з ним.

Коли Віта вийшла з ванни, Андрій так само сидів у кріслі і дивився перед собою.

…ненадійна… …чекає… …час… …нагода…

Віта завмерла, вона наче вловлювала чиюсь розмову, але розуміла лише окремі слова. Що це? Думки? Невже вона може чути думки? О, це було б, хай і малесенькою, але шикарною компенсацією.

Вона несподівано голосно вдихнула і Андрій, смикнувшись, подивився їй просто в очі. Віта швидко зобразила на обличчі повну байдужість.

– У мене ще кілька невирішених справ.

– Не сумніваюсь…

– Я мушу все владнати. Або так, або ніяк.

– А ти осміліла.

– А чого мені боятись? Ти ж без мене не впораєшся.

Вона бачила, як Андрій стис щелепи, очі спалахнули недобрим вогнем.

…самовпевнена… …небезпечна…

– Давай домовимось: зараз ти мені не заважаєш, а потім ми вб’ємо вампіра і забудемо одне про одного назавжди. Я свого слова дотримую, а ти?

– А те, що ти досі жива, не доказ?

Та він погрожує!

Віті несподівано захотілось, щоб він перестав поводитись як підліток на гормонах і поговорив з нею нормально, пояснив хоча б щось. Які має ідеї, що знає про вампіра, бо його набір Ван Хельсінґа не більше аніж іграшки і він повинен був це зрозуміти після сутички. Чи Крилов чекає, що вона зробить всю брудну роботу, а він наступить на горло в кінці? Вони ж можуть по-справжньому домовитись. На поки що. Коли угоду буде виконано, ніхто нікому нічого не буде винен, кожен сам по собі. Тоді вона вирішить, що з ним робити.

Віта відчувала все більше роздратування і треба було щось з цим робити. А чому б не спробувати збити з нього пиху чисто по-жіночому?

Віта повільно пішла до Андрія. Він зірвався з місця, перекинувши крісло, напружився.

– Невже він думає, що в разі нападу зможе вижити? Але агресія і страх це недобре. І що з цим зробити? Я не можу дозволити йому сумніватись.

Віта зупинилась за пів кроку від нього і, ледь схиливши голову вбік, подивилась Андрієві в очі.

– Дякую за те, що я досі жива.

Тихо, спокійно, ніжно, вдячно.

І його запах вибухнув пристрастю, бажанням. Віта чула, як шаленіло серце, повітря із шумом наповнювало легені, вени на шиї та руках напинались, наповнюючи кімнату спокусливим, теплим ароматом. Вона на силу стримувала вдоволену посмішку.

– Молодець. Принаймні сьогодні він не буде планувати моє вбивство.

Віта доторкнулась самими кінчиками пальців до його грудей і, розвернувшись, швидко вийшла з кімнати. Вже за дверима вона вловила нотки розчарування та образи і це, несподівано, розізлило її.

– Та він що собі дозволяє?! Та вже краще Арсен… Стоп! Арсен. Я впевнена, що він був у кімнаті. Але як він увійшов без запрошення, якщо я не змогла? Він може, отже і я зможу. Мушу. Я повинна увійти додому, до Аліни… Я повинна… Я мушу дізнатись, як він це зробив. Зустрітись. Якось… Та хай йому! Арсен сам мене знайде. Але ж він не скаже за дякую. Чого він хоче від мене, чому не дасть спокій? Я обов’язково з’ясую. А зараз до батьків і, якщо Аліна досі не в них, я навідаюсь до коханого і нічні кошмарики почнуться трохи раніше.

Цього разу вона дісталась до будинку набагато швидше, але мало не впала, коли зупинилась біля вікна.

–Щось не так. Чому я так швидко втрачаю сили? Може це ще один з вампірських секретів, про які я не знаю?Так багато питань. Чи не мав би в мене бути вчитель?

Віта стріпнула головою, розганяючи спала́хуючі в уяві уривки фільмів. Вампірське кіно, яке Віта запоєм дивилась у часи студентства, завжди було лише жахастиком, часто досить посереднім. А тепер вона стала його частиною і, як би Віта не гнала від себе думки про те, що можна і що треба, їй подобалось все, що вона отримала: силу, швидкість, можливість позбутись маски, нарешті бути собою і вирішувати справи так, як вона хотіла, а не так, як правильно.

Чужий голос у кімнаті змусив Віту напружитись, ікла самі видовжились і вона стисла кулаки, щоб опанувати себе. Голос ледь перекривав схлипи мами і важке, уривчасте дихання тата.

– Ми розпочали пошуки вже зранку, але наразі ніяких новин. Не хочу давати вам марну надію, але якби ваша донька стала жертвою того… вбивці, ми б знайшли її давно. Можливо, ваш зять має рацію і з нею сталось якесь нещастя. Завтра ми перевіримо лікарні і… Залишається лише чекати. Поки не знайдено тіло, людину вважають зниклою…

Віта бігла від будинку, насилу стримуючи крик. Добре, що це бічна вузенька вуличка і немає людей, бо Віта заледве втримувала у собі злість. Все це так страшно і так неправильно, вона є і одночасно її немає. Вона живе, дихає, відчуває, але не може прийти додому, заспокоїти батьків, доньку. І ніколи не зможе. Через нього…

«Він використав тебе, як наживку, а тепер хоче використати, як мисливського пса…»

Спогад блискавкою розітнув свідомість: вона слухала, але не чула, що Арсен говорив. Навіть знаючи, що він каже правду, Віта відкладала те знання на потім, бо ненависть та бажання вижити і помститись саме йому засліпили, позбавили навіть страху померти знов. Але Арсен казав правду. Якби Крилов попередив, натякнув, все що завгодно, лиш би налякати її, змусити залишитись вдома, всього цього не сталось би. Навіть якщо Арсен може увійти без запрошення, у неї все одно був би шанс. З новин вона знала, що маніяк вбиває вночі, у покинутих будинках і саме так вбив і її.

А тепер капітан грає героя, що знайшов, підібрав, захистив. Він ще гірший за Арсена – той просто полював і вбив. А Крилов використав її, як приманку, не зумів захистити, врятувати; то дав би їй померти у тому будинку. Але ж ні, він зрозумів, що вона перетворюється, забрав, прикував до ліжка а тепер ще й сміє вказувати. Так, наче вона його власність, його безцінний трофей. Крилов використовував її від початку і використає знов. А тоді вб’є.

Віта зупинилась у провулку і спробувала заспокоїтись. Сьогодні з нею щось не так. Чому її переповнюють різні почуття: від бажання розплакатись, до потреби трощити все на своєму шляху? І найбільшим є бажання повернутись у готель і вбити Крилова. Просто вбити, перед тим подивившись йому в очі, щоб він зрозумів – врятуватись немає ні шансів, ні надії.

Віта відчула, що тремтить. Це вперше емоції виснажують її і аж занадто швидко. Але чому?

– Арсен… Він був у кімнаті і щось зробив зі мною. Це через нього я така виснажена. І той сон… Він грається зі мною, навмисне мучить мене. Він хоче, щоб я брала більше, уподібнилась йому… Не дочекається! Сьогодні я нікого не вб’ю. Навіть капітана.

Віта примружила очі і темрява розсіялась. Вона спробувала уявити себе хижаком, великою, граційною кішкою, яка знає, як вполювати мишу не витрачаючи зайвих зусиль. Все тіло на мить напружилось, тремтіння зникло, а тоді почались зміни: Віта відчувала, як кожен м’яз вібрує, стають еластичними сухожилля і, здавалось, навіть кістки пружинять.

Відчуття були такими незвичними і приємними, що Віта розсміялась. Вона готова полювати по-справжньому.

Біля «Нірвани» юрмилась молодь. Клуб не новий, але досить популярний у Львові і тут завжди черга.

Віта зупинилась навпроти будинку у тіні дерев, спостерігала за людьми і не знала, як поводитись далі. Пізній осінній вечір і розпашілі від танців тіла розсіювали тепло та нестерпно сильний аромат їжі.

Віта зосередилась і музика, яку, здавалось, не стримували стіни клубу, стала ледве чутною, натомість голоси людей зазвучали чітко та голосно. Разом з голосами посилився запах і Віта ледве опанувала себе. Від голоду паморочилось у голові, ікла видовжились і поколювали нижню губу, зіниці пульсували і вона, наче крізь призму, бачила людей, червоне світіння вен на їх шиях та оголених руках…

– Вибери, замани, наситься.

Голос пролунав у голові настільки чітко, що Віта мало не підстрибнула з несподіванки. Отже, Арсен десь недалеко, спостерігає і навіть має нахабство лізти у її думки.

Віта стисла кулаки, заплющила очі і глибоко вдихнула. Вона зробить все правильно, по-своєму: обере, заманить, насититься, але не вб’є. І бажано, щоб це був здоровий та сильний чоловік, який не відчує незначну втрату крові. А потім ще один і ще, і так до ранку.

Віта посміхнулась у передчутті задоволення і зуби знов злегка видовжились. Голод ставав нестерпним, але вже не керував нею і жінка вперше замислилась, а як, власне, покликати обрану жертву?

– Допомогти?

– Йди нафіґ!

У відповідь сміх, від якого у Віти мурашки побігли шкірою, вона аж на мить забула про голод. Арсен не злився, він відверто насолоджувався і спокушав її.

Чому? Що змінилось? У перший же день Арсен сказав, що вона – помилка, яку треба виправити. Чому ж він більше не ставиться до неї, як до жертви, з якою граються перед тим, як вбити? Що сталось, поки вона спала?

Зовсім несподівано Віті захотілось, щоб Арсен справді прийшов і допоміг. І знов тихий сміх і відчуття поцілунку на зап’ясті.

Віта підняла руку майже до очей, розвернула долонею до себе і торкнулась кінчиками пальців зап’ястя, наче це мало допомогти переконатись у правдивості відчуття. І, хоч вона не побачила й не відчула на дотик нічого, нюх вловив теплий аромат живиці, змішаний із ледь вловимими нотами липи та гречаного меду.

Аромат п’янив, від нього паморочилось у голові, спирало дихання, але Віта ніяк не могла зрозуміти чому? Як Арсену вдалось зробити так, щоб вона забула про голод і зосередилась на ньому? Може тому, що на її шкірі – його запах? І ще щось…

– Привіт. Ти не мене чекаєш?

Глибокий вдих і під шаром нудотно-солодких парфумів ні з чим незрівняний, теплий, густий, насичений аромат крові. Вже повертаючись до власника запаху, Віта відчувала, як губи розтягуються у щасливу посмішку. Навіть якщо цей чоловік черговий дарунок Арсена, їй байдуже. Вся ніч попереду і вона встигне навчитись давати собі раду сама.

– Вау! А ти супер…

– Заткнись. Дай мені руку і… виключись.

І байдуже, що зовсім недалеко чути регіт Арсена, їжа так близько, що Віта ледве змусила себе відірвати погляд від шиї чоловіка і зосередитись на його руках.

Качок, у понтовій майці і видно всі вени, що наче нитки снуються під шкірою. Їх так багато, пульсуючих кольором та теплом, але вони все одно здавались Віті занадто тонкими, щоб хоч якось поїсти, а товсті були глибоко і їй зовсім не хотіла вгризатись у плоть, щоб дістатись до них.

Віта відчувала, що вже втрачає терпіння і, вирівнявши для зручності руку чоловіка, прокусила шкіру трохи нижче того місця, де зазвичай беруть кров. І після першого ж ковтка прийшло роздратування – незручно, замало, несмачно. Віта чула, як зовсім близько його серце штовхає кров короткими та потужними ривками; як голосно працюють легені, насичуючи кров силою та смаком, а трохи вище – потік чистіший і смачніший.

– Я зможу! Ще трохи. Я зможу потім поїсти нормально, не вбивши нікого.

– Не розумію, нащо ти себе мучиш. Поїла б, як всі нормальні… хижаки.

Арсен стояв у неї за спиною. Віта змусила себе не смикнутись, зробити ще один ковток, акуратно злизнути кров, що продовжувала текти і помилуватись, як після цього швидко затягнулись ранки. А треба ж ще якось вивести чоловіка із трансу і втекти від Арсена. Якимось глибинним внутрішнім чуттям Віта розуміла, що не готова протистояти йому.

Віта торкнулась долонею щоки чоловіка і встала навшпиньки так, щоб зазирнути йому в очі:

– Прокинься…

Він кліпнув і продовжив фразу:

– … виглядаєш. Може зайдеш зі мною в клуб?

– Вона зі мною.

І було у голосі Арсена щось таке, від чого Віта заклякла, а чоловік розвернувся і майже побіг до натовпу перед клубом.

Віта не оберталась і поки вона вирішувала, як втекти, у свідомості почали спалахувати нечіткі, короткі картинки чужого життя і це, чомусь, виявилось нестерпно боляче. Кожен спогад розривався тисячею пекучих голок, вони розлітались не утворюючи чітких образів і від того Віта ніяк не могла зосередитись, щоб заблокувати їх.

– Ти замало харчуєшся і от наслідки.

– Минулого разу… було більш ніж досить. Вибач, що… не подякувала…

Віта зціпила зуби, щоб не закричати і коли все, нарешті, закінчилось, голосно видихнула. Тієї ж миті Арсен опинився перед нею із схрещеними на грудях руках і милою усмішкою.

– Ти все ще у процесі перетворення і одного… на добу замало.

Його голос змінився, став глибшим, лоскітливим і Віта мимоволі відступила на крок. Вона вперше отримала нагоду роздивитись його не нападаючи і не тікаючи. Віта сподівалась, що він буде схожим на того чоловіка із сну, але Арсен, що стояв перед нею був іншим: волосся так само сиве, як тоді, коли вона вперше побачила його під яблунею у своєму дворі; колір очей темно-сірий і у погляді лише цікавість хижака, який грається із жертвою. У дорогому костюмі, самовпевнений і нахабний, він здавався чорно-білим відбитком чоловіка, за кохання якого вона готова була боротись у сні.

Віта стисла губи і відступила ще на крок. Вона знала, що повинна боятись і ненавидіти, але не могла відшукати у собі ані страху, ані ненависті. Натомість їй шалено хотілось показати Арсену, що вона теж вміє спокушати та дражнити. Їй хотілось, щоб він так само не розумів, що відбувається і чому. Віта гнала від себе такі думки та бажання, але продовжувала невідривно дивитись йому в очі.

– Ти так уважно дивишся. Я когось тобі нагадую?

Віта видихнула. Голос Арсена, чомусь холодний, із колючими, дражливими нотками, вивів її із заціпеніння і нагадав, що він – ворог.

– Ага, когось, кого я маю вбити.

– Я не проти близького контакту, але спочатку тобі треба добре поїсти.

Віта примружилась. Чомусь розмова знов повертала не туди і ставала небезпечною. Вона намагалась зрозуміти, чи достатньо у неї сил, щоб розсіятись.

– Не дочекаєшся.

– Перестань, ти ж тепер хижак і, я впевнений, починаєш отримувати задоволення.

– Як хижак, - вона спробувала усміхнутись, - я отримую задоволення від ігор.

Віта зосередилась і уявила себе в клубі. Тієї ж миті її наче розірвало з середини і неймовірно швидко понесло до входу.

– Боягузка…

Віта завмерла. Вона опинилась у центрі танцполу, у самій гущі розпашілих тіл. Світломузика засліплювала, оглушувала і Віта відчувала, що з кожною секундою втрачає контроль над собою. Вона витратила майже все, що отримала, на втечу і тепер, коли її штовхали, кожен дотик викликав хвилю агресії та голоду. Запахи чоловіків та жінок змішались у густу, тягучу пелену і Віта задихалась, її нове єство рвалось на волю, вимагало негайно задовольнити свої бажання.

«Ти ж тепер хижак» – ця фраза несподівано здалась єдино правильною істиною.

– Я хижак. Я голодна. І я хочу того блондина.

Ясна нестерпно нили, зуби загострились і Віта зробила крок у напрямку обраного чоловіка. Тієї ж миті чиїсь руки міцно обійняли її, втримуючи на місці. Вона спробувала звільнитись і обійми стали лише ледь сильнішими, але Віті здалось, що вона більше не зможе вдихнути.

– Не людина. Вампір. Не Арсен.

Віта не могла зрозуміти, чому так впевнена у цьому, але знала, що не помиляється і вперше по-справжньому злякалась – у місті ще один вампір і вона не знає його намірів.

Віта різко розвернулась і побачила темні, майже чорні очі. Вони належали досить привабливому чоловікові, трохи вищому від неї і, на вигляд, молодшому на кілька років. Він розглядав її не приховуючи цікавості.

– Ти знаєш, що не можна полювати на чужій території без дозволу господаря?

– ЩО?!

– Територія? Господар? Дозвіл? Що за маячня?

– Не панікуй, я вже йду.

Віта намагалась осягнути сенс почутого і голос Арсена у голові привів її до тями. Поки що саме він – єдина реальність нового життя, у яку вона вірить. Все інше не може бути правдою, бо це б означало, що вона і її сім’я, люди навколо… що у її коханому Львові… весь час…

– Як я розумію, ти новонавернена і зовсім нічого не знаєш. Я – Макс. І я з великим задоволенням допоможу тобі освоїтись.

Він усміхнувся, але у його погляді було вже значно більше, аніж цікавість і Віта спробувала вирватись, а Макс лише ширше усміхнувся, ледь-ледь послабивши обійми. Віта вдихнула вільніше і несподівано заспокоїлась, страх зник так само миттєво, як і з’явився. Поки вона намагалась зрозуміти чому, за спиною Макса з’явився Арсен.

– Вона зі мною.

Макс ледь повернув голову, оцінив Арсена поглядом і Віта відчула, як він напружився.

– Це моя територія, а я якось не помітив, щоб ви прийшли разом. І вона збиралась наробити дурниць.

– Визнаю, моя підопічна дещо норовлива. І, якщо ти не проти, ми повчимося трохи тут. Обіцяю нікого не вбивати і не калічити.

– А не пішов би ти?.. - Макс напружився ще більше, але не відпустив Віту, - Якщо вона втекла, то не надто рада мати такого вчителя, крім того, навіть новонавернена має право вибору.

Макс стояв півобертом, тримав Віту і одночасно спостерігав за Арсеном. А Арсен дивився лише на неї і його впевненість остаточно заспокоїла Віту. Їй нарешті стало цікаво, чим все це може закінчитись. Двоє вампірів проти одного – це краще, аніж вона і Андрій разом.

Вона фізично відчувала зростаючу напругу поміж вампірами і насичений аромат прянощів: кориця, імбир, гвоздика.

– Ненавиджу гвоздику…

Арсен смикнув бровою і Віта була певна, що він почув її останню, занадто емоційну думку, але він лише посміхнувся і поклав руку Максу на плече.

– Я впевнений, ти дуже гостинний господар.

Здавалось, він не докладає зусиль, але з кожним словом плече Макса опускалось все нижче, зрештою, він відпустив Віту і з неприхованою ненавистю втупився у Арсена.

– Не довго. Твоя підопічна голодна і некерована.

Макс зник між спалахами світломузики, а Арсен подивився кудись убік і ритмічне r`n`b змінилось на повільну інструменталку із саксофоном, майже зникло світло.

– Як ти це зробив?

– Просто. Ти теж навчишся. З часом.

Арсен підступив на крок і простягнув Віті руку, запрошуючи до танцю. Вона не відступила, але руки не подала.

Віта напружилась, примружила очі, наче чекаючи чергового підступу, але насправді у ній боролись два бажання – втекти і торкнутись його. Їй треба навчитись бути близько, щоб мати змогу вбити при нагоді. А тут він, хоча б теоретично, не становить загрози і у неї є нагода зрозуміти, чи не вигадала вона собі його теперішнє особливе ставлення до неї.

– Не вередуй, він за нами спостерігає.

– То й що?

– Якщо він подумає, що ти не зі мною, то вирішить, що має право на тебе.

– В честь чого?

– Віта, візьми мою руку. Я потім все поясню.

– Та краще він, аніж ти.

– Але ж у тебе питання до мене.

Арсен усміхнувся, ледь нахиливши голову і Віта, стримуючи роздратування, подала йому руку. Він один з тих, хто зруйнував її життя і Віта очікувала відчути від дотику, щонайменше, огиду.

Його долоня була теплою, м’якою, ніжно огорнула її пальці, притягуючи і Віта підступила на крок. Арсен впевнено обійняв її за талію. Вони рухались у такт музиці і Віта забула про голод, недавній страх та бажання втекти. Його дотики виклика́ли у ній бурю відчуттів, як Янові, тільки у стократ сильніше. Це дивувало, лякало і збуджувало.

– Хто такий Ян?

Віта наче прокинулась зі сну. Вона була необережною і Арсен почув те, що не повинен був. Хоча, чому він питає?

– Ти ж випив мене, то дізнайся.

Ані злості, ані образи. Це скидалось на легке загравання і Віті навіть сподобалось, що вона, виявляється, настільки добре може володіти собою у його присутності. Принаймні зовні і якщо не відволікатиметься на відчуття.

– Я не можу і це одна з таємниць, яку я хочу розгадати до того, як вб’ю тебе.

Віта несподівано для себе самої розсміялась. Як не дивно, але вона раптом дуже чітко усвідомила, що Арсен ніколи не вб’є її і навіть боляче не зробить. А це величезна перевага і тому Віта почувалась абсолютно вільно та впевнено, як жінка, що знає – чоловік поряд хоче її і готовий терпіти всі капризи. Так, наче він не був її заклятим ворогом, тим, кого вона хотіла вбити із максимально можливою жорстокістю…

Віті здалось, що у голові щось клацнуло. Вона миттєво проаналізувала свої відчуття: хотіла? Вбити? Так, її не лякає думка про вбивство, вона зробила це двічі. Але чому думка про вбивство Арсена здається абсурдною? Ще вчора це було пунктом номер один. Тому що він завідомо сильніший? Аж ніяк…

Арсен трохи сильніше притис її до себе і поклав другу руку на талію. Тепер Віта змушена була тримати обидві руки у нього на плечах, а це просто бісило, бо вона ледве стримувала бажання обійняти його, притиснутись ще більше і це теж здавалось правильним і нормальним.

Віта ледь напружилась, намагаючись хоч трохи втримати дистанцію.

– Ти просив мене не провокувати господаря, а сам говориш про вбивство.

– Я ще не вирішив остаточно. То хто такий Ян?

– Одне питання. Лише одне питання і відповідь, а тоді я втечу. Як ти увійшов?

Арсен розсміявся тихим, глибоким сміхом і Віта закусила губу, щоб не втратити самовладання. Він спокушав її відверто та невимушено, наче не відбувалось нічого особливого, наче так було від початку. А Віта не могла змусити себе відчувати страх, ненависть чи, хоча б, відразу.

– Питання за питання, а я вже відповів на одне.

Віта мовчала. Вона нізащо не розповість про себе та Яна ні йому, ні будь кому іншому. Навіть мамі не розповіла, а їй вона довіряла абсолютно.

– Добре, твоя впертість сильніша. Зважаючи на мій вік і досвід, дозвіл мені не потрібен. Насправді все це вигадки і забобони, які занадто міцно сидять у свідомості навіть після перетворення. Ключ до всього – у голові.

– Сонця ти теж не боїшся завдяки чарівному ключику?

– Це трохи інша історія і тут потрібен час?

– А скільки було треба тобі?

– Три тижні.

– Три тижні… Я думати не можу вже задовго до сходу сонця. Як?.. Як ти зміг?

– Хто такий Ян?

Згадка про Яна знов привела Віту до тями. Вона навіть не помітила, коли забула про свій намір втекти, як тільки отримає відповідь. Те, що вона танцювала з Арсеном, дозволяла себе обіймати та спокушати, здавалось таким природнім та правильним. Аж занадто. Віта розізлилась, вона не повинна була знов втрачати пильність. Чому вона не може дотриматись свого власного плану? А Арсен, ледь усміхаючись, чекає на відповідь.

– Той, через кого ти мене вбив.

Відповідь вийшла жорсткою і холодною. Віта аж сама здивувалась наскільки сильно їй неприємні ці спогади. Арсен напружився і його гарний настрій миттєво зник.

– Будь обережнішою, твій новий залицяльник досі за нами спостерігає.

– А він нас чує зараз?

– Ні. У нас рідкісний випадок телепатії, навіть попри те, що це кровний зв’язок.

Ще одне нагадування. Віта зціпила зуби і вп’ялася нігтями Арсену у плечі. Він вдав, що не помітив, хоча вона була певна – на долю секунди стис щелепи.

– І саме так ти змусив ді-джея змінити музику?

– Ні, не так. Це був ментальний наказ і він подіяв тільки тому, що ді-джей сам цього хотів.

– Не розумію…

– Поясню інакше: те, що ти зробила на вулиці із тим чоловіком, було прямим наказом і це можна назвати гіпнозом. Якщо ти віддаєш наказ на відстані і людина слухається, це ментальний наказ і це означає, що людина, в якійсь мірі, сама цього хоче. Якщо людина стає жертвою вампіра, то це означає, що підсвідомо вона вважає, що заслужила на це з якихось причин.

– Людина може хотіти стати жертвою вампіра? Абсурд.

– Трошки не так: підсвідомо людина вважає, що якийсь її вчинок заслуговує на дуже тяжке покарання. То чом би не віддати трохи крові?

– Трохи?

– Не всі вбивають, якщо харчуєшся кожен день, багато не треба.

– Отже, я була легкою здобиччю.

– Не зовсім…

Віта здивовано звела брови, але Арсен несподівано змінив тему:

– Урок перший: у кожному місті є кілька вампірів. Оскільки вони хижаки і це означає конкуренцію, то місто ділиться на частини між найсильнішими і кожен пильнує свою. Якщо з’являється гість, або новенький, що малоймовірно, то він повинен попросити дозволу на полювання.

– А ти просив?

– Я прошу дозвіл лише у старших за мене. А їх зовсім небагато.

Віта почула приглушений рик, так наче десь недалеко хтось дражнив тигра. Але звук був таким дивним, що Віта чомусь була впевнена – люди його не чують. Арсен лише усміхнувся і продовжив:

– Урок другий: кожен вампір позначає свою територію у місцях найбільшого скупчення людей, як ось цей клуб. І якщо ти вирішиш повечеряти у людному місці, перше, що треба зробити – знайти знак і пересвідчитись, що територія або зайнята, або вільна.

– Я не бачу ніяких знаків.

– Бо ти не шукаєш. Спробуй.

– Я не знаю, як.

– Я впевнений у тебе вийде.

Віта почала оглядати все навколо, найперше стелю, потім стіни, але нічого не бачила. Навколо них танцювали пари і, відвівши погляд від Арсена, Віта наче вибралась із кокона, вона чула звуки поцілунків, відчувала збудження, неспокій людей і несподівано повернувся голод. Її очі на мить заболіли, а тоді вона побачила танцюючих у всіх відтінках червоного. Здавалось, вона бачить навіть, як б’ються серця найближчих до неї людей. Запах їжі боляче вдарив у ніс, у роті пересохло, ікла поколювали губу.

– Зосередься, ти зможеш.

Віта видихнула і перевела погляд на стіни. Просто навпроти неї світилось червоно-оранжеве людське серце. Намальовано дуже реалістично і гарно, але…

– Якщо я бачу його так, то воно було намальоване кров’ю?

– Ага.

Віта пошукала поглядом Макса і зустріла його задоволену посмішку. Їй раптом стало погано, зовсім як людині і вона відвернулась.

– Він впевнений, що справив на тебе враження.

– Псих… Всі вампіри позначають свою територію малюнками людських органів?

– Це, радше, виняток. Але символ у великій мірі вказує на характер і сутність власника.

– Не хочу бавитись у психолога, але у Макса проблеми…

– Ви навіть встигли познайомитись?

Віті сподобався тон Арсена, але вона проігнорувала питання.

– … із самовизначенням. Може в такий спосіб він застерігає, щоб йому не нагадували про те, що він не може бути людиною.

Макс знов видав злий рик, Арсен розсміявся, а Віта зрозуміла, що насправді говорила про себе. Арсен мав рацію – їй справді подобалось нове існування, але вона втратила забагато і це мучило. Вона не може зрозуміти і визначитись, чого насправді хоче тепер, коли зникли всі обмеження. Що буде після помсти? Здається, що вона та сама Віталіна, якою була завжди, але всі ці дні її вело щось інше, щось нове і сильне, воно вчило і підказувало, змушувало боротись і виживати, хотіти… І вона хоче піддатись остаточно, стати вільною від минулого, із його болем та розчаруваннями…

Але ж ні! У її минулому є те, від чого Віта відмовитись не може і не хоче – донька і батьки. Любов до них давала їй сили і тільки переконавшись, що у них все буде добре і без неї, Віта зможе заспокоїтись і вирішити, як жити далі. І чи жити взагалі.

На якусь мить Віті стало погано. Те, що вчора пиття людської крові здавалось нормальним, зараз викликало відразу. Віта вдихнула густе повітря і всередині все стислось аж до болю. Вона голодна. Вона просто дико голодна, від того плутаються думки і її людська свідомість бунтує. Але всередині неї хижак. Хай голодний, втомлений, але хижак і він достатньо сильний щоб вижити. Треба тільки зникнути звідси, від Арсена, від обмежень, знайти їжу і насититись. Все інше потім, завтра.

Віта усвідомлювала, що незважаючи на голод і майже повне безсилля мусить зникнути негайно, інакше буде запізно. Арсен навмисне затягує час, ще трохи і вона не зможе стримуватись, а тоді її виживання залежатиме від нього.

Вона вибрала момент між спалахами світломузики і зникла, тримаючи в думках образ дому.

Віта розплющила очі посеред двору. У голові паморочилось і вона ледве стояла на ногах.

– Як в першу ніч. Символічно. Я так втомилась тікати, ховатись, виживати. Лягти тут, заснути, а зранку мене знайде двірник, якщо встигне до сходу сонця. Смішно. Я не закінчила багато справ. І зовсім не хочу помирати. Треба поїсти, негайно.

Віта оглянулась навколо, спробувала відчути когось, але не змогла. Вона почувалась хворою на грип людиною і розуміла – якщо не поїсть, до готелю не дійде, а навіть якщо встигне заховатись у якомусь підвалі, то ввечері не прокинеться.

– Арсен казав, що одного на добу замало, а сам не дав мені поїсти. Чому? Що він задумав? Не вбити, я певна…

З вулиці почулися голоси і Віта заховалась у тінь будинку. Хто б це не був, вечеря сама йде на вечерю. Ще до того, як люди увійшли у двір, Віта вже знала, що це Олег і Мар’яна.

– Вони вдвох, так пізно і не вдома. А з ким же Аліна?

Віта подивилась на вікна своєї квартири і стисла щелепи від злості. Світилось у кожному вікні. Віта так чітко уявила собі вбивство чоловіка і його коханки, що тіло само пригнулось, готуючись стрибнути.

– Добре що ти, нарешті, віддав малу бабці. На голову легше.

– Перестань.

– Що перестань? Вона навіть не твоя донька!

– Закрийся нарешті.

Він здавався злим і рішучим, але Віта чула у його голосі здивування та розгубленість. Вони підходили все ближче, а Віта ніяк не могла вирішити, кого вб’є першим.

– Чого закрийся? Добре, що ти здав малу бабці, бо менти тебе загребуть першим.

– Ти що мелеш?

– А ти сам подумай: коли зникає жінка, та ще й не бідна, та ще й залишає такий лист, кого першого запідозрять? Чоловіка.

– Ти зовсім здуріла?

– Це ти з дуру розслабився! Алібі маєш? Не маєш. А так скажеш, що знав про заповіт і про те, що Аліна не твоя донька. Будеш благородним принцом.

– А може вони запідозрять коханку? У тебе теж був привід.

– Ти дурак? Хто про нас знав? Крім того, я квартиру винаймаю ще з двома дівчатами. Забув?

Їх сварка тільки розпалювала злість і від того голод поволі ставав єдиним, що має значення. Віта привідкрила рот, щоб не поранити губу, кожен вдих обпалював горло і вона бачила їх, як людей в клубі: пульсуючі судини здавались яскравими, як ніколи доти, запах зводив з розуму, а шум крові оглушував навіть на відстані. Вона не була такою голодною навіть у перший день. І тоді вона побачила дитину: маленький, іскристий клубочок, що пульсував і… боявся.

– Воно знає, що я тут. А я не буду, як Арсен. Дитя невинне, що мама таке стерво.

Віта заплющила очі і змусила своє тіло повернутись до норми. Сьогоднішня ніч стане початком Олегового кошмару. Вона повільно, ледь-ледь, вдихнула і зосередилась на тому, щоб віддати наказ:

– Мар’яна, йди у будинок і чекай. Олег, залишися тут.

Вони зупинились, як вкопані, а тоді Мар’яна, наче робот, підійшла до дверей і зайшла у будинок. Олег стояв, дивлячись перед собою.

– Все так просто, аж дивно. І я навчилась сама.

Віта вийшла із тіні і Олег наче прокинувся. Він напружено вдивлявся в темряву, а тоді покликав:

– Віта? Це ти?

На мить їй навіть здалось, що Олег зрадів, а тоді вона відчула його страх, нерішучість і наростаючу злість. Віта зробила ще крок, заточилась і мало не впала. Олег підбіг, підхопив її під руки і спробував заглянути у обличчя. Віта вперто ховала очі, бо знала, що райдужка вже повністю червона і Олег побачить це, як тільки її очей торкнеться навіть найслабший промінчик світла.

Віта зовсім не так уявляла помсту: вона повинна була з’являтись йому красивою і страшною водночас, нагадуючи, що і за ним є провина.

– Віта, ти що, п’яна?

– Ні, я…

– Та ти подивись на себе, ледве на ногах стоїш. Шлялась десь стільки днів, а тепер прийшла? Знов принесла мені чужу дитину на виховання?

– Не смій дорікати мені. Я ніколи тебе не зраджувала після весілля, а ти завів коханку, ще й дитину їй зробив.

– Це ти винна! Ти, чуєш!

Олег схопив її за плечі і почав трусити. Віта вперлась руками йому в груди, підняла голову і їх погляди зустрілись. Олег завмер, а Віта чула, як його легені судомно набирають повітря для крику.

– Не кричи, не рухайся, не відчувай болю…

Віта обережно нахилила його шию і, вибравши найяскравішу частину вени, прокусила. Нарешті. Тепла, густа, насичена – кров втамовувала голод і повертала сили. Вона пила великими ковтками і відчувала неймовірне задоволення.

Віта скоріше відчула, аніж зрозуміла, що вже досить. Вона лизнула ранки, зупиняючи кров і подивилась Олегові у очі.

– Де Аліна?

– Ми відвезли її до бабки…

Віта зашипіла, але стрималась. Вбивати чоловіка, до того ж вже колишнього, їй зовсім не хотілось, а от полякати – дуже навіть.

– Добре. Зараз ти підеш додому і ляжеш спати. А зранку пам’ятатимеш кожну секунду того, що сталось, але будеш впевнений, що це сон.

Олег, заточуючись, пішов додому, а Віту накрило спогадами: велосипед і розбите коліно; бійка у шкільному коридорі; атестат і медаль у руках; університет і Віта, що йде із подружкою назустріч; перший поцілунок; перша ніч; відрядження і туга за нею; шок від звістки про вагітність; амбіції, плани і гордість, коли він ділився з нею; сарказм у відповідь на її бажання відкрити агенцію; озлобленість на її успіх; страх виглядати невдахою на її фоні; Мар’яна із розуміючою посмішкою; звістка про вагітність і вимога вибрати…

– Досить!.. Що з ним сталось? Невже успіх дружини може так змінити чоловіка? Сильний радів би зі мною, сам прагнув би більшого і не боявся. А він слабак.

Віта заблокувала спогади і глибоко вдихнула. Вона випила достатньо, щоб побачити їх без болю, але замало, щоб насититись. У клуб повертатись небезпечно і запізно, вона відчувала наближення світанку і невдоволення тим, що голодна.

– Чому сьогодні мені не байдуже, як я засну?

І раптом спогад минулого вечора змусив її вражено завмерти:

– Не хвилюйся, одного дня я прийму і твою… пропозицію.

Чому я це сказала? Він ніколи не пропонував, він взагалі ненавидить мене. Я, непевно, відчула щось… Варто переконатись. Я занадто голодна, щоб відмовлятись від добровільної пропозиції.

Віта заплющила очі, уявляючи готель і розчинилась у повітрі.