Раді Вас бачити!

Частина 2. Спадкоємиця, яка забула своє ім’я

Мирослава

– Їдьмо швидше, - сказала я, поправляючи накидку.

– Спочатку переконайся, що вона не зачепиться за сідло, Леоро.

– Торгальде, я вже зрозуміла, що ти любиш командувати.

– А я ще не вирішив, чи ти взагалі вмієш слухати.

Я закотила очі.

Після нашого поцілунку в бібліотеці цей чоловік поводився напрочуд спокійно. Наче не він зовсім недавно посадив мене на край столу й змусив забути, навіщо ми туди прийшли.

От нахаба!

 Зате я пам’ятала. До найменшої подробиці.

Поки Дамір перевіряв коней, Агнеса допомогла мені переодягнутися в дорожній одяг. Вона вже знала, що найближчі години мої покої мають залишатися зачиненими для всіх, крім неї.

– Якщо леді Вірена запитає? – уточнила покоївка.

– Я відпочиваю. Мені потрібен спокій.

– А лорд Кастель?

– Йому спокій потрібен ще більше. Особливо від мене.

Агнеса стримала усмішку.

Остін отримав окремі розпорядження. Біля Еріка та Еміри залишалися перевірені вартові Торгальда. Доступ до дитячих покоїв обмежили, а будь-яку спробу сторонніх порушити охорону управитель мав негайно передати Даміру через кристал зв’язку.

Една й досі перебувала під вартою.

Марен із Віреною залишалися в замку. І жоден із них не мав дізнатися, куди ми вирушили. Перед від’їздом Дамір затримався біля дверей моєї спальні. Срібні знаки на його пальцях спалахнули й перейшли на дверну раму. Повітря на мить здригнулося.

– Що це? - запитала я.

– Якщо хтось спробує перевірити покої звичайним пошуковим заклинанням, відчує присутність людини під захистом.

– Тобто я офіційно сплю, поки сама тікаю з власного замку?

– Приблизно.

– Чудово. Нарешті знайшовся спосіб виспатися без моєї участі.

Дамір глянув на мене.

– Не захоплюйся. Сильний маг розпізнає підміну.

– А Кастель?

– Саме тому ми не затримуватимемося.

До бічної брами нас провів Остін. Дамір торкнувся срібного персня, і навколо коней розійшлася ледь помітна хвиля. Звуки копит приглушилися. Навіть коли ми рушили по камінню, я майже не почула звичного цокоту.

– Ми невидимі? - поцікавилася я.

– Ні. Але випадковому спостерігачеві буде складніше звернути на нас увагу.

– А невипадковому?

– Доведеться постаратися.

Оце вже мені подобалося. Ми виїхали за межі замку, не привернувши уваги. Дорога вела поміж дерев. Над лісом повільно опускалися сутінки, повітря пахло вологою корою та хвоєю. 

Я трималася в сідлі значно впевненіше, ніж могла уявити ще кілька тижнів тому. Тоді сходи здавалися особистим ворогом. Тепер я їхала верхи й не відчувала ані звичного запаморочення, ані слабкості в ногах.

Тіло Леори відновлювалося з неймовірною швидкістю.

Як лікар я мала б знайти цьому пояснення. Відмова від підозрілих настоїв, нормальне харчування, сон, поступове повернення фізичної активності. А ще магія, про яку в моєму світі не написали жодного підручника.

За таку регенерацію фармацевтичні компанії перегризли б одна одній горлянки.

Звісно, після недавніх магічних навантажень я ще втомлювалася швидше, ніж хотілося. Але це вже не була та виснажена дівчина, яка насилу підводилася з ліжка.

– Ти сьогодні підозріло задоволена, - озвався Дамір.

– Радію життю.

– Посеред розслідування?

– А що, у вас тут заборонено радіти без дозволу імперського слідчого?

– Для тебе доведеться запровадити окремі правила.

– Спробуй. Я навіть подивлюся, скільки вони протримаються.

Він похитав головою, але відповідати не став. Ми проїхали ще трохи, коли Дамір сповільнив коня.

– Зупинимося ненадовго. Бо ти вже кілька разів змінила положення в сідлі.

– Ти ще й рахуєш?

– Коли йдеться про тебе, так.

Я хотіла відповісти щось дошкульне, але він уже спішився.

– Розімни ноги. До будинку травниці залишилося недалеко.

Власне, це була непогана ідея. Я злізла з коня, трохи пройшлася й потягнула спину. М’язи приємно відгукнулися після тривалої їзди.

Дамір спостерігав за мною, тримаючи повід.

– Ну? - запитала я. - Переконався, що не розсипалася?

– Поки що.

– Ти не можеш захистити мене від усього, Торгальде.

Він підійшов ближче.

– І не намагаюся. Але від того, що можу зупинити особисто, захищатиму. Навіть від твоєї власної дурості.

Я підвела на нього очі. Після бібліотеки ми ще не залишалися ось так удвох. Без чужих запитань, листів і Марена, який завжди примудрявся з’явитися невчасно. Мій погляд сам собою зупинився на губах Даміра.

От дідько. Він помітив.

– Леоро…Якщо ти зараз знову почнеш сперечатися, ми повернемося до замку вже вранці.

– Це погроза?

– Попередження.

Я всміхнулася. 

 – Торгальде, ти нестерпний.

– Взаємно.

Він допоміг мені сісти в сідло. Я поклала руку йому на плече, і наші погляди зустрілися.

– Ти завжди так дивишся на жінок, яким допомагаєш сісти на коня? - запитала я.

– Ні.

– А на мене?

– Ти вже знаєш відповідь.

Дамір відступив і взяв свого коня за повід. От же ж чоловік!

Хатина травниці виринула серед вікових ялин несподівано. Вікна світилися тьмяним жовтим вогнем. Я впізнала вузький ґанок, стежку до дверей і запах сушених трав, який відчувався ще надворі.

Дамір уважно оглянув дерева, перевірив простір навколо будинку й лише тоді дозволив мені підійти.

– Ти завжди такий підозрілий?

– Коли веду тебе туди, де нас можуть чекати, - так.

Я постукала. Двері відчинилися майже відразу. На порозі стояла знайома жінка. Висока, сухорлява, з красивими, чітко окресленими рисами обличчя. Вона не була молодою, але й старою її назвати язик не повертався.

Побачивши мене, травниця трохи відступила.

– Знову ти, дівчино?

– І я рада тебе бачити.

Її погляд перемістився на Даміра. Вона випросталася, а пальці міцніше стиснули край дверей.

– Ти привела імперського мага? Навіщо?

Дамір не поспішав заходити.

– Мені потрібна розмова.

– Імперським магам завжди щось потрібно.

– А мені потрібні відповіді, - втрутилася я. - І бажано сьогодні.

Травниця подивилася на мене, потім знову на Торгальда. Господиня пропустила нас усередину. У будинку пахло травами й гарячою водою. На столі лежали перев’язані пучки коріння, біля печі сушилося листя.

Травниця зачинила двері.

– Говоріть.

Я дістала з-під плаща пергамент матері Леори й поклала на грубий дерев'яний стіл.

– Поглянь на це. Ти впізнаєш цей знак?

Жінка підійшла. Її пальці завмерли над намальованим вугіллям гербом. Вона торкнулася одного із завитків, потім відсмикнула руку.

– Де ти це взяла? 

– У родинних записах Арденвалів.

Вона повільно сіла.

— Я бачила його раніше, - прошепотіла вона, гладячи лінії.

– Де? – різко запитав Дамір, зробивши крок ближче. 

Вона підвела на нього очі. Я торкнулася його руки, зупиняючи наступне запитання.

– Ти казала, що деякі речі бачиш уві сні, - звернулася я до жінки. - Цей знак теж? Спробуй пригадати.

– Так. У снах... У темряві, де кричали молоді двчатка. Одна плакала, бо не могла запалити навіть маленький вогник. Раніше в неї виходило.

Дамір уважно слухав.

– Вона втратила магію?

– Не одразу.

Травниця провела долонею по столу.

 – Спочатку вони слабшали. Потім хворіли. Дорослі говорили, що це якась недуга. А діти переставали користуватися навіть найпростішими чарами.

У мене похололи пальці. Леора. Ерік. Те саме поступове виснаження. Але я ще не знала, чи була причина однаковою. Я зробила вдих, зважуючись на головне питання.

– Тебе колись називали Катериною?

Жінка підвела голову.

– Що ти сказала?

– Катерина. Це ім’я тобі знайоме?

Вона повторила його пошепки. А потім здригнулася, наче від удару хлистом. Вона схопилася за голову, заплющила очі й застогнала. Шукач різко відгукнувся під ребрами. Так само, як під час нашої першої зустрічі. Він упізнавав цю жінку. Але чому?

– Звідки ти знаєш це ім’я? - запитала травниця.

– Не я його згадала.

Вона довго дивилася на мене.

– Воно мені снилося. Хтось кликав мене так. Але я ніколи не могла побачити, хто саме.

Дамір присів навпроти.

– А ті люди зі знаком? Ти пам’ятаєш, що сталося з ними?

Жінка заплющила очі. І прошепотіла.

– Вони приносили подарунки.

Ми з Даміром переглянулися.

– Які подарунки? - запитала я.

– Різні. Прикраси. Іграшки. Камінці в срібних оправах. Їх залишали біля ліжок. Деякі діти навіть спали з ними.

Я повільно випросталася. Амулет Еріка.

– Потім діти починали слабнути. Спочатку ніхто не пов’язував це з речами. Дорослі шукали хворобу, кликали цілителів. А магія зникала.

– Хто приносив подарунки? - запитала я.

Травниця похитала головою, не розплющуючі очі.

– Не пам’ятаю. Але їх приймали. Ніхто не боявся цих речей.

– Тобто люди довіряли тим, хто їх приносив? - уточнив Дамір.

– Мабуть.

Вона знову торкнулася герба.

– Я пам’ятаю, як одна дівчинка не змогла підвестися з ліжка. Мати плакала. А потім…

Травниця замовкла.

– Що потім? - тихо запитала я.

– Не знаю. Далі нічого немає.

Я подивилася на Даміра.тВін не відводив очей від пергаменту.

– Амулет Еріка працював через магічний канал, - нарешті промовив він. - Якщо ці речі діяли подібним чином, хтось міг роками виснажувати цілі родини, не привертаючи уваги.

– І ніхто не розумів, що відбувається, - додала я.

– Поки не ставало запізно.

Травниця повільно похитала головою.

– Вони не вбивали всіх одразу. Спочатку люди втрачали силу. Потім уже не могли захистити себе. А коли приходили нападники…

Вона замовкла. Я не стала змушувати її закінчувати. Ми з Даміром перезирнулися. Надто вже це нагадувало те, що роками відбувалося з Леорою. І те, що мало не вбило Еріка.