Раді Вас бачити!

Маг, якого не кликали

Частина 1. Не та Леора

Дамір не поспішав відходити.

Він стояв занадто близько. Мирославі доводилося закидати голову, щоб бачити його обличчя.

В янтарних очах чоловіка читалася відверта, гостра цікавість. Він пам’ятав іншу Леору. Тиху. Виснажену. Надто бліду навіть для людини, яка роками повільно згасала від невідомої хвороби. Дівчину, яка майже завжди говорила пошепки й ніколи не дивилася на нього ось так.

Прямо.

Без тіні страху чи благання про захист.

Мирославу це мовчазне вивчення починало дратувати.

– Ти завжди так дивишся на людей?

– Тільки коли вони поводяться не так, як повинні, – його голос був низьким і надто спокійним.

Це дратувало ще більше.

– Тоді тобі зі мною буде важко.

Торгальд трохи примружився. Відступати він явно не збирався. Навпаки, зробив пів кроку вперед, зупиняючись майже впритул.

Мирослава відчула його тепло.

І от цього їй зараз точно не вистачало. Чоловік був непристойно гарний. Високий, ширший у плечах, ніж пам’яталося з дитячих спогадів Леори, і занадто впевнений у власному праві тут перебувати.

Новий світ. Чуже тіло. Хтось методично винищує цілу родину, а її власне виснажене тіло саме зараз вирішило відреагувати на нормальне чоловіче тепло раніше, ніж вона встигла підключити холодний розум лікарки.

Вона розсердилася на себе, прикусивши зсередини щоку.

– Ти ледве тримаєшся, Леоро, – Дамір опустив погляд на її руку.

Пальці Мирослави біліли, силою стискаючи спинку дивана.

– Я прекрасно тримаюся.

– Бачу.

Вона підняла брову.

– Мені не подобається твоє «бачу».

На його губах з’явилася ледь помітна усмішка.

– Твоє тіло виснажене. Ти ледь не знепритомніла в саду. Але сперечаєшся так, наче збираєшся сама воювати з усім домом.

– А якщо збираюся?

Щось змінилося в його погляді. Торгальд нахилився нижче. Тепер між ними залишалося зовсім мало простору. Мирослава відчула його подих біля своєї щоки – теплий, із гіркуватим присмаком хвої та диму.

Серце в грудях забилося швидше.

От зараз було б дуже доречно відсунутися. Показати шляхетну стриманість.

Вона не відсунулася. Навпаки, виклично підняла підборіддя.

– Тоді спочатку навчися стояти без сторонньої допомоги, – тихо промовив він.

Нахаба.

Мирослава трохи подалася вперед. Її губи опинилися біля самого його вуха, обпікаючи шкіру гарячим видихом.

– А ти спробуй мені завадити.

Дамір завмер. Його погляд ковзнув до її губ, затримавшись на них на одну коротку, але важку секунду. Мирослава це помітила. І він зрозумів, що вона помітила.

Долоня Торгальда піднялася. Мирослава мимовільно затамувала подих, чекаючи дотику. Його пальці майже торкнулися точеної лінії її шиї, але так і не лягли на шкіру. Маг повільно стиснув руку в кулак і опустив її вздовж тіла.

Контроль.

Отже, не тільки їй доводилося зараз із собою домовлятися.

Десь біля основи хребта мовчав Слідовик. Жодної тривоги. Жодного застережливого імпульсу. Цей чоловік стояв майже впритул, а її внутрішній охоронець навіть не ворухнувся, повністю визнаючи чужинця безпечним для крові Арденвалів.

– Ти граєшся з вогнем, Леоро.

Мирослава глянула йому просто в очі.

– А ти забув, чий це дім.

У янтарних зіницях спалахнуло щось темне, небезпечне.

– Ні. Саме тому я досі стою на місці.

Це прозвучало зовсім не про маєток і не про родові права.

Мирослава відчула, як пересохло в роті.

У цей момент з боку коридору пролунали квапливі кроки, і двері до вітальні з гуркотом відчинилися.