Спочатку:
На сторінку книги
Золота клітка.
Ранок у квартирі Мирослави почався з кави і чоловіка, який уже давно перестав бути коханням, але досі залишався звичкою. А від звичок, як відомо, так просто не відмовляються.
Вона стояла босоніж біля кухонного острова, у короткому шовковому халаті, і дивилася, як темна цівка еспресо наповнює маленьку чашку. Її волосся, ще трохи вологе після душу, м’яко лягало на плечі - чорне, густе, лискуче. У відбитку темного вікна обличчя виглядало майже бездоганно: великі блакитні очі, чиста шкіра, чіткі вилиці, губи без помади - повні, гарні від природи.
Ідеальна картинка.
Мирослава вміла бути цією картинкою. І, ніде правди діти, їй подобалося те, що вона бачила у дзеркалі. Вона вміла дбати про себе, любила це і не збиралася вдавати, ніби зовнішність для неї нічого не означає.
Взагалі, вона багато що вміла.
Наприклад, так подивитися на клієнтку, що та вже за хвилину розслаблялася і викладала геть усе: від крему, який викликає подразнення, до причин, чому чоловік другий місяць поспіль не торкається її в ліжку. Мирослава бездоганно тримала обличчя, коли чергова жінка починала істерично шепотіти про «жахливі носогубки» та кінець життя. Вона лише м’яко усміхалася й казала:
— Ні, люба, життя у вас скінчиться не через зморшкі. Максимум - через вашого придурка- чоловіка. Але це ми поки не лікуємо.
І клієнтки заспокоювалися. Їй довіряли. Її поважали. До неї записувалися за два місяці вперед.
Вона виросла в родині лікарів. Була єдиною дитиною, яку змалку вчили не скиглити, тримати спину рівно і бути стриманою в будь-якій ситуації. Батьки давно працювали в Італії, у приватній клініці в регіоні Тоскана, і Мирослава звикла до того, що любов можна вимірювати не обіймами, а стабільними переказами, короткими дзвінками і фразами :“Ти ж у нас розумна дівчинка, сама впораєшся”.
Вона й справді впоралася. Навіть занадто добре.
Але інколи, залишаючись наодинці із собою, вона відчувала, що все її життя - це лише дорога, красива, але абсолютно стерильна вітрина.
— Ти знову мовчиш, - почувся за спиною чоловічий голос.
Мирослава навіть не повернула голови.
— Я ще навіть не встигла нічого сказати.
