Спочатку:
На сторінку книги
У дзеркалі на неї дивилася не Мирослава.
Ця думка прийшла відразу. Чітко.
Не я.
Вона машинально подалася ближче, ніби на відстані могла помилитися. Не могла.
Із дзеркала на неї дивилася молода дівчина. Гарна. Навіть зараз - гарна. Правильні риси, великі очі, темне волосся, тонка шия. Але щось у цій красі було зламане. Ніби її довго й методично знищували.
У Мирослави перехопило подих, пальці на стільниці заніміли.
Шкіра - бліда, майже безкровна. Під очима темні тіні. На щоках, біля скронь, уздовж вилиць — почервоніння, дрібні висипи, сліди подразнення. Не катастрофа, але лице явно кричало про одне, що з цим тілом давно щось робили. І не один день.
Волосся, хоч і довге, виглядало сухим.Організм уже давно економив сили навіть на ньому.
Мирослава втупилася в це обличчя і повільно похитала головою.
— Ні… — видихнула вона. — Ні, цього не може бути.
Від того, що вона це сказала, нічого не змінилося.
Вона піднесла руку до обличчя. Дівчина в дзеркалі зробила те ж саме. Пальці торкнулися щоки. Тепла шкіра. Суха. Жива.
Мирослава обхопила голову обома руками, заплющила очі. Постояла так, рахуючи удари пульсу.
Ні, мабуть, це все ще марення. Після удару. Після аварії. Вона десь у лікарні. Під препаратами. Під крапельницями. Можливо в реанімації. Просто мозок вирішив показати якийсь дивний спектакль.
Так буває. Напевно, буває. Бо інакше що це, бляха, таке?
Вона повільно розплющила очі й знову подивилася в дзеркало.
Господи! Та сама дівчина.
Тепер ще ближче.
І саме це було найгірше.
І саме це лякало найбільше. Не потворність. Не розбитий череп. А оце чужe, гарне, молоде лице, в якому вгадувалося щось болісно знайоме. Наче хтось узяв Мирославу, вичавив із неї життя, посадив на довгу хворобу й висушив.
Ніби якась мумія із фільмів жахів. Господи, що за дурість.
Це вдарило сильніше, ніж якби вона побачила щось страшне.
Бо страшне - це чуже. А тут було майже близьке і своє, тільки страшне.
Хотілося вилаятися вголос. Хотілося, щоб хтось зараз увімкнув яскраве біле світло і спокійно пояснив: так, у вас після черепно-мозкової галюцинації, таке буває, зараз усе мине. Треба почекати. Треба час на відновлення.
Але ніхто не заходив.
І логіки тут не було.
Була тільки ця виснажена дівчина в дзеркалі.
І вона, Мирослава, всередині неї.
Вона ще раз уважно вдивилася в чуже обличчя. Професійно. Уже не як перелякана жінка, а як лікарка, яка бачить шкіру, судини, запалення, загальний стан. І це, як не дивно, трохи привело її до тями.
Добре. Якщо не можна це пояснити нормально, значить, треба хоча б подивитися тверезо.
Шкіра не просто втомлена. Не просто зневоднена. Тут ішов глибокий процес. Виснаження. Внутрішній збій. Наче тіло довго травили, але не вбивали одразу. Наче його ламали повільно.
Ця думка виявилася страшнішою за саме дзеркало.
Мирослава інстинктивно провела пальцями по шиї - завмерла.
На ній був ланцюжок.
Тонкий, темний, майже чорний метал. Не дешевий. На ключицях лежав важкий підвіс із темно-фіолетовим каменем. Камінь був дивний. Не блискучий, глянцевий. Глибокий. Наче колір не відбивав світло, а тримав його в собі.
Мирослава торкнулася його кінчиками пальців.
— Що ти таке?..
І в ту ж секунду її ніби вдарило зсередини.
Рвонуло під грудиною так, що вона зігнулася і судомно вчепилася в стіл. У голові спалахнули чужі картини.
Темний коридор.
Чужа рука.
Дитячий плач.
Холодний жіночий голос.
Пальці, що тягнуться до ланцюжка. Намагаються зірвати. І чийсь відчайдушний, майже тваринний супротив.
Потім інший уривок.
Чорне небо. Високий чоловік, темний силует. Обличчя не видно, але від нього йде сила, захист, щось своє. І відчуття запізнення.
А потім страх. Густий. Живий. Не її.
Мирослава різко відсмикнула руку від підвісу й ледь не задихнулася.
— Твою ж на ліво…
Перед очима потемніло. Вона задихнулася, намагаючись ковтнути повітря. Це був не її спогад. Не її страх. Але він пройшов крізь неї так, ніби це тіло пам’ятало все надто добре. І не хотіло забувати.
Вона знову підняла голову. Дівчина в дзеркалі виглядала ще блідішою. Але тепер справа була не в шкірі.
Справа була в очах.
У якусь мить їй здалося, що з глибини цих очей на неї дивиться хтось інший.
Хтось живий.
Мирослава завмерла.
У кімнаті зникли всі звуки. Вона стояла, не зводячи очей із дзеркала, і відчувала, як десь глибоко всередині прокидається те саме чуття, яке в її світі приходило уривками - як сильна інтуїція, як раптовий поштовх змінити маршрут. Тепер воно було поруч.
Стало моторошно.
Ніби за спиною хтось розправив Тінь. Не крила буквально, ні. Але щось дуже схоже: темне і живе, готове вчепитися в небезпеку раніше за неї.
Мирослава різко озирнулася. Позаду нікого. Порожня кімната, але це відчуття не зникло.
І разом із ним прийшла ще одна присутність. Слабка. Ледь жива. Жіноча.
Знайома - хоча вони ніколи не зустрічалися.
Мирослава повільно знову подивилася в дзеркало.
Цього разу губи дівчини ніби ворухнулися раніше, ніж її власні.
І тоді нарешті до неї щось дійшло. Не словами. Розпачем.
Благанням.
Коротким, рваним імпульсом, від якого у Мирослави знову стиснуло груди.
Не віддавай.
Вона автоматично стиснула ланцюжок у долоні.
— Хто ти? - хрипко прошепотіла вона, не відводячи погляду від дзеркала.
Тиша.
Потім новий поштовх. Слабший, але чіткіший.
Не образ. Не картина. Радше - спогад.
Дитяча долоня.
Темна кімната.
Чужий страх.
І ще одне благання, уже майже на межі слів.
Діти.
Мирослава повільно випросталась, хоча коліна ще тремтіли від пережитого.
Ось тепер це вже не було просто маренням.
Не просто чужим тілом. Не просто незрозумілим жахом.
Тут була жива воля.
Чужа.
Слабка.
І вона щось від неї хотіла.
Мирослава ще не знала, хто ця дівчина. Не знала, де вона. Не знала, що це за дім і в яку чортову історію вона влетіла.
Але тепер знала три речі.
Перше, що ланцюжок знімати не можна.
Друге, що у кімнаті вона не одна.
І по-третє, що хтось уже добирається до дітей раніше, ніж вона встигне зрозуміти, що взагалі відбувається.
Можливо в неї роздвоєнання особистості після аварії або їй сниться , якийсь дивний сон… Або...
