Раді Вас бачити!

А потім з-за дверей долетів дитячий голос. Хлопчачий. Приглушений і тремтливий. Він кликав не служницю, він звертався туди, де стояло ліжко.

— Леоро! Сестро, ти ж не померла?

У Мирослави щось стиснулося всередині.

Агнеса заплющила очі й важко видихнула, ніби давно чекала цього. Вона рвучко розвернулася, швидко підійшла до важких дверей і прочинила їх лише на вузьку щілину, загороджуючи собою кімнату.

— Не смійте так казати, пане Еріку, - відповіла вона вже м’якше. - Ідіть до себе. Скоро.

— Ми тільки подивимося, - пролунав інший голос, дівчачий. Гостріший, тонкий і впертий. - Ми тихо. Один раз.

Ерік та Еміра.

Не вигадка Леори. Не голоси в контуженій голові Мирослави. Реальні діти. Вони стояли там, у темному коридорі, прямо за дверима, які Агнеса тримала рукою.

Мирослава повільно підняла голову.

— Вони там? - запитала вона, коли служниця знову зачинила стулку й повернулася до ліжка.

Агнеса стиснула губи.

— Вони весь ранок під дверима, леді. Я їх ганяю, коли виходжу, а вони все одно повертаються. Вартують.

У грудях боляче відгукнувся той самий чужий, липкий страх. Він уже переставав бути просто відлунням покійної Леори - він ставав її власним.— Чому їх не пускали до мене?

Агнеса відповіла не одразу. Вона опустила руки вздовж фартуха й заговорила зовсім тихо.

— Леді Вірена наказала вас не хвилювати. Сказала, що дітям не можна бачити вас у такому стані.

Мирослава втупилася поглядом у дерев'яну поверхню дверей.

У такому стані.

Чужа жінка в її голові, чужий холодний маєток, чужі налякані діти й чужа тітка, яка повністю перебрала на себе владу. Ситуація була паршивою, але, як не дивно, кожна нова деталь не лякала її, а навпаки - збирала докупи. Вмикався звичний режим лікаря в кризовій ситуації.

— Потім впустиш їх, - сказала вона.

— Леді?

— Не зараз. Потім. Я хочу побачити їх. Але спершу маю навчитися стояти на ногах і не падати.

Служниця повільно кивнула.

Це був правильний крок. Мирослава сама це відчула. Спершу треба хоча б навчитися стояти в цьому тілі, не падаючи в обморок. І зрозуміти, хто тут кого труїть, перш ніж дивитися в очі дітям, яких якась незнайома вмираюча дівчина просила врятувати.

— Що ще я маю знати про те, що тут відбувається? - запитала вона тихіше.

Агнеса знову напружилась.

— Після смерті пана Роана в домі все пішло шкереберть, - заговорила вона майже пошепки. - Леді Вірена взяла під контроль кожну дрібницю. Сама пише листи, сама приймає візитерів, нікого не підпускає до вашої кімнати без свого дозволу. А ще…

— Що?

— Чекали відповідь. Від лорда Торвальда.

Цє ім'я відгукнулося в голові Мирослави чітким, різким спалахом. Наче воно вже було зафіксоване в її пам'яті, просто тепер отримало звук.

— Дамір Торвальд? - Мирослава сама не помітила, як вимовила це вголос.

Агнеса здивовано підняла на неї очі.

— Так, леді. Ви питали про нього перед тим, як злягли. Кілька разів. Пан раніше, до того як він виїхав по справах, теж писав йому. Але його досі немає.

Щось у цій картині виглядало неправильним. Гострим. Батько Роан кликав на допомогу військового лорда, свого друга. Торвальд мав приїхати, але запізнювався. Дуже вчасно запізнювався для Вірени та можливо, ще когось.

Мирослава мовчки кивнула, фіксуючи цей факт у голові.

Потім вона перевела погляд на двері. За ними панувала глуха тиша. Близнюки не пішли, просто затамували подих після зауваження служниці.

Вона повільно стиснула пальці на ланцюжку під тканиною сорочки.

Добре.

Правила гри прості, і вона їх приймає.

Вона - Леора Арденваль, поки не знайде способу вижити в цій чужій шкірі.

Вірена контролює маєток і планомірно знищує її «лікуванням».

Діти поруч і вони в небезпеці.

Дамір десь запізнюється.

А часу в неї занадто мало.

Мирослава підняла прямий, жорсткий погляд на Агнесу.

— Тепер слухай мене уважно. Все, що приносять у цей дім для мене - їжу, воду, ліки, - спершу показуєш мені. І більше жодного відвару від Вірени без мого особистого дозволу. Ти зрозуміла?

Агнеса застигла, а тоді дуже повільно й важко кивнула.

— Так, леді.

— І ще одне. Якщо хтось спитає, як я, скажеш: жива. Але дуже зла.

У Агнеси нервово здригнулися губи. Це була суміш переляку та раптового пориву до сліз, який вона вчасно стримала.

— Так, леді.

Мирослава відкинулась трохи назад, відчуваючи, як виснажене тіло протестує навіть проти цієї короткої розмови.

Нічого. Потерпить.

Тепер вона хоча б знала, за які ниточки хапатися насамперед. За дітей. За дивний фіолетовий артефакт.

За правду.

А решта - по ступово.