Спочатку:
На сторінку книги
Не та наречена
ЧАСТИНА 1. Привіт з минулого
Мирослава
– Марен Кастель прибув, – сказав Дамір біля вікна.
Я підійшла ближче.
На подвір'ї зупинилася карета під прапорами Кастелів. Слуга відчинив дверцята. Спочатку з'явився начищений чобіт, потім чоловік у дорогому оксамитовому камзолі.
Я вчепилася пальцями в підвіконня.
Артем. Ні. Не Артем.
Волосся довше, зібране на потилиці. Інший одяг, трохи гостріше підборіддя. Але ніс, губи, навіть те, як він поправив манжет, нагадували мого колишнього нареченого.
От тільки цього мені й бракувало.
Я відчула, як похололи щоки.
Може, я досі в реанімації? Лежу після аварії, а мозок показує мені замки, магів і чоловіка, який підозріло схожий на Артема?
Я міцніше стиснула підвіконня. Після нічного порятунку Еріка боліли плечі й поперек. Ноги теж не надто охоче тримали мене.
Для сну забагато подробиць.
– Ти його боїшся? – запитав Дамір, не зводячи очей з мого обличчя.
– Ні, – витиснула я, не повертаючи голови.
– Тоді чому зблідла?.
– Я не казала, що рада його бачити, Торгальде. Це різні речі.
Я відійшла від вікна й зупинилася перед дзеркалом.
Агнеса встигла привести мене до ладу. Темна сукня з високим коміром підкреслювала талію. Волосся покоївка заплела й закріпила шпильками. На вигляд я цілком могла приймати гостей, якщо не зважати на блідість і темні кола під очима.
Ще кілька годин тому я не могла втриматися на ногах.
Тепер стояла перед дзеркалом і навіть збиралася спускатися сходами.
Леоро, яке ж у тебе дивовижне тіло.
Магія відновлення працювала. Я відчувала це по тому, як поступово відступав біль. Але до повного одужання було далеко. Варто було різко повернутися, як перед очима на мить потемніло.
Я сперлася на край столика.
— Ти готова?
Дамір одразу опинився поруч.
Зиркаючи на його рукавичку з чорної шкіри, я спершу хотіла відмовитися, але швидко тверезо оцінила власні сили.
– Потримаєш, якщо знову знепритомнію? – запитала я, спираючись на його лікоть.
– Не сумнівайся, – відповів чоловік, і ми рушили до сходів.
— Навіть якщо впаду на тебе?
— Особливо тоді.
Я пирхнула й рушила поруч із ним.
На сходах довелося сповільнитися. Дамір підлаштувався під мій крок, хоча я не просила. Його рука залишалася нерухомою й надійною опорою.
Знизу долинали голоси.
У головній залі вже порядкувала тітка Вірена. Нечесна опікунка постала перед гостем у всій своїй удаваній величі, усміхаючись і роздаючи реверанси. Жодних ознак нічного арешту її служниці чи отруєння спадкоємця на її обличчі не прочитувалося.
Марен Кастель ступив нам назустріч.
Зблизька схожість із моїм колишнім вражала ще більше.
– Твою ж матір…
Репліка вирвалася сама, без жодного дозволу чи роздумів. Вона прозвучала голосно й виразно.
Гость застиг на півкроці, а Вірена скривилася. Дамір повільно перевів погляд з Кастеля на мене.
Чудово, Мирославо. П'ять хвилин у товаристві нареченого - і ти вже продемонструвала найкращі манери свого світу.
– Перепрошую? – підняв брову Марен, зберігши м'який тон, хоч у голосі ковзнуло здивування.
– Не очікувала на такий швидкий візит, лорде Кастель, – випроставши спину, мовила я без тіні вибачення.
Колишня Леора ніколи не дозволяла собі подібного тону, вона б опустила очі й чекала на вказівки.
Марен зробив ще крок.
– Леоро. Нарешті, – він всміхнувся й простягнув руку, плануючи торкнутися моїх пальців губами.
Я демонстративно прибрала долоню за спину.
Чоловік застиг із піднятою кистю, його посмішка згасла, а в очима пробіг дивність.
– Леоро? Що з тобою?
– Я не в настрої для придворних реверансів, – коротко відповіла я, ухиляючись від пояснень. – Особливо після важкої ночі.
Кастель повільно опустив руку й заново вивчив моє обличчя. Перед ним стояла дівчина з рисами його нареченої, але з абсолютно іншою поведінкою. За моєю спиною мовчки стояв Торгальд.
– Тітка Вірена писала, що ти була на межі, – промовив Марен, повертаючи собі впевнений вигляд. – Але я радий бачити тебе. Гарячка дещо змінила твій характер, утім це минуче. Я поруч і точно знаю, як краще вчинити у нашій ситуації.
Його поблажливий тон викликав огиду. У пам'яті виринув Артем, який точно так само пояснював мені, як слід будувати кар'єру й жити.
– Ну що, докторе, знову вирішив, що краще за мене знаєш, як мені жити? – запитала я, посміхнувшись.
Марен занепокоївся, його обличчя втратило спокій.
– Що ти сказала? Звідки це слово?
Отакої.
Я миттєво зібралася. Слово «доктор» у моєму світі було звичним, але тут воно зачепило щось важливе в його минулому або таємницях.
– Це просто вислів, – спокійно відповіла я. – Ти поводишся так, ніби ставить мені діагнози, лорде Кастель. Не зважай.
– Леоро, нам треба поговорити наодинці, – сказав Марен, звертаючись вже до мене й ігноруючи опікунку. – Без вашого імперського слідчого.
– Ні, – відрізав Дамір. – Леді Арденваль є головним свідком у справі про замах. Я не залишу її без нагляду.
— Ви не маєте права втручатися в наші заручини.
— Я втручаюсь в розслідування.
Вони дивилися один на одного.
– Ви не вирішуватимете за мене, – мовила я, перериваючи їхню суперечку. – Ми поговоримо, Марене. Але на відкритій галереї.
Марен задоволено всміхнувся.
Дарма.
