Спочатку:
На сторінку книги
Частина 3
Служниця відсахнулася, з розгону врізавшись спиною в кам’яну огорожу альтанки. На її обличчі змішалися переляк і нерозуміння того, як квола спадкоємиця змогла видати таку лють.
Завмерши між двома вогнями, Една боялася навіть кліпнути.
Погляд темних очей незнайомця сковзнув по обличчю Мирослави, затримавшись на губах, а потім повільно піднявся вище. В глибині свідомості дівчини, перекриваючи шум прискореного пульсу, раптом піднявся чужий спогад. Потонулий у пам'яті Леори образ спалахнув виразно і чітко: молодий чоловік поруч із її батьком, дитячий сміх, веселі вигуки маленького брата Еріка, який цупив чоловіка за рукав.
В пам'яті виринало ім'я Даміра Торгальда. Друг батька. Людина, яка колись обіцяла захищати цей дім.
Дівчина згадала все це за секунду, але виснажене після тривалої прогулянки тіло вирішило зупинити суперечку по-своєму. Ноги підломилися без жодного попередження, а сад перед очима різко хитнувся й поплив у темряву.
– Леді! - вискнула Една, схопившись за голову.
Мирослава навіть не встигла відчути страху падіння.
Дамір здолав відстань стрімко. Вона не встигла моргнути, як міцна чоловіча рука підхопила її під коліна, а друга гарячим, важким обручем лягла на спину, притискаючи дівчину до широких грудей. Пальці Мирослави рефлекторно впилися в цупку тканину кафтану, намацуючи твердий, важкий розворот плечей.
– Постав мене, – видихнула дівчина прямо йому в шию, відчайдушно намагаючись утримати залишки самоконтролю. – Негайно.
– Не поставлю, – спокійно і низько відрізав Торгальд.
Звівши погляд, Мирослава побачила його обличчя зовсім близько. Янтарні очі розглядали її з відвертим зацікавленням, позбавленим благального співчуття, до якого так звикла Леора.
– Ти взагалі знаєш, що шляхетну дівчину не можна ось так носити на руках? – голос Мирослави здригнувся, але не від слабкості, а від того, як по тілу розлилося важке, сліпе тепло.
Кутик його губ смикнувся.
– Знаю.
– То постав.
– І залишити тебе лежати на вологій землі?
– Тут є кому про мене подбати.
– Оцій? – Торгальд зневажливо кивнув у бік служниці, яка буквально вросла в мармур. – Ти тільки-но обіцяла повідривати їй руки.
Мирослава прикусила язика. Аргумент виявився точним, тому заперечити було нічого. Зітхнувши, дівчина розслабила м'язи, дозволяючи чоловікові нести себе далі. У той же момент її накрив його запах. Гірка хвойна смола, висушені сонцем трави та чистий, чоловічий дух. Слідовик усередині, який ще хвилину тому був готовий рвати ворога, раптом витягнувся, притих і влігся біля основи її хребта.
Істота всередині однозначно зчитувала його як свого, не вбачаючи жодної загрози.
Зібравши залишки волі, Мирослава спробувала подумки втихомирити внутрішнього звіра, вирішивши, що сама розбереться, як ставитися до цього чужинця.
Торгальд ішов широким, упевненим кроком, прямуючи до центрального входу так, ніби господарював у цьому маєтку роками.
Біля підніжжя сходів уже чатувала Вірена. На ній був розкішний домашній кафтан, обличчя звично тримало вирази тривоги, але, побачивши мага з дівчиною на руках, господиня замку зблідла.
– Лорде Торгальде, – голос господині виказував суміш обурення й фальшивого переляку. - Що тут відбувається? Негайно поставте леді Леору! Це ж абсолютне порушення будь-якої пристойності!
– Дівчина непритомніє, - Торгальд навіть не сповільнив ходу, змушуючи Вірену відступити з дороги.
– У домі вистачає слуг, щоб подбати про неї!
– Я вже бачив ваших слуг, – голос мага прозвучав відрізано й сухо. Він коротко глянув на Едну, яка сірою тінню плелася позаду. – Жоден не зробив і кроку, щоб допомогти.
Вірена піджала губи, виказуючи крайній ступінь люті, проте змушена була відступати під його натиском.
– Ви переходьте межі!
– Жива спадкоємиця важливіша за ваші правила, – відрубав Торгальд.
Мирослава, притиснута до його грудей, трохи підняла голову й тихо мовила біля його вуха про те, що він дуже влучно осадив цю жінку.
Чоловік повернув обличчя, обпаливши її щоку гарячим подихом, і тихим шепотом погодився із її словами.
Він заніс дівчину до великої вітальні, де палали каміни, і лише там обережно опустив на диван. Проте відходити не поспішав. Його долоня на секунду затрималася на її талії, залишаючи крізь тканину сукні виразний слід тепла.
Мирослава випросталася, намагаючись повернути собі впевнений вигляд і приховати слабкість у ногах.
– Дякую, – промовила дівчина, дивившись йому просто в очі.
– Не варто, – тихо відповів Торгальд.
Він стояв занадто близько, перекриваючи собою світло від вогнища. Простір між ними здавався заповненим важким, непорушним теплом, у якому зникав увесь решту замку з його зрадами та отрутою.
З появою цього чоловіка все мало стати значно складнішим, але Мирослава вперше відчула, що в цій грі вона більше не одна.
Далі буде...
