Спочатку:
На сторінку книги
На порозі спершу з’явилася темна хлопчача маківка. Потім - очі. Великі, насторожені, занадто серйозні для дитини. За хлопчиком ховалася дівчинка - схожа на нього як дві краплі води. В їхніх поглядах лишалося щось дитяче, але страх уже встиг усе зіпсувати.
Ерік і Еміра.
Діти переступили поріг обережно, тримаючись разом. Вони були гарними: темне волосся, бліда шкіра, тонкі аристократичні риси. І в обох - той специфічний вираз раннього дорослішання, який з’являється, коли життя перестає жаліти.
Еміра зробила крок першою, але відразу зупинилася, міцно вчепившись у рукав брата. Ерік не ховався. Він дивився на Мирославу впритул. Занадто пильно.Уважно.
— Привіт, - сказала Мирослава.
Дівчинка здригнулася. Ерік не моргнув навіть.
— Ти стоїш, - сказав він. Просто констатував.
— Як бачиш, маленький.
Еміра підійшла на пів кроку ближче. Повільно, ніби перевіряла, чи не розсиплеться жінка біля вікна від першого подиху вітру.
— Ми думали, ти помреш, - сказала вона прямо.
— Леді Еміро! - тихо ахнула Агнеса, сплеснувши руками.
— А що? - дівчинка навіть не озирнулася. - Ми так думали.
У цій простій фразі було стільки важкої, буденної затурканості, що Мирославу ніби пересмикнуло. Ці діти вже давно жили всередині кошмару. Вони звикли чекати смерті.
Оце і були ті двоє, за яких Леора чіплялася залишками душі, поки її організм випалювали отрутою. Через них вона шукала порятунку.
Дівчинка зупинилася впритул. Вона нерішуче підняла тонку руку й кінчиками пальців торкнулася Мирославиної долоні. Швидко. Ледь відчутно. Перевіряла, чи тіло тепле.
Потім різко відсмикнула руку і подивилася в очі.
— Ти… не така.
У кімнаті миттєво зникли всі звуки. Агнеса зблідла ще дужче, затамувавши подих. Мирослава не поворухнулася.
— Яка? - спитала вона спокійно.
Еміра насупилася, підбираючи слова.
— Не така, як була.
Ерік перевів погляд з обличчя Мирослави на комір її нічної сорочки, туди, де під тканиною ховався фіолетовий камінь. Наче відчув артефакт чимось іншим, окрім зору.
— Ти дивишся інакше, - сказав він.
По спині Мирослави пройшов легкий холод. Діти мали колосальну чутливість. Дорослі могли списати її тон на хворобу чи злість, але близнюки відразу зчитали чужу енергетику
— Люди змінюються, - сказала вона після короткої паузи.
— За чотири дні? - тихо спитав Ерік.
Мирослава дивилася на хлопчика і розуміла: цей хлопець дуже уважний. Він бачить те, що приховано від інших. Потрібно діяти обережно, щоб не налякати їх ще більше.
Мовчи, бо ти говориш якось дивно. Діти відчувають тебе по іншому ніж дорослі.
Леора, турбувалася за дітей і Мирослава була абсолютно згодна з нею.
Еміра знову насупилася.
— Тітка сказала, якщо ти прокинешся, то все буде як раніше.
О, ось і воно.
— А ти їй віриш? - спитала Мирослава.
Дівчинка мовчала.
Ерік відповів замість неї.
— Ні. Не віримо вже.
— Пане Еріку… - спробувала втрутитися Агнеса, але хлопчик її не слухав.
— Вона приходила вночі, - сказав він так само тихо. - Думала, що ми спимо.
У Мирослави всередині все зібралося в одну точку.
— Куди приходила?
— Сюди. До тебе в спальню. Вона довго стояла над ліжком. Я бачив.
Дівчинка судомно ковтнула повітря і сильніше притиснулася до боку брата.
— Після її нічних приходів тобі завжди ставало гірше, Леоро. Ми знаємо.
Агнеса заплющила очі, безсило спираючись об одвірок.
Це був перший реальний доказ. Перший чіткий факт у клінічній карті цього злочину. Тітка не просто контролювала лікування - вона особисто приходила вночі добивати племінницю, поки весь дім спав.
Мирослава подивилася на дітей. На налякану, але вперту Еліну. На занадто серйозного Еріка. На служницю, яка ховала обличчя в долонях. І дуже чітко зрозуміла одну річ, що відступати немає куди.
Байдуже, вірить вона в інший світ чи ні. Це не має значення. Діти - реальні. Їхній страх - реальний. І отрута в цьому домі теж цілком реальна.
Мирослава повільно простягнула руки вперед. Еміра здригнулася, але не зробила ні кроку назад. Ерік завмер, очікуючи. Мирослава повільно простягнула руку.
Вона впевнено поклала одну долоню Емірі на плече, а іншою легко стиснула руку хлопчика. Пальці в неї були тонкими й слабкими, але жест вийшов вагомим.
— Я тут, - тихо, але з упевненістю вимовила Мирослава. - І поки я залишаюся в цьому домі, вас ніхто не посміє скривдити. Запам’ятали?
Еміра дивилася на неї широко розплющеними очима, у яких нарешті промайнуло щось схоже на надію. Ерік не усміхнувся, але його плечі помітно розслабилися. Головне було зроблено - чистий жах у їхніх поглядах поступився місцем чомусь іншому.
За вікном знову хитнулися важкі гілки від різкого пориву нічного вітру. Кімнатою тягнуло гірким шлейфом вилитих ліків та чистим лісом.
Мирослава ще раз перевела погляд на світ за вікном, потім - на дітей.
Добре.
Ось її реальність.
Чуже тіло.
Чужий дім.
Чужа війна.
І двоє дітей, які тепер дивляться на неї так, ніби вона останнє, що в них лишилося.
Що ж.
Значить, вона дійсно вступила в якусь дивну незрозумілу їй гру.
