Спочатку:
На сторінку книги
Кров пам'ятає
ЧАСТИНА 1. Дім , який пам'ятає
Мирослава
Марен залишився в гостьовому крилі.
Вірена кружляла навколо нього з подвоєною турботою, розпоряджаючись обідом і відволікаючи увагу від замкових негараздів. Її метушня була надто показовою. Слуги Кастеля розклали речі господаря по кімнатах, проте головний вантаж лишався під вартою. Дамір виставив двох своїх невидимих бійців біля замкненого сараю, заборонивши будь-кому торкатися великої дубової скрині. Тої самої, через яку мій камінь на грудях пекло живим вогнем. Ризикувати й відкривати її силою Торвальд не став: замок міг містити пастку або смертоносне плетиво.
Минув день.
Гаряча юшка з травами , яку принесла Агата, чиста вода й кілька годин корисного сну зробили дивне.
Тіло більше не валилося від власної ваги. Зник той постійний холод у долонях, через який пальці Леори ледь тримали ложку. М’язи на ногах перестали смикатися від кожного кроку, а легені нарешті розправилися, пускаючи кисень у кров.
Мій лікарський досвід протестував. Звичайний організм після такого тривалого виснаження та нічного зриву не міг зібратися за добу. На регенерацію потрібні тижні постільного режиму й крапельниць.
Тут працювало щось інше.
Справа була не тільки в моїй родовій здатності до лікування. Сам замок, відгукнувшись уночі на поклик крові та рунний перстень Даміра, почав віддавати залишки замурованої, як на мене , дивної сили. Старі кам’яні стіни підживлювали мене знизу, через підошви домашніх туфель.
Я стояла біля дзеркала, заправляючи темне пасмо за вухо.
Досить.
Досі я лише відбивалася. Панікувала від чужого світу, лякалася згадок про Артема в обличчі Марена, рахувала вкрадені дні й намагалася не впасти на очах у Даміра. Це закінчилося.
Тіло належить мені. Ерік і Еміра тепер моя родина, за яку я перегризу горло будь-кому при дворі. А якщо хтось роками цілеспрямовано зживав цей рід зі світу, підливаючи отруту в чаї та випиваючи магію з дітей, я не чекатиму нової атаки. Я сама переверну цей дім догори дном.
У глибині свідомості смикнулося.
Слідовик-Шукач прокинувся без попередження. Не словами й не звуками. Він просто вказав напрямок, потягнувши невидимий повідець від сонячного сплетіння вглиб коридорів.
Я вийшла з покоїв, не кличучи служниць.
Шукач упевнено вів уперед. Поворот праворуч. Довгий темний перехід повз зимовий сад. Широкі гвинтові сходи, де пил лежав грубим шаром на поруччях.
Минули засклену галерею й вперлися в старе крило маєтку. Пам’ять Леори відгукнулася коротким стисненням у скронях: батько суворо заборонив ходити сюди після похорону матері. Двері були замкнені магічними закляттями роками.
Шукач штовхав уперед, вимагаючи йти саме туди.
– Ти теж її чуєш? – пролунав тихий голос позаду.
Я крутнулася на підборах.
Біля повороту стояла Еміра. Дівчинка обіймала руками плюшевого зайця, дивлячись на мене великими темними очима. Після нічного порятунку брата вона не відходила далеко від дитячої, а тепер опинилася тут — сама, у напівтемному коридорі.
– Кого? – запитала я, опускаючись на одне коліно, щоб бути з нею нарівні.
Дівчинка вказала тонким пальцем на забиті дошками високі двері старої частини.
– Маму.
В грудях , щось зжалося від дивної туги і болю .
Інша жінка на моєму місці сказала б дитині, що їй привиділося, або відправила б спати. Проте я вже бачила висмоктувальний вузол на грудях хлопчика й тримала в руках проклятий маяк. Розкидатися словами дитини в цьому домі було смертельно небезпечно.
– Що вона каже? – запитала яспокійним тоном.
– Не знаю, – дівчинка похитала головою, підійшовши ближче. – Вона не говорить словами. Вона кличе.
Шукач усередині мене завібрував сильніше, підтверджуючи її відчуття. Його напрямок повністю збігався з тим, куди вказувала малеча.
– Тримай мене за руку, – мовила я, підводячись і міцно стискаючи її холодні пальчики. – Ходімо разом.
