Раді Вас бачити!

Сліди мертвих родів

ЧАСТИНА 1. Герб без спадкоємців

Мирослава



– Це знак одного зі знищених родів імперії, - повторив маг, тримаючи пергамент біля вогню.

– Якого саме? - запитала я, роблячи крок уперед.

– Роду, який зник одним із перших, - відповів Торгальд, ховаючи малюнок. - Офіційно там не лишилося жодного живого нащадка.

– А неофіційно? - я пильно подивилася на нього. - Якщо хтось вижив і сховався?

– Для таких заяв потрібні докази, леді Леоро. А не дитячі сни.

– Спочатку Еміра, – обірвала я суперечку, кивнувши погляд на крісло. – Розмови потім.

Дамір мовчки нахилився й обережно підняв дівчинку на руки. Малеча ледь здригнулася, на мить розплющила каламутні очі й тихо видихнула.

– Ерік?

– Ерік у безпеці, спи, – погладила я її по скроні, забравши зі столу вирваний аркуш батька.

Ми швидко вийшли з відкритого крила. Замок зустрічав звичною вечірньою прохолодою. Еміру поклали в ліжко поруч із братом, де чергували двоє бійців Торгальда. Її пульс заспокоївся, дихання стало рівним і глибоким.

Коли ми перейшли до малої бібліотеки на третьому поверсі, я щільно причинила двері.

– Розкажи мені про останні місяці мого батька, – мовила я, повертаючись до Даміра. – Без вигадок і жалю.

Маг сперся стегном на дубовий край столу, схрестивши руки на грудях.

– Він шукав закономірність, – глухо промовив чоловік. – Помічав загибелі родів, які списували на розбійників або хвороби. Люди втрачали родинний резерв задовго до того, як гинули їхні тіла. Він хотів передати мені висновки перед тим походом, але не встиг надіслати вісника.

– Хто знав, що він чекає саме на тебе? – запитала я.

– Ось це нам і потрібно з’ясувати.

Я розгорнула на столі лист і поклала поруч старий журнал маєтку.

– Поглянь на дати, Торгальде, – покликала я його пальцем. – Цей рядок батько вивів перед від'їздом. А внизу запис іншим чорнилом. Зроблений через три дні після того, як його загін залишив територію замку.

Дамір підійшов упритул. Він нахилився над розгорнутим журналом, спершись обома долонями на масивний край столу й фактично затиснувши мене між деревом і власним тілом.

– Цей почерк мені знайомий, – глухо промовив маг, розглядаючи вигин літер. – Але це писали квапливо. Той, хто складав звіт, нервував.

Він повернув голову, щоб сказати щось іще, але наштовхнувся на мій прямий погляд.

Кілька секунд нічого не відбувалося. Ми просто дивилися одне на одного. Я не відводила очей, хоч у горлі пересохло, а його звична маска почала давати тріщини.

А зараз цей контроль просто розсипався. Дамір не питав дозволу й не робив повільних підходів. Він різко перехопив моє підборіддя пальцями, змушуючи закинути голову, і накрив мої губи своїми.

Це не було ніжним торканням. Він цілував упевнено, жадібно й водночас із вивіреною точністю дорослого чоловіка, який надто довго забороняв собі бажане. У цьому не було безпорадності чи романтичних вагань. Тільки виклик, сила й пряма вимога відповісти.

І я відповіла. Без дурних сумнівів і сорому. Мої руки самі ковзнули вгору, зариваючись у його густе темне волосся на потилиці. Тіло відгукнулося миттєво, змиваючи втому, вимагаючи притиснутися ближче, відчути під долонями кожну лінію його спини. Торгальд видихнув у мої вуста, обхопив мене за талію й одним рухом ривком посадив на дубовий стіл, розкидаючи в боки старі папери.

Він зробив пів кроку, вклинюючись між моїми колінами. Його долоня лягла на мою шию, великий палець ліг на пульсуючу вену, утримуючи мене на місці.

– Ти ж розумієш, що граєшся з вогнем, Леоро? – прохрипів він, відриваючись від моїх губ лише на міліметр, не відпускаючи погляду.

– А ти завжди так довго збираєшся з духом перед тим, як зробити крок, Торгальде? – видихнула я йому просто в рот, з викликом смикнувши край його розстебнутого коміра.

Він знову впився в мої губи, цього разу набагато глибше, жорсткіше, змушуючи мої пальці міцно вчепитися в його плечі. Уся його витримка зникла.

Раптовий стукіт у двері змусив нас розірвати контакт. Ми важко дихали, не розмикаючи рук. Очі Даміра горіли темним золотом, мої груди високо здималися.

– Леді Леоро, – донісся стривожений голос управителя Остіна. – Лорд Кастель вимагає термінової розмови. Він знає, що ви відчиняли старе крило.

Торгальд повільно відпустив мою талію, провівши пальцем по моїй припухлій нижній губі.

– Потім закінчимо, – хрипко сказав він і відступив на крок, відновлюючи самовладання.

– Неодмінно, – відповіла я, квапливо поправляючи комір сукні.

Марен чекав у малій приймальні. Він стояв спиною до дверей, але різко обернувся, щойно ми увійшли. Дамір став праворуч від мене, спокійно поклавши руку на руків'я поясного клинка.

– Тобі не слід було спускатися в закриту частину замку, леді Леоро, - почав Кастель, намагаючись звучати м’яко, хоча в його голосі пробивалося роздратування. - Твій стан досі нестабільний.

– Мій стан чудовий, лорде Кастель, - відповіла я, сідаючи в крісло. - Краще скажи, коли ти востаннє бачив мого батька перед його загибеллю?

Марен звузив повіки.

– За два тижні до походу. При дворі.

– І ти знав, чим він займався останні місяці? Чому так поспішав повернутися додому?

– Твій батько завжди був потайним, – ухилився гість, розглядаючи свої начищені чоботи. – А я поспішав сюди лише через лист твоєї тітки. Вона писала, що ти помираєш. Хіба турбота про наречену тепер злочин?

– Турбота буває різною, – кинув Дамір із тіні.

Кастель зневажливо скривився, проте розвивати сварку не став. Поклонившись із холодною ввічливістю, він залишив залу.

Щойно важкі стулки зачинилися, Дамір нахилився до мого вуха:

– Мої вартові перевірили сарай, де стоять його речі. Магічний фон біля головної скрині збігається за структурою зі слідом, який лишився на зламаному амулеті Еріка.

Я підвела очі, вловлюючи його напружений погляд.

– Він перевозить джерело виснаження просто під нашим носом?

– Здається, що саме так, - сказав маг. - Збирайся. Ми їдемо до лісової травниці.