Спочатку:
На сторінку книги
Артем сидів біля вікна.
Не сам.
Навпроти нього - дівчина у світлому медичному костюмі з недбало зібраним волоссям. Темно-русява. Тонка. Молода. Мирослава її знала. Не близько, але знала. Медсестра з їхнього кола. Кілька разів бачила її на заходах, у клініці, у спільних компаніях. Здається, Оля. Або Юля. Неважливо.
Важливо було інше.
Артем усміхався.
Жива, тепла усмішка. Мирослава давно не бачила її на його обличчі поруч із собою. Це була не та ввічлива гримаса, якою він зазвичай обдаровував колег.
Чоловік щось сказав. Дівчина засміялася й опустила очі.
Артем перехопив її руку. Впевнено, наче мав на це повне право.
У Мирослави всередині стало тихо. Жодних вибухів.
Вона стояла за скляною вітриною й дивилася, як чоловік, який вранці притискав її до кухонної стійки й цілував у шию. Тепер його пальці гладили долоню іншої жінки.
Ось так брудно і тупо.
А потім Артем нахилився вперед.
І поцілував її.
Не в щоку. Не в лоб. А в губи. Коротко, але достатньо, щоб усередині Мирослави щось остаточно стало на місце.
Ось і все.
Ось тобі правда. Усе остаточно стало на свої місця. Не криза стосунків. Не складний період. Не втома дорослих людей.
Звичайна, бридка зрада.
Мирослава повільно моргнула. Очі залишалися сухими. Плакати не хотілося.
Не було бажання влаштовувати сцену, вриватися всередину, кричати чи бити посуд.
Їй стало огидно.
Шлунок стиснувся від огиди. Нудота підкотила до горла, щелепу звело судомою.
Він міг прийти ввечері. Сісти навпроти. Сказати чесно: «Миро, я все. Я більше не хочу. У мене інша. Я мудак». Це теж боліло б. Але це було б чесно і по-чоловічому.
Натомість вранці він ліз під її халат. Шептав «не дуйся». Цілував на прощання. А тепер сидить тут.
А тепер сидить тут і цілує іншу.
— Падлюка, зрадлива!
Слова ледь чутно зірвалися з губ. Мирослава відступила від вітрини на крок.
Додавайте в бібліотеку, щоб не загубити історію♥️.
