Спочатку:
На сторінку книги
Мирослава.
Шурхіт за дверима повторився.
Цього разу цілком реальні. Швидкі, але обережні. Хтось ішов сюди й явно не хотів шуміти.
Мирослава змусила себе випрямитися. Слабкість нікуди не поділася, м'язи ломило, але тепер вона мала за що триматися. За ланцюжок. За дзеркало. За власну злість, яка витісняла паніку.
Двері тихо прочинилися, і до кімнати ковзнула жінка років сорока п’яти . Невисока, худорлява, у простій темній сукні та світлому фартусі. Волосся щільно зібране, обличчя втомлене, але живе. Очі - уважні, тривожні, відразу рушили до ліжка, а тоді перевелися на стіну.
Побачивши Мирославу біля дзеркала, вона різко зблідла.
— Леді. - у неї навіть голос зірвався. - Світла Мати. Леді, ви стоїте?
Жінка кинулася до неї так швидко, ніби та зараз просто впаде мертва їй під ноги.
— Не можна, вам не можна вставати, - затараторила вона, підхоплюючи Мирославу під лікоть. - Вам же ще вчора дихати було важко, леді… Світла Мати, я думала, ви…
Вона осіклася. Не договорила.
Мирослава подивилася на неї уважно.
Це не була людина, яка грає роль. Не така холодна прислуга, якій байдуже, кого хоронити, а кому міняти постіль. У цієї жінки тремтіли руки по-справжньому.
— Я не падаю, - сказала Мирослава хрипко. - Поки що.
Жінка судомно ковтнула повітря.
— Вам треба сісти. Хоч на ліжко. Хоч у крісло. Ви ж ледве повернулися з того світу.
Повернулися.
Мирослава вчепилася в це слово. Але сперечатися не стала. Сил на красиві пози в неї все одно не було. Вона дозволила довести себе до краю ліжка і сіла, тримаючи спину рівно, хоч усе тіло нило від найменшого руху.
Жінка присіла навпочіпки перед нею, заглядаючи в лице так, ніби шукала там не зовнішність, а хоч якийсь доказ, що перед нею справді її пані, а не привид.
— Ви мене впізнаєте? - тихо спитала вона.
Мирослава промовчала, що тут сказати.Ось. Почалося.
— А маю? - так само тихо спитала вона у відповідь.
Жінка на мить заплющила очі.
— Я ж Агнеса, леді. Я з вами з самого дитинства.
Мирослава повільно кивнула, ніби ця інформація була їй давно відома.
— Добре, Агнеса. Тоді поясни мені, чому я виглядаю так, ніби мене сушили на сонці й годували отрутою.
Агнеса кліпнула. Схоже, такого тону вона від своєї леді не чекала.
— Леді, ем.
— Не ледікай мені. Просто відповідай.
Жінка ще секунду дивилася на неї, а потім, всупереч страху, ледь помітно кивнула. Ніби сама собі. Ніби вирішила: нехай краще пані буде різкою, ніж мертвою.
— Ви дуже довго були слабкі, - сказала вона обережно. - Останні місяці особливо. А після… Останні місяці особливо. А після… після звістки про нашого пана Роана вам стало зовсім зле.
Про пана.
Батько. Значить, це вже після його смерті.
— Скільки я була без тями? - спитала Мирослава.
— Три дні. Майже чотири. Ми думали, пробачте.
Знову обірвала себе.
— Що я вже не прокинуся? - сухо підказала Мирослава.
Агнеса лише міцніше стиснула губи. Це була правильна відповідь.
— Так.
Мирослава опустила очі на свої руки. Тонкі. Бліді. Чужі.
— Хто займався моїм лікуванням?
Ось тут служниця вперше по-справжньому напружилася. М’язи на її обличчі здригнулися. Лише на коротку мить, але професійне око лікаря помітило цю реакцію.
— Вам давали відвари, - відповіла вона. - Те, що наказувала леді Вірена. І лікарів із міста кликали. І придворного алхіміка кликали.
— І від цього мені ставало краще? - перебила Мирослава.
Агнеса замовкла.
Тиша між ними стала дуже красномовною.
— Ясно, - сказала Мирослава.
— Я не це мала на увазі, леді.
— Зате я саме це.
Агнеса опустила голову.
— Після відварів вам часто було гірше, - визнала вона зовсім тихо. - Але леді Вірена казала, що так має бути. Що з вас виходить хвороба. Що це очищення.
Очищення.
Мирослава мало не засміялася. Натомість тільки криво скривила губи.
— Ще трохи такого очищення, і я б очистилась аж до цвинтаря.
Агнеса різко підняла на неї очі.
І в цих очах було не обурення - переляк. І полегшення одночасно. Ніби леді, яка кілька місяців згасала в ліжку, раптом повернулася. Не така, як була, але жива.
— Ви сьогодні зовсім інша, - вирвалося в неї.
— Це проблема?
— Це. - Агнеса запнулася. - Це, може, й добре.
Мирослава не стала це коментувати. Замість того глянула на тацю біля ліжка. Склянка. Глечик. Темний осад на дні чашки.
— Це мені теж Вірена передає? - кивнула вона на посуд.
— Так, леді. Ранкова порція.
— Вилий.
Агнеса завмерла.
— Леді, якщо леді Вірена дізнається, то.
— Мене зараз менше за все цікавить, що дізнається леді Вірена. Вилий так, щоб ніхто не бачив.
Служниця вагалася ще кілька секунд, а потім рішуче схопила чашку. Вона не стала лити рідину в миску на таці - натомість швидко підійшла до великої діжки з підсохлою кімнатною рослиною в кутку і вихлюпнула відвар прямо в землю, присипавши зверху сухою сумішшю.
Кімнатою відразу потягнуло важким, ядучим шлейфом гіркоти
Мирослава вловила цей запах носом і остаточно переконалася, що її інтуїція не помилилася. Тіло Леори не намагалися вилікувати. Його планомірно вбивали.
За дверима почулося тихе шарудіння. Ніби хтось переступив з ноги на ногу. Потім ще раз.
Агнеса різко озирнулась.
— Хто там? - кинула вона неголосно.
У відповідь залягла глуха тиша.
