Спочатку:
На сторінку книги
Чуже тіло.
Частина 1
Спершу повернувся біль. Тупий, важкий, розлитий по всьому тілу. Наче били зсередини довгими системними ударами. Мирослава прийшла до тями не одразу. Темрява просто перестала бути глухою.
З’явився запах. Не лікарняний. Жодного антисептика чи стерильної чистоти. Пахло гіркою травою, затхлою солодкістю, воском і старою тканиною. Так тхнуть ліки, які варіли вручну, а не набирали в шприц з ампули. Повітря здавалося нерухомим і важким. Сюди давно не впускали протяг.
Мирослава спробувала вдихнути глибше і відразу пошкодувала. Груди стиснуло, ніби на них поклали щось дуже важке. Горло було сухим. Язик ледь ворушився. Повіки здавалися важчими за свинець.
— Бляха.
Звук вийшов хрипким і чужим. Мирослава не впізнала власного голосу. Надто слабкий. Надто тихий. Зовсім не той, до якого вона звикла за свої двадцять шість років.
Вона розплющила очі.
Стеля була високою, з масивними дерев’яними балками. Жодної лікарняної плитки. Не її спальня. Точно не реанімація. І це не скидалося на сон.
Вона завмерла.
У голові панувала абсолютна пустка. Удар вибив усі думки. В пам’яті виринали лише уривки: скляна вітрина, зблідле лице Артема, вереск гальм, ривок і провал. Потім - нічого.
А тепер вона десь тут.
Мирослава рвучко сіпнулася вбік і застогнала. Тіло наче задерев’яніло від тривалої нерухомості. Слабкість принижувала. М’язи не слухалися, спину ломило, а шкіра палала, ніби її виваляли в солі.
— Що за хрінь. - уже тихіше прошепотіла вона.
Вона підняла руку до обличчя і заціпеніла.
Рука була не її.
Пальці довгі, витончені, але жахливо виснажені. Тонке зап’ястя, на якому чітко синіли прожилки. Шкіра здавалася майже прозорою, вкрита дрібними виразками.
Мирослава перевела погляд на іншу долоню.
Те саме.
Всередині все заніміло від жаху.
— Ні. Що це?
Слова вилетіли автоматично.
Вона спробувала сісти. Повільно. Оперлася ліктем об матрац, стиснула зуби, підтягнула корпус. Кімната перед очима хитнулася, пішла обертом. Довелося перечекати напад нудоти.
Вона завмерла, дихаючи коротко.
Простір навколо був величезним. Занадто великим для звичайної спальні. Темні меблі, важкі штори, високі віконні рами. На столику поруч стояла глиняна миска з водою, якісь пляшечки, склянки й акуратно складені клапті тканини. Біля ліжка - крісло з вовняним пледом. На стіні висіло старе дзеркало в темній оправі.
Жодної знайомої речі. Ні смартфона, ні розетки, ні клятого зарядного кабелю.
Мирослава глянула на свої коліна. На ній була не футболка чи звична піжама. Довга, світла сорочка з цупкої старомодної тканини.
— Та ну ні, - видихнула вона і провела долонею по обличчю.
Шкіра під пальцями виявилася сухою і грубою. Молода, але повністю зневоднена. Професійна звичка лікарки спрацювала раніше за паніку. Мирослава машинально натиснула подушечками пальців на вилиці, провела до підборіддя, торкнулася лімфовузлів на шиї.
Діагноз ставився сам собою: глибокий дефіцит нутрієнтів, критичне зневоднення, тривала інтоксикація. Організм працював на останніх диханнях. Її знудило від цієї думки.
Мирослава втупилась у свої - не свої - руки ще раз. Потім різко скинула ноги з ліжка. Підлога під босими ступнями виявилася холодною. Вона ледь не вилаялася, але все одно піднялась.
Марно. Ноги виявилися ватяними.
Її хитнуло вбік. Довелося міцно вхопитися за дерев’яну спинку ліжка, щоб не впасти.
— Зашибісь, - крізь зуби прошипіла вона. - Просто ідеально. Мабуть у мене якісь галюцинації. Треба знайти якусь медсестру… О, дзеркало…
Серце гатило десь у горлі. Мирослава змусила себе зробити крок. Потім ще один. Вона йшла до протилежної стіни так, наче волочила за собою важкий мішок. Чуже тіло. Ця думка остаточно оформилася в голові.
Мирослава зупинилася просто перед дзеркалом і кілька секунд не піднімала очей.
Не хотіла і їй дійсно було страшно.
Поки вона не бачить відображення, все ще можна списати на марення, кому, травму мозку чи посмертний глюк.
Коли подивиться - доведеться прийняти реальність.
Її пальці вп’ялися в край дерев’яного столика під дзеркалом.
Вдих. Видих.
Мирослава повільно підняла голову.
