Спочатку:
На сторінку книги
Частина 2
— Сідай, — запропонувала вона Мирославі.
Мирослава мовчки опустилася на низький стілець. Вона очікувала ритуалів чи розпитувань, але жінка навіть не доторкнулася до неї. Лише сканувала поглядом — важким, що випалював захисні шари.
Потім травниця різко перевела огляд на Агнесу.
— Вийди.
— Я… — служниця завагалася, переступаючи з ноги на ногу.
— Вийди. Вона опиниться вдома швидше за вас із слугою.
Двері за Агнесою зачинилися, і в тісній хатині повисла мертва тиша.
Жінка підійшла впритул. Від неї пахло гострим полином, тліючим корінням і чимось древнім, як сам ліс.
— Слухай уважно. Другого разу не буде, — її голос знизився до шепоту, від якого шкірою пробіг синець. — Твій рід винищують давно. Не мечем і не отрутою в келиху — вас виточують ізсередини. І те, що ти досі дихаєш, це не везіння. Це опір крові Арденвалів.
Мирослава випросталася, відчуваючи, як усередині натягується струна.
— Хто це робить?
— Я цього не бачу, але сила тягнеться за межема твого дому. І ще, Вірена. Вона тобі не тітка, — травниця примружилася, спостерігаючи за реакцією. — Вона зведена. У вас немає жодної спільної краплі крові. І все, що вона робить у цьому домі — робить не тільки для себе.
Мирослава відчула, як десь глибше, під її власною волею, здригнулася Леора. Це була не просто новина — це виривало останню опору.
— Не пий нічого з чужих рук. Не дозволяй торкатися себе. А головне — збережи хлопчика. Малого лорда, — просичала чаклунка. — Його сила прокидається, і з нього вже зараз випивають життя, поки він не виріс і не став небезпечним.
Груди стиснув сильний страх. Ерік. Значить, потвори вже в його жилах.
— Мені треба назад, — Мирослава встала, пересилюючи слабкість.
— Пішки ти не дійдеш. Твій вихід вже помітили.
Травниця вийшла на поріг і різко свиснула.
З мороку чагарнику безшумно випірнула тінь. Істота розміром із молодого жеребця, але гнучка й стрімка, як пантера, з гладкою вугільною шкірою та очима, в яких світилося срібло. Вона не ступала — вона линула по моху.
Тварина наблизилася і низько пригнула холку перед Мирославою, кличучи.
— Доставить до садової альтанки. Вони тебе не побачать, — кинула травниця.
— Яке твоє справжнє ім’я? - спитала Мирослава.
Чаклунка здивовано вигнула брови і подивилася знову прямо в очі молодій леді. Вони зустрілися поглядами і саме в цей момент.
— Катерина? - ніби сама собі запитала травниця. В цей момент в її очах вихром повертався спогад разом з слідовиком-шукачем Леори. Чаклунка схватилася за серце, важко дихаючи. - мій звіре, ти знаєш, що робити!
Молода дівчина перервала погляд від травниці-чаклунки, відчуваючи, що та повернула свій забутий спогад. Потім Мирослава скочила в сідло, пальці впилися в шовковисту загривок. І в останній момент перед стрибком вона перехопила дивний, помутнілий погляд чаклунки. Жінка торкнулася скроні, її обличчя на секунду спотворила судома нерозуміння.
— Інколи… — мовила травниця чужим, розгубленим голосом, — я забуваю, хто я. Мені здається, що колись у мене було інше ім’я.
У той же міг Слідовик усередині Мирослави не просто ворухнувся — він встав на диби і вдарив у свідомість гарячим спалахом правди: «Вона одна з нас. Чужа в цьому світі, як і ти».
Але звір уже рвонув з місця.
Вітер вибивав сльози, ліс злився в темну смугу. Звір чаклунки пройшов крізь охорону маєтку, мов безшумна мара. За кілька хвилин Мирослава вже ступила на мармурову підлогу віддаленої садової альтанки. Істота розтанула в тіні так само раптово, як і з’явилася.
Агнеса й Остін ще бігли лісовою стежкою, а в маєтку вже панував хаос.
З боку центрального крила лунали крики, хлопали двері, миготіли факели. Покої Леори виявилися порожніми, і дім охопила паніка.
Мирослава повільно випросталася в затінку альтанки, намагаючись перевести дихання.
— Леді?!
З-за важких кущів гортензії вискочила Една. Головна служниця Вірени — зібрана, зіщулена, з очумілими від шоку очима. Вона завмерла, не вірячи, що бачить дівчину, яка ще тиждень тому не мала сил підвестися з ліжка, тут - у глибині саду.
— Як… як ви тут опинилися?! - її голос зірвався на високу фальш. - Вас шукають по всьому будинку! Леді Вірена в люті!
Една ступила крок уперед і простягнула руки, намагаючись схопити Мирославу за зап’ястя, щоб силою тягти до маєтку.
— Ходімте негайно! Я допоможу вам дійти до покоїв, поки…
Вона не встигла торкнутися.
Слідовик усередині Мирослави рикнув, вибухаючи диким, хижацьким почуттям небезпеки. Шкіру на руках служниці оточувала брудна, отруйна аура.
Мирослава не відступила. Вона хльостко вибила руку Едни й ступила крок уперед. Очі Мирослави палали темним огнем, а голос став небезпечно глухим.
— Якщо ти до мене торкнешся, - викарбувала вона кожне слово, - я зламаю тобі руки. А потім заставлю їх зжерти. Зрозуміла мене, тварюко?
Една відсахнулася, збліднувши до кольору крейди.
І саме в цю мить із глибокої тіні садової алеї пролунав низький чоловічий голос — із виразною, небезпечною знущальністю.
— А я б подивився. Як така тендітна леді збирається це зробити.
Мирослава різко розвернулася.
З пітьми повільно виходив чоловік. Високий, широкоплечий, він буквально перекривав собою простір. На ньому був темний, важкий кафтан із незвичного цупкого матеріалу, вишитий по коміру й манжетах рунічними знаками, що ледь помітно пульсували тьмяним сріблом. Від нього віяло не просто силою - від нього йшло відчуття смертоносної, приборканої магії та дикого озону, як перед грозою.
Його обличчя було виліплене з різких, жорстких ліній, а темно-янтарні очі впивалися в Мирославу з хижою, неприхованою цікавістю.
Погляди перетнулися.
Повітря між ними ніби згустіло, перетворюючись на електричний кисіль. Мирослава забула, як дихати. Всі думки про Вірену, отруту й виснаження зникли - лишилося тільки це божевільне, вологе, пульсуюче тепло, що миттєво вдарило вниз живота від одного його погляду.
Він дивився на неї з неприхованою цікавістю. А вона - розглядала його, заворожена первісною, небезпечною силою, якої ще ніколи не зустрічала в своєму житті.
Вони просто зависли в поглядах один одного, поки перелякана Една застрягла між ними, не сміючи навіть дихнути.
Підписуйтеся на автора, щоб не пропустити нові розділи.
З любов'ю, Лана Сетман.
