Раді Вас бачити!

Патрик знав, що все одно загине, але не хотів, щоб його смерть була марною. По суті, він готувався до цього довгий час, бо мав підозри, що одного дня стикнеться із власним творінням. Саме тому і підготував маленьке віконце, як крок до відходу у необхідний час.

Додавши сценарій до команди разом з Аароном, він уже знав, що цей код працюватиме тільки якщо він продовжуватиме поновлювати сценарій. Перебування в серверній було несанкціонованим. Воно не відповідало симуляції, його не було у сюжеті. Отже, оновлюючи сценарій у такий спосіб, він просто спалював власний мозок. Тож весь їх шлях, коли вони почали рухатись від серверної, вони закривали абзац за абзацом. Тепер, коли вони були в межах протоколу, який утворився з команди «катафалк», а сталось це не раніше їх спільного виходу в альтернативний передпокій, підтримувати сценарій більше не потрібно. Тож симуляція відпустила його, поживившись його нейронною енергією. Так він і помер.

Першим прокинувся Аарон. Він важко зітхнув, витягнувши трубку з рота. Вона тягнулась за кожним рухом в’язкою холодною слиною і він, поморщившись витер її зовнішнім боком долоні. З його вен стирчали трубки, що були приєднані до кількох крапельниць, що були під’єднані до платформи таким чином, що він не зачіпав їх, коли біг. Сам він був вбраний у біло-синій костюм, що складався з пластин, таких мілких, що вкривали тіло, немов друга шкіра, взагалі не відчувались. На його голові був шолом з тієї ж тканини. Він ривком стягнув чоботи, що кріпились до платформи й став на підлогу, відчувши, як підігнулись коліна. Кожен крок здавався важким, неначе не належав йому, схоже доведеться знову вчитись ходити. Пересування у симуляції було значно легшим. Світло було занадто різким, картинка, що змінювалась, коли він крутив головою була позбавлена уже звичної плавності, забезпеченою АСС. Тепер він знову був у реальності та до неї йому ще варто було пристосуватися. Він знайшов застібку і швидко скинув костюм, радіючи, що ці виродки принаймні лишили на ньому білизну. Кинувши швидкий погляд на друзів, які розкидані лежали на своїх платформах, Аарон уникав прямого погляду на Патрика, що лежав на боку і вже не дихав. Швидко зачинивши двері, він, перечіпаючись, побрів шукати бокс з одягом. Той стояв у сусідній кімнаті, де персонал, вочевидь, варив собі каву. Діставши свої речі, він перевірив телефон. Ніхто не здогадався його забрати чи переглянути файли. Що добре, отже шанс вийти звідси, вони все ж мали. Поки Аарон натягував штани, почув, як прокинувся Адам і Скарлет. Ті, швидко зривали з себе трубки. Скарлет впала на підлогу і підповзла до платформи Патрика, погладивши його волосся і заплакала знову. Адам підійшов до неї й сам дивився на Патрика, відчуваючи гіркий біль від втрати хлопця, з яким уже встиг подружитись. Саме розуміння, що кілька хвилин тому він ще був живий, а зараз цього життя позбавлений, здавалось важким і вибивало дух із тіла.

Лів прокинулась, відчувши жахливий біль у голові, вона крутнулась і одразу втратила рівновагу, ноги зачепились за платформу. Адам і Аарон допомогли їй вибратись. Скарлет продовжувала сидіти біля Патрика.

– Нам треба його переодягти, – прошепотіла вона, її голос захрип і був майже відсутнім. – Не хочу, щоб його виносили звідси в цьому огидному костюмі.

– Переодягнись сама спершу, – порадив Аарон. – Це буде швидше. Перевір його телефон, нам треба зробити те, про що він нас просив.

Скарлет коротко кивнула і рушила до сусідньої кімнати, дістаючи свої речі. Вона вдягалась блискавично, Адам тільки встиг натягнути штани, коли Скарлет уже накинула останньою куртку і дістала речі Патрика, перед тим взявши його телефон у руки та передала Аарону.

Той хутко всівся за комп’ютер і розблокував телефон Патрика. Скарлет і Лів стягнули костюм з Патрика і вдягнули на нього джинси. Вдягати померлого було доволі складно, хоч Патрик і був худорлявим, його тіло здавалось занадто важким, неначе він важив тонну, бо був неповоротким і Адаму доводилось переносити всю вагу його тіла на себе, доки Лів та Скарлет тягли на нього одяг.

– Ось так, – застібаючи останні ґудзики сорочки, промовила Лів і відчула як плаче. Скарлет поклала руку на її плече. Адам сумно дивився на спокійний вираз обличчя Патрика.

Скарлет встала і взяла телефон хлопця зі столу.

– Що там? – спитала вона Аарона.

– Кілька відео і зашифровані теки з файлами.

– Ти працюєш над шифром? – спитала Скарлет.

– Так.

Вона увімкнула перше відео. Серце стислось, коли перед камерою опинився Патрик. Він представився і почав коротко описувати свою роботу за останні два роки.

Адам, Лів та Аарон уважно слухали його. Розповідь почалась здалеку і Скарлет довелось прискорити відео, бо часу в них було небагато.

– Тож, якщо ви все зробите згідно з інструкціями… – Патрик дозволив собі всміхнутись. – З переписаним сюжетом і новим кодом, з усіма файлами, які ви завантажили в систему – вся ця симуляція повністю видалиться з бази даних без можливості відновлення. Її ніхто і ніколи не зможе відтворити на жодному з рівнів. Всі проєкти, які писав я, або до яких був дотичний, будуть так само видалені з усієї системи. Без підтримки серверів компанії, весь, уже представлений клієнту контент, буде застарілим, без можливості подальших оновлень.

Він помовчав.

– Подумати тільки… Я кількома абзацами знищив компанію, лишив майже три тисячі людей без роботи, а себе позбавив… життя. Але головне те, що ця компанія піде разом зі мною.

– Не лише ти, ботане. Ми всі брали в цьому участь! – крикнув Аарон, відчувши, як горло стислось.

Аарон бився з останнім кодом доступу, але нічого не вдавалось. Він уже перерив всі файли на телефоні Патрика, навіть не надто якісні вірші, але нічого не підходило.

– Він сказав цього буде достатньо, – стискаючи телефон Патрика, сказала Скарлет.

– Потрібен код доступу, 8 символів.

– Що це може бути? – замислилась Скарлет.

– Може… – Лів пройшла вперед і ввела:

П А Т Р И К І Й

Завантаження…

Вона обернулась на Скарлет і Аарона:

– Він так представився, коли ми познайомились.

У ДОСТУПІ ВІДМОВЛЕНО.

– Дідько…

Б А Р Т О Н П А

Завантаження…

У ДОСТУПІ ВІДМОВЛЕНО.

– Може, той самий пароль, як у телефоні? – замислилась Скарлет.

– Пробував. До того ж там 6 символів, треба 8.

– Може додати ініціали? – запропонувала Лів.

– Не схоже, що Патрик страждав нарцисизмом, – закотив очі Аарон.

– Ти можеш просто спробувати? – роздратовано кинула Скарлет.

6 5 4 3 2 1 П Б

Завантаження…

У ДОСТУПІ ВІДМОВЛЕНО.

– Він сказав, що ти швидко його зламаєш, – зітхнула Скарлет, міряючи кроками кімнату. – Отже, це має бути щось просте. Ми просто тупимо. Всі. Колективно.

– Може все дійсно дуже просто? – спитав Адам. – Лежить на поверхні. – він опустився і почав тарабанити по клавіатурі.

К А Т А Ф А Л К

Завантаження…

– Вирішальна бляха мить… – протягнув Аарон.

ДОСТУП НАДАНО.

Аарон подався вперед, розглядаючи що ж там було зашифрованим.

– Ну, що там? – спитала Скарлет, розглядаючи всього один файл незрозумілого вигляду і назви.

Аарон гучно розреготався.

– Так! Патрику, ти злий малий геній!

– Що?

– Він створив вірус, який знищить нахрін всі записи, зламає всі коди. Ця компанія перетвориться на купку пилу через 5...4…3…2…– його палець зависнув над клавішею Enter.

– Стійте! – постукали в двері. – Відчиніть! Я на вашому боці.

– Так всі б і казали в цій ситуації, – гаркнула Скарлет. – Йдіть до біса!

Адам закляк, а тоді мовчки відчинив двері.

– Якого дідька, Кларку?! – гаркнув Аарон.

– Адаме, що ти робиш? – не зрозуміла Скарлет.

Чоловік років п’ятдесяти із густим темним волоссям, що переливалось сріблом на скронях, всміхнувся, киваючи.

– Дякую, Адаме. Вітаю. Мене звати Джуліан. Я – голова Комітету, що захищає корпоративні права працівників.

– Типу якась організація з прав людини на роботі? – спитала Лів.

– Добре, що ви не взяли собі абревіатуру, бо з таким серйозним писком представлятись головою «Ка-Ка Пі-Пі» було б занадто навіть для вас, – закотила очі Скарлет.

Аарон пирхнув зі сміху. Адам стояв як вкопаний, Лів здавалась збентеженою.

Джуліан уважно поглянув на Скарлет.

– Я багато чув про вас, міс Абрамс.

– О, я про вас теж, – глузливо відповіла вона, підійшовши ближче. – То як воно? Запхати власного сина у смертельну небезпеку? Медаль «Батько Року» шию не відтягує?

– Чекай, що? – не зрозумів Аарон.

Скарлет розвернулась, склавши руки на грудях:

– Знайомтесь: Джуліан Кларк, голова ради директорів компанії, ще цього нового модного «кака-піпі» і, за сумісництвом, батько нашого Адама, – вона кинула вбивчий погляд на Джуліана. – Я так розумію за кілька новеньких сивих волосинок потрібно дякувати вам, шановний?

– Міс Абрамс, я обіймав посаду голови ради директорів виключно задля того, щоб переконати Комітет у тому, що наші підозри про дії міс Стамп виправдані. Без доказів ми не мали змоги діяти.

– Тож, щоб отримати ці докази ви кинули нас усіх у небезпеку? Блискуче…

– Чому саме ми п’ятеро? – спитав Аарон. – Що в нас такого незвичайного?

– Кожен з вас найкращий працівник власного відділу. Ваші навички були неймовірно корисними задля ефективного тестування симуляції.

– Корисними? – розреготалась Скарлет. – Ви, бляха, кепкуєте?

– В жодному разі, – заперечив Джуліан.

– А чому я? – спитав Адам. – Щоб переконати своїх колег, що ти готовий ризикнути сином, аби вивести Стамп на чисту воду?

– Ти б не загинув, Адаме, – всміхнувся Джуліан. – Я б не допустив цього. Ми були готові витягти тебе, якби твої колеги обрали тебе як жертву.

– Шикардос, бляха! – фиркнув Адам.

– Тобто…Теоретично, ви могли запобігти смерті будь-кого з нас? Ви могли б врятувати Патрика і просто…дали йому загинути? – не вірила своїм словам Лів.

– Все доволі просто, Небраско, – відповіла їй Скарлет. – Ми – витратний матеріал. На відміну від сина головного з «кака-піпі», я нічого не плутаю, Джуліане?

– Міс Абрамс…

– Ні, – хитала головою вона. – Мені начхати яку високу мету ви разом зі Стамп переслідували, чи якими неймовірно важливими себе вважаєте, але переконати мене в тому, що Патрик помер не даремно вам не вдасться! Його кров на ваших руках і вам її не відмити. Я кістьми ляжу, але знищу всю цю богодільню і насмажу барбекю на згарищі! А вам краще прикусити язика і не стояти на моєму шляху.

– О, так, – відповів Адам, зробивши крок. – Вона саме так і зробить, тож раджу послухати.

– Адаме…Ми маємо використати ці записи, результати ваших досліджень унікальні! Ми не зможемо повторити нічого подібного!

– Не зможете. Ніхто більше не зможе. – Адам повернувся до Аарона. – Давай.

– Пробач, синку, але ми не допустимо цього.

До кімнати вбігли два кремезних чоловіки у костюмах.

– Та ви що! – розреготався Аарон, коли одразу ж за чоловіками спинились озброєні федерали. – Бачте, я відчував, що синок голови директорів не може без його відома потрапити до симуляції. Отже, ви або зі Стамп, або не гребуєте ставити під загрозу власну дитину, щоб довести свою правоту. Тож ми всі трохи підготувались. Кожен зі свого боку, звісно. Патрик із дуже важливого корпоративного, Абрамс із комунікаційного, а я…Що я? Я – технар. Я просто дав кілька задач небайдужим людям. Тож тепер ваше е…як ти там казала, Абрамс? «Кака-Піпі», піде у направленні, згідно свого первинного сенсу.

– Руки за голову! – гаркнув федеральний агент.

Джуліан поклав долоні за потилицю і кинув погляд на сина.

– Ти пошкодуєш про це. Це величезна помилка.

– Зустрінемось у суді, батьку, – відповів Адам. – Сподіваюсь, ти розумієш, що свідчитиму я проти тебе.

Джуліана вивели з кімнати й до неї увійшов симпатичний хлопчина з мідно-червоним кучерявим волоссям.

– Леві! – гукнув Аарон. – Дякую! Ти, бляха, врятував всі наші зади!

– Радий старатись, – він поглянув на Скарлет і спинився. – Агов…Привіт, кралю. Я – Леві.

– Чудово. Дякую за допомогу, Леві, але не підходь ближче.

Адам пирхнув зі сміху.

– Як ти вивів всіх з лабораторії? За нами мали наглядати весь день.

– Кілька фальшивих викликів, збій зв’язку і заблоковані двері, – Леві знизав плечима. – Легкотня. Бачив би ти як звідси витягнули Стамп.

– До речі де вона? – спитав Аарон. – Ми з Абрамс обіцяли, що надеремо їй дупу.

– Не вийде, – похитав головою Леві. – Їй оголосили підозру, а всіх поплічників розвезли на допити. Ще ніколи не бачив так багато тачок лягавих на одній парковці.

– Як ти? – спитала Адама Скарлет.

– Паршиво, – зізнався він. – Повірити не можу, що батько керує якоюсь дурнуватою організацією і намагався використати мене, щоб викрасти дані.

На годиннику було близько шостої вечора. Вони знаходились у симуляції п’ять годин. Всього п’ять годин, у які вмістилось ціле життя. Важко було повірити, що можна пережити стільки спогадів, стільки болю за п’ять годин. Що можливо стати комусь другом і одразу ж втратити його за цей час, чи за ті самі п’ять годин відчути прихильність до когось. Вихід із симуляції болючий не лише через кляті трубки та складність пересування перші пів години. Вихід із симуляції болючий, бо реальність занадто відрізняється. І не завжди зрозуміло де тобі краще. Всі вони прагнули вибратись із АСС від самого початку, але після того часу, який вони провели там, щось в них зламалось і змінилось назавжди.

Їх тримали у відділку наступні півтори години. Вони були страшенно стомленими та просто хотіли в душ і спати. Коли допит скінчився, надворі темнішало. Чувся спів пташок, сонце вже сховалось за обрій. Скарлет несла куртку в руках і дивилась довкола, ніби вбираючи фарби реального світу.

Аарон, Адам і Лів спинились біля неї.

– І що ми робитимемо далі? – спитала вона.

– Житимемо? – знизав плечима Адам. – Сходимо до психологів, навчимося плести браслети дружби, я не знаю. Що завгодно, але якнайдалі від цього місця.

– До психологів? – пирхнув зі сміху Аарон. – Це вже без мене.

– І даремно, – хмикнула Лів.

– Ти підеш до мозкоправа? – не повірив він.

– А чого ні? АСС показала мені, що я маю над чим працювати.

– Є ще одна ідея, – перебив їх Адам. – Ділянка, на якій розташовано офіс була власністю моєї родини ще з кінця 20-х. Батько готував документи про передачу прав мені на день народження.

– А комусь дарують нову шапку… – зітхнув Аарон.

– Коротше, я пам’ятаю, що Скарлет грозилась рознести будівлю і смажити барбекю за згарищі… А я голодний, тож, чом би й ні?

Вони всі переглянулись.

– Ти жартуєш? – спитала Скарлет.

– Звісно, на мене ще чекають тижні паперової тяганини, тоді зніс цього всього, але…Якщо ви не проти…

– Та, звісно ні! З чого почнем? – задоволено спитала Скарлет.

– Просто дай їй кувалду і наймати машину, що зноситиме все це не доведеться, – всміхнулась Лів, кивнувши на Скарлет.

– Спершу, нам треба заїхати ще декуди, – стиснувши телефон Патрика, сказала Скарлет. – Він просив сповістити його батьків.

Аарон важко ковтнув.

– Звісно. Ми поїдемо всі, – відповіла Лів.

– Це найменше, що ми можемо зробити для нього, – кивнув Адам.

Рік потому

Кабінет психотерапевта Брайана Куліджа знаходився у приємній клініці із живими рослинами в коридорі. Тут було багато простору і приємні зображення відомих латать Моне.

Скарлет, Адам і Лів сиділи на м’якому диванчику. Скарлет стукала підбором по ніжці журнального столика, де розташовувалось кілька чашок зеленого чаю, яким їх пригостила асистентка Брайана.

Аарон вийшов з кабінету, широко всміхнувшись до Скарлет:

– Ти наступна, сестричко.

Вона скочила.

– Ну, нарешті! Скільки можна вивертати душу? Серйозно, ще кілька записів після тебе і я почну думати, що вона в тебе є!

– Іди вже, пропрацюй свій гнів, злюко.

Аарон хихотів, жартівливо пихнувши її в плече. Вона зникла за дверима і Аарон зайняв її місце на дивані, очікуючи наступні півтори години, коли сеанс Скарлет скінчиться.

Вони вже рік відвідували психотерапевта, вирішивши майже одноголосно (майже, бо Аарон єдиний був противником психотерапії), що їм усім це необхідно після пережитого. Кілька вдалих маніпуляцій Лів і Аарон пішов на свій перший сеанс. Вони домовились зустрічатись перед кожною сесією і ходити всім в один день, щоб опісля збиратись в улюбленому місці, святкувавши поки незначні, але все ж просування до покращення свого ментального стану.

Після сеансу Скарлет, вони спустились до низу.

– Ми все взяли? – спитав Адам, взявши руку Скарлет у свою.

– Треба заїхати до мене і взяти пиріг.

– Ти спекла той з індичкою? – очі Аарона засяяли.

– Так, – пристібаючи пасок безпеки відповіла Лів.

– Супер, – заводячи мотор, всміхнувся Аарон.

– А твої стейки? – спитала Скарлет у Адама.

– У морозилці в багажнику.

– Пивко? – спитала вона в Аарона.

– Все з собою, – кивнув їй він. – Давайте, пакуйтесь в машину і погнали, я голодний!

Сквер Патрикія Бартона розташовувався у зовсім нелогічному, для такого зеленого куточка місці. Посеред високих хмарочосів, в оточенні бетону, металу та скла, був оазис із молоденькими паростками мангових дерев, кущиками зеленого та синього базиліку, м’яти та нічних фіалок. Тут були маленькі альтанки, кілька лавок та гриль для барбекю, який, щойно вони приїхали, одразу зайняв Аарон.

Сквер був приватною власністю, але Адам дозволяв всім охочим приєднуватись до щотижневого свята. Свята на честь Патрика.

– Привіт! – всміхнувся Ройс Бартон, він дістав із багажника інвалідний візок, Скарлет і Адам поспішили допомогти батькові Патрика, перенести з машини його дружину – Каміллу.

– Привіт, любі, – всміхнулась вона.

– Вітаємо, місис Бартон! – всміхнулась Лів. – Як почуваєтесь?

– Помаленьку, – всміхнулась вона. – Вже хочу м’ясця і пивка, і можна буде жити!

Скарлет і Аарон гиготнули синхронно, а тоді повернулись одне до одного і стукнулись кулаками.

– Ви ще не говорили? – спитала Скарлет у Аарона.

Він тупцював на місці підчепивши кущик трави носаком своєї кросівки і знизав плечима.

– Вона хоче, щоб ми обоє все пропрацювали. Каже, що я – червоний прапорець.

Скарлет пирхнула зі сміху.

– Ну, ти і є червоний прапорець, – коли Аарон підняв на неї невдоволений погляд, вона продовжила: – Але ти все одно маєш шанс. Вона ж не сказала «ні», правда?

Він знизав плечима. Лів спілкувалась із батьком Патрика і поглянула на Аарона і Скарлет, вона затримала погляд на хлопцеві, а тоді повернулась до розмови.

Вони слухали музику, співали та розмовляли про буденні речі, такі як нова нудна робота, дивні стосунки(а ця четвірка таки знає про це чимало), різні побутові ситуації. Мама Патрика була дуже світлою і веселою жінкою, попри сумну долю і втрату сина. Скарлет згадала, як вони всі плакали, коли вона розповідала їм про Патрика, тоді як дякували одне одному, вони – за те, що привели в цей світ чудову людину, а вона їм – за те, що були поруч у тяжку мить. З того часу вони підтримують зв’язок щодня. Аарон і Лів приїздять до них додому. Скарлет витягає їх на улюблений хумус містера Бартона. Адам, до якого місис Бартон має особливе ставлення, бо вважає його невимовним красунчиком, часто запрошує їх у кіно, вони дуже любили кіно і з задоволенням дивились нові кінострічки. Цей сквер був пам’яттю про Патрика і всіх, хто став жертвою дурнуватої компанії, що колись височіла на цій ділянці. І вони завжди пам’ятатимуть і вшановуватимуть їх пам’ять.

– Що тут у нас? – спитала Лів у Аарона, він повернувся до неї та зробив це занадто різко, бо вона стояла дуже близько до нього.

Він намагався відступити на крок, але не міг. Лів мовчки дивилась на нього, не розуміючи, що робити далі. Аарон зібрав всю свою силу в кулак і піддався миттєвому імпульсу, наблизившись до неї. Його очі блукали її обличчям, спинившись на губах, і тоді він легко поцілував її, за мить, він посунувся, неначе очікуючи реакції. Лів не відступила і тоді він поцілував її знову, на цей раз сміливіше. Вона обвила руками його шию, а тоді відірвалась від нього і насмішкувато кинула:

– Схоже, твій стейк горить!

– Схоже, не лише він! – крикнула Скарлет, Адам стояв біля неї весело всміхаючись.

Аарон показав їй середній палець.

– Ти вся пропахла вогнищем, – сказав Адам, завівши неслухняне пасмо за вухо Скарлет.

– Це погано? – спитала вона, смикнувши головою так, щоб пасмо вернулось на попереднє місце.

– Ні, – відповів він, змовчавши про те, що це робило її лише привабливішою. Він готовий. Тож він всміхнувся їй, а тоді подався вперед і поцілував.

– Може годі вже?! – гаркнув Аарон.

– Заздриш? – криво всміхнувся йому Адам.

– Заціпся.

Вони повсідались на стільчиках і укривалах, що були розстелені на траві.

– Дай-но пийну! – Лів перехопила бляшану банку з рук Скарлет і зробила ковток. –Фу! Ваше пиво огидне!

– Тому ми взяли тобі просекко, – всміхнулась Скарлет.

– Які ви всі завбачливі! – розреготалась Лів.

Коли у всіх в руках були напої, Скарлет підняла пиво вгору і промовила:

– За Патрика. Хай і проти власної волі, але він звів нас усіх разом. І я вдячна за це.

– За ботана, – кивнув Аарон. – Ми тебе не забудемо.

– За Патрика, – всміхнулась Лів.

– Ти був класним! – зітхнув Адам.

Скарлет всміхнулась, піднявши очі на вечірнє небо:

– Дякую тобі, друже.