Раді Вас бачити!

Лів кліпнула очима і заклякла. Що вона робить? Котра зараз година? Вона озирнулась навсібіч. За її спиною було вікно, звичайне панорамне вікно, на якому висіли кремові вертикальні жалюзі. Ніби звичайний робочий день, але враження було ніби вона про щось забула. Вона відсунула свій стільчик і сіла за стіл. Оглянула свій кабінет. Тут все було обставлене так, як вона того хотіла: ніжно-персикові стіни, кораловий оксамитовий диван, на якому лежала кобальтова ковдра, овальний скляний столик на низьких ніжках, на якому розташовувались журнали. Стіл з темно-коричневого дерева був високим і просторим. На ньому красувався комп’ютер на два великі монітори та безпровідна сенсорна клавіатура, що була вмонтована у стіл. Дівчина увімкнула комп’ютер і, ввівши код доступу, увійшла у робочу пошту. За попередній вечір, їй надійшло кілька задач з редагування тексту. Лів всміхнулась, вона обожнювала свою роботу. Її навички, відточені до автоматизму за два роки роботи, допомагали завжди працювати швидко та якісно. Вона не боялась жодних задач, бо знала, що здатна виконати їх усі, навіть не спітнівши.

– Спершу треба кави, – зітхнула вона, піднімаючись.

Асистента у Лів не було, та вона його і не потребувала, тож по каву вона йшла собі сама, до кафетерію. Тут біля кількох кулерів та холодильників з напоями та солодощами стояли три кавові машини. Вона поставила свою улюблену кришталеву чашку на піддон, розташувала капсулу з кавою у відсік машини, зачинила кришку і натисла необхідну кнопку. Доки напій готувався, Лів поправила волосся і пішла до автомата із солодощами. Обравши безглютеновий батончик, вона натисла Е17 і дочекалась, доки спіраль проштовхне упаковку, дозволивши тій впасти до люка. Присівши, Лів дістала батончик і повернулась до кавової машини, яка саме завершувала наповнювати чашку.

Вона насолоджувалась тишею, завжди приходила на роботу на пів години раніше, бо їй подобалось налаштовуватись на робочий процес, коли в офісі порожньо. Неквапом вона повернулась до кабінету і розпочала роботу. Десь за годину, Лів відчула раптове запаморочення, ніби текст плив перед очима. Речення здавалось занадто складним і незрозумілим. Вона прочитала його вголос.

– Згідно __ у симуляції__ обирає доля ­­__ буде вирішена__порядковий номер.

Звучало, як набір слів. Тоді вона спробувала ще раз. Та у тексті ніби всі слова змінили власне положення.

– Доля буде вирішена у симуляції, порядковий номер__ ­­__ __.

Лів відкинулась на спинку крісла. Про що це взагалі? Вона зробила скриншот ділянки з незрозумілим для себе текстом і відправила його боту, який видавав їй це завдання.

Речення позбавлене конструктивності. Поясни.

Конструктивність наведеного речення наявна. Перевірка.

Перевірку зроблено. Конструктивність відсутня. Поясни.

Пояснення: Тоді __ обирає порядковий номер, згідно з яким доля __ у симуляції __ буде вирішена.

У наведеному скриншоті порядок слів змінено. Поясни.

Пояснення відхилене.

Поясни.

Текст надано у правильному порядку. Перевірка.

Перевірку зроблено. Текст подано у невірному порядку. Поясни.

Пояснення відхилено. Розбіжностей не виявлено.

Лів стукнула рукою по столу.

– Дідько!

Дівчина розглядала екран, але літери починали знову змінюватись.

Спершу лише ледве помітно – слова рухались, ніби дихали. Потім речення почало саме себе дописувати. "Завдання коректне, Олівіє Вейл. Твоя доля вирішиться у симуляції. Або підвищення, або..."

Вона відчула, як кров застигла в жилах. Щось прошелестіло в повітрі.

"Лів."

Вона різко обернулася – нікого. Лів зітхнула, стиснувши тремтячі пальці. Вона набрала текст для бота.

Поясни сенс речення. Деталі.

Пояснення: Тоді __ обирає порядковий номер, згідно з яким доля __ у симуляції __ буде вирішена.

Що в цьому контексті "доля". Поясни.

Пояснення: "доля" у контексті смерть.

Від обраного порядкового номера гравець має загрозу зіткнутись зі смертю? Поясни.

Пояснення відхилено.

… … …

Підтверджую.

– Це якийсь баг, – впевнено сказала Лів, – цього не може бути.

Вона закрила листування з ботом і повернулась до тексту. Шию вкрили мурахи, Лів провела по ній рукою, намагаючись заспокоїти незрозуміле відчуття тривоги. Монітор вимкнувся сам собою. Лів раптово встала.

– Що це за коники?

Вона кілька разів зітхнула.

– Все гаразд, Лів. Просто невдалий ранок. Ти погано спала, треба подихати. Вона рушила до дверей і ті раптово зачинились перед нею, ніби кабінетом гуляв протяг. Але вікна зачинені, вітру не було. Що це? Лів нервово засміялась. Це просто ввижається, вона не має причин турбуватись. Все гаразд.

Але повірити у це насправді не вдавалось. Вона повільно повернулась до столу. Роботу треба завершити, тоді вона зможе вийти надвір і трохи подихати свіжим повітрям. Так вона і вирішила, приземлившись на стілець. Комп’ютер був увімкнений. Хоча вона могла заприсягтись, що той вирубився сам десь хвилину тому. Почала терпнути потилиця. Неприємний біль ніби стискав її голову лещатами, потилиця, шия і мочки вух починали німіти, ніби вона їх залежала. Дивне і не надто приємне відчуття.

– Тоді __ обирає порядковий номер, згідно з яким доля __ у симуляції __ буде вирішена. – заново прочитала вона, дійсно, бот мав рацію з текстом все гаразд, схоже вона ще не прокинулась. Головний біль все зростав, напливаючи на повіки. Вона почула дивний звук, ніби щось крапало. Лів змушувала себе не зважати. Вона продовжила читати.

– Таким чином один із порядкових номерів, за сценарієм зустріне свою смерть наприкінці симуляції__.

– Нарешті. Цю частину вичитала. Молодець, Лів. – похвалила саму себе дівчина.

Крапаючий звук продовжувався, Лів обрала тактику ігнорування. Вона потягнулась до мишки і відкрила нову частину для редагування.

ЛІВ, ТІКАЙ ЗВІДТИ НЕГАЙНО! ЦЕ ВСЕ НЕРЕАЛЬНЕ, ШУКАЙ ДВЕРІ, ШВИДКО, ЛІВ! ІНАКШЕ СТЕЧЕШ КРОВ’Ю!

– Що за… – вона опустила очі на стіл і скочила. – О, господи!

На її столі були краплі крові, схоже перепад тиску викликав кровотечу з носа. Лів потягнулась за серветкою, що стояла на підвіконні за її спиною. Вона дістала паперову хустинку і приклала її до носа, сподіваючись зупинити кровотечу. Втім, коли вона повернулась до столу, її кров’ю було виведене: «ТІКАЙ!». Лів втратила рівновагу, підбивши чашку, яка стояла на краю столу. Чашка впала на підлогу і розбилась, аромат вистиглої кави заповнив кабінет.

– Дідько. – роздратовано кинула вона і дістала кілька паперових хустин, якими почала витирати пляму. Відправивши мокрі серветки до урни під столом, Лів сіла за стіл, витираючи кров і дивний напис. Вона переконувала себе, що просто не виспалась. Це просто дурнувате безсоння і неуважність. Лів повернулась до вичитки тексту. Та сторінка була пустою, хіба що за виключенням одного рядку, який був заповнений незрозумілими символами:

˲Â, Ò²ÊÀÉ Ç²ÄÒÈ ÍÅÃÀÉÍÎ! ÖÅ ÂÑÅ ÍÅÐÅÀËÜÍÅ, ØÓÊÀÉ ÄÂÅв, ØÂÈÄÊÎ, ˲Â!

– Я, мабуть, випадково виділила і стерла весь текст, – запевняла себе вона, відчуваючи, як тремтить. – а це я набрала випадково. Так, саме так.

Помітивши рух на стіні, Лів ледь стримала крик. Їй здавалось, що попід стелею хтось сидів і дивився на неї. Але ж ні. Це просто тіні. Тіні на стінах, що згущувались, ніби це глуха ніч, а не дев’ята ранку. Ці тіні пливли, утворюючи форму зморшкуватої руки з довгими кігтями, що простягалися до неї. Вона все посувалась і посувалась, щоб не потрапити в лапи цієї тіні, але відсуватись уже було нікуди. Лів відчула як тривожність стисла їй груди і важко опустилась у живіт. Хотілось тікати. Але куди?

– Лів, зайди до мене.

Дівчина підскочила від несподіванки. Директорка стояла у дверях. Секунду тому її там не було, зараз вона стояла рівно з позбавленим будь-яких емоцій обличчям, тримаючи руки по швах. Лів піднялась і попрямувала за Амелією, що рухалась смарагдовими коридорами неквапом. Перед дверима до кабінету Амелія відкрила двері і пропустила Лів всередину. Дівчина зробила крок – повітря стало густішим, важчим, воно п’янило її, змушувало прагнути позіхнути чи розтектися підлогою. Кабінет директорки виглядав ідеально стерильним. Лів пригадала, що ніколи раніше тут не була. Тривожність не полишала її, а зараз до неї додалось хвилювання, чого це раптом директорка викликала її до себе. Невже вона погано справляється з роботою? Ні-ні, цього не може бути.

Лів опустилась на стільчик біля директорського столу, Амелія вже сиділа за своїм столом, поклавши підборіддя на схрещені пальці.

– Я… – почала Лів, – щось сталось? Це через мою роботу? Послухайте, в мене виник якийсь баг зі сценарієм, я зверталась до бота, але помилку не виявлено. Можливо краще відправити його на перевірку, або звернутись до тестувальників…

– Лів, – спинила її Амелія. – ти отримала підвищення.

Дівчина відчула невимовне щастя. Гордість заполонила Лів, викликавши в неї широку посмішку. Та ще трохи й вона б там розплакалась! Вона заслужила це, вона знала, що це трапиться і чекала цього. Раптом всі її тривоги відступили на другий план. Цей день офіційно найкращий!

– О, міс Стамп, дякую! Дякую за довіру, запевняю, я не підведу! То в мене буде надбавка? Чи можливо більший кабінет?

– Це ми ще обговоримо. Але є певна умова щодо твого підвищення.

– О, що завгодно, міс Стамп! Я готова на все.

Амелія хижо всміхнулась.

– Саме те, що я сподівалась почути, міс Вейл.

Щось холодне стисло її шлунок, Лів насторожилась, щось не так, щось страшенно не так, але що? Що сталось? Амелія піднялась з-за столу і попрямувала до протилежної стіни кабінету. Лів прослідкувала за нею, Амелія підізвала дівчину до себе і та, ігноруючи тремтіння в колінах, наблизилась. За директоркою вона побачила два силуети. Чоловік і жінка, що стояли на колінах зі зв’язаними за спиною руками та кляпами в роті. Мама. Тато. Вони були нерухомими. Їхні обличчя – неповні. Наче програма не змогла відтворити всі деталі. Її пальців торкнувся холодний метал. Лів опустила очі, побачивши, як Амелія вкладає пістолет їй у руку.

– Щоб отримати підвищення, ти маєш їх убити.

Дихання стало коротшим.

– Але…Але нащо?

– Вони ставлять під сумнів всю нашу роботу, Лів. Ми на порозі великого відкриття, але вони намагаються знищити все це. Знищити нас. Знищити тебе і мене і нашу компанію. Ми не можемо цього допустити.

– А хіба їх смерть це вихід? Хіба ми маємо право вбивати тих, хто стає незручним?

– Ну, звісно. Ті, хто стоять на заваді прогресу не мають права вирішувати майбутнє, бо занадто сильно тримаються за минуле, розумієш?

Лів просто дивилась на неї, відчуваючи як ноги стають ватяними.

– І якщо ти справді хочеш обійняти посаду головного редактора, моєї правої руки, ти маєш зробити це! – вона повернула голову Лів до зв'язаних батьків. – Просто вбий їх і ти вже головний редактор. І з надбавкою, і з новим кабінетом, асистентом і новими цікавими завданнями.

– Вони вже мертві… – пригадала Лів.

У пам’яті сплили крики, скрегіт металу, пекучий біль і пухнасті сніжинки, що стають брунатними від крові, яка поступово розтікалась по розтрісканому асфальту.

– Тоді чому ти вагаєшся? – не розуміла Амелія.

Директорка повільно нахилилася ближче. Її шкіра здавалася… фальшивою. Наче пластик.

– І ви теж це робили?

– О, безліч разів. Журналісти-викривачі, колишні працівники, навіть службовий персонал. Ти здивуєшся, скільки довкола зрадників. Це зростання на яке ти заслуговуєш, Лів. Я теж це проходила, те саме вагання, той самий страх. Але я поборола його. І подивись де я зараз?

Лів поглянула на батьків. Мама зробила рух. Тато хитав головою. Лів відступила.

– Ні.

Директорка видихнула, забравши в неї пістолет. Вона відвела руку, не відриваючи погляду від Лів і натисла спусковий гачок. Постріл. Мама впала, немов манекен. Тато зник у брижі збоїв. І лише знайома форма калюжі крові, що розтікалась ідеально білою, натертою до блиску підлогою виказувала, що тут хтось загинув. Амелія Стамп когось вбила. Директорка розвернула на неї пістолет. Лів прожогом вискочила з кабінету і рвонула коридором. Світло згасло. Тіні стали рухливими. Підлога змінювалася – то тверда, то м’яка, це було як бігти по воді. Вона спіткнулась і впала. Підвівши голову, Лів заклякла. Перед нею стояли дві пари взуття. Дуже знайомі армійські чоботи і черевички з бантом. Лів підвелась, зустрівшись лицем в лице з батьками. Кров текла з їх ран на голові, грудях, животі.

– Лів… – шепотіли вони.

Вона крикнула, відкинувшись назад, але замість падіння на підлогу, опинилась у кріслі. У своєму робочому кріслі у кабінеті, перед комп’ютером.

– Згідно до __ у симуляції__ обирає доля ­­__ буде вирішена__порядковий номер.

Читала в голос вона.

– Доля буде вирішена у симуляції, порядковий номер__ ­­__ __.

Лів відкинулась на спинку крісла. Про що це взагалі? Вона зробила скриншот ділянки з незрозумілим для себе текстом і відправила його боту, який видавав їй це завдання.

Речення позбавлене конструктивності. Поясни.

Конструктивність наведеного речення наявна. Перевірка.

Пальці Лів застигли над клавіатурою. Це вже було. Вона все це вже проходила. В грудях похололо, головний біль тільки ширився її черепом, змушуючи зуби скреготати. Вона потягнулась до верхньої шухляди столу, в пошуках пігулки знеболювального.

Її рука торкнулась чогось холодного, вона заклякла, згадавши яким на дотик відчувався пістолет. Затамувала подих. Відсунула шухлядку далі, щоб роздивитись предмет, що лежав у її столі. Зітхнула. Придивилась ближче. Це був якийсь інструмент схожий на гайковий ключ з монітором. Лів покрутила його в руках. Раз, потім ще раз. Уривки спливали в її пам’яті, але надто швидко, щоб вона могла їх запам’ятати. Хлопець з кучерявим волоссям, лише злегка розкосими очима, дуже розумний і приємний. Багатенький красень з неймовірною посмішкою, з яким вона б хотіла мати стосунки, не тому, що він подобався як людина, а тому, що вони б склали гарну пару. Цинічний виродок, якого вона вважає суперником і зневажає. І до чорта розумна дівчина з пірсингом, яка викликала у Лів заздрість. Лів кліпнула раз, потім інший. Вона щойно увійшла до симуляції з чотирма своїми колегами, але де їх тепер шукати? Двері її кабінету раптом відчинились, Лів напружено стисла мультиінструмент і поривчасто зітхнула.