Раді Вас бачити!

Натовп стояв на своїх місцях. Вони не нападали, не наближалися. Просто стояли там і спостерігали, неначе очікуючи першого удару. Але хто при здоровому глузді піде в атаку? Ну, звісно ж Аарон. Лів закотила очі. Який же він безтолковий.

– Куди ти, телепню?

– Я з цим впораюсь, кралю, сиди й не лізь. Можеш із захватом спостерігати, як я отримую підвищення. Тільки не забувай дивитись на цих придурків.

Лів роздратовано пирхнула, склавши руки на грудях. Аарон просто йшов вперед, він робив це неквапом, бо був переконаний, що це спрацює. Спинившись не надто далеко від нових дверей, він просто дістав ноутбук і всівся посеред хаосу, намагаючись переписати код поточного алгоритму проєкції.

class Simulation:

def init(self):

self.room = [[1] * 10 for _ in range(10)] 

self.SCP-173 = {(x, y) for x in range(10) for y in range(10) if (x, y) not in [(4,5), (5,5)]} 

self.fragment = (4,5)

def hack_simulation(self):

print

while self.SCP-173:

target = next(iter(self.crowd))

self.SCP-173.remove(target)

self.room[target[1]][target[0]] = 0 

print(f"{target}")

Enter. Частина натовпу зникла з кімнати.

– Вийшло! – крикнула Лів.

– Не заважай мені! – прогарчав Аарон. – Насолоджуйся мовчки.

– Придурок.

– Дякую, люба.

– Я тобі не люба!

– Сказав: не лізь. Татко працює.

self.room[target[1]][target[0]] = 0 

print(f"{target}")

if not any(self.room[i] for i in range(len(self.room))):

print

self.room = [[0] * len(row) for row in self.room]

Enter. Звук нагадував рух перекидного табло в аеропорті. Тільки вдвічі гучніше.

– Це ще що? – стурбовано спитала Лів.

Аарон поглянув на екран. Вуха раптом заклало від усвідомлення, що він щойно зробив.

– Упс…

– «Упс», що?! – крикнула вона. – Що ти накоїв?

– Ти ж зараз біля дверей? – спитав він дивним тоном.

– Так.

– Вони мають бути незаблокованими.

– І що? – не зрозуміла вона.

– Ти можеш, бляха, перевірити? –гаркнув він.

– Відчинено.

– Чудово, збери своє манаття, непотрібний інструмент, корону не забудь і шуруй звідси.

– Що?

– Зараз, бляха!

Як можна було замість просто видалити натовп, видалити, бляха, всю кімнату? Дурень. Він зробив це на автоматі. Коли у проєкціях було знайдено баги, і Харта викликали їх виправити, після швидкої діагностики Аарон завжди виключав всі аномалії включно з локацією, так було простіше вилучити баг і перезапустити сценарій. Але тепер…Тепер він і справді вчинив дурість. Ця кімната зникне за кілька хвилин, враховуючи як почала розповзатись стеля. Все довкола зникало квадратами та колами і коли це руйнування почало наближатись до стін, першими зникли двері з іншого боку, до якого Аарон і прагнув дійти якнайшвидше. Він закляк. Декодування почало торкатися підлоги і дуже скоро низ кімнати почав нагадувати решето, що складалось більше з пустого простору, ніж з підлоги.

– Аароне! – покликала Лів.

Він закотив очі й повернувся.

– Я ж просив тікати! Тепер і тебе рятувати, наче мені нема якого хріна робити!

– Формально зараз я тебе рятую, тож завали й тягнися до мене, я тебе витягну.

– Як ти лишила двері і частину підлоги? – здивувався він, помітивши, що двері, у які вони входили до цієї кімнати, досі є, вони були прочиненими, збереглась і частина стіни довкола, підлоги під стіною лишився тільки квадрат, біля якого саме стояла Лів і тягнулась до Аарона.

– Мультиінструмент таки на щось згодився, – знизала плечима вона.

Аарон помітив, що дивний девайс, створений не менш дивною фантазією Лів, лежав приєднаний до відкритих дверей і прямокутника. Вся ця ділянка світилась як і монітор: ледь помітним блакитним відтінком.

– Як ти це зробила?

– Я ж не технік. Просто взяла цю штуку, відсканувала і воно саме все зробило.

– Отже, ти створила інструмент, яким не знаєш як користуватись, тому його запрограмовано читати твої думки?

– Можливо.

 – Цікаво. Що ж, відійди, я застрибну.

Лів оцінила відстань.

– Ти певен? – із сумнівом спитала вона.

– Ти мене не втримаєш, я важчий, ніж здаюся.

– То все твоя вдача.

– Яка?

– Душна.

Аарон криво всміхнувся і стрибнув, в цей момент квадратик під ним зник і він втратив рівновагу, не долетівши до дверей. В останню мить Лів, схопила мультиінструмент, підставивши ногу між дверима і стінкою, і, просканувавши Аарона, тим самим витягла його. Важко дихаючи, він завалився на вузькій смужці підлоги, звісивши ногу.

– Слухай, ця штука і справді цікава, – сказав він.

– Така твоя дяка? – здивувалась вона.

– Я взагалі не думав, що саме ти з усіх них кинулась би мене рятувати. Навіть гіпотетично.

– Я б не дозволила тобі загинути до того, як доведу, що краща за тебе! – сухо заявила вона.

– Я б тебе не рятував, – насмішкувато кинув він. – Тут би й лишив.

– Бачиш? Ти уже усвідомлюєш, що я краще за тебе.

– О, ну так… – закотив очі він. – План вдався!

Лів мовчки відчинила двері та пішла вперед. Кімната змінилась звичайним коридором. Аарон тупцював за нею, зрідка поглядаючи. Дівчина стисла щелепи й дивилась вперед. Харт про себе відмітив, що у неї дуже гарний профіль і в ту ж мить відігнав цю думку від себе. Кодувальник був здивований, що йому не начхати, але схоже Лів була розгнівана на нього.

Вона і справді не мала лишатися, могла втекти, коли він попередив, натомість Вейл взяла і витягла його дупу. Буквально. І він, вже за звичкою, наговорив якоїсь фігні. Лів дивним чином на нього впливала, Аарону весь час хотілось поводитись як цинічний виродок, кидаючи шпильки у неї. Вони мали абсолютно різний підхід до роботи. Якщо в симуляції Харт все опрацьовував через усталений алгоритм, який треба зламати/переписати чи використати, Лів, як редакторка, була більш гнучкою. Вона вміла підлаштовуватись під ситуацію та вдало імпровізувати. Це дратувало його і водночас викликало захоплення.

Дурна ситуація, ніби «не можу з тобою і не можу без тебе». Він не любив бути залежним і ще більше не любив бути боржником. А саме так Аарон наразі почувався. На початку він оцінив конкурентку як годящу, бо, кожен з них працює на себе, а це цікаво, бо цілком відповідає критеріям його змагальницького інтересу.

Але Лів щойно проявила дещо інше. Схоже вона усвідомлювала, що обоє вимушені знаходитись разом, а отже їм треба навчитись співпрацювати. Вона зробила крок на допомогу, не очікуючи ніякої нагороди за свій вчинок. Аарон же, змусив її усвідомити, що це була помилка, бо не вшанував дівчину навіть сухим, кинутим, мов непотріб «дякую».

– Знаєш, що… – почала вона, роздратовано

– Слухай, Лів… – одночасно з нею почав Аарон.

– Що? – знову в один голос спитали обоє.

– Нічого, – і знову синхронність.

Лів відвела погляд, хоча кутики її губ смикнулись, ніби вона збиралась всміхнутись і стримала себе.

Далі вони йшли мовчки. Вийшовши на двері сходів між поверхами, вони почали по черзі спускатися. Освітлення на сходах майже не було, Вейл міцно тримала мультиінструмент, підсвічуючи дорогу. Сходи були крутими та повністю зробленими з металу. Їх кроки видавали дзвінкий стукіт, ніби вони спускались склом, Аарон би сказав, що все це дуже дивно, якби не знав що таке АСС, бо то був синонім слова «дивно».

Доволі швидко, звук їх кроків почав різати вухо, Лів покрутила ручку дверей, замкнено знову. Спустились нижче на поверх. Знову. Ще нижче. Усвідомлення прийшло в момент, коли Лів втретє пройшла повз одні і ті ж самі двері. Редакторка спинилась і смикнула ручку. Зачинено.

Аарон повернувся:

– Ти чого?

– Ти бачиш? – спитала вона.

Харт подивився, знизавши плечима.

– Що? Двері, як двері.

– Ми проходимо повз них уже рази три.

– То вони на кожному поверсі. Ці двері мають вести до коридору.

Лів зітхнула і почала спускатись нижче, Аарон, закотивши очі пішов слідом. Опинившись знову біля дверей, Вейл красномовно поглянула на Харта, який нахмурився, помітивши номерний знак.

– Усі попередні двері мали знак 505, – повідомила вона.

– Тепер 506.

– Отже? – спитала Лів.

– Що, отже? – не зрозумів Аарон.

Лів закотила очі.

– Отже, нам треба шукати аномалії. І тоді ми вийдемо звідси.

– Аномалії? – пирхнув він. – Ми, що у інді-грі дешевого сегмента?

– Схоже на те.

– Стамп не знайшла нічого краще, ніж напхати симуляцію дурнуватими SCP?

– Схоже, що ні. Та рухатись далі, поки єдиний шанс для нас знайти вихід.

Лів смикнула ручку і двері відчинились. Вони зайшли всередину і опинились на нових сходах, уже з іншого боку. Замкнені двері так само були на місці, з віддзеркаленим номером 505. В кутку стояв самотній фікус у горщику. Більше на сходах не було нічого. Вони спустились нижче. Той самий фікус, ті самі двері. Ще раз. І ще. І знов. А потім Лів збилась з рахунку. Тоді був пустий горщик. Двері з віддзеркаленим 607. Увійшли.

– Бляха! – Лів круто розвернулась, хутко зачинивши двері. – Я туди не піду.

– Що там таке?

– Я не піду туди! – крикнула вона.

Аарон зітхнув, штовхнувши ручку дверей. Самотній клоун на моноциклі жонглював і весело сміявся.

Харт пирхнув:

– Ти боїшся клоунів?

– А ти ні? – роздратовано спитала вона.

– Ні. Вони веселі.

– Ні, вони кріпові! – гаркнула вона. – Дорослий дядько розмальований як лялька, спілкується з якимсь дивними інтонаціями й регоче, як бовдур. Що тут смішного?

– Ти описала образливо стереотипного представника ЛГБТ+ спільноти у сіткомах 00-х.

– Схоже на те.

– То…Тебе просто налякали в дитинстві на дні народження, абощо?

– Так. Схоже, це буде коридор моїх фобій. – зітхнула вона.

– І багато їх в тебе?

– Тих, про які я знаю? Ні! – вона підняла на нього очі. – І, ні. Я не розповім про інші.

– Зрозуміло, – у Аарона з’явився план, як пройти цю кімнату. Він почав був казати: – А знаєш…

– Якщо ти посмієш насміхатися з мене, я спущу тебе з цих сходів, Харте! – не давши, йому договорити, впевнено і розгнівано сказала Лів. – Май на увазі – вони нескінченні. Тож вмиратимеш довго і в муках. А тоді я спущуся до тебе і доб’ю викруткою в печінку.

– Воу-Воу! – виставив руки у захисному жесті він. – Я лише намагався запропонувати тобі вихід!

– Що? – Лів покосилась на нього з недовірою.

– Просто заплющ очі і йди за мною. Я проведу нас. Але тобі доведеться мені довіритись, Вейл. Інакше нічого не вийде.

– Складнувато буде, – насупилась вона. – Ти не вселяєш довіри.

– Знаєш, після того яку смерть ти мені щойно пообіцяла, мушу визнати я теж не горю бажанням повертатись до тебе спиною! – пробурмотів він.

Лів ще певний час дивилась то на двері, то на Аарона. Іншого виходу справді немає, доведеться довіритись придурку і сподіватися, що він не кине її у кімнаті з тим розмальованим виродком.

– Гаразд, – погодилась Вейл, щільно заплющуючи очі.

Аарон відчинив двері і легенько направив Лів вперед.

– Поріг, – попередив він, і дівчина підняла ногу, щоб переступити. Двері за ними закрилися.

– Запам’ятовуй, – сказав він їй на вухо. – Червона кулька, синій, жовтий і рожевий м’ячики, чувак, якого ми не називаємо, моноцикл, квитки до цирку в п’ятницю.

– Червона кулька, синій… – затнулась вона.

– Жовтий, – підказав він.

– Синій, жовтий і рожевий м’ячики, той придурок на моноциклі, квитки на дурдом у п’ятницю.

Харт легко направляв її, торкаючись плечей.

– Тепер вперед на кілька кроків. Добре. Повертай направо.

– Червона, синій, жовтий, рожевий, придурок, п’ятниця, – бурмотів Аарон, оглядаючи кімнату, він вів Лів, скеровуючи в бік виходу з кімнати і мало не вилаявся, коли помітив того самого клоуна. Так відбувалось ще тричі, доки йому не набридло повторювати ключові моменти. Кімната була нескінченною – заходячи за стіну, вони знову і знову опинялись на початку кімнати, спостерігаючи за клоуном, що жонглював м’ячиками.

– Ми досі тут? – зітхнула Лів.

– Так, – здався він. – Я нічого не бачу.

– Гаразд. Я розплющую очі.

– Та, не жени! – вирячився Аарон. – Ти ж боїшся.

– Та пішов він в сраку, до того ж я більше зацікавлена вийти звідси нафіг, тож маю допомогти.

Лів двічі глибоко вдихнула і розплющила очі, дивлячись на огидне клоунське взуття у жовтий горох. Вона повільно підіймала очі, оглядаючи кімнату.

– Отже…Червона кулька, – побачивши кульку, яка висіла під стелею на тонкій нитці. – Синій, жовтий і рожевий м’ячик... Довбаний клоун… – вона кинула швидкий погляд на нього, уникаючи обличчя і помітила один момент. – Стоп. Його сорочка.

– Що? – не зрозумів Аарон.

– Вона була картата, – чітко пам’ятала вона.

– А зараз типу ні? – не зрозумів Аарон.

– Ні, вона була салатова з синіми клітинками.

– А зараз вона салатова… – придивився Аарон. – Дідько, у смужку!

Лів продовжувала дивитись тільки на сорочку клоуна і почала помічати, що довкола його голови, (на яку вона принципово не збиралась дивитись), скупчується якась тінь, посмішка стає ширшою, а очі більшими, божевільнішими.

– Ходімо. Ми зараз вийдемо звідси. Заплющуй очі.

Та Лів не заплющила. Аарон повів її до виходу з кімнати й Вейл, сама не знала чого, озирнулась. Клоун продовжував хитатись, зберігаючи рівновагу на моноциклі, м’ячики так само підстрибували під час талановитого жонглювання, от тільки голова клоуна почала повільно розвертатись до Лів. Дівчина відчувала як починає тремтіти, коли голова повернулась на 180 градусів, його очі зробились більшими та шаленішими, він розтягнув розмальовані червоним губи, блиснувши чорними гострими зубами, у безумній посмішці, Лів заверещала і побігла до дверей.

Опинившись знову на сходах, дівчина затремтіла.

– Ти як?

Вона мовчки кивнула, починаючи новий спуск. Жодного фікуса, ба більше: жодних тобі більше дверей. Тепер спуск сходами закінчувався коридором. Якщо наступні три поверхи вони пройшли одразу, і це підняло їм настрій, змусивши думати, що не все втрачено, то те, що чекало далі уже викликало протилежні думки. Шкільний коридор мав бежеві стіни і сіру підлогу. Тут було безліч розкиданих речей і папірців. Лів не помітила, як Аарон закляк. Вона роззирнулась і скочила, сполотнівши.

– О, Господи! – скрикнула вона, закривши руками рота.

Вона чи то закричала, чи то заплакала, побачивши тіло маленької дівчинки, яка стискала скривавлену іграшку. Її крихітне тіло було в дірках від десятка куль. Поранень було так багато, що це розірвало її одяг на грудях. Плачучи, Лів схопила стару куртку, яка лежала на підлозі і вкрила нею тіло померлої. А тоді впала на коліна і розплакалась. Несподівано, Вейл відчула руки Аарона на своїх плечах. Інстинктивно вона повернулась до нього, сховавши своє обличчя на його грудях. Він, так само притис її до себе, міцно обійнявши.

– Який жах…Я не знала, що в мене є такий кошмар… – схлипнула вона.

– Бо він не твій, – тихо відповів Харт.

Лів підняла голову, намагаючись піймати його погляд, та Аарон дивився перед собою, майже не моргаючи. Йому не треба було нічого пояснювати. Вона зрозуміла все без слів.

– Нам треба повернутись, – сказала вона.

– Дверей немає. Ми маємо пройти через цей коридор, – здушеним голосом промовив Аарон. – Ти все тут запам’ятала? Дівчинка, куртка, вазон, постер стосовно випускного, флаєр майбутньої баскетбольної гри.

Лів кліпнула.

– Повтори, – стримано сказав він.

– Дівчинка…Куртка…вазон…випускний…баскетбол.

– Добре, – коротко кивнув він. – Тоді нам туди.

Лів змовкла. Вона не сміла щось говорити та просто дозволила Аарону вести її коридором, переповненим дитячими тілами.

– Я не запам’ятала скільки там було…– розгублено сказала вона, розуміючи що останній коридор не порахувала тіла.

– Я пам’ятаю. Ти звертай увагу на інтер’єр.

– Е…Помпони, бите скло, гільзи… – вона затремтіла і закрила рота руками.

Аарон мовчки йшов далі.

– Пробач мені... – прошепотіла вона. – Я просто не можу це витримати та не знаю, як ти…

– Не жалій мене, Лів, – хитнув головою він. – Просто йди далі й запам’ятовуй оточення. Чим швидше ми виявимо аномалію, тим швидше залишимо цей коридор.

Вона послухала його. На двадцять першому колі, Лів усвідомила страшну деталь: тіла більше не шокували її. Вони сприймались як частина всієї локації. Вона почувала себе через це десятикратним чудовиськом, не здатним на емпатію.

Коли вони увійшли у новий коридор школи, тіл більше не було.

– Це остання, – повідомила Лів. – Хутко, нам туди.

Вони нарешті вийшли до нового коридору, цей уже нагадував готель. Аарон смачно вилаявся і сів на підлогу.

– Я нікуди не піду.

– Припини. Ми майже вибрались!

– Скільки таких «майже»? – підняв на неї очі Аарон. – Бо я нарахував сто сорок шість. Сто сорок шість, Лів! Ти витримаєш ще сто сорок шість поворотів? Бо мене зараз виверне, якщо я зроблю бодай крок цим сраним коридором!

– Гаразд, – зітхнула вона. – Сиди тут, я піду перевірю.

– Валяй, – махнув рукою він.

Вона рухалась коридором, зачіпаючи ручки кожних дверей. Всі були замкнені. Заради цікавості, вона натисла кнопку ліфта і пішла собі далі. Та коли двері ліфта відкрились, Лів крикнула.

– Я знайшла вихід!

– Це грьобана ілюзія! – стомлено протягнув він. – Зайдеш туди – і все наново.

– Йди сюди! – крикнула вона.

– Ні, – відповів Аарон.

– А яка альтернатива? – роздратовано крикнула вона. – Сидіти тут? Чекати чого?

– Та, в сраку! – кинув він.

– А як же твоє підвищення?

– Його туди ж!

– Та годі тобі...

– Серйозно. Йди прямісінько в ті двері, виходь з симуляції та забирай собі те довбане підвищення! Мене все це дістало.

Лів зітхнула. Мабуть, побачивши той клятий коридор школи, Аарон втратив залишки мотивації. Їй в голові не вкладалось як він всміхається, як живе далі після того, свідком чого він став у дитинстві? І як взагалі вижив? Проте питати про це вона не мала права. А він не зобов’язаний ділитись. Бо хто вона йому? Конкурентка, якій він готовий поступитися, бо втратив сили боротись? А вона, що? Просто кине його після того, що дізналась і забере собі те підвищення? А чи не стало це підвищення ефемерною причиною для підтримки рівня токсичності у їх стосунках? Бо, здається і Лів, і Аарон припинили сподіватись на нього, щойно кожен з них стикнувся зі своїми найбільш глибокими, сповненими болю, спогадами.

Після того, що їх компанія змусила кожного з КПК пройти, жоден із них не бажав залишатись у цій корпорації зла. Вони прагнули вийти звідси, виключно для того, щоб знищити все це і йти, не обертаючись на вибух своїх забутих мрій та амбіцій. Тож, поглянувши на ліфт востаннє, Вейл повернулась до Аарона і сіла біля нього на підлогу. Кодувальник підняв на неї очі.

– А як же твоє зіркове підвищення? – спитав Харт.

– В сраку його! – зітхнула вона.

– Що? Як я вийшов із гри, тобі вже не цікаво боротися? – криво всміхнувся він.

Лів всміхнулась і обперлась спиною на стіну, вирівнявши ноги.

– Що? – ледь стримуючи усмішку, спитав Аарон.

– Ти такий дивний... – хитала головою Лів.

– А ти ні? – відкинувши голову на стіну, спитав він. – Рвати дупу на корпорацію, яка шле тебе на смерть, це не дивно?

Лів усміхнулась.

– Може нам варто було всім зустрітись тут? – замислилась вона. – Ну, всім з нашого маленького клубу?

– Що, вже скучила за тими телепнями? – всміхнувся він, схиливши голову вбік.

– Насправді, так, – зізналась вона. – Мені здається все, що тут сталось має якось нас змінити.

– Думаєш, ми станемо дружбанами, які ходять на пиво щосуботи і влаштовують барбекю раз на місяць?

– А чом би і ні? – знизала плечима вона. – Щось мені підказує, що у нас у всіх друзів катма. Ти б не хотів спілкуватись з кимось, з ким можеш обговорити такий жахливий досвід?

– Не певен, – похитав головою він. – Хоча чим довше я сиджу у цій сраці, тим більше мені не вистачає шпильок Абрамс, вічного обридливого оптимізму красунчика і мудрених слів нашого ботана.

– Це навіть мило! – всміхнулась вона.

– Не смій казати їм, коли побачиш! – похитав головою Аарон. – Я все заперечуватиму.

Лів всміхнулась.

Двері ліфта зачинились, щоб раптово відчинитись знову, цей звук відволік увагу Лів і вона підвела голову.

– Ви, двоє, бляха, знущаєтесь? – невдоволено кинув Патрик, визираючи з ліфта. – Хутко сюди, інакше я вас зв’яжу!