Раді Вас бачити!

Вийшовши із передпокою, Адам одразу опинився посеред вечірки. Неонові вогні кидали на стіни у графіті з флуоресцентної фарби, яскраво сині, фіолетові та зелені відблиски. Грала танцювальна музика, що здавалось, гупає прямо в його животі. Він поволі всміхнувся, розуміючи, що вже достатньо давно не був на вечірках. Всю кімнату займав охочий до танців натовп, хтось цілувався, хтось вживав заборонені речовини прямо за столиками, де між коктейлями лежали згорнуті трубочками купюри, кредитні картки, а на дзеркальних поверхнях столів було видно сліди білого порошку. Адам уникав поглядів на тих, хто займався подібним. Це його не стосується. Він ледь пробився до барної стійки. Бармен був зайнятий замовленням інших, тож він зачекав. Адам нікуди не поспішав, тут було досить приємно. Дівчина з накладними віями помаранчевого кольору і фіолетовою флуорисцентною помадою забрала свій коктейль і підморгнула Адаму.

– Що ж… А це дуже навіть непогано! – розреготався він.

Замовивши молочний коктейль, Адам викликав посмішку у бармена, але все ж отримав свій напій. Взявши його обома руками, він крутонувся на стільчику й обперся спиною на стійку, спостерігаючи за веселощами. Всі довкола насолоджувались вечором, музикою, одне одним. Колись і він так само відпочивав мало не щодня. Проте він ніколи не був сам на таких заходах. Раптова туга захопила Адама і він вмить забув, що йому тут подобалось. Хотілось вийти у тихіше місце. Допивши коктейль, Адам почав рухатись до виходу. Розтанцьований натовп торкався його, хтось запрошував до танцю, хтось обіймав його. І він міг заприсягтися, що хтось щойно ляснув його по дупі. Ну, точно час вшиватися. Хтось намагався протиснутись і випадково вдарив його у плече.

– Перепрошую, – промовила дівчина, намагаючись перекричати музику.

Адам піймав її погляд, а тоді обома руками її плечі.

– Скарлет!

Вона всміхнулась.

– Здоров, Кларку.

– Як ти сюди потрапила?

– Та яка різниця? Тут виявляється круто.

– Так… – тихо протягнув Адам.

Скарлет уважно стежила за ним.

– Агов, хмаринко? Тобі тут, що не весело?

– Коли майже два роки у зав’язці, бути тут якось не надто зручно, – знизав плечима він.

– Тоді танцюємо! – заявила вона, випивши стопку текіли, яку перед тим свиснула у доволі п’яного хлопця. – Ти одразу про все забудеш.

Адам всміхнувся, це було неочікуване запрошення. Скарлет закусила скибкою лайма і потягла Адама у натовп, міцно тримаючи його за зап’ясток. Музика захоплювала хлопця, а рухи людей поруч, які то торкались руками, то спинами, припинили бентежити його, чим довше він танцював. Скарлет рухалась відмінно, натовп посував її ближче до нього і на якомусь з чергових діджейських сетів, вони танцювали впритул одне до одного. За такого освітлення, її шкіра набувала бузкового відтінку, а вилиці були темно-сині, спокусливі губи були темними, а напівзакриті очі сяяли різноколірними бликами. Скарлет однозначно була дівчиною його смаку, він відмітив це ще коли вперше прийшов до відділу дизайнерів, які працювали над образом та графікою для його ролі. Але вона була занадто груба і мала тенденцію тримати людей на відстані, а тих, хто підійде ближче, як вона сама і зазначала – частувала електрошокером. Мабуть, її прагнення відштовхнути і не дозволяло Адаму надмірно захоплюватись нею, проте зараз вона була менш напруженою, не кидала шпильок і просто танцювала, насолоджуючись музикою. Це було чимось новим і доволі цікавим для нього. Поступово Адам почав забувати де він, він стрибав разом з незнайомцями, обіймаючи їх. Він кружляв Скарлет, тримаючи її руку, чим викликав її захоплений сміх.

– Посмійся ще, – захоплено попросив він.

Скарлет на мить заклякла, а тоді засміялась знову. Вони танцювали ще досить довго, Адам не відчував втоми, він не хотів додому, хоч завтра на роботу. Ні, він просто хотів продовжувати веселощі, танцювати в колі друзів, дівчини, яка йому починала подобатись. Аж раптом Скарлет спинилась. Спинився і Адам, він уважно стежив за кожним рухом дівчини. Всі довкола стрибали, танцювали і веселились, а вони вдвох ніби застигли. Час довкола сповільнився, а тоді Скарлет поклала руки йому на шию і потягла його до себе, поцілувавши. Адам на мить задихнувся від несподіванки, а тоді притис її до себе, відповідаючи на поцілунок. Ця мить тривала кілька секунд, перш ніж його відірвали від неї.

– Якого дідька, Адаме?! – крикнули йому прямо в лице.

– Кортні? – не повірив очам Адам.

– Ти ба! Згадав ім’я дівчини! І це після того, як дістав язика з чужого горла? Рекорд, молодець!

Вона розвернулась, прямуючи до свого столика. Адам вмить забув про Скарлет і пішов за своєю дівчиною. Кортні була високою білявкою з коротким волоссям, кінчики якого були пурпурового кольору. Вона любила яскраві образи, чим завжди викликала в Адама захват. Сьогодні на ній була шкіряна жилетка з косим замком і сітчаста кофтинка з чорним топом. Шортики низької посадки вигідно представляли пірсинг у пупку та приємні вигини талії. Високі гольфи були натягнуті аж по коліна, а взута вона була у кеди різного кольору. Правий був зеленим, лівий червоним, і шнурівка була обрана навпаки. Кортні впала на помаранчевий диванчик і виклала ноги на стіл, злегка посуваючи пусті пляшки від пива.

– Кортні, пробач. Я не знаю, що це було.

– І часто ти цілуєшся з незнайомками, коли ходиш на вечірки з Брендоном і Маркусом без мене? – склавши руки на грудях, спитала вона.

– Ні, Кортні. Я ніколи собі такого не дозволяв, мені дуже шкода, пробач.

Кортні ображено опустила очі й закурила. Вона випустила дим в обличчя Адама і той закашлявся. Чортова трава.

– Гаразд. На перший раз пробачу, але якщо я дізнаюсь, що це не вперше і не востаннє…

– Обіцяю тобі, нічого такого.

Кортні кинула довгий погляд на Адама. А тоді затягнулась знову і передала цигарку йому.

– Ні, я не вживаю, – на автоматі відповів він.

– Ти? Не, що? – вона розреготалась, взявшись за коліна.

– Що тут у вас, бевзики? – спитав Маркус, закинувши вологе волосся на потилицю.

– Господи, що в тебе з патлами? Брендон тримав твою голову в унітазі? – пирхнула Кортні.

– Та ні, я просто пішов облився, бо спітнів як свиня, поки вихилявся з однією латиночкою на танцполі.

– І чого ж це ти так розтанцювався?

– Ну, був той вірусний трек, що зараз з кожної праски лунає… – він потер лоба. – Як же його… Дурний ще такий…

Кортні наспівала і Маркус з Адамом підтримали проспівавши приспів, а тоді розреготались.

– Ще скажи, що тобі щось з нею світить, – вишкірився Адам.

– Побачимо, – знизав плечима Маркус. – Але танцював я неймовірно.

– О, я не сумніваюсь! – гигикнув він.

Маркус був високим смаглявим хлопцем, волосся на його скронях було зголене, а на маківці і потилиці було довжиною трохи нижче мочок вух і пофарбованим у червоний колір. Він був дуже привабливим і це підмічали всі дівчата в оточенні. В коледжі Кортні недовго з ним зустрічалась. Але Маркус ще той гульвіса, тож після чергової зради, яку Маркус не надто і приховував, вони розійшлись, але лишились друзями, що завжди дивувало Адама. Але це їх стосунки, він туди не ліз. Маркус був душею компанії і хорошим другом, цього Адаму було цілком достатньо. Він часто носив золотисті лінзи, коли вони вибирались на вечірки. У неоновому освітленні його очі сяяли, а це своєю чергою було непоганою приманкою для молодих тусовщиць, які шукали чогось простого, ненав’язливого і зі взаємної згоди. Його тіло вкривали білі татуювання флористичної тематики: квіти або листя. Візерунки плюща навіть були на його обличчі і це було красиво в комплексі зі смаглявою шкірою хлопця. Але собі Адам би такого не зробив. Його цілком влаштовувало тату на шиї та грудях. Кортні протягнула йому цигарку, Маркус підхопив її і затягнувся.

– Чув що Адам вимочив? – хмикнула Кортні.

– Що? – видихаючи важкий трав’яний дим, спитав Маркус.

– Я протягую йому косяк, а він видає: «я не вживаю». Ще й така мордяка цеглиною, не приколупаєшся! – вона розреготалась.

Маркус кинув на Адама глузливий погляд.

– Враховуючи скільки ти винюхав вчора, я не здивований, що ти не вживаєш, Адаме.

Кортні розреготалась.

– Просто зачекай, Кей, він посидить, роздуплиться, а за годинку сам почне тебе трясти з проханням прикопати його у «сніжку».

– І то правда, – Кортні ривком піднялась. – Піду, мабуть, по текілу.

– Я вже несу! – крикнув Брендон, перескочивши спинку дивана, щоб приземлитись на подушки.

Він поставив велику пляшку Ель Хімадор на дзеркальний столик. Брендон був класичним миловидним хлопцем, великі очі із завжди наївним поглядом, пухкі губи, кирпатий маленький ніс. Світле волосся стирчало над лобом, а сам він здавався щирим, відкритим і завжди смішним. Адам не розумів, чому відчував страшенну тугу за цими трьома, вони ж тільки вчора бачились, а сьогодні провели майже всю ніч в клубі. Та щось його все ж непокоїло, і він ніяк не міг зрозуміти, що саме.

Стопку текіли він все ж випив. Адам не розумів, чому алкоголь був таким дивним на смак. Він же пив вчора? Чого його тоді так повело?

– Я прос-стцто полеж-шу тсрохи тцтут, гхгаразсд? – пробелькотів Адам, лякаючи на диван.

– Боже, що з ним таке?

– Де мій Адам? – дивувалась Кортні.

– Серйозно, чувак, ти мене лякаєш, – сказав Брендон. – Ти ж міг перепити нас трьох і з серйозною пикою доставити нас всіх додому. Тебе навіть не штрафували ніколи, по тобі й не видно було, що ти як чіп.

– Може підробка? – покрутивши пляшку, спитала Кортні.

– Ми ж теж її пили, нормальна текіла, – хитав головою Брендон.

– Чуєш, Адаме. Може тобі поригати? – спитала Кортні, погладивши його по голові.

Він нахмурився. Ні, блювати він точно не хотів. До того ж це доведеться вставати, а клуб тільки припинив крутитися.

– Я принесу йому води, –стурбовано сказав Брендон, побігши до бару.

– Може тобі щось холодне прикласти до голови?

Він мовчав. Все здавалось неправильним, але чому?

– Ось, – підійшовши, Маркус присів біля Адама, – випий.

– Щшщо цсе? – Адам намагався сфокусуватись, але все плило перед очима.

– Еспресо. Просто випий. Гірке, як срака, але це тебе отверезить.

Адам випив каву і скривився. Занадто гірко, занадто кисло, занадто…Бляха, треба до вбиральні. Бігом!

Адам зірвався з місця і побіг до туалету. Перша кабінка – зайнято, друга кабінка – знову зайнято. Третя кабінка – шалена парочка майже без одягу жене його матюками і, як він сподівався, чистими ганчірками. Гаразд, остання спроба – кабінка вільна.

– Хвала яйцям! – пробелькотів він.

Очистивши шлунок, Адам намагався вирівняти дихання. Він набрав води в руки і вмився, тоді випив трохи і глянув у дзеркало. Хитало його менше, однак повністю тверезим він не став.

– Може щось з’їси? – спитала Кортні, коли він повернувся.

Адам похитав головою.

– Мене нудить.

– Покури, – протягуючи недопалок, що смердів травою, запропонував Маркус, – тебе не знудить знову.

– Обіцяєш?

– Я і всі онкохворі гарантуємо.

– Ти така сволота, знаєш? – обурилась Кортні.

– Несу це звання із гордістю, мала, – підморгнув їй Маркус.

– Ну, справді, думай часом, перш ніж варнякати, – гиготів Брендон.

Адам затягнувся, знайомий запах і міцність обпекли йому горло. Очі засльозились майже одразу. Видихнувши, він кашлянув:

– Не називай її малою, вкурив?

Маркус і Кортні реготнули. Значного полегшення Адам не відчув. Навпаки, до знайомого похмілля додалась параноя. Здавалось, що все довкола якесь підозріле, хтось йде до нього крізь натовп. Хтось хоче його зжерти. Тримає за обличчя, не відпускаючи, біжить за ним, спостерігає, як він справляє потребу чи як довго п’є воду. Постійний контроль кожного руху, погляду, слова. Це починало набридати.

Ще кілька годин вони провели у клубі. Потанцювали, перекусили. Ближче до закриття, Адам уже був тверезий. Він притис Кортні до себе, міцно цілуючи.

– На роботу скоро, – протягнула вона.

– Лишись вдома, – провівши носом від її яремної ямки до мочки вуха, прошепотів він. – Хочу провалятись з тобою в ліжку цілісінький день.

– Ну, ти можеш собі це дозволити, маленький принце. А от простим смертним треба впахувати.

– Я ніколи не просив тебе платити частину за оренду чи їжу, – зустрівшись з нею поглядами, сказав він. – Ти ж знаєш, я цілком можу…

– Знаю. Проте мені не потрібне твоє забезпечення, – вона чмокнула його в носа і, підхопивши сумку, обліплену значками з героями улюбленого аніме, протягнула йому руку. Вони рушили до виходу з клубу. Надворі вже світало. Повітря було прохолодним, сонечко тільки прокидалось, визираючи помаранчевими промінцями з-за будівель. Це був достобіса гарний липневий ранок.

Брендон дрімав на лавці, Маркус світив оголеним торсом, пов’язавши сорочку собі на пояс. Він намагався викликати таксі, стиснувши цигарку в зубах. Кортні притулилась до Адама, обійнявши його за талію.

– Ти не змерзла? – поцікавився він.

– Та ні, не холодно ж.

Він всміхнувся і поцілував її знову. За кілька днів буде п’ята річниця їх стосунків. Це, мабуть найдовші його стосунки за все життя. Він не був надто серйозним хлопцем і не шукав любові. Його батьки ніколи не давали належного прикладу. Вони зраджували одне одному роками. А коли Адаму виповнилось тринадцять – розлучились, змагаючись за його любов дорогими подарунками. Це класно мати багато грошей і нічого не потребувати, але Адам щиро заздрив тим, у кого була любляча сім’я. Бо він такої не знав. Не знав, доки не зустрів Кортні й не закохався по вуха.

– Ну нарешті, бляха! – гаркнув Маркус, коли таксі нарешті зупинилось перед ним. – По конях, бевзики! – крикнув він друзям і, кинувши недопалок, одягнув лямку ранця собі на плече.

Адам розвернувся на клуб, перш ніж допомогти Кортні сісти до авто. Щось ніби його кликало. Але що це було? Він знизав плечима. Здалося, мабуть, або алкоголь ще не вивітрився. Він саме поставив ногу, готуючись сісти в салон авто, поруч із дівчиною.

– Адаме! – крикнули з боку клубу. – Адаме, стій!

Він вирівнявся і подивився в бік дверей.

– Бляха, ти сідаєш чи ні? – розсердився Маркус з пасажирського сидіння.

– Я зараз.

– Адаме, чекай! – крикнула Кортні, схопивши його за руку. – Не кидай мене.

– Адаме! Це все ілюзія!

– Що ти ляпнув, виродку? – крикнув Маркус.

– Мабуть, п’яний, – махнула рукою Кортні. – Сідай, Адаме. Їдемо додому.

Адам кивнув. Патрик підбіг до нього, схопивши за плече.

– Агов, чоловіче, я тебе знати не знаю, – прохрипів Адам.

– Ми знайомі, Адаме. Ти ще казав, ми схожі на героїв «Клуб «Сніданок» ».

– Не знаю, про що ти.

– Вони не справжні, – вказавши на людей в машині, сказав Патрик. – Ти це знаєш, Адаме. Я не знаю, кого ти втратив. І мені справді дуже і дуже шкода, але це не вони. Ти маєш відпустити їх. Ми маємо йти. Треба знайти Скарлет, і Лів, і придурка Аарона. Але ми потрібні їм. Прошу тебе, роздивись уважно. Поглянь і ти помітиш.

Адам не хотів вірити. Він не хотів про це думати. Йому було так добре тут, з коханою, з друзями, вранці після цілої ночі в клубі. Він так стомився, він просто хотів згребти Кортні в оберемок і заснути з нею. І прокинутись колись завтра. Щоб і Патрик, і той клятий Клуб Підбитого Катафалка стали страшним сном. Стоп. Кров відлила йому від лиця. Усвідомлення почало накочувати хвилями. Який там клуб?

– Чекай, – повернувся до Патрика Адам. – Скарлет? Ти сказав Скарлет? Так, я її бачив, вона була у клубі.

– Справді? – здивувався Патрик. – Це чудово, де вона зараз?

– Я не знаю. Вона потягла мене танцювати, поцілувала, а тоді я пішов.

– Скарлет з тобою танцювала? І…цілувалась? – ледь помітно всміхнувся Патрик.

– А, то ти таки знаєш ту дурепу, з якою лобизався?! Я так і знала! – розгнівано крикнула Кортні.

– Це нічого не значило… – почав був Адам.

– Не хочу руйнувати сподівання, але навряд чи то була Скарлет, – тихо промовив Патрик.

– Та я вже допер, – швидко відповів Адам. – Не кажи їй, бо вона мені віделектрошокує яйця.

– Я збережу твій секрет, – всміхнувся Патрик.

Адам поглянув на Кортні.

– Можна мені… – тихо почав він.

– Звісно, – тихо відповів Патрик. – Пробач, Адаме. Я чекатиму тебе на вході.

Він повільно кивнув, підійшовши ближче. Адам взяв руку Кортні в свою і всміхнувся їй, поцілувавши кістяшки її пальців.

– Слухай, якщо ти більше не кохаєш мене, гаразд, – почала Кортні, коли Патрик відійшов. – Прекрасно, можеш вертатись і цілуватися з тою дівкою, скільки тобі влізе. Але не витрачай мій час, ясно?

Хлопець, всміхнувся, взявши її лице в свої руки. В ого очах застигли сльози. Він уважно вдивлявся у її обличчя. Вона була прекрасна, вона була його коханою і назавжди нею буде. Але та, що перед ним зараз, це не Кортні.

– Ч-чого ти? – затнулась вона, злякавшись. – Адаме, що з тобою?

– Я так кохаю тебе, – зітхнув він, заплющивши очі. – Мабуть, завжди буду. Навіть коли почну жити далі.

– Ти точно мене кидаєш… – розгублено сказала вона.

Адам всміхнувся, поцілувавши її в обидві щоки. Він не міг припинити торкатись її, нехай вона не справжня, нехай її тут нема і не буде, але він так скучив за нею. Йому так її не вистачає.

– Ні, люба, – зітхнув він, сльоза скотилась щокою, зачепившись за колюче підборіддя. – Це ти покинула мене. – він поглянув на нахмуреного Маркуса, розгубленого Брендона. – Ви всі покинули мене. І я сумую за вами щодня. І сумуватиму завжди. І хочу…

Він не стримався, бо сльози душили його. Він закрив руками обличчя, бо йому було соромно. Ні, не так. Йому було шкода і страшенно соромно за свої почуття. За те, що він живий, а вони ні. За те, що не спинив їх і не врятував.

– В сраку! – гаркнув Маркус, відкривши дверцята і залишивши авто. Кортні і Брендон і собі висипали з машини. Вони присіли навпочіпки біля Адама, який плакав, закривши обличчя руками. Його тіло судомило від наступних нападів плачу. Він не пам’ятав, щоб плакав так раніше, але все це розривало йому серце.

– Що сталось? – спитав Брендон. – Ти ж знаєш, ми завжди поруч.

Адам розсміявся і тут же відчув, як знову плаче.

– Ви справді завжди поруч, але фігурально, – схлипнув він. – Вас більше немає.

– Як це? – нахмурився Маркус.

– Ви всі загинули. По-дурному. Я ніколи собі не пробачу, що не спинив жодного з вас. Я міг спробувати. Я міг не допустити цього. Міг. – він розплакався знову, закривши очі руками.

Кортні обійняла його і він миттєво огорнув її руками. Це було так боляче. Він не міг згадати коли востаннє обіймав її. Її справжню. Хоч ілюзія була хороша, вона зберегла всі її риси. Чи то він так добре пам’ятав її. Волосся Кортні пахло так, як він пам’ятав – бузком і димом. Маркус і Брендон стурбовано переглянулись і обійняли Адама з обох боків.

– Я люблю вас усіх, – через схлипування прошепотів він. – Пробачте мені.

– Ми завжди поруч, – шепотіла Кортні.

– Ми любимо тебе, чувак, – всміхнувся Брендон.

– Навіть коли ти повна дупа, Кларку, – додав Маркус.

Адам схлипував, відчуваючи, що його серце просто не витримає цього прощання. Він не поспішав розплющувати очі. Пройшло ще кілька секунд, коли Адам не зрозумів, що його руки обіймають повітря. Він сам на тротуарі біля клубу, в якому два роки тому померла його кохана дівчина.

Як і обіцяв, Патрик був біля входу до клубу. Терпляче, а головне без запитань чекав на нього. Адам мовчки увійшов у двері. Цей клуб до речі відрізнявся від того, де все сталось в реальності. Тут все було породженням його фантазії і дизайнерської розробки, що була викладена у дурнуватому коді і вписана у не менш дурнуватий сюжет. Вечірка тут продовжувалась, хоч музика була тихіше і сумніше, а людей було небагато. Адам і Патрик посідали на підлогу, обперши спинами стіну.

– Тут доволі мило.

– За виключенням того, що всі тут мертві, – тихо промовив Адам, відкинувши голову на стіну.

– Окрім нас, звісно, – додав Патрик.

– Поки що, – знизав плечима Адам.

Людей тут було від сили семеро, але Адам знав їх усіх. Це не викликало тої радості, яка відчувалась, коли він побачив Кортні, Маркуса і Брендона. Навіть якби все це була реальність, він не поспішав би обіймати кожного тут. Вони були знайомі за поганих обставин і Адам уже сімсот двадцять п’ять днів як не поділяє захоплень, що звели їх в могилу.

– Мені справді шкода, Адаме.

– Я радий, що побачив її, їх всіх. Бо в житті вона не вийшла з клубу. Її винесли з рядном на обличчі, як якусь Джейн Доу. Ніби вона не мала особистості.

– Як це сталось? – обережно поцікавився Патрик.

– Як це могло б статись зі мною, якби я послухав її та змішав седативні зі стимуляторами. Я мав зупинити її. Мав попередити, мав дбати про неї. Натомість я дозволив їй вчинити так. І її не змогли врятувати.

– Ти не винен в цьому.

– Ні, я винен. Я сидів на наркотиках чотири роки. Чотири, Патрику. І я привів її до цього. Вона вживала це, щоб краще розуміти мене. Потім Брендон, який бачив у мені якусь дурнувату рольову модель, почав робити те саме. І помер через пів року після Кортні. Теж від клятого передозування. Впевнений, якби Маркус під дією цього ж не вклав до ліжка дружину місцевого бандюка, який забрав борг кров’ю – скопитився б теж з цієї ж причини тільки пізніше. Тому, побачити їх усіх цього ранку в машині, які прямують додому і зустрінуть новий день, було важливо для мене.

Адам відчув, як очі знову набирались слізьми. Ця клята симуляція роз’ятрила рану, яка не так давно затягнулась, лишивши глибокий рубець. В один рік він втратив трьох найближчих друзів. Втратив кохану людину. А тепер ніби пережив це знову. Бачити їх живими, знаючи, що насправді це не так, боліло навіть більше, ніж якби він знову знайшов їх тіла. Він би радо обміняв своє життя на їхнє, якби тільки міг. Але йому випала інша доля – жити з цим і жити добре, в пам’ять про них усіх, тому він чистий два роки, тому він збирається лишатись таким до скону. Бо вони заслуговують, щоб пам’ять про них жила якомога довше. І він, бляха, проживе довжелецьке життя на їх честь.

– Ходімо звідси, – піднявшись, сказав Адам. – Нам треба знайти інших.

– Так. Маєш рацію. Я знаю звідки почати пошуки.