Раді Вас бачити!

Лів йшла за ним мовчки, сльози вже висохли на її обличчі. Він хотів якось підтримати її, але не мав потрібних слів.

– Сюди.

Лів підвела погляд і нахмурилась.

– Куди, «сюди»?

– Ці двері, – киваючи вбік, сказав Патрик.

– Там нема дверей, Патрику, – хитала головою розгублена дівчина.

Хлопець нахмурився і торкнувся дверей рукою, показуючи Лів. Вона знову похитала головою:

– Там гола стіна.

– Не може бути, – він відчинив двері й зробив крок всередину. – А зараз? Бачиш кімнату?

– Ні. Ти просто застряг у стіні.

Патрик повільно повернувся і застиг. Він був у квартирі, з якої з’їхав півтора року тому. Маленька студія з кухонними шафками блідо-блакитного кольору, маленьким острівцем, де була вмонтована раковина. Синій двомісний диван, телевізор з широким екраном на стіні. Все було так, як він пам’ятав. З його пам’яті в ту ж мить зникла Лів, випробування і все, заради чого він тут. У вхідні двері постукали. Хлопець пішов до виходу з квартири і відчинив, наскільки дозволяв ланцюжок.

Це був сусід, Джейсон, він переїхав сюди десь із місяць тому. В нього було коротко стрижене каштанове волосся і дуже гарні золотисто-карі очі. Він всміхнувся Патрику.

– Що? Знову двері зачинились? – спитав він у сусіда.

Джейсон мило всміхнувся.

– Так…

Патрик зачинив двері, знявши ланцюжок, і відчинив їх знову.

– Знаєш, твій орендодавець може виселити тебе за те, що ти вже вшосте його викликаєш з другим комплектом ключів, – зазначив Патрик, впускаючи Джейсона.

– Знаю, він обматюкав мене телефоном і пригрозив, що видасть новий комплект сусідам, – увійшовши, сказав Джейсон. – Я запропонував тебе.

– Яка довіра… – зітхнув Патрик.

– Чом би й ні? Я все одно щоразу в тебе тусуюсь.

– Ну, звісно… – Патрик дістав друку чашку і налив туди гарячої кави. – Ти голодний?

– Направду, так. Я не встиг поснідати.

– Гаразд. Є сандвіч з арахісовою пастою. Пригощайся.

– Е…

Патрик спинився:

– Що?

– Я краще з джемом, якщо є, – всміхнувся Джейсон.

– Звісно, – Патрик повернувся до холодильника.

– Я сам, – всміхнувся Джейсон, відчинивши дверцята.

– Слухай, може час виділити для тебе окрему полицю в холодильнику?

Джейсон розреготався, діставши банку абрикосового джему і ніж для масла.

– Я здивований, що після стількох сніданків, ти досі цього не зробив.

За той місяць, що Джейсон заявлявся до нього, Патрик усвідомив, що має змішані почуття до хлопця. Він був приємним, кумедним і його очі змушували Патрика раз по раз затримувати подих.

Випереджаючи ваші підозри: сам Патрик ніколи не задумувався над власною орієнтацією. У старших класах він зустрічався з Монікою Гейдж, та вона кинула його на випускному, зізнавшись, що зраджувала йому з форвардом команди по футболу Лоґаном Лейком. Він, звісно, засмутився, але не був надто здивованим. Тоді всі питали, що така красуня знайшла у тому ботанові. У коледжі історія повторилась, тільки тепер це була Даяна Шоунфілд, яка на одній з вечірок зрадила Патрика одразу з двома хлопцями. І він знову відчував образу, але крім неї більше нічого. Він не помічав якогось потягу ні до хлопців, ні до дівчат. Йому подобалась людина – інше значення не мало. Зради не дивували його, бо він підсвідомо їх навіть виправдовував. Хлопець був зайнятий навчанням і практикою, а стосунки, за великим рахунком, його не надто турбували, бо протікали десь на тлі. Він дотримувався кредо: є – чудово, немає – нічого страшного.

Після коледжу Патрик повністю присвятив себе роботі і не шукав стосунків, він не мав жодного бажання їх мати, бо це означало б витрачати менше часу на поліпшення своїх професійних навичок, і більше на людину, яку обрав як партнера.

Все життя він відкладав стосунки на потім, бо він же має жити за планом: здобув освіту, отримав хорошу роботу, підняв свій професійний рівень, вийшов на пристойний дохід, і от, коли йому буде вже років тридцять п’ять можна і заводити сім’ю. Хоч це здавалось йому правильним, це були не його бажання, а те, чому навчали його батьки. Чого хотів він сам? Мабуть, щоб його просто ніхто не чіпав. Щоб не лізли зі своїми порадами та розповідями, не вчили його жити й не вивалювали на нього всі свої проблеми. Він хотів просто бути окремо від більшості людей. Бо річ у тім, що Патрик не був соціопатом, ні, він міг побудувати нормальну комунікацію з людьми, але ніколи не прагнув цього. А соціум такого не пробачає, адже якщо ти, як істота соціальна, не прагнеш підтримувати постійне спілкування – ти одразу ж перетворюєшся на мішень. З тобою якась проблема, тобі треба вийти із зони комфорту. Чому ніхто не думає, що комфорт це якраз про те, де тобі добре? Чому б людям, які пропонують залишити зону комфорту, не залізти з головою у власну і не виходити? Може їм там сподобається і ці безглузді бесіди припиняться? Патрик був самітником, скільки себе пам’ятав. І якби він хотів – міг би мати друзів, стосунки, і яскраве соціальне життя. Але йому було зручно прикриватись скромним «я – інтроверт» і холодно відповідати на будь-які пропозиції, бо це було таким звичним ярликом «дивак», «зануда», який швидко перетворювався на червоний прапорець, змушуючи людей забувати про його існування. І, як він того і прагнув, дати йому спокій та не лізти зі своєю непроханою дружбою.

Але Джейсон був іншим. Він був вродливим, веселим і зухвалим, тож коли ти ставиш двері наприкінці діалогу, тим самим даючи зрозуміти, що розмову завершено – він вибивав її з ноги із заповзятливим: «а! геть забув тобі розповісти!» За певний час, Патрик усвідомив, що його компанія не дратує, а навпаки, здається доволі приємною і необхідною.

І от зараз, Джейсон собі наминав сандвіч під ранковий випуск новин, Патрик допивав свою каву і зависла між ними та незручна тиша, з якої Патрик ніколи не вмів виходити. Він удавав, що кореспондент доносить до нього надважливу інформацію, хоча буквально не сприймав жодного його слова. Втім за певний час, хлопець помітив погляд на собі.

– Що? – порушив тишу він.

Джейсон зосереджено жував, оглянувши Патрика з ніг до голови.

– Мені здається дивним, що ти маєш декілька однакових картатих сорочок, – оцінивши образ, який із дня в день не змінювався, зазначив Джейсон.

– Ну, я не надто люблю зміни. Тож коли доводиться купувати нові речі – беру про запас. Можливо я і дивак, – знизав плечима він. –Байдуже.

– Ти й справді дивак. Але мені це чомусь подобається.

Не встиг Патрик відреагувати на ці слова, як у двері подзвонили.

– О! Це по мене, – закинувши залишок сандвіча до рота, промовив Джейсон. Він зіскочив зі стільчика і побіг до дверей.

– Дякую за сніданок. Ти – як завжди мій рятівник.

Як тільки двері за Джейсоном зачинились, Патрик перевірив час на годиннику, що був на його зап’ястку, тоді вимкнув телевізор, допив останні ковтки кави і вирушив на роботу. Вийшовши за двері, він знову потрапив до квартири. Знову ранок, знову дзвінок у двері. Як не дивно, це звеселило Патрика, тож він не встигнув добряче замислитись над тим, що відбувається. Він просто поспішив відкрити двері.

– Знаєш, якщо в тебе ще раз заклинить двері, я офіційно отримаю статус твого особистого рятівника, – не вітаючись, промовив Патрик.

– Ти вже на швидкому наборі. Я так тебе і підписав у телефоні, – заходячи всередину, сказав Джейсон. – Але з дверима сьогодні все гаразд, просто вирішив занести другий комплект ключів. Ну, знаєш…про всяк випадок.

– Можеш повісити на гачок, – махнув рукою Патрик. – Поснідаєш?

– О, так. Я навіть приніс дещо до столу! – поставивши невеликий пластиковий контейнер, сповістив він.

– Дякую. А що це?

– Печивко, – відкривши кришку, сказав Джейсон, – сам приготував.

– Ти печеш печиво? – здивувався Патрик.

– А що там пекти? Береш суміш, береш форму, вмикаєш духовку, дістаєш.

– Мені здається якась талановита господиня, що полюбляє працювати над випічкою забила б тебе скалкою за це. У твоїй інструкції відсутні як мінімум декілька важливих пунктів.

Джейсон реготнув.

– Це просто стисла версія, – знизав плечима він, надкусивши печиво.

Вони поснідали, Патрик зібрався на роботу.

– Шкода, що ми так ні разу і не поснідали до кінця.

– Ну, я ж не винен, що твої двері замикаються за двадцять хвилин до того, як мені час виходити на роботу.

– Та, ні. Це твоя клята робота. От якби не вона…

– То я не мав би грошей жити тут і не ломився б ти до мене щоранку, – закінчив за нього Патрик.

– Так…Така реальність мені не підходить.

Наступний ранок. Знову дзвінок у двері. Патрик у піжамі.

Джейсон окинув його поглядом і нахмурився:

– Чекай, а чого ти не збираєшся?

– Взяв вихідний, – знизав плечима Патрик.

– Корпорація зла дала рабу вихідний? – здійняв брову Джейсон. – Щось новеньке.

Патрик похитав головою, всміхаючись і впустив сусіда у квартиру.

– В тебе заклинило двері?

– Ні, мені просто подобається заходити до тебе зранку, – зізнався Джейсон. – А ти просто взяв вихідний, чи в тебе щось сталось?

– Ні. Просто вирішив нормально поснідати.

Джейсон хитро всміхнувся.

– А ти брав раніше вихідні?

– Ні. Тому в мене купа невикористаних вільних днів.

– І ти вирішив взяти один сьогодні?

– Так.

– Схоже, я на тебе погано впливаю, так? – примружитися Джейсон.

– Може і так, – погодився Патрик, – а може, я просто звик до тебе щоранку з мордякою у моєму холодильнику.

Джейсон розреготався, дістаючи нову банку джему з холодильника. Патрик не надто любив джем, попередня банка стояла в нього десь рік, доки Джейсон не почав до нього прикладатись. Тепер, коли за весь останній місяць він щоденно під’їдав джем, банка спустіла і Патрику довелось купити нову. Сьогодні сусід приніс булочки з ванільним кремом, вони були смачними й доволі тривними, як на ранкову трапезу, тож вже скоро, Патрик знесилено впав на диван, погладжуючи набитий шлунок. Джейсон всівся поруч і вони вслуховувались у репліки героїв «Індіани Джонса», що саме йшов по телевізору.

Патрик не втомився від роботи, бо вона була для нього способом концентруватись і забувати про все інше. Але цей вихідний був йому потрібен, просто сніданок, ненав’язлива бесіда, фільм на фоні, який ніхто з них насправді не дивився. Просто день, коли не робиш нічого і це тебе, мало не вперше – не напружує. Патрик крадькома подивився на Джейсона, той підігнув ноги під себе і підпер рукою підборіддя, спостерігаючи за героями фільму.

– Ти взагалі десь працюєш? – раптом замислився Патрик, занадто часто Джейсон стирчав у квартирі сусіда і він жодного разу не бачив, щоб той кудись поспішав.

Хлопець зустрівся з ним поглядом, Патрик вирішив проігнорувати довший, ніж завжди, зоровий контакт.

– Я – фрілансер. Коли маю проєкт – працюю майже безвилазно, частіше ночами, а коли отримую за нього гроші тиждень чи два бездумно їх витрачаю. Коли гроші закінчуються – берусь за новий.

– О, то ти з тих, хто сміється в лице всім послідовникам правил фінансової грамотності? – реготнув Патрик.

– А для чого відкладати кошти? Ти ж не знаєш, що трапиться завтра.

– О, то ти з тих, хто прагне «ловити момент»? – здійняв брови Патрик.

– Так, я «з тих», – закотив очі Джейсон, – а може з інших. Чому так важливо ділити людей на групи?

– Але ти переконаний, що думати треба про сьогодні, а не про завтра, так?

– А що? Може я піду по молоко і мене зіб’є машина, або розіб’ю собі голову, коли спіткнусь у душі, чи зламаю шию, коли падатиму зі сходів. Життя непередбачуване, а дурнуватих можливостей померти, як співалось у тій смішній грі – так багато.

– Мене турбує, що ти задумуєшся про різні причини власної смерті, – всміхнувся Патрик. Джейсон відповів на посмішку і знизав плечима:

– Але ж це так і є. Ніхто з нас не знає, скільки часу йому відведено. Тому треба жити кожен день, як останній.

– Ти ж можеш одного дня, не знаю, втратити роботу, не мати змоги взяти проєкт, чи захворіти, на що ти виживатимеш?

– В мене є фінансово грамотний сусід, який, мабуть весь матрац забив грішми, тож він мене врятує.

– Він звісно може, але ж не зобов’язаний, – хихотнув Патрик.

– Звісно ні. Я до того, що безвихідних ситуацій не буває. Тож я не забиваю собі цим голову. Коли, тобто якщо, таке станеться, я придумаю, що робити. – знизав плечима Джейсон.

– Один з варіантів жити в мене на килимку під дверима? – припустив Патрик.

– Чом би й ні, він доволі м’якенький, – погодився Джейсон. – Буду готувати тобі їжу за скромну платню. І прибирати теж можу, бачу твою ненависть до миття посуду. – помітивши чашку і тарілку в мийці, додав він.

– Агов! – гукнув Патрик. – Я мию посуд щодня. Просто не роблю це одразу.

– Даєш настоятись? – єхидно всміхнувся Джейсон.

Патрик не стримався і засміявся. Сусід дивився на нього зачудовано.

– Що? – спитав у нього Патрик.

– Ти ж знаєш, що так робити не можна? – зітхнув Джейсон, хитаючи головою.

– Як, «так»? – не зрозумів Патрик.

– Посміхатися так. Це…

– Що «це»? – раптом зацікавився Патрик.

– Нічого, – відмахнувся Джейсон, розвертаючись на дивані.

– Ні. Ти збирався щось сказати, – залізши на диван обома ногами, сказав Патрик.

– Ні, – відповів Джейсон, уникаючи зорового контакту.

– Брешеш, – майже сміявся Патрик.

– Та не важливо.

– Все важливо.

Джейсон зітхнув, поглянувши на екран телевізора.

– Та кажи вже! – підбив його в бік Патрик.

– Ти просто вкрай рідко посміхаєшся, тож щоразу, коли я намагаюсь сказати щось дотепне, сподіваюсь, що ти не втримаєшся і всміхнешся.

Патрик знітився і відвів погляд. Джейсон це помітив.

– О, вибач... – засоромився сусід. – Я не мав цього казати.

– Ні. Все гаразд, це просто трохи дивно... – опустив очі Патрик. – Мені цього ще не казали.

– Мабуть, ти зустрічав ідіотів.

– Мабуть, так і є.

Вони всміхнулись одне одному. Джейсон побув у гостях ще кілька годин, а потім повернувся до себе. Наступні кілька тижнів він не заходив. Перші кілька днів Патрик вже почав хвилюватись, що зробив щось не так. Але потім, раз на кілька днів під дверима він знаходив чашку кави із кав’ярні за рогом чи коробку булочок або контейнер з печивом. І на них завжди була маленька записка, як от: «Вибач, робота» або «Я хочу поснідати в тебе, там краще апетит приходить, але багато роботи» чи «Я скучив за твоїм буркотінням».

Сьогодні його на порозі чекало запечатане деко з яблучним пирогом і салатовий стікер, приклеєний на спітнілій від гарячого тіста плівці.

«У якій з десяти однакових сорочок ти зараз?»

Патрик всміхнувся, забравши пиріг. Він і справді був дуже смачним, Патрик спакував кілька шматочків собі на роботу. Наступного ранку він саме густо намазав собі хліб арахісовою пастою й облизав ножа. Густа клейка маса обліпила йому вуста і він саме намагався її витерти, коли у двері подзвонили.

Джейсон стояв на порозі щасливо всміхаючись.

– Я закінчив працювати заробив нормально грошенят і ввечері ми йдемо гуляти! – без привітання сповістив він, пройшовши до кухні, щоб поставити пакет на стіл. – Там молоко, джем, круасани та коробка кави, бо я тебе постійно об’їдаю, ти такий худющий, що мені соромно.

Патрик реготнув, усвідомивши, що арахісова паста прилипала до зубів. Дідько, це ж тепер і не всміхнешся, треба терміново прополоскати рота. Він розібрав пакет, поклав два круасани на стіл і протягнув Джейсону. Той повернувся і, схопивши Патрика за руку, притягнув до себе, цілуючи. Патрик закляк, не очікуючи подібного. Втім поцілунок був занадто коротким, щоб він усвідомив, що відчуває в цей момент, бо Джейсон відірвався від нього і прохрипів:

– Арахіс?

Патрик спершу не зрозумів, чому це так нажахало хлопця, а тоді помітив, як шкіру Джейсона вкривають червоні плями, його обличчя за якусь коротку мить починає набрякати, а сам він падає, задихаючись.

– О, господи! Джейсоне! – крикнув він, присівши поруч. – Зараз-зараз, зачекай!

Один гудок. Другий.

– 911. Що у вас сталось?

– Я…вітаю. Хлопець близько двадцяти п’яти років, я не знаю, мабуть, в нього алергія на арахіс, це схоже на набряк Квінке чи анафілактичний шок, не знаю різницю між ними, я – не лікар. Черрі-стріт 19, будь ласка, поспішайте. Другий поверх…е…тридцять третя квартира.

– Добре, сер, бригада невідкладної допомоги уже в дорозі. Підкажіть, у постраждалого є адреналін? Якщо він алергік, шприц має бути з ним.

– Шприц…– він звернувся до Джейсона, який задихався, смикаючись на підлозі. – Ти маєш…Господи. – він промацав руками кишені його карго, але там було порожньо. – Я перевірю у квартирі. Тримайся, прошу.

Не опускаючи телефон, Патрик зірвав ключі з гачка, деформувавши кільце брелока, те впилось йому в пальці, пустивши кров. Він полетів до квартири сусіда, тремтячими руками відмикаючи замок. У квартирі було доволі темно, всі штори були щільно закритими. Він перевірив шафку біля ліжка, та там були тільки пігулки від головного болю і контрацептиви. Тоді він побіг у ванну, відчинивши дверцята дзеркальної шафки, купа пляшечок з пігулками, тюбиків з мазями. Знайшовши довгий вузький шприц у пластиковому флаконі, з написом «Епінефрин», він схопив його і побіг до квартири.

– Міс? – спитав він у слухавку. – Я знайшов шприц…Ні-ні!

– Сер?

Джейсон не рухався. Патрик впав на підлогу біля нього і відкривши шприц швидко увігнав його у руку Джейсона. Реакції не було. До відкритих дверей квартири вбігло троє фельдшерів, один з них ніс кейс з медикаментами.

– Сер, як довго він не дихає?

– Я шукав його шприц... – розгублено сказав Патрик, так і лишаючись на колінах перед бездиханним Джейсоном.

– Ви вкололи йому щось? – спитав лікар, перевіряючи зіниці. Доки інший розірвав Джейсону сорочку і дістав дефібрилятор із кейса.

– Я знайшов адреналін.

– Сер, присядьте. Роббі, вколи йому заспокійливе.

Двоє фельдшерів намагались реанімувати Джейсона, а третій присів навпочіпки, зустрівшись поглядом з Патриком:

– Сер, ми зробимо все можливе.

Йому таки щось вкололи, бо кімнату трохи повело й очі його злипались. Він тільки й бачив, як груди Джейсона під дією струму здіймаються та опускаються. Але дихання не відновлювалось.

Вже за третьою безрезультатною спробою, Патрик втратив сподівання, що Джейсон прокинеться. Було очевидним, що він помер. І помер через грьобану арахісову пасту, яку Патрик тепер ненавидів. А ще через те, що він був занадто сором’язливим, щоб зізнатись собі та хлопцю, що має почуття до нього.

Надто швидко настала ніч, з вікна на стіни лягали промені ліхтаря, що був встановлений через дорогу. Джейсона і лікарів у квартирі уже давно не було. Патрик сидів у тиші й темряві ще якийсь час. Потім встав і пішов на роботу. Повернувся. Ліг поспати на кілька годин. Знову темрява і самотність. Ранок, на роботу. Повернення. Знову короткий сон, знову темрява і самотність. Це відбувалось наступні пів року. І хоч Патрик з’їхав з квартири, де кожен ранок підсвідомо чекав, що Джейсон знову завітає на сніданок, відчуття, що він от-от з’явиться за дверима уже нової оселі, так і не залишало його.

– Патрику… – знову почувся голос.

Він заплющив очі. Бісова симуляція змусила його опинитись тут знову. Побачити все це знову, відчути те, що він змушував себе забути.

– Патрику? Чому ти ігноруєш мене?

– Бо тебе тут немає, – не розплющуючи очей, відповів він.

– Але я ж є. Поглянь на мене.

– Ні.

– Патрику!

– Ти – лише ілюзія.

– Ти не можеш цього знати.

Він розплющив очі. Джейсон сидів біля столу, підігнувши одну ногу під себе. На столі біля нього була розкрита банка джему та срана арахісова паста. Патрик на автоматі схопив банку, відправивши її до сміттєвого бака.

Джейсон торкнувся його плеча, розвернувши його до себе. Він мав достобіса реальний вигляд. Той же веселий погляд. Ті ж чуттєві вуста, що зараз вигинались у легкій посмішці.

– Не треба, – просив Патрик, заплющивши очі.

– Чому?

– Ти не справжній.

– Чому ти це кажеш? – ображено відповів Джейсон.

– Бо я створив тебе! Ти – лише моє бажання, породжене почуттям провини, я не говоритиму з тобою. Зникни! – відійшовши від нього, сказав Патрик.

– Але ж я все ще тут... – його голос звучав близько, ніби він телепортувався. – І ти не можеш залишити симуляцію, ти знаєш чому.

– Бо я не завершив клятий сценарій.

– Не сценарій, – хитав головою Джейсон, – ти намагаєшся виправити те, що сталось.

– Але це неможливо.

– Саме так... – кивнув Джейсон. – Те, що сталось не виправиш. Але ми тут, і ти маєш можливість полегшити свій біль. Сказати все, що ти б прагнув сказати насправді.

– Пропонуєш закрити гештальт?

– А в тебе є інші справи? – саркастично кинув Джейсон. – Може, передивимось, як Індіана Джонс застрелив Каїрського Мечника з револьвера на дуелі мечів всоте?

Патрик дозволив собі всміхнутись.

– Я не знаю, що казати.

– Почни з того, що відчув, коли я поцілував тебе, – всміхнувся Джейснон.

– Нічого, – зітхнув Патрик.

– Що, погано цілувався? – майже ображено спитав Джейсон.

– Ні, бо ти помер, придурку! – стримуючи гнів, відповів Патрик.

– А якби я не помер? Як би розвивались справи тоді?

Патрик зітхнув. Наступив ранок. Він густо намазував хліб арахісовою пастою і побачивши вимазаний нею ніж, чи не вперше, чомусь вирішив відправити його у мийку. Зміна звичного сценарію його трохи роздратувала, але коли він почув дзвінок у двері, то мало не підстрибом кинувся відчиняти.

Джейсон стояв на порозі щасливо всміхаючись.

– Я закінчив працювати заробив нормально грошенят і ввечері ми йдемо гуляти, – без привітання сповістив він, пройшовши до кухні, щоб поставити пакет на стіл. – Там молоко, джем, круасани та коробка кави, бо я тебе постійно об’їдаю, ти такий худющий, що мені соромно.

Патрик реготнув, зачинивши двері. Він розібрав пакет, поклав два круасани на стіл і протягнув Джейсону. Той повернувся і, схопивши Патрика за руку, притягнув до себе, цілуючи. Патрик закляк, не очікуючи подібного. Поцілунок був довгим і солодким, він і не згадає у який момент міцно обійняв Джейсона, притягнувши до себе. Коли його вуста відпустили його, він довго дивився у його очі, повільно переводячи погляд з одного ока на інше.

– Ну, власне, і все, що я збирався сьогодні сказати, – хихотнув Джейсон.

Патрик і собі розсміявся.

– Переїжджати до тебе не збираюся! – попередив він. – Ми ще погано одне одного знаємо.

– Тоді може кудись сходимо?

– Я ж кажу: ми йдемо гуляти. Куди ти хочеш?

– Та мені байдуже, – знизав плечима Патрик. – Я ніде не буваю, тож мені всюди буде цікаво.

– Ти мав сказати, що тобі всюди буде цікаво зі мною.

– Гаразд. Виправлюсь.

– Який ти в нас не романтичний, – закотив очі Джейсон.

– Ну, вибач, – всміхнувся Патрик.

– Ти візьмеш вихідний?

– Можливо.

Джейсон всміхнувся, поцілувавши Патрика знову.

Це могло б статись саме так. Це мало статись саме так. Він мав шанс на це, але старий дурний нещасний випадок змусив його навічно замкнутися і боятись власних почуттів.

Джейсон зник. Квартира здавалась чужою і, попри наявність звичних меблів, порожньою. Двері були в тому місці, де він не очікував: замість телевізора на стіні. Схоже його симуляцію завершено, він може йти далі. Відчуваючи сум і біль від спогадів, які він поховав разом з Джейсоном, а тепер знову пережив, Патрик відчинив двері та востаннє озирнувшись на квартиру прошепотів:

– Дякую.

А тоді вийшов. Двері за його спиною зникли, Лів у коридорі вже не було.

Вилаявшись, Патрик пішов на пошуки своїх друзів по нещастю, чи то пак – по симуляції. Що, якщо задуматись, цілком могло б бути синонімами, враховуючи контекст.