Раді Вас бачити!

– Агов, малий!

Легка хода спинилася, Аарон ледь не спіткнувся.

– Це неможливо.

Вона стояла поруч, криво всміхаючись.

– Схоже, я твій провідник у симуляції.

– Ну, звісно ж ти не вона.

– Та, звісно. Нам обом відомо, що з нею. Точніше, що ти з нею зробив.

– Я зробив? – нервово ковтнув Аарон.

– Ну ж бо. Обери свою зброю.

– Для чого?

– Для протистояння з тінню.

– Якою ще тінню, що ти верзеш?

Десь збоку загорілось світло й Аарон перевів погляд направо. Перед ним були розташовані три високі стійки з металевими кришками.

– Мусиш обрати з першого разу. Тож, дій мудро.

– Мудро…Як можна обирати мудро, якщо все закрите і я не розумію на який ляд мені взагалі здалась та зброя! – роздратовано кинув він.

– Щоб не бути знову безсилим, – знизала плечима вона.

Він відкрив середню кришку і зробив крок назад, усвідомивши, яку зброю обрав.

– О, чудовий вибір!

– Закрий рота, Патришо, – гаркнув він.

Вона всміхнулась.

– Я не візьму це до рук.

– Тоді обирай: або це, або битись голіруч, – вона скривила носа. – Не рекомендую. Деякі будуть підходити до нападу із фантазією.

Аарон зітхнув і взяв до рук гвинтівку.

– Що ж, тоді бажаю успіхів.

Почулись кроки.

– Що це?

– Стріляй, щойно побачиш ворога, Аароне. Захисти себе.

Раптом в темряві вигулькнуло обличчя, яке він ненавидів найбільше, яке являлось йому у снах. Він наближався до Аарона зі своєю кривою посмішкою, у безглуздій куртці.

Аарон прицілився і вистрілив. Нападник впав. Тоді з’явився інший, цей викликав ще більшу огиду. Аарон не розумуючи вистрілив. Тоді побачив обличчя Стамп і вистрілив їй прямо між очима, тоді був Патрик, якому теж дісталось. Але потім обличчя почали з’являтись швидше і з кожного боку, доки Аарон не почав стріляти інстинктивно. Так, коли куля влучила у лоба Патриші, він скрикнув і, кинувши гвинтівку, побіг до неї.

– Пробач мені.

Та відповіді не було. Тіло Патриші зникло з його рук. Обличчя продовжували з’являтись, Аарон стріляв у кожне, доки раптом не приставив гвинтівку самому собі до лоба.

Другий Аарон стояв перед ним на колінах, зчепивши руки за спиною. Його виснажений погляд дивився прямо у душу. То он, що воно за боротьба з тінню? З тінню самого себе, беззбройного, самотнього і страшенно стомленого.

– Давай, – спокійно сказав він. – Стріляй.

– Щ-що…– розгубився Аарон, що тримав гвинтівку.

– Стріляй. Я не можу більше, – хитав головою інший. – Я не винесу цього. Я більше не можу.

– Ні! – крикнув він.

А тоді все довкола побіліло. Певний час нічого не відбувалось. Тобто, дванадцятирічний Аарон сидів за партою, йшов урок алгебри, вчителька років сорока стояла біля дошки, щось пояснюючи. Аарон любив математику, його мозок чудово налаштовувався на матеріал, дозволяючи йому швидко засвоювати його. Але сьогодні він, чомусь, не надто добре сприймав інформацію. Його найкращий друг кудись зник з його речами, змусивши його вже п’ятнадцять хвилин сидіти у невіданні. Двері раптом відчинились. Вчителька злякано вдихнула:

– Берні! Що з твоїм лицем?

Перед уроком, на великій перерві, Аарон і його друг Берні, як завжди ходили на спортивний майданчик під трибуни. Там був зручний затишний куточок, де вони могли повсідатися і пограти у PSP Берні. Вони любили це місце, бо тут завжди був затінок і мало хто сюди приходив, отже ніхто їх не зачіпав. В той день, Аарон як завжди чекав на свою чергу, захопливо спостерігаючи, як вміло друг грає у гру. Почувши чийсь голос, він підняв очі та роззирнувся. Його сестрі Патриші було сімнадцять, вона була (згідно з коментарями старшокласників) найвродливішою дівчиною з випускниць. Для Аарона вона була огидною і до того ж тупою. Він, у свої дванадцять, був набагато розумнішим і пишався цим. Але батьки завжди вважали її кращою за нього, бо вона така красива і вміє так гарно брехати, втиратись в довіру і робити з себе жертву. Так, Аарон не надто любив сестру. Та і вона відповідала йому взаємністю, любила обзивати його «йолопом», «дурним дитям», «всиновленим»(хоч він був рідним їй по батькові, це довга історія, їх батьки розлучились, тато одружився вдруге, народився Аарон, вони розлучились і батько знову зійшовся з матір’ю Патриші, і тепер вони всі одна велика родина, що, якщо подумати, не така і довга та історія). Тож, Патриша могла врізати йому по потилиці, штовхнути, а якщо він плакав, відігравала спектакль перед батьками, ніби вона прибігла на крик і страшенно злякалась за молодшого брата. В очах батьків вона була дбайливою сестрою, що завжди хвилюється за малого. Коли Аарон усвідомив, що довести батькам, ніби тіло Патриші насправді заполонила демониця, і вона не та, ким здається, не вийде – він замкнувся і навчився не плакати і не реагувати на її закиди. І от зараз, він побачив свою старшу сестру, яка на великій перерві, як їй здається, в секреті від усіх, цілувалась з баскетболістом Ґреґом Річардсоном на спортивному майданчику, під сидіннями, всього за кілька кроків від Аарона і його друга. В його голові народилась чудова ідея, як це можна буде використати. Не встиг Аарон самовдоволено всміхнутись, як Ґреґ запустив свої руки під кофтину Патриші. Вона закусила губу і притягнула його до себе ближче. Хлопець підхопив її, дозволивши Патриші обійняти його стегна ногами, і притис її стіною до кріплень.

Глузливий настрій кудись зник. Серце хлопчика почало гупати в грудях. Чому він так хвилювався, спостерігаючи сцену пристрасті власної сестри? Чому він відчував гнів, хвилювання і ненависть до Ґреґа, якого навіть не знав особисто? Ні, це були не ревнощі, але те, що він, не з власної волі, став свідком такої інтимності, чомусь викликало у нього вир емоцій, яких він не міг пояснити. Йому було огидно, сердито і чомусь образливо. Якою б не була Патриша, вона його сестра, а цей виродок прямо зараз мацав її та вони на пів шляху, щоб зробити щось інше. Аарон не міг зрозуміти, чому сам факт, що його сестра зараз зробить щось таке з якимсь придурком, прямо у школі на великій перерві, у місці, де будь-хто може знайти її, змушував хлопчика тремтіти від гніву. І замість крикнути, сповістити, про свою присутність, щоб роз’єднати їх, він просто закляк, чим змусив Берні відірватись від консолі.

– Агов? Що з тобою, Аароне?

– Нічого…

Берні прослідкував за його поглядом. Ґреґ уже стояв без майки, Патриша вовтузилась із шортами хлопця, зрідка відриваючись від поцілунку.

– Нічого собі! – поривчасто зітхнув Берні. – Вшиваємось?

Аарон продовжував стояти там, не розуміючи, що робити. Берні сховав консоль до наплічника і підхопив речі Аарона.

– Ходімо. Не варто на це витріщатися, якщо Ґреґ нас помітить – точно вклепає.

– Він не зачепить мене.

Берні поглянув на друга збентежено.

– Повір, цьому йолопу начхати, що ти набагато менший, – Берні смикнув Аарона і той, заплутавшись у власних шнурках, встиг схопитись за кріплення поруч, уникаючи падіння, але вдарив об нього коліно. Чим викликав доволі гучний гул металу.

Це відірвало парочку, позбавивши шансу приступити до того, до чого вони, власне, і мали намір приступити. Патриша, сп’янілим поглядом подивилась на джерело шуму. Ґреґ прослідкував за її поглядом і нахмурив волохаті брови.

– Це ще що за виродки? – опустивши Патришу, він рушив в бік хлопців.

– Нам треба йти, – занепокоєно кинув Берні, його голос, аж урвався від хвилювання.

– Я нікуди не піду! – сказав Аарон. – Доки не отримаю пояснень від цього вайла.

– Що ти сказав, вишкребку? – хмикнув Ґреґ.

Аарон зчепив руки на грудях.

– Те, що чув, придурку!

– Аароне… – жалісливо почав Берні.

– Якщо хочеш йти – йди, – звернувся до нього Аарон. – Я розберуся.

Ґреґ розреготався.

– Ти? Розберешся зі мною? – він нависав над Аароном, вищий майже на п’ять голів, більший чи не втроє, картина і справді була не надто оптимістичною.

Берні кинув погляд, сповнений вибачень і побіг геть. Патриша закотила очі й підійшла ближче.

– Не чіпай його.

Ґреґ повернувся.

– З якого це дива? Ці два шкети бачили нас.

– То, що далі? Проб’єш малим черепні коробки й прикопаєш на клумбі, де тренуються групи підтримки? – вона кинула в нього його ж майкою. – Вдягнися.

Ґреґ розгнівано протяг майку через голову.

– Тобі що до цього мілкого засранця? Його навіть якщо закопати, ніхто не згадає. Мабуть, в його неблагополучній родині він сотий. Поглянь на нього. Типовий невдаха. Давай, я йому вріжу, щоб не патякав і повернемось до справ, у мене досі стоїть.

Патриша з секунду дивилась на нього.

– Досі стоїть, кажеш? – тоді вона обійняла його за плечі й щодуху вдарила коліном в пах. Ґреґ аж задихнувся, падаючи на коліна.

– І до речі, цей мілкий засранець – мій брат, і в нас нормальна родина, щоб ти, довбаний расист собі не придумав. А ще раз підійдеш до нього чи до мене, я тобі яйця відріжу і змушу зжерти, вкурив?

Патриша поклала руки на плечі Аарону і повернула його до виходу.

– Привіт, Патришо! – привітався хлопець, що сидів на своєму тренчі, який розклав на траву. Хлопець був у простій сорочці з довгим немитим волоссям і акне, що червоними точками відзначило всю нижню частину його обличчя разом з ріденьким волоссям, що краще було б поголити. Здається, його звали Мартін Крейн. Він минулого року здобув перемогу на конкурсі з фотографії. Ну, не офіційно. Його якось запросили на вечірку, напоїли там, роздягли, прив’язали до стовпа з гучномовцем і сфотографували. А потім вивісили на дошці, де розміщували фотографії учасників конкурсу зфоторобіт. Вся школа реготала, а його самого було відсторонено від занять майже на два тижні.

І Патриша, і Аарон Мартіна проігнорували. До школи вони йшли мовчки, коли сестра мала повертати до свого корпусу, а Аарон до свого, вона, уважно поглянувши йому у вічі, сказала:

– Що б ти там не бачив – мовчи, – попередила вона брата і рушила в інший бік, не озираючись.

Аарон був розгублений, і тільки зараз усвідомив, що його речі, схоже забрав Берні, який зник не зрозуміло куди. Частину уроку, Аарон просидів за партою, не маючи ні зошита, ні ручки, ні підручника. Бо все це лишилось у наплічнику, який Берні забрав з собою, коли тікав з-під трибун.

Десь на п’ятнадцятій хвилині уроку, Берні зайшов до класу.

– Берні! – схвильовано крикнула вчителька. – Що з твоїм лицем?

– Я спіткнувся, коли мив руки і вдарився за обідок раковини, – похмуро повідомив він.

Аарон уважно поглянув на набряклий слід довкола ока друга, який ще не встиг посиніти, але до кінця уроку точно встигне. Це явно удар, і Аарону не треба було довго думати, щоб зрозуміти, хто його завдав.

– Як це сталось? – шепнув він.

– Він наздогнав мене і вгатив, – знизав плечима Берні, передавши наплічник Аарону.

– Вибач, – зітхнув Аарон.

– Ти не винен, що він кінчений.

– Але це через мене нас помітили. І через мою сестру…

– Патриша має паршивий смак, але вона теж не винна, що він кінчений. Забий.

Решта уроку пройшла без особливих пригод. В коридорі, між уроками було не проштовхнутись, Аарон і Берні йшли поруч, заняття проходило в іншому корпусі, тож доводилось протискуватись крізь високих і кремезних старшокласників. На відміну від Берні, Аарон вмів приховати страх. Його обличчя здавалось суворим(наскільки це можливо для дванадцятирічної дитини) і доволі серйозним.

– Ридає в туалеті, ти прикинь, – донеслось збоку до Аарона. – Хто б міг подумати, що Харт така хвойда!

– Еге ж, віддатись Річардсону під трибунами…Сподіваюсь вони застереглися.

– Отож! Мінді Гопс досі лікується після нього. Серйозно, чим вона думала?

– Та хіба не ясно чим?

Дівчата зареготали.

– Ну, на правду Річарсон красень.

– Так, красень, але такий виродок…

– Точно. Слухай, я купила таку кофтинку, ти просто закохаєшся! Вдягну сьогодні на вечірку. А ти в чому підеш?

Все, що було потрібно Аарону, він уже почув. Смикнувши Берні за наплічник він, не збавляючи кроку завернув направо, заходячи прямо до жіночої вбиральні.

– Ти куди? – спитав Берні. – Це жіночий туалет.

– Знаю. Стій на шухері! – Аарон стукав у кожну кабінку. З останньої донеслось:

– Ідіть геть!

– Це я.

– Якого… – двері відчинились, на порозі стояла заплакана Патриша, Аарон на мить замислився, що сестра і справді гарна. Її мати тендітна біла жінка з рівним чорнявим волоссям і блакитними очима, а їх з Аароном батько м’язистий чоловік зі гладенькою шкірою глибокого шоколадного відтінку. Патриша взяла потроху від обох батьків. Вона була смаглявою, з кучерявим волоссям, яке вона сама пофарбувала у платиновий, бо захотіла. Тендітна, як мама, проте висока і з розвинутою мускулатурою, хоча і не займалась спортом. В неї були татові очі, зелені, як у нього. І як в Аарона. І хоч зараз вона була заплакана, її ніс був червоним, а губи набрякли, вона все одно була гарна. Хоч і сердила Аарона до нестями.

– Що ти тут забув?

– Чув плітки, – склав руки на грудях він.

– Трясця! – вона сперлась на кабінку.

– В мене є ідея.

– Ні-ні. Жодних ідей. Виходь звідси й шуруй на урок. Не влізай у це, чув?

– Знаєш…Я радий, що ти з ним не…

– Йди вже!

– Аароне… – позвав Берні.

Патриша кинула погляд на хлопця.

– Господи, що в тебе з писком?

– Вгадай, – скривився він.

– От падло! – звела брови на переніссі стурбована Патриша.

– Тому в мене і є ідея, – знову заговорив Аарон.

– Забудь про неї. Хочеш, щоб і тобі мордяку розфарбували?

– Я його не боюсь.

– А варто. Він відбитий.

– І це не завадило тобі з ним…

– Так, дякую, що нагадав! – роздратовано кинула вона, сльози блиснули в очах. – А тепер пішов геть звідси.

Вони залишили вбиральну. Берні мовчки дивився на друга, а тоді наблизився для нього і спитав:

– То який план?

Аарон самовдоволено всміхнувся. Якщо у когось з вас досі було питання, як хлопчина такої вдачі, як Аарон міг подружитись із тихим Берні – от вам і відповідь. Він завжди бачив і чув більше, ніж показував і був готовий піти на будь-яку авантюру, якщо її автором був Аарон.

Вони повернулись у коридор, Берні тупцював за Аароном, хлопчик не сповільнювався. Спинившись нарешті біля дівчини, яку всі знали як страшенну пліткарку, він прочистив горло:

– Агов, Мінді? – Аарон постукав дівчину по руці, та швидко обернулась і опустила очі до рівня хлопчика.

– Ем…Привіт, – вона спершу нахмурилась, а тоді всміхнулась. – А ти хто?

– Та не важливо. Чув, що твій колишній домагався до Патриші Харт і отримав по яйцях, ти щось знаєш про це?

– Та ні, вона з ним кувиркалась під трибунами на великій перерві.

– Ага, так. Якщо Ґреґ з кимось і кувиркався, то з її ногою, – вліз Берні, як вони і домовились кілька хвилин тому.

– А ти звідки знаєш? – поглянула на нього Мінді.

– Опинився не в тому місці та не в той час, – знизав плечима Аарон.

– Ти кепкуєш з мене! – захопливо кинула вона, серйозно в її очах ніби спалахнув захват від свіжої новини.

– Ти бачила його лице? – спитав Аарон. – Схоже, що він кепкує?

– То ти все бачив? – здивовано спитала вона, ніби їй потрібні докази, щоб розтриндіти новину всій старшій школі.

– Бачив, – кивнув Берні. – І за це він мені врізав.

– Боже, біднесенький! – з награною емпатією сказала Мінді. – Вдарив дитину! Ще й домагався до дівчини і пустив про неї плітки…Сволота.

– То ти щось ще знаєш про це?

– Та ні. Він все обставив інакше.

– Я думаю, хтось має пролити світло на цю історію, – знизав плечима Аарон.

– Так, але хто повірить двом малим шкетам? – звернувся до нього Берні.

– Покладіться на мене! – поклавши руки на його плечі, сказала Мінді. –Він не заслуговує на свою популярність. Про цього гада дізнаються всі!

Задоволений Аарон пішов з Берні до свого корпуса. Патриша тепер його довічна боржниця, бо він щойно відмив її репутацію, яку вона сама мало не забруднила. Якщо на початку уроку англійської йому здавалось, що цей день офіційно вдався, то десь із середини це почуття почало згасати.

– Ні! Годі! Стоп симуляція! – кричав захриплий Аарон. Він був ніби стороннім глядачем, сидів десь віддалено, наче дивився фільм, і при тому знаходився у масовці водночас. Все здавалось занадто реальним, не було жодних відхилень, зміни картинки, нічого, за що він міг би зачепитися. Просто плівся за собою дванадцятирічним, слухав розмови і пам’ятав свої тодішні думки. Тоді з якогось моменту, він ніби сам став знову тим хлопчиком, що старанно виводив літери завдання у зошиті. А тоді знову спостерігав віддалено.

Спершу в коридорі почулись виразні крики, сповнені жаху. Аарон підскочив і впустив ручку. Вчителька продовжувала щось записувати на дошку та коментувати. Всі учні сиділи на місцях, ніби жодного крику довкола не було. Не зводячи очей з дошки, Аарон «молодший» опустив руку під стіл, шукаючи ручку. Пальці торкнулись чогось мокрого і він скривився, піднявшись. Він продовжив записувати, але ручка вислизала з його вологих пальців. Червоно-коричневі плями опускались на зошит. Ручка була вкрила патьоками густої темно-червоної субстанції. Смерділо залізом і сіллю, Аарон не зрозумів, що сталось і опустив очі, помітивши калюжу, що розтікалась з сусіднього ряду парт аж йому під ноги.

– Агов, ти бачив це? – не зводячи очей з плями, Аарон штурхнув ліктем друга.

Берні завалився на нього.

– Якого біса, Берні! Харе спати! – прошипів хлопчик, підштовхуючи друга. Та той повиснув на стільці, відкинувши голову назад.

Аарон подивився на друга, його блакитна футболка була майже чорною на грудях та животі. Аарон відчув, як волосся попіднімалось біля коренів, а спиною сипнули мурахи.

– Берні! – смикав друга він. – Агов, Берні!

Та Берні не реагував, бо був мертвий. Хлопчик був холодним, отже помер певний час тому.

– Аароне. Очі на дошку, – покликала вчителька.

Хлопець, ледь притлумлюючи крик, поглянув на вчительку. Вона ласкаво всміхнулась і повернулась до дошки. Тут уже Аарон не стримався і закричав. Біле волосся вчительки, акуратно вкладене на потилиці було бордово-червоним прямо на карку. З великої круглої рани майже на шиї, текла кров, що залила всю спину вчительки. Кілька крапель навіть торкнулись її литок і п’ят лакованих кремових човників. Аарон роззирнувся, всі діти у класі були розкидані довкола, мов ляльки, всі були поранені і жоден не дихав. Аарон закричав, вибігши із класу.

Побачивши двері, вже дорослий Аарон мало не розцілував їх, і увійшовши, знову став малим собою, що повернувся на триклятий урок англійської. З пам’яті вислизало щось важливе. Аарон «старший» остаточно замкнувся у тілі дванадцятирічного себе, заблокований і забутий, безвільний нерухомий, мов паралізований. Аарон підійшов до свого місця. Берні, щось заповзятливо писав, і коли Аарон сів на стільчик, друг дістав з-під свого, зошит Аарона і передав йому.

– Я записав тобі своєю рукою, бо завдання стерли з дошки, а зараз бігом пиши наступне, бо я не встиг ще.

– Дякую, – всміхнувся Аарон.

Він взяв ручку і почав записувати, зрідка підіймаючи руку, щоб щось уточнити.

В коридорі почулись крики. Їх було занадто багато, панічні верески натовпу: дітей, дорослих, чоловіків, жінок. Всіх. Аарон відчув, як серце закалатало в грудях. Як цікаво влаштована людська психіка: ми можемо не довіряти незнайомцям, їх думці, їх компліментам, але якщо купа людей почне верещати і бігти, ти навіть не питатимеш у них, що сталось, а просто приєднаєшся і почнеш тікати. Бо паніка заразна, нам не треба знати джерело небезпеки, якщо ми бачимо як цілий натовп прагне її уникнути, спрацьовує клятий інстинкт самозбереження і ми просто рятуватимемо власні дупи, повіривши у те, що їх налякало.

Вчителька теж була схвильованою, але стримано поклала маркер і звернулась до учнів:

– Сидіть тут. Я перевірю, що там.

Аарон дорослий, десь всередині себе, схопився за голову, відчувши, як тремтять його руки. Аарон маленький скочив:

– Не ходіть, міс. Прошу.

– Не бійся, Аароне. Я просто переконаюсь, що все гаразд.

Крики, які долинали з коридору не звучали як щось, що могло б навіть віддалено нагадувати сенс слова «гаразд». Але вчителька вже рушила до дверей і штовхнула їх. Вона роззирнулась, а тоді роздався постріл, вчителька відскочила і впала навзнак. З поранення у голові почала сочитись кров.

Діти заверещали. Хтось кинувся бігти з класу, спотикаючись об тіло вчительки, хтось позалазив під парти. Аарон і Берні, тремтіли від страху. Показавши Аарону знак, Берні поплазував до шафок в кінці класу. Відкривши дверцята нижньої шафи, він викинув звідти якісь книги і бюст Марка Твена, і заліз туди, підігнувши коліна. Для Аарона там місця не було, тож він поставив стільчик і видерся на шафу, пригнувшись попід стелею. Його непогано приховували кілька вазонів з рослинами, чиє густе листя явно давно не протирали, враховуючи, як на Аарона напало бажання чхнути. Він міцно стулив ніздрі й намагався тихо дихати ротом. До класу увійшли. За листям було погано видно хто саме це був, але Аарон помітив дві чоловічі фігури, один з них був у старій шкіряній куртці, інший у темно-синьому плащі, з закоченими рукавами. У обох були гвинтівки. Якщо перший тримав її у руках, другий, той що у тренчі, повісив її за спиною.

– Диви скільки тут дітлахів! – гиготів той, що у куртці.

– Ми ж не планували чіпати мілких? Нам потрібен тільки той корпус.

– А куди по-твоєму ті, кого ми не встигли перебити будуть бігти? Вони ховатимуться тут. Тож треба усунути цих шкетів, які тільки плутатимуться під ногами. Ти тільки глянь, – розреготався він, схопивши хлопчика, який ховався за партою. – Ти що обісцявся?

Хлопчик тремтів, ледь стримуючись, щоб не заплакати.

– Агов… – сердечно промовив той, що в куртці, обійнявши його. – Ти злякався, малий?

Хлопчик кивнув, витерши носа рукавом. Сльози повільно опускались щоками.

– Та не ридай! Все буде гаразд.

Хлопчик на мить ніби заспокоївся. А тоді той, що в куртці, підняв гвинтівку і приставив її до лоба хлопчика, чим викликав у нього схлип.

– Ти ж не пристрелиш його просто за те, що в нього не витримав сечовий міхур? – спитав той, що у тренчі.

– Чом би й ні? – єхидно спитав перший. І здійснив постріл. Аарон закрив рота рукою, щоб не закричати. Хлопчик відлетів назад, його очі лишились розплющеними, а кров розтікалась довкола його голови. Діти заверещали, почавши тікати. Той, що у куртці почав стріляти їм у спини, хтось падав, хтось продовжував бігти.

– Може допоможеш?! – роздратовано повернувся він до того, що у плащі.

– Ходімо звідси, – махнув рукою він. – Тут ми закінчили.

– Вони нас бачили, придурку. Зараз якась тупоголова вчилка викличе копів, і що тоді? Нас здадуть.

– А ти як думав? Просто прийдеш, влаштуєш стрілянину і тебе відпустять додому?

– А ти хотів драматично померти від того, що якийсь особливо активний поборник справедливості розрядить тобі у груди весь магазин?

– Просто пішли звідси.

– Що, награвся? Де твоє шалене бажання помститись за знущання?

– Ці малі мені нічого не зробили.

– Але вони виростуть у таких самих виродків, що знущались з тебе. Всього за кілька років, ці малі стануть такими ж, і знайдуть свого цапа відбувайла. Ти хочеш цього?

Аарон непомітно визирнув, поглянувши на хлопця в тренчі, який стояв боком до нього. Бляха, то це ж клятий Мартін Крейн. Аарон пригадав як десь годину тому, він скромно привітався з його сестрою. А тепер ходить і відстрілює всіх направо-наліво, як дебільний гравець низькопробного шутера. Хлопець поруч з ним когось нагадував Аарону, та він не міг пригадати кого саме.

–Слухай, Діку…

– Не зви мене Діком, виродку! – процідив крізь зуби він.

Дідько. Річард Гоук, відбитий наглухо придурок, якого виключили рік тому за бійку у роздягальні. Він накинувся на когось з баскетболістів з ножем, завдав три удари у печінку. Хлопець вижив, але досі не повернувся на тренування. А Річарда затримала поліція, його було відраховано зі школи, і що з ним сталось потім ніхто не знав. Що, ж тепер ясно. Він старих звичок, вочевидь, позбутись складно. Але для чого вони тут зараз? Що вони намагаються довести? Що чмирили їх ні за що? Це спрацює? Ви не подумайте, я проти булінгу в будь-якому вигляді, це неприпустимо, однак серйозно? Це їхнє виправдання до звірств які вони чинять зараз?

Аарон різко вдихнув, пил з листя таки взяв своє і викликав чхання у хлопчика. Він різко закрив руками носа і рота, чітко усвідомлюючи, що увага стрільців перемкнулась на шафу, на якій сидів Аарон. Дік хитро всміхнувся.

– А хто це в нас тут сховався? – він помітив розкидані книжки біля нижньої частини шафи, тоді підгилив ногою бюст Твена, той надщербився, вдарившись об дверцята. Дік опустився навпочіпки і звісивши з коліна руку з гвинтівкою, відкрив іншою дверцята. Він криво всміхнувся.

– Здоров, малий.

Тоді Мартін схопив Берні і витягнув із шафки. Аарон закляк на місці, розуміючи, що ніяк не врятує друга, не загинувши сам. Він звісно міг прицілитись і скинути вазон на голову комусь із них, але це було б надто небезпечно. Берні лежав на підлозі. Його обличчя було червоним від хвилювання. Він на мить зустрівся очима з Аароном, який визирав з-під листя і ледь помітно хитнув головою. Стрільці цього жесту не помітили.

– То…Як тебе звати?

– Б…Берні.

– Б-Берні? – розреготався Дік. – Що ж Б-Берні, в тебе сьогодні другий день народження!

– Ви мене не вб’єте?

– Та звісно ні. Йди собі, тільки швидко.

– Хто тебе так? – показавши пальцем на посиніле око Берні, спитав Мартін.

– Річардсон.

Дік повернувся до Мартіна.

– Це той вилупок, що домагався до Патриші Харт?

Мартін стримано кивнув. Дік всміхнувся до Берні.

– Не хвилюйся, малий. Той довбень уже сконав.

Берні стривожено поглянув на обох, тоді встав і рушив до дверей. Він перечепився через власні шнурки і хутко підвівся, продовжуючи шлях до дверей.

– Давай-давай, – підбадьорив його Дік. –Біжи.

Берні прискорився, Аарон стримав зітхання, що символізувало полегшення від порятунку друга. Втім, варто було Берні дійти до дверей класної кімнати, як Дік дістав гвинтівку і вистрілив хлопчику у спину. Берні перелякано повернувся лицем до нього і тоді Дік вистрілив ще двічі: у груди і живіт хлопчика. Берні заточився і впав навзнак. Кривава калюжа повільно розтікалась перед ним.

– От тепер можемо йти, – повісивши гвинтівку на плече, всміхнувся Дік.

Мартін хитав головою.

– Нащо ти це зробив?

– Він нас бачив. Ще й ховався. Якби сидів тут, як інші, я б може навіть пожалів його. Але це не точно.

– То для чого було з ним гратись? Ми втратили купу часу.

– А як же веселощі?

Мартін пробурмотів щось незрозуміле, коли обоє переступили тіло Берні і вийшли за двері.

Аарон наблизився до краю шафи, його руки і коліна тремтіли, а шлунок перевертався всередині, жовч підкотила до горла, змушуючи відчувати огидну гіркоту у роті. Аарон зістрибнув на стільчик, та втратив рівновагу, тож стілець разом з ним впав на підлогу. Серце зайшлося від такого кульбіту і Аарон певний час лежав на підлозі, молячись, щоб стрільці відійшли далеко і не почули цього. Усвідомивши, що до класу вже ніхто не прийде, Аарон підвівся і побіг до дверей. Присівши біля Берні, він перевернув його і заплакав. Його друг загинув через нього. Через дурнуватий пил і через його власну дурість. Так, він думав тоді, і так думав досі.

Через кілька хвилин, Аарон просувався коридором, тримаючись стіни.

– Аароне, – шепнули збоку. – Ходи!

Вчитель іспанської визирав крізь шпарину аудиторії, у якій завісили всі штори. Він протягнув Аарону руку. Хлопчик хутко забіг до класу і всівся на підлозі. Вчитель зачинив двері на ключ і сів біля дітей, обійнявши дівчинку, що притискала до себе іграшкового зайчика. Вона була молодшою за інших дітей і мала такі ж очі як і у вчителя. Схоже це його дочка і вона була налякана так само як і інші діти. У класі всі парти поставили руба, ряд за рядом, ніби щити. Діти, тісно притикались одне до одного.

– Мені треба знайти сестру, – тихо сповістив Аарон.

– Тобі небезпечно виходити. Вони стріляють у всіх підряд.

– Я знаю, – заплющив очі він. – Я бачив.

– Хай там як, Аароне, твоя сестра зараз скоріш за все з кимось із учительського складу.

– Хтось викликав копів?

– Зв’язку немає. Не знаю, що вони зробили, але ми не можемо нікуди зателефонувати. Можливо директорці Ґілберт вдалось зв’язатись із кимось зі стаціонарного, але я не певен.

Аарон зітхнув. Отже, який у нього план? Просто пересидіти? Дочекатись, коли у виродків скінчаться набої? Терпіння? Коли їм набридне нищити людей? Коли вони зголодніють і підуть стріляти працівників кафетерію за холодну картоплю-фрі?

Ні, він мав відшукати Патришу. Аарон нервово ковтнув. Якщо вона звісно ще жива. Він майже піднявся, коли у двері раптом, щось гупнуло. Кілька дітей не стрималось і верескнуло.

– Тихіше, діти. Не видавайте жодних звуків, – тихо застеріг вчитель, хоча голос його теж тремтів.

– Агов? – гаркнув Мартін. – Там хтось є. Треба вибити двері.

Вереск із коридору, змішаний з відлунням паніки, змусив Аарона цокотіти зубами.

– А що, полякалися? – розреготався Дік. – Нічого, скоро ми вас врятуємо.

Хтось знову крикнув.

– А, ну закрий рота! – звернувся до когось Дік.

Потім пролунав постріл, одразу за ним удар, ніби щось важке вдарилось об стіну і впало на підлогу. А потім пролунали крики натовпу. Дік і Мартін знову грюкали у двері, ніби бились об неї плечима і продовжували відчайдушно смикати за ручку.

Аарон визирнув у вікно. П’ятий поверх. Нема куди тікати, навіть якщо приземлитись на дах кафетерію, куди потім? Він тремтячими руками провів по щоках, вони наче йому не належали, були якимись холодними, липкими і дивними на дотик. У двері продовжували грюкати.

– А-ну, відійди! – донеслось з-за дверей.

– Та, ну, ти справді думаєш, що зможеш відстрелити замок?

– Відійди, щоб не зрикошетило.

Почулись кроки. А тоді постріли, і звуки падіння гільз.

– Лягайте, хутко! – опускаючись з дочкою на підлогу, сказав вчитель.

– А який сенс? Якщо вони все одно нас вб’ють? – розсердився Аарон.

Він підхопив стільчика і став.

– Аароне, що ти робиш?

– Мені треба знайти сестру. Якщо я помру, то не на підлозі під партами, ховаючись. Хай поцілують мене в…

Дік штовхнув двері ногою і всміхнувся.

– Що тут у нас?

Аарон став зі стільчиком, тримаючи його ніжками вперед. Дік взяв гвинтівку обома руками і прицілився, Аарон зібрався бігти вперед. Та пострілу не сталось. Схоже в Діка скінчились набої, він уже торкнувся поясу, щоб дістати з’ємну обойму. В той час Аарон щодуху побіг вперед, штовхнувши Діка ніжками стільця.

– Чого ти, бляха стоїш? – гаркнув Дік. – Лови засранця!

Аарон біг щосили, він чув, як кулі свистіли довкола, немов Дік та Мартін намагаються поцілити йому в спину, та він хутко забіг за ріг. Скориставшись миттєвим збентеженням стрільців, усі, хто переховувався у класі побігли. Та вже у зеленому куточку на поверсі, Дік скинув куртку на підлогу і поцілив вчителю іспанської у спину, а його дочці завдав близько п’яти пострілів у груди. Вона так і загинула з іграшкою в руках.

Аарон біг до сусіднього корпусу, він забіг до вбиральні, випивши води з-під крана. Він біг так швидко, що серце аж боліло, гупаючи в грудях. Постукавши у кабінку, він почув крик. Двоє дівчат сиділи, притиснувшись спинами до стінок кабінки, колінами одна до одної, а ноги помістивши на унітаз. Їм було страшенно незручно в такій позі, про що свідчило тремтіння їх тіл. Чи це був страх?

– Тут їх нема, – похмуро заявив Аарон. – Вони у молодшому корпусі.

– Залазь сюди! – протягнула руку одна з дівчат. – Треба перечекати, поки поліція приїде.

– Вони приїдуть? – здивувався Аарон.

– Мінді чула, що директорка викликала їх.

– Я б не вірив у правдивість інформації, яку озвучує Мінді.

Дівчата переглянулись.

– Ви бачили Патришу Харт?

– Вона була у класі інформатики. А коли все почалось…не знаю. Казала, що має побігти в молодший корпус по брата.

– Бляха.

– То це ти її брат?

– Я навіть не знала, що вона не єдина дитина в родині.

– Ну, якби у Діка не скінчились кулі, то була б єдина. Гаразд, я маю бігти. Ви будете у нормі?

– Який ти милий! – всміхнулась одна.

– Ага, і говорить, як дорослий! – додала інша.

Аарон закотив очі і пішов геть із вбиральні. Він блукав коридорами ще певний час. Зазираючи до класів, він оповіщував всіх, що стрільці у молодшому корпусі, тож у них є можливість тікати, але всі були занадто налякані, щоб вірити. Чи просто не хотіли покладатись на слова дитини?

Почувся постріл і гортанний регіт Діка. Дідько, вони повернулись сюди. З комірчини висунулась рука і, схопивши хлопчика за футболку, затягла всередину, закривши двері. Рота Аарону закрила маленька долонька.

– Якого дідька ти тут забув? – шипіла на нього Патриша.

Аарон забрав її руку зі свого рота.

– Тебе шукаю.

– Мене? Ти бляха, серйозно думаєш, що зміг би мене врятувати?

– Не гівнись, Пат. Я просто хотів переконатись, що ти ще не відкинула копита.

– Як мило.

– Ну, не надто, бо ті телепні тепер знову в цьому корпусі.

– Як ти взагалі зміг втекти?

– Штовхнув Діка стільцем і скористався тим, що Мартін стояв і тупив.

– Молодчина, Аароне. Поліція скоро буде.

– Мене справді турбує, як всі так покладаються на величезну ротяку Мінді.

– Про що ти?

– Вона розповсюджує купу неперевіреної інфи.

– Тобто?

– Містер Айріс, вчитель іспанської, сказав, що директорка намагається викликати поліцію, але ці виродки якось блокують зв’язок. Тож чи викликала вона поліцію, чи ні – невідомо.

– Бляха… – зітхнула Патриша, торкнувшись своєї шиї руками.

– Я думаю вона мертва, – опустив очі Аарон.

– Тобто? – поглянула на нього сестра.

– Кого б першого ти нейтралізувала? Хто становить загрозу? Правильно, адміністрація закладу і та тітка-секретарка зі стаціонарним телефоном. Я думаю ніхто не встиг нікого викликати, тож ми тут, доки не закінчаться або набої, або люди.

– Як ти можеш спокійно говорити про таке жахіття?

– Якщо я піддамся паніці, то здохну, як всі інші.

– А де Берні?

– Він не здався паніці, але довірився їм. Той клятий Дік всадив у нього три кулі.

Патриша заплющила очі, щоб не заплакати. А тоді прислухалась.

– Тихо! – застерегла вона.

Кроки наближались до комірчини. Патриша заштовхала Аарона до маленького кутка між шафкою прибиральника і стіною.

– Що ти робиш?

– Заціпся і сядь крячкою! – крізь зуби прошипіла вона. –Ні звуку.

Вона підійшла ближче до дверей. Кроки спинились.

– А тут у нас що? – відчинивши дверцята, вишкірився Дік. – О! Патриша Харт! Мій друг давно хотів з тобою познайомитись!

Аарон притиснувся до стіни, обдумуючи як витягти сестру з лап Діка, що саме зухвало обійняв її за талію. Втім обабіч нього були лише мітли і технічні засоби. Не надто хороша зброя, коли ти на чотири голови нижче нападника, і в нього є вогнепальна зброя.

Патриша мовчки йшла разом з Діком.

– Мартіне! Дивись, хто ховався у комірчині.

– Патришо…– зітхнув він.

– Слухай, я вельми тобою невдоволений, Триш. Я ж можу кликати тебе, Триш? Коротше: Мартін закоханий у тебе з якого там… восьмого?

– Шостого.

– З шостого? Ого! З шостого класу, уявляєш? Він намагався з тобою познайомитись, та ти ігнорувала його і це розбиває мені серце. Як думаєш, сьогодні, у цей прекрасний день, ти б прийняла його запрошення піти на побачення?

Патриша мовчки дивилась то на одного вилупка, то на іншого.

– Якась вона мовчазна, – сказав Мартіну Дік. – Чуєш, може їй треба мотивація?

Дік зробив крок назад і приставив дуло гвинтівки до потилиці Патриші. Аарон спітнів, спостерігаючи за жахливою картиною крізь вузьке віконце-решітку.

Патриша натомість не сіпнулась, хоча відчувався її страх, він концентрувався у тремтінні щелепи і рук.

– Діку, не треба! – зітхнув Мартін.

– Не називай мене Дік! – гаркнув він взявши гвинтівку обома руками. – Я пристрелю це стерво, якщо ти ще раз посмієш назвати мене Дік.

– Вибач. Вибач… – виставив руки долонями вперед Мартін. Його погляд схвильовано перетікав від Патриші до Діка і назад. Хлопець був розгубленим.

– Чуєш, Тришо…

– Не звертайся до мене так, – крізь зуби процідила вона.

– О! Вона говорить! А я вже хвилювався, – Дік обійняв її за плечі, притулившись своєю скронею до її. – Чуєш, мала, а ти дійсно гарненька. Я розумію, чому Мартін тобою захопився. – він провів руками по її спині і легко стис її сідниці.

– Не чіпай її! – гаркнув Мартін.

– О, ти ба який лицар! Що? Хочеш сам помацати? Там є за що вхопитись.

– Т