Раді Вас бачити!

– Агов, малий!

Легка хода спинилася, Аарон ледь не спіткнувся.

– Це неможливо.

Вона стояла поруч, криво всміхаючись.

– Схоже, я твій провідник у симуляції.

– Ну, звісно ж ти не вона.

– Та, звісно. Нам обом відомо, що з нею. Точніше, що ти з нею зробив.

– Я зробив? – нервово ковтнув Аарон.

– Ну ж бо. Обери свою зброю.

– Для чого?

– Для протистояння з тінню.

– Якою ще тінню, що ти верзеш?

Десь збоку загорілось світло й Аарон перевів погляд направо. Перед ним були розташовані три високі стійки з металевими кришками.

– Мусиш обрати з першого разу. Тож, дій мудро.

– Мудро…Як можна обирати мудро, якщо все закрите і я не розумію на який ляд мені взагалі здалась та зброя! – роздратовано кинув Харт.

– Щоб не бути знову безсилим, – знизала плечима вона.

Аарон відкрив середню кришку і зробив крок назад, усвідомивши, яку зброю обрав.

– О, чудовий вибір!

– Закрий рота, Патришо, – гаркнув він.

Вона всміхнулась.

– Я не візьму це до рук.

– Тоді обирай: або це, або битись голіруч, – Патриша скривила носа. – Не рекомендую. Деякі будуть підходити до нападу із фантазією.

Аарон зітхнув і взяв до рук гвинтівку.

– Що ж, тоді бажаю успіхів.

Почулись кроки.

– Що це?

– Стріляй, щойно побачиш ворога, Аароне. Захисти себе.

Раптом в темряві вигулькнуло обличчя, яке він ненавидів найбільше, те, що являлось йому у снах. Він наближався до Аарона зі своєю кривою посмішкою, у безглуздій куртці.

Харт прицілився і вистрілив. Нападник впав. Тоді з’явився інший, цей викликав ще більшу огиду. Кодувальник не розумуючи вистрілив. Потім побачив обличчя Стамп і вистрілив їй прямо між очима, згодом був Патрик, якому теж дісталось. Але після цього, обличчя почали з’являтись швидше і з кожного боку, доки Аарон не почав стріляти інстинктивно. Так, коли куля влучила у лоба Патриші, він скрикнув і, кинувши гвинтівку, побіг до неї:

– Пробач мені...

Та відповіді не було. Тіло Патриші зникло з його рук. Обличчя продовжували з’являтись, Аарон стріляв у кожне, доки раптом не приставив гвинтівку самому собі до лоба.

Другий Аарон стояв перед ним на колінах, зчепивши руки за спиною. Його виснажений погляд дивився прямо у душу. То он, що воно за боротьба з тінню? З тінню самого себе, беззбройного, самотнього і страшенно стомленого?

– Давай, – спокійно сказав він. – Стріляй.

– Щ-що…– розгубився Аарон, що тримав гвинтівку.

– Стріляй. Я не можу більше, – хитав головою інший. – Я не винесу цього.

– Ні! – крикнув він.

А тоді все довкола побіліло. Певний час нічого не відбувалось. Тобто, дванадцятирічний Аарон сидів за партою, йшов урок алгебри, вчителька стояла біля дошки, щось пояснюючи. Харт любив математику, його мозок чудово налаштовувався на матеріал, дозволяючи хлопчику швидко засвоювати його. Але сьогодні він, чомусь, не надто добре сприймав інформацію. Його найкращий друг кудись зник з його речами, змусивши малого вже п’ятнадцять хвилин сидіти у невіданні. Двері раптом відчинились. Вчителька злякано вдихнула:

– Берні! Що з твоїм лицем?

Перед уроком, на великій перерві, Аарон і його друг Берні, як завжди ходили на спортивний майданчик під трибуни. Там був зручний затишний куточок, де вони могли повсідатися і пограти у PSP Берні.

Вони любили це місце, бо тут завжди був затінок і мало хто сюди приходив, отже ніхто їх не зачіпав. В той день, Аарон як завжди чекав на свою чергу, захопливо спостерігаючи, як вміло друг грає у гру. Почувши чийсь голос, він підняв очі та роззирнувся.

Його сестрі Патриші було сімнадцять, вона була (згідно з коментарями старшокласників) найвродливішою дівчиною з випускниць. Для Аарона вона була огидною і до того ж тупою.

Він, у свої дванадцять, був набагато розумнішим і пишався цим. Але батьки завжди вважали її кращою за нього, бо вона така красива і вміє так гарно брехати, втиратись в довіру і робити з себе жертву. Так, Аарон не надто любив сестру.

Та і вона відповідала йому взаємністю, любила обзивати його «йолопом», «дурним дитям», «всиновленим»(хоч він був рідним їй по батькові, це довга історія, їх батьки розлучились, тато одружився вдруге, народився Аарон, вони розлучились і батько знову зійшовся з матір’ю Патриші, і тепер вони всі одна велика родина, що, якщо подумати, не така і довга та історія).

Тож, Патриша могла врізати йому по потилиці, штовхнути, а якщо він плакав, відігравала спектакль перед батьками, ніби вона прибігла на крик і страшенно злякалась за молодшого брата. В очах батьків вона була дбайливою сестрою, що завжди хвилюється за малого. Коли Аарон усвідомив, що довести батькам, ніби тіло Патриші насправді заполонила демониця, і вона не та, ким здається, не вийде – він замкнувся і навчився не плакати і не реагувати на її закиди.

І от зараз, він побачив свою старшу сестру, яка на великій перерві, як їй здається, в секреті від усіх, цілувалась з баскетболістом Ґреґом Річардсоном на спортивному майданчику, під сидіннями, всього за кілька кроків від Аарона і його друга. В його голові народилась чудова ідея, як це можна буде використати. Не встиг Аарон самовдоволено всміхнутись, як Ґреґ запустив свої руки під кофтину Патриші. Вона закусила губу і притягнула його до себе ближче. Хлопець підхопив її, дозволивши дівчині обійняти його стегна ногами, і притис її стіною до кріплень.

Глузливий настрій кудись зник. Серце хлопчика почало гупати в грудях. Чому він так хвилювався, спостерігаючи сцену пристрасті власної сестри? Чому він відчував гнів, хвилювання і ненависть до Ґреґа, якого навіть не знав особисто? Ні, це були не ревнощі, але те, що він, не з власної волі, став свідком такої інтимності, чомусь викликало у нього вир емоцій, яких він не міг пояснити. Йому було огидно, сердито і чомусь образливо. Якою б не була Патриша, вона його сестра, а цей виродок прямо зараз мацав її та вони на пів шляху, щоб зробити щось інше.

Аарон не міг зрозуміти, чому сам факт, що його сестра зараз зробить щось таке з якимсь придурком, прямо у школі на великій перерві, у місці, де будь-хто може знайти її, змушував хлопчика тремтіти від гніву. І замість крикнути, сповістити, про свою присутність, щоб роз’єднати їх, він просто закляк, чим змусив Берні відірватись від консолі.

– Агов? Що з тобою, Аароне?

– Нічого…

Берні прослідкував за його поглядом. Ґреґ уже стояв без майки, Патриша вовтузилась із шортами хлопця, зрідка відриваючись від поцілунку.

– Нічого собі! – поривчасто зітхнув Берні. – Вшиваємось?

Аарон продовжував стояти там, не розуміючи, що робити. Берні сховав консоль до наплічника і підхопив речі Аарона.

– Ходімо. Не варто на це витріщатися, якщо Ґреґ нас помітить – точно вклепає.

– Він не зачепить мене.

Берні поглянув на друга збентежено.

– Повір, цьому йолопу начхати, що ти набагато менший, – Берні смикнув Аарона і той, заплутавшись у власних шнурках, встиг схопитись за кріплення поруч, уникаючи падіння, але вдарив об нього коліно. Чим викликав доволі гучний гул металу.

Це відірвало парочку, позбавивши шансу приступити до того, до чого вони, власне, і мали намір приступити. Патриша, сп’янілим поглядом подивилась на джерело шуму. Ґреґ прослідкував за її поглядом і нахмурив волохаті брови.

– Це ще що за виродки? – опустивши Патришу, він рушив в бік хлопців.

– Нам треба йти, – занепокоєно кинув Берні, його голос, аж урвався від хвилювання.

– Я нікуди не піду! – сказав Аарон. – Доки не отримаю пояснень від цього вайла.

– Що ти сказав, вишкребку? – хмикнув Ґреґ.

Аарон зчепив руки на грудях.

– Те, що чув, придурку!

– Аароне… – жалісливо почав Берні.

– Якщо хочеш йти – йди, – звернувся до нього Аарон. – Я розберуся.

Ґреґ розреготався.

– Ти? Розберешся зі мною? – він нависав над Аароном, вищий майже на п’ять голів, більший чи не втроє, картина і справді була не надто оптимістичною.

Берні кинув погляд, сповнений вибачень і побіг геть. Патриша закотила очі й підійшла ближче.

– Не чіпай його.

Ґреґ повернувся.

– З якого це дива? Ці два шкети бачили нас.

– То, що далі? Проб’єш малим черепні коробки й прикопаєш на клумбі, де тренуються групи підтримки? – вона кинула в нього його ж майкою. – Вдягнися.

Ґреґ розгнівано протяг майку через голову.

– Тобі що до цього мілкого засранця? Його навіть якщо закопати, ніхто не згадає. Мабуть, в його неблагополучній родині він сотий. Поглянь на нього. Типовий невдаха. Давай, я йому вріжу, щоб не патякав і повернемось до справ, у мене досі стоїть.

Патриша з секунду дивилась на нього.

– Досі стоїть, кажеш? – тоді вона обійняла його за плечі й щодуху вдарила коліном в пах. Ґреґ аж задихнувся, падаючи на коліна.

– І до речі, цей мілкий засранець – мій брат, і в нас нормальна родина, щоб ти, довбаний расист собі не придумав. А ще раз підійдеш до нього чи до мене, я тобі яйця відріжу і змушу зжерти, вкурив?

Патриша поклала руки на плечі Аарону і повернула його до виходу.

– Привіт, Патришо! – привітався хлопець, що сидів на своєму тренчі, який розклав на траву.

Хлопець був у простій сорочці з довгим немитим волоссям і акне, що червоними точками відзначило всю нижню частину його обличчя разом з ріденьким волоссям, що краще було б поголити. Здається, його звали Мартін Крейн. Він минулого року здобув перемогу на конкурсі з фотографії. Ну, не офіційно. Його якось запросили на вечірку, напоїли там, роздягли, прив’язали до стовпа з гучномовцем і сфотографували. А потім вивісили на дошці, де розміщували фотографії учасників конкурсу фоторобіт. Вся школа реготала, а його самого було відсторонено від занять майже на два тижні.

І Патриша, і Аарон Мартіна проігнорували. До школи вони йшли мовчки, коли сестра мала повертати до свого корпусу, а Аарон до свого – вона, уважно поглянувши йому у вічі, сказала:

– Що б ти там не бачив – мовчи, – попередила Патриша брата і рушила в інший бік, не озираючись.

Аарон був розгублений, і тільки зараз усвідомив, що його речі, схоже забрав Берні, який зник не зрозуміло куди. Частину уроку, Харт просидів за партою, не маючи ні зошита, ні ручки, ні підручника. Бо все це лишилось у наплічнику, який Берні забрав з собою, коли тікав з-під трибун.

Десь на п’ятнадцятій хвилині уроку, приятель нарешті зайшов до класу.

– Берні! – схвильовано крикнула вчителька. – Що з твоїм лицем?

– Я спіткнувся, коли мив руки і вдарився за обідок раковини, – похмуро повідомив він.

Аарон уважно поглянув на набряклий слід довкола ока друга, який ще не встиг посиніти, але до кінця уроку точно встигне. Це явно удар, і Харту не треба було довго думати, щоб зрозуміти, хто його завдав.

– Як це сталось? – шепнув він.

– Він наздогнав мене і вгатив, – знизав плечима Берні, передавши наплічник Аарону.

– Вибач, – зітхнув хлопчик, відчуваючи провину перед другом.

– Ти не винен, що він кінчений.

– Але це через мене нас помітили. І через мою сестру…

– Патриша має паршивий смак, але вона теж не винна, що він кінчений. Забий.

Решта уроку пройшла без особливих пригод. В коридорі, між уроками було не проштовхнутись, Аарон і Берні йшли поруч, заняття проходило в іншому корпусі, тож доводилось протискуватись крізь високих і кремезних старшокласників. На відміну від друга, Харт вмів приховати страх. Його обличчя здавалось суворим(наскільки це можливо для дванадцятирічної дитини) і доволі серйозним.

– Ридає в туалеті, ти прикинь, – донеслось збоку до Аарона. – Хто б міг подумати, що Харт така хвойда!

– Еге ж, віддатись Річардсону під трибунами…Сподіваюсь вони застереглися.

– Отож! Мінді Гопс досі лікується після нього. Серйозно, чим вона думала?

– Та хіба не ясно чим?

Дівчата зареготали.

– Ну, на правду Річарсон красень.

– Так, красень, але такий виродок…

– Точно. Слухай, я купила таку кофтинку, ти просто закохаєшся! Вдягну сьогодні на вечірку. А ти в чому підеш?

Все, що було потрібно Аарону, він уже почув. Смикнувши Берні за наплічник він, не збавляючи кроку завернув направо, заходячи прямо до жіночої вбиральні.

– Ти куди? – спитав Берні. – Це жіночий туалет.

– Знаю. Стій на шухері! – Аарон стукав у кожну кабінку. З останньої донеслось:

– Ідіть геть!

– Це я.

– Якого… – двері відчинились, на порозі стояла заплакана Патриша, Аарон на мить замислився, що сестра і справді гарна. Її мати тендітна біла жінка з рівним чорнявим волоссям і блакитними очима, а їх з Аароном батько м’язистий чоловік зі гладенькою шкірою глибокого шоколадного відтінку. Патриша взяла потроху від обох батьків. Вона була смаглявою, з кучерявим волоссям, яке вона сама пофарбувала у платиновий, бо захотіла. Тендітна, як мама, проте висока і з розвинутою мускулатурою, хоча і не займалась спортом. В неї були татові очі, зелені, як у нього. І як в Аарона. І хоч зараз вона була заплакана, її ніс був червоним, а губи набрякли – Патриша все одно була гарна. Хоч і сердила Аарона до нестями.

– Що ти тут забув?

– Чув плітки, – склав руки на грудях він.

– Трясця! – вона сперлась на кабінку.

– В мене є ідея.

– Ні-ні. Жодних ідей. Виходь звідси й шуруй на урок. Не влізай у це, чув?

– Знаєш…Я радий, що ти з ним не…

– Йди вже!

– Аароне… – позвав Берні.

Патриша кинула погляд на хлопця.

– Господи, що в тебе з писком?

– Вгадай, – скривився він.

– От падло! – звела брови на переніссі стурбована Патриша.

– Тому в мене і є ідея, – знову заговорив Аарон.

– Забудь про неї. Хочеш, щоб і тобі мордяку розфарбували?

– Я його не боюсь, – пирхнув хлопчик до сестри.

– А варто, – покосилась на нього дівчина. – Він – відбитий.

– І це не завадило тобі з ним…

– Так, дякую, що нагадав! – роздратовано кинула вона, сльози блиснули в очах. – А тепер пішов геть звідси!

Вони залишили вбиральну. Берні мовчки дивився на друга, а тоді наблизився для нього і спитав:

– То який план?

Аарон самовдоволено всміхнувся. Якщо у когось з вас досі було питання, як хлопчина такої вдачі, як Харт міг подружитись із тихим Берні – от вам і відповідь. Він завжди бачив і чув більше, ніж показував і був готовий піти на будь-яку авантюру, якщо її автором був Аарон.

Вони повернулись у коридор, Берні тупцював за Аароном, хлопчик не сповільнювався. Спинившись нарешті біля дівчини, яку всі знали як страшенну пліткарку, він прочистив горло:

– Агов, Мінді? – Аарон постукав дівчину по руці, та швидко обернулась і опустила очі до рівня хлопчика.

– Ем…Привіт, – вона спершу нахмурилась, а тоді всміхнулась. – А ти хто?

– Та не важливо. Чув, що твій колишній домагався до Патриші Харт і отримав по яйцях, ти щось знаєш про це?

– Та ні, вона з ним кувиркалась під трибунами на великій перерві.

– Ага, так. Якщо Ґреґ з кимось і кувиркався, то з її ногою, – вліз Берні, як вони і домовились кілька хвилин тому.

– А ти звідки знаєш? – поглянула на нього Мінді.

– Опинився не в тому місці та не в той час, – знизав плечима Аарон.

– Ти кепкуєш з мене! – захопливо кинула вона, серйозно в її очах ніби спалахнув захват від свіжої новини.

– Ти бачила його лице? – спитав Аарон. – Схоже, що він кепкує?

– То ти все бачив? – здивовано спитала вона, ніби їй потрібні докази, щоб розтриндіти новину всій старшій школі.

– Бачив, – кивнув Берні. – І за це він мені врізав.

– Боже, біднесенький! – з награною емпатією сказала Мінді. – Вдарив дитину! Ще й домагався до дівчини і пустив про неї плітки…Сволота.

– То ти щось ще знаєш про це?

– Та ні. Він все обставив інакше.

– Я думаю, хтось має пролити світло на цю історію, – знизав плечима Аарон.

– Так, але хто повірить двом малим шкетам? – звернувся до нього Берні.

– Покладіться на мене! – поклавши руки на його плечі, сказала Мінді. –Він не заслуговує на свою популярність. Про цього гада дізнаються всі!

Задоволений Аарон пішов з Берні до свого корпуса. Патриша тепер його довічна боржниця, бо він щойно відмив її репутацію, яку вона сама мало не забруднила. Якщо на початку уроку англійської йому здавалось, що цей день офіційно вдався, то десь із середини це почуття почало згасати.

– Ні! Годі! Стоп симуляція! – кричав захриплий Аарон. Він був ніби стороннім глядачем, сидів десь віддалено, наче дивився фільм, і при тому знаходився у масовці водночас. Все здавалось занадто реальним, не було жодних відхилень, зміни картинки, нічого, за що він міг би зачепитися. Просто плівся за собою дванадцятирічним, слухав розмови і пам’ятав свої тодішні думки. Тоді з якогось моменту, він ніби сам став знову тим хлопчиком, що старанно виводив літери завдання у зошиті. А тоді знову спостерігав віддалено.

Спершу в коридорі почулись виразні крики, сповнені жаху. Аарон підскочив і впустив ручку. Вчителька продовжувала щось записувати на дошку та коментувати. Всі учні сиділи на місцях, ніби жодного крику довкола не було. Не зводячи очей з дошки, Аарон «молодший» опустив руку під стіл, шукаючи ручку. Пальці торкнулись чогось мокрого і він скривився, піднявшись. Хлопчик продовжив записувати, але ручка вислизала з його вологих пальців. Червоно-коричневі плями опускались на зошит. Ручка була вкрила патьоками густої темно-червоної субстанції. Смерділо залізом і сіллю, Аарон не зрозумів, що сталось і опустив очі, помітивши калюжу, що розтікалась з сусіднього ряду парт аж йому під ноги.

– Агов, ти бачив це? – не зводячи очей з плями, Аарон штурхнув ліктем друга.

Берні завалився на нього.

– Якого біса, Берні! Харе спати! – прошипів хлопчик, підштовхуючи друга. Та той повиснув на стільці, відкинувши голову назад.

Аарон подивився на друга, його блакитна футболка була майже чорною на грудях та животі. Аарон відчув, як волосся попіднімалось біля коренів, а спиною сипнули мурахи.

– Берні! – смикав друга він. – Агов, Берні!

Та хлопчик не реагував, бо був мертвий. Він був холодним, отже помер певний час тому.

– Аароне. Очі на дошку, – покликала вчителька.

Хлопець, ледь притлумлюючи крик, поглянув на вчительку. Вона ласкаво всміхнулась і повернулась до дошки. Тут уже Аарон не стримався і закричав. Біле волосся вчительки, акуратно вкладене на потилиці було бордово-червоним прямо на карку. З великої круглої рани на шиї, текла кров, що залила всю спину вчительки. Кілька крапель навіть торкнулись її литок і п’ят лакованих кремових човників. Аарон роззирнувся, всі діти у класі були розкидані довкола, мов ляльки, всі були поранені і жоден не дихав. Аарон закричав, вибігши із класу.

Побачивши двері, вже дорослий Аарон мало не розцілував їх, і увійшовши, знову став малим собою, що повернувся на триклятий урок англійської. З пам’яті вислизало щось важливе. Аарон «старший» остаточно замкнувся у тілі дванадцятирічного себе, заблокований і забутий, безвільний нерухомий, мов паралізований. Харт підійшов до свого місця. Берні, щось заповзятливо писав, і коли хлопець сів на стільчик, друг дістав з-під свого, зошит Аарона і передав йому.

– Я записав тобі своєю рукою, бо завдання стерли з дошки, а зараз бігом пиши наступне, бо я не встиг ще.

– Дякую, – всміхнувся Аарон.

Він взяв ручку і почав записувати, зрідка підіймаючи руку, щоб щось уточнити.

В коридорі почулись крики. Їх було занадто багато, панічні верески натовпу: дітей, дорослих, чоловіків, жінок. Всіх. Аарон відчув, як серце закалатало в грудях. Як цікаво влаштована людська психіка: ми можемо не довіряти незнайомцям, їх думці, їх компліментам, але якщо купа людей почне верещати і бігти, ти навіть не питатимеш у них, що сталось, а просто приєднаєшся і почнеш тікати. Бо паніка заразна, нам не треба знати джерело небезпеки, якщо ми бачимо як цілий натовп прагне її уникнути, спрацьовує клятий інстинкт самозбереження і ми просто рятуватимемо власні дупи, повіривши у те, що їх налякало.

Вчителька теж була схвильованою, але стримано поклала маркер і звернулась до учнів:

– Сидіть тут. Я перевірю, що там.

Аарон дорослий, десь всередині себе, схопився за голову, відчувши, як тремтять його руки. Аарон маленький скочив:

– Не ходіть, міс. Прошу.

– Не бійся, Аароне. Я просто переконаюсь, що все гаразд.

Крики, які долинали з коридору не звучали як щось, що могло б навіть віддалено нагадувати сенс слова «гаразд». Але вчителька вже рушила до дверей і штовхнула їх. Вона роззирнулась, а тоді роздався постріл, вчителька відскочила і впала навзнак. З поранення у голові почала сочитись кров.

Діти заверещали. Хтось кинувся бігти з класу, спотикаючись об тіло вчительки, хтось позалазив під парти. Аарон і Берні, тремтіли від страху. Показавши Харту знак, друг поплазував до шафок в кінці класу. Відкривши дверцята нижньої шафи, він викинув звідти якісь книги і бюст Марка Твена, і заліз туди, підігнувши коліна. Для Аарона там місця не було, тож він поставив стільчик і видерся на шафу, пригнувшись попід стелею. Його непогано приховували кілька вазонів з рослинами, чиє густе листя явно давно не протирали, враховуючи, як на Аарона напало бажання чхнути. Він міцно стулив ніздрі й намагався тихо дихати ротом.

До класу увійшли. За листям було погано видно хто саме це був, але Аарон помітив дві чоловічі фігури, один з них був у старій шкіряній куртці, інший у темно-синьому плащі, з закоченими рукавами. У обох були гвинтівки. Якщо перший тримав її у руках, другий, той що у тренчі, повісив її за спиною.

– Диви скільки тут дітлахів! – гиготів той, що у куртці.

– Ми ж не планували чіпати мілких? Нам потрібен тільки той корпус.

– А куди по-твоєму ті, кого ми не встигли перебити будуть бігти? Вони ховатимуться тут. Тож треба усунути цих шкетів, які тільки плутатимуться під ногами. Ти тільки глянь, – розреготався він, схопивши хлопчика, який ховався за партою. – Ти що обісцявся?

Хлопчик тремтів, ледь стримуючись, щоб не заплакати.

– Агов… – сердечно промовив той, що в куртці, обійнявши його. – Ти злякався, малий?

Хлопчик кивнув, витерши носа рукавом. Сльози повільно опускались щоками.

– Та не ридай! Все буде гаразд.

Хлопчик на мить ніби заспокоївся. А тоді той, що в куртці, підняв гвинтівку і приставив її до лоба хлопчика, чим викликав у нього схлип.

– Ти ж не пристрелиш його просто за те, що в нього не витримав сечовий міхур? – спитав той, що у тренчі.

– Чом би й ні? – єхидно спитав перший. І здійснив постріл. Аарон закрив рота рукою, щоб не закричати. Хлопчик відлетів назад, його очі лишились розплющеними, а кров розтікалась довкола голови. Діти заверещали, почавши тікати. Той, що у куртці почав стріляти їм у спини, хтось падав, хтось продовжував бігти.

– Може допоможеш?! – роздратовано повернувся він до того, що у плащі.

– Ходімо звідси, – махнув рукою він. – Тут ми закінчили.

– Вони нас бачили, придурку. Зараз якась тупоголова вчилка викличе копів, і що тоді? Нас здадуть.

– А ти як думав? Просто прийдеш, влаштуєш стрілянину і тебе відпустять додому?

– А ти хотів драматично померти від того, що якийсь особливо активний поборник справедливості розрядить тобі у груди весь магазин?

– Просто пішли звідси, – стомлено мовив другий.

– Що, награвся? Де твоє шалене бажання помститись за знущання?

– Ці малі мені нічого не зробили.

– Але вони виростуть у таких самих виродків, що знущались з тебе. Всього за кілька років, ці малі стануть такими ж, і знайдуть свого цапа відбувайла. Ти хочеш цього?

Аарон непомітно визирнув, поглянувши на хлопця в тренчі, який стояв боком до нього. Бляха, то це ж клятий Мартін Крейн. Аарон пригадав як десь годину тому, він скромно привітався з його сестрою. А тепер ходить і відстрілює всіх направо-наліво, як дебільний гравець низькопробного шутера. Хлопець поруч з ним когось нагадував Аарону, та він не міг пригадати кого саме.

–Слухай, Діку…

– Не зви мене Діком, виродку! – процідив крізь зуби він.

Дідько. Річард Гоук, відбитий наглухо придурок, якого виключили рік тому за бійку у роздягальні. Він накинувся на когось з баскетболістів з ножем, завдав три удари у печінку. Хлопець вижив, але досі не повернувся на тренування. А Річарда затримала поліція, його було відраховано зі школи, і що з ним сталось потім ніхто не знав. Що, ж тепер ясно. Він старих звичок, вочевидь, позбутись складно. Але для чого вони тут зараз? Що вони намагаються довести? Що чмирили їх ні за що? Це спрацює? Ви не подумайте, я проти булінгу в будь-якому вигляді, це неприпустимо, однак серйозно? Це їхнє виправдання до звірств які вони чинять зараз?

Аарон різко вдихнув, пил з листя таки взяв своє і викликав чхання у хлопчика. Він різко закрив руками носа і рота, чітко усвідомлюючи, що увага стрільців перемкнулась на шафу, на якій сидів Аарон. Дік хитро всміхнувся.

– А хто це в нас тут сховався? – він помітив розкидані книжки біля нижньої частини шафи, тоді підгилив ногою бюст Твена, той надщербився, вдарившись об дверцята. Дік опустився навпочіпки і звісивши з коліна руку з гвинтівкою, відкрив іншою дверцята. Він криво всміхнувся.

– Здоров, малий.

Тоді Мартін схопив Берні і витягнув із шафки. Аарон закляк на місці, розуміючи, що ніяк не врятує друга, не загинувши сам. Він звісно міг прицілитись і скинути вазон на голову комусь із них, але це було б надто небезпечно. Берні лежав на підлозі. Його обличчя було червоним від хвилювання. Він на мить зустрівся очима з Аароном, який визирав з-під листя і ледь помітно хитнув головою. Стрільці цього жесту не помітили.

– То…Як тебе звати?

– Б…Берні.

– Б-Берні? – розреготався Дік. – Що ж Б-Берні, в тебе сьогодні другий день народження!

– Ви мене не вб’єте?

– Та звісно ні. Йди собі, тільки швидко.

– Хто тебе так? – показавши пальцем на посиніле око Берні, спитав Мартін.

– Річардсон.

Дік повернувся до Мартіна.

– Це той вилупок, що домагався до Патриші Харт?

Мартін стримано кивнув. Дік всміхнувся до Берні.

– Не хвилюйся, малий. Той довбень уже сконав.

Берні стривожено поглянув на обох, тоді встав і рушив до дверей. Він перечепився через власні шнурки і хутко підвівся, продовжуючи шлях до дверей.

– Давай-давай, – підбадьорив його Дік. –Біжи.

Берні прискорився, Аарон стримав зітхання, що символізувало полегшення від порятунку друга. Втім, варто було Берні дійти до дверей класної кімнати, як Дік дістав гвинтівку і вистрілив хлопчику у спину. Берні перелякано повернувся лицем до нього і тоді Дік вистрілив ще двічі: у груди і живіт хлопчика. Берні заточився і впав навзнак. Кривава калюжа повільно розтікалась перед ним.

– От тепер можемо йти, – повісивши гвинтівку на плече, всміхнувся Дік.

Мартін хитав головою.

– Нащо ти це зробив?

– Він нас бачив. Ще й ховався. Якби сидів тут, як інші, я б може навіть пожалів його. Але це не точно.

– То для чого було з ним гратись? Ми втратили купу часу.

– А як же веселощі?

Мартін пробурмотів щось незрозуміле, коли обоє переступили тіло Берні і вийшли за двері.

Аарон наблизився до краю шафи, його руки і коліна тремтіли, а шлунок перевертався всередині. Жовч підкотила до горла, змушуючи відчувати огидну гіркоту у роті. Аарон зістрибнув на стільчик, та втратив рівновагу, тож стілець разом з ним впав на підлогу. Серце зайшлося від такого кульбіту і Аарон певний час лежав на підлозі, молячись, щоб стрільці відійшли далеко і не почули цього. Усвідомивши, що до класу вже ніхто не прийде, Аарон підвівся і побіг до дверей. Присівши біля Берні, він перевернув його і заплакав. Його друг загинув через нього. Через дурнуватий пил і через його власну дурість. Так, він думав тоді, і так думав досі.

Через кілька хвилин, Аарон просувався коридором, тримаючись стіни.

– Аароне, – шепнули збоку. – Ходи!

Вчитель іспанської визирав крізь шпарину дверей аудиторії, у якій завісили всі штори. Він протягнув Аарону руку. Хлопчик хутко забіг до класу і всівся на підлозі. Вчитель зачинив двері на ключ і сів біля дітей, обійнявши дівчинку, що притискала до себе іграшкового зайчика. Вона була молодшою за інших дітей і мала такі ж очі як і у вчителя. Схоже це його дочка і вона була налякана так само як і інші діти. У класі всі парти поставили руба, ряд за рядом, ніби щити. Діти, тісно притикались одне до одного.

– Мені треба знайти сестру, – тихо сповістив Аарон.

– Тобі небезпечно виходити. Вони стріляють у всіх підряд.

– Я знаю, – заплющив очі він. – Я бачив.

– Хай там як, Аароне, твоя сестра зараз скоріш за все з кимось із учительського складу.

– Хтось викликав копів?

– Зв’язку немає. Не знаю, що вони зробили, але ми не можемо нікуди зателефонувати. Можливо директорці Ґілберт вдалось зв’язатись із кимось зі стаціонарного, але я не певен.

Аарон зітхнув. Отже, який у нього план? Просто пересидіти? Дочекатись, коли у виродків скінчаться набої? Терпіння? Коли їм набридне нищити людей? Коли вони зголодніють і підуть стріляти працівників кафетерію за холодну картоплю-фрі?

Ні, він мав відшукати Патришу. Аарон нервово ковтнув. Якщо вона звісно ще жива. Він майже піднявся, коли у двері раптом, щось гупнуло. Кілька дітей не стрималось і верескнуло.

– Тихіше, діти. Не видавайте жодних звуків, – тихо застеріг вчитель, хоча голос його теж тремтів.

– Агов? – гаркнув Мартін. – Там хтось є. Треба вибити двері.

Вереск із коридору, змішаний з відлунням паніки, змусив Аарона цокотіти зубами.

– А що, полякалися? – розреготався Дік. – Нічого, скоро ми вас врятуємо.

Хтось знову крикнув.

– А, ну закрий рота! – звернувся до когось Дік.

Потім пролунав постріл, одразу за ним удар, ніби щось важке вдарилось об стіну і впало на підлогу. А потім пролунали крики натовпу. Дік і Мартін знову грюкали у двері, ніби бились об неї плечима і продовжували відчайдушно смикати за ручку.

Аарон визирнув у вікно. П’ятий поверх. Нема куди тікати, навіть якщо приземлитись на дах кафетерію, куди потім? Він тремтячими руками провів по щоках, вони наче йому не належали, були якимись холодними, липкими і дивними на дотик. У двері продовжували грюкати.

– А-ну, відійди! – донеслось з-за дверей.

– Та, ну, ти справді думаєш, що зможеш відстрелити замок?

– Відійди, щоб не зрикошетило.

Почулись кроки. А тоді постріли, і звуки падіння гільз.

– Лягайте, хутко! – опускаючись з дочкою на підлогу, сказав вчитель.

– А який сенс? Якщо вони все одно нас вб’ють? – розсердився Аарон.

Він підхопив стільчика і став.

– Аароне, що ти робиш?

– Мені треба знайти сестру. Якщо я помру, то не на підлозі під партами, ховаючись. Хай поцілують мене в…

Дік штовхнув двері ногою і всміхнувся.

– Що тут у нас?

Аарон став зі стільчиком, тримаючи його ніжками вперед. Дік взяв гвинтівку обома руками і прицілився, Аарон зібрався бігти вперед. Та пострілу не сталось. Схоже в Діка скінчились набої, він уже торкнувся поясу, щоб дістати з’ємну обойму. В той час Аарон щодуху побіг вперед, штовхнувши Діка ніжками стільця.

– Чого ти, бляха стоїш? – гаркнув Дік. – Лови засранця!

Аарон біг щосили, він чув, як кулі свистіли довкола, немов Дік та Мартін намагаються поцілити йому в спину, та він хутко забіг за ріг. Скориставшись миттєвим збентеженням стрільців, усі, хто переховувався у класі побігли. Та вже у зеленому куточку на поверсі, Дік скинув куртку на підлогу і поцілив вчителю іспанської у спину, а його дочці завдав близько п’яти пострілів у груди. Вона так і загинула з іграшкою в руках.

Аарон біг до сусіднього корпусу, він забіг до вбиральні, випивши води з-під крана. Він біг так швидко, що серце аж боліло, гупаючи в грудях. Постукавши у кабінку, він почув крик. Двоє дівчат сиділи, притиснувшись спинами до стінок кабінки, колінами одна до одної, а ноги помістивши на унітаз. Їм було страшенно незручно в такій позі, про що свідчило тремтіння їх тіл. Чи це був страх?

– Тут їх нема, – похмуро заявив Аарон. – Вони у молодшому корпусі.

– Залазь сюди! – протягнула руку одна з дівчат. – Треба перечекати, поки поліція приїде.

– Вони приїдуть? – здивувався Аарон.

– Мінді чула, що директорка викликала їх.

– Я б не вірив у правдивість інформації, яку озвучує Мінді, – похмуро зазначив хлопчик.

Дівчата переглянулись.

– Ви бачили Патришу Харт?

– Вона була у класі інформатики. А коли все почалось…не знаю. Казала, що має побігти в молодший корпус по брата.

– Бляха.

– То це ти її брат?

– Я навіть не знала, що вона не єдина дитина в родині.

– Ну, якби у Діка не скінчились кулі, то була б єдина. Гаразд, я маю бігти. Ви будете у нормі?

– Який ти милий! – всміхнулась одна.

– Ага, і говорить, як дорослий! – додала інша.

Аарон закотив очі і пішов геть із вбиральні. Він блукав коридорами ще певний час. Зазираючи до класів, він оповіщував всіх, що стрільці у молодшому корпусі, тож у них є можливість тікати, але всі були занадто налякані, щоб вірити. Чи просто не хотіли покладатись на слова дитини?

Почувся постріл і гортанний регіт Діка. Дідько, вони повернулись сюди. З комірчини висунулась рука і, схопивши хлопчика за футболку, затягла всередину, закривши двері. Рота Аарону закрила маленька долонька.

– Якого дідька ти тут забув? – шипіла на нього Патриша.

Аарон забрав її руку зі свого рота.

– Тебе шукаю.

– Мене? Ти бляха, серйозно думаєш, що зміг би мене врятувати?

– Не гівнись, Пат. Я просто хотів переконатись, що ти ще не відкинула копита.

– Як мило.

– Ну, не надто, бо ті телепні тепер знову в цьому корпусі.

– Як ти взагалі зміг втекти?

– Штовхнув Діка стільцем і скористався тим, що Мартін стояв і тупив.

– Молодчина, Аароне. Поліція скоро буде.

– Мене справді турбує, як всі так покладаються на величезну ротяку Мінді.

– Про що ти?

– Вона розповсюджує купу неперевіреної інфи.

– Тобто?

– Містер Айріс, вчитель іспанської, сказав, що директорка намагається викликати поліцію, але ці виродки якось блокують зв’язок. Тож чи викликала вона поліцію, чи ні – невідомо.

– Бляха… – зітхнула Патриша, торкнувшись своєї шиї руками.

– Я думаю вона мертва, – опустив очі Аарон.

– Тобто? – поглянула на нього сестра.

– Кого б першого ти нейтралізувала? Хто становить загрозу? Правильно, адміністрація закладу і та тітка-секретарка зі стаціонарним телефоном. Я думаю ніхто не встиг нікого викликати, тож ми тут, доки не закінчаться або набої, або люди.

– Як ти можеш спокійно говорити про таке жахіття? – скривилась до нього сестра.

– Якщо я піддамся паніці, то здохну, як всі інші.

– А де Берні?

– Він не здався паніці, але довірився їм. Той клятий Дік всадив у нього три кулі.

Патриша заплющила очі, щоб не заплакати. А тоді прислухалась.

– Тихо! – застерегла вона.

Кроки наближались до комірчини. Патриша заштовхала Аарона до маленького кутка між шафкою прибиральника і стіною.

– Що ти робиш?

– Заціпся і сядь крячкою! – крізь зуби прошипіла вона. – Ні звуку.

Вона підійшла ближче до дверей. Кроки спинились.

– А тут у нас що? – відчинивши дверцята, вишкірився Дік. – О! Патриша Харт! Мій друг давно хотів з тобою познайомитись!

Аарон притиснувся до стіни, обдумуючи як витягти сестру з лап Діка, що саме зухвало обійняв її за талію. Втім обабіч нього були лише мітли і технічні засоби. Не надто хороша зброя, коли ти на чотири голови нижче нападника, і в нього є вогнепальна зброя.

Патриша мовчки йшла разом з Діком.

– Мартіне! Дивись, хто ховався у комірчині.

– Патришо…– зітхнув він.

– Слухай, я вельми тобою невдоволений, Триш. Я ж можу кликати тебе, Триш? Коротше: Мартін закоханий у тебе з якого там… восьмого?

– Шостого.

– З шостого? Ого! З шостого класу, уявляєш? Він намагався з тобою познайомитись, та ти ігнорувала його і це розбиває мені серце, – глузливо мовив Дік. – Як думаєш, сьогодні, у цей прекрасний день, ти б прийняла його запрошення піти на побачення?

Патриша мовчки дивилась то на одного вилупка, то на іншого.

– Якась вона мовчазна, – сказав Мартіну Дік. – Чуєш, може їй треба мотивація?

Дік зробив крок назад і приставив дуло гвинтівки до потилиці Патриші. Аарон спітнів, спостерігаючи за жахливою картиною крізь вузьке віконце-решітку.

Патриша натомість не сіпнулась, хоча відчувався її страх, він концентрувався у тремтінні щелепи і рук.

– Діку, не треба! – зітхнув Мартін.

– Не називай мене Дік! – гаркнув він взявши гвинтівку обома руками. – Я пристрелю це стерво, якщо ти ще раз посмієш назвати мене Діком.

– Вибач. Вибач… – виставив руки долонями вперед Мартін. Його погляд схвильовано перетікав від Патриші до Діка і назад. Хлопець був розгубленим.

– Чуєш, Тришо…

– Не звертайся до мене так, – крізь зуби процідила вона.

– О! Вона говорить! А я вже хвилювався, – Дік обійняв її за плечі, притулившись своєю скронею до її. – Чуєш, мала, а ти дійсно гарненька. Я розумію, чому Мартін тобою захопився. – він провів руками по її спині і легко стис її сідниці.

– Не чіпай її! – гаркнув Мартін.

– О, ти ба який лицар! Що? Хочеш сам помацати? Там є за що вхопитись.

– Та пішов ти!

– Слухай, якщо ми її не вбиваємо, то чого б не погратися? – Дік обійшов Патришу і торкнувся її ключиці, яка проглядала з-під кофтини з круглим вирізом. Тоді опустив руки нижче і охопив її груди. – О…Це дуже добре. Слухай, а не забагато на ній одягу, га? – звернувся до Мартіна Дік.

Мартін нервово ковтнув.

– Може знімемо щось?

Мартін мовчав. Дік знову торкнувся її грудей, на цей раз стискаючи сильніше.

– Забери від мене лапи! – штовхнувши Діка, крикнула вона.

– Воу! – приставивши гвинтівку до її грудей, сказав Дік. – Обережніше, люба, інакше відстрелю твої пружні цицьки.

Він наблизився до неї, не прибираючи гвинтівки і поцілував. Патриша скривилась.

– М…в неї губи пахнуть як кавун, – сповістив він Мартіну, а тоді повернувся до Патриші. – Це якась помада? Смачно! – він знову повернувся до Мартіна. – Скуштуєш? Чи спершу витягнемо її з цього огидного светра?

Мартін мовчки стискав гвинтівку, не зводячи очей з Патриші. Дік повісив свою зброю на плече і, підхопивши кофтину внизу, ривком стягнув її Патриші через голову. Вона лишилась у чорному бюстгальтері, закривши себе руками.

– Руки по швах, Тришо, інакше ми знімемо і це, – попередив Дік.

Дівчина повільно опустила руки, її очі набирались слізьми, вона тремтіла.

– Нащо ховати таку красу за безформним одягом? Це майже злочин! – єхидно всміхнувся Дік.

– Чого ти хочеш від мене? – не стрималась і крикнула Патриша.

– Насправді? Якби не Мартін, я б тобі показав чого я хочу. Але зараз заправляє він, тож…Вважай мене купідоном, що звів закоханих, – він торкнувся плеча Мартіна. – Ну ж бо, сміливіше. Вона не чинитиме опір, якщо не хоче, щоб її мізки були на стіні позаду, чи не так, Тришо?

Вона мовчала.

– Бачиш? – весело підмітив Дік. – Мовчання – знак згоди.

Мартін несміливо підійшов ближче. Патриша підняла на нього очі, сповнені ненависті.

– Я б ніколи тебе не образив, – тихо сповістив він, наближаючись.

 Патриша не встигла відповісти, як він притис її до себе поцілувавши. Вона відштовхнула його і схопивши светра побігла.

– Та ну, Триш! Ти розчарувала мене! – крикнув Дік.

– Хай іде, – ображено кинув Мартін.

– Ти дебіл? Ти дозволиш їй піти після того, як вона знову тебе принизила?

– Відчепись від неї, – бурмотів Мартін. – Мене це вже дістало.

– А мене дістав ти! – крикнув Дік. – Твоє вічне скиглення неможливо слухати. І знаєш, що? Манав я тобі ще чимось допомагати! – він повернувся в бік коридору, куди тікала Патриша. – Бувай, Тришо. В тебе класні цицьки. – він прицілився і вистрілив дівчині у голову.

Дівчина одразу ж впала навзнак, так і не встигнувши вдягнути свою кофтину. Аарон закрив рота руками, щоб не закричати. Сльози бризнули з очей і він затремтів від гніву, від безнадії і від страху, що стискав його шлунок і голову останні пів години. Хлопчик був виснажений і не розумів, що саме відчуває. Все це змушувало його ніби завмерти, прирости до підлоги, не мати змоги рухатись і мислити. Вуха заклало, неприємний писк роздавався десь у голові. Аарон відчув як починає втрачати повітря. Він не міг дихати. Темні стіни комірчини тиснули на нього.

– Якого дідька! – взявся за голову Мартін, він підбіг до Патриші, впав біля неї і перевернув її тіло, поклавши собі на коліно.

– Наступний? – прицілившись, спитав Дік.

– Пішов ти!

– О, чудово. Мабуть, таки піду. Мені набридло.

Дік опустив гвинтівку і пішов в інший бік. Мартін заплакав, обійнявши Патришу, а тоді підняв свою зброю і вистрілив Діку в спину. Той заточився, кинувши тільки:

– Ах, ти ж виродок… – і впав навзнак, нарешті, конаючи.

Аарон продовжував сидіти у клятій комірчині. Повітря йому бракувало, він відчував, як темрява довкола стає густішою і накриває його очі пеленою.

Мартін ще якийсь час обіймав мертву Патришу, а тоді поклав її та пішов геть. Аарон вибіг з комірчини. Прохолодне повітря танцювало на спітнілому, розпашілому від страху і горя обличчі. Він впав на коліна перед сестрою, забивши їх і, ледь стримуючи істерику, від усвідомлення всього, що сталось, схопив її кофтину і протягнув через її голову, тоді встромив її руки в рукави та опустив светра на її груди й живіт, поправляючи.

Він поцілував її у лоба, не знав нащо, але бачив, що так роблять у фільмах, і задихаючись від бажання розревітись – побіг на двір. Поліція уже оточила будівлю, побачивши сліпуче сонячне світло, Аарон на мить втратив відчуття реальності, а одразу по цьому – і свідомість.

Оклигав він у лікарні, де біля нього сиділи батьки й мачуха. Всі були страшенно стурбовані, якщо не сказати налякані. Мати Патриші була заплакана, та в її очах промайнуло полегшення, коли Аарон прокинувся.

Загалом у стрілянині, яка відбувалась всього тридцять три хвилини, загинуло двадцять чотири людини, з яких дев’ятнадцятеро – це діти від десяти до сімнадцяти років. Поранених було близько двадцяти, фізичні травми були різної тяжкості. А ментальні важко навіть підрахувати. Аарону, як і всім, хто став свідком стрілянини, було необхідно відвідувати психолога щотижня. Харт не обговорював те, що побачив, чи відчував тоді. Бо знав: неважливо, що йому скажуть, це не викреслить тих страшних подій з його пам’яті. Йому ніколи не стане легше. Колись біль притупиться, але не зникне ніколи.

Наступні декілька років, Аарон не міг спати, бо, щоразу заплющуючи очі, бачив перед собою мертві тіла. З часом, це стало епізодичною проблемою, але сон відтоді ніколи більше не був міцним. Він досі уникав натовпу, приїздив на роботу рано, аби не втрапити у час пік. Не міг чути гулу голосів у людних місцях. Тому всю дорогу на, і з роботи, та, власне і під час – Харт слухав музику. Бо тільки це дозволяло йому не відчувати раптових нападів тривожності, що не покидала його за всі вісімнадцять років жодного разу.

Мартін Крейн визнав провину та отримав довічний термін. Втім до того не дійшло – його зарізали співкамерники уже через рік з моменту винесення вироку.

Найкращий друг, під загрозою смерті не видав Аарона. Сестра, яка не приховувала, що не любить його, захистила хлопчика ціною власного життя. І він ніколи не матиме нагоди відплатити їм обом.

Нарешті дванадцятирічна і тридцятирічна версії Аарона розділились. Помітивши двері, які явно не були частиною лікарні, а мали стосунок до симуляції, Аарон, чи не вперше, не побіг до них. А який сенс? Він уникав своєї АСС під час швидкого сну, бо не хотів знову відчути все те, що дбайливо закопував у підсвідомості, раз по разу присипаючи новою грудою землі та каміння.

Він просто всівся перед дверима і дав нарешті волю емоціям. Його тіло тремтіло, а сльози летіли з очей, не здатні припинитися. Вони все текли і текли, і текли його лицем, скрапуючи з підборіддя на живіт та коліна. А він продовжував тремтіти, усвідомлюючи, що шкіру вкриває піт, ніби після раптового викиду адреналіну, його тіло вирішило себе остудити. Не запізно, друже? Допомогло? Навряд.

Довкола знову лунали постріли, Аарон весь стиснувся і закрив голову руками. Він не мав сил знову бігти, не хотів ховатися. Якщо його застрелять прямо тут – нехай так і буде. Він був готовий до смерті. Бо бачив забагато.

Раптом стало тихо і темно. Харт роззирнувся і побачив…себе. З гвинтівкою як у клятих Діка і Мартіна.

– Нарешті, – шепнув він, ставши на коліна перед собою.

Лоба торкнулась прохолода металу. Він підняв очі на самого себе. У того, що стояв над ним – погляд був наляканий і розгублений. А у того, що стояв на колінах, в очах не було нічого крім страшенної втоми і не бажання жити далі.

– Давай. Стріляй.

– Щ-що… – пробубонів другий.

– Стріляй. Я не можу більше. Я не винесу цього.

– Ні! – крикнув він.

Тоді все побіліло. А тоді почалось заново. Все почалось спочатку, звичайний день дванадцятирічного хлопчика, який уже після обіду не був звичайним. І от він знову тут. Знесилений і на колінах.

– Давай. Стріляй.

– Щ-що… – розгублено спитав другий Аарон, чия гвинтівка була приставлена до лоба іншого себе.

– Стріляй! – заплющив очі інший Аарон, той, що стояв на колінах. – Я не можу більше. Я не винесу цього.

– Ні! – крикнув він.

А тоді знову все побіліло. І знову цей день. Аарон навіть намагався не бігти, коли Мартін і Дік стріляли йому в спину. Він хотів, щоб у нього поцілили. Та цей спогад чомусь не змінювався.

– Давай, стріляй.

– Щ-що… – пробубонів другий.

– Стріляй. Я не можу більше. Я не винесу цього.

Аарон готувався почути чергову відмову. Але, як не дивно, цього разу гвинтівку тримав він сам. І тоді він натис спусковий гачок і зробив, нарешті, як його просили.