Раді Вас бачити!

Патрик і Адам вийшли надвір. Вулиця тепер мала інший вигляд, ніж тоді, як Адам прощався зі своїми друзями. Тепер це була холодна осіння ніч. Вітер роздмухував згорнуте купками листя, але хлопці не відчували його на власній шкірі. На вулиці було надто чисто, людей майже не було, десь далеко завивав самотній собака. Адам йшов мовчки, повністю занурений у власні думки та Патрик був радий тому, що йому не доведеться вести інтелектуальні бесіди. Він цінував тишу і спокій, а надто зараз, у симуляції, яка наводила на нього бентегу. Зараз йому говорити геть не хотілось. Він мав чітко окреслений план: зібрати всіх і рушити прямо до серверної, де він та Аарон зможуть додати зміни у код і вийти нарешті з цього божевілля. Це було б значно простіше, якби у гравців не було такого глибокого болю, через це вони одразу ж зійшли з сюжету, опинившись у не найкращих подіях, які малювала їм їхня підсвідомість. Це типова інтерактивна складова АСС (адаптивної симуляції свідомості), над якою він працював останні два роки. Ця розробка мала потенціал, оскільки базувалась на роботі з психотерапевтом, зовнішній вигляд якого, людина могла б підібрати на власний розсуд: член родини, друг, коханий чи навіть якась знаменитість. Цей проєкт мав принести людині полегшення, вміння пропрацювати власні страхи, тривоги та біль, пережити його і знайти мотивацію жити далі. Але сценарій відправлявся ботом редактору. Бот додавав файл із рекомендаціями до виправлень. Його сюжети перекроювались безліч разів і він помітив це, щойно вийшов з передпокою. Все тут було темним і викликало тільки напругу. Це не його робота, колись була звісно, але тепер уже ні. Коли кожен учасник рушив своєю сюжетною гілкою, симуляція розділилась. Кожна її гілка тепер повністю відповідала внутрішньому стану гравця. Якщо відкритий і щирий Адам – сповнений жалю і гріє світлу пам’ять про друзів, яких любив, його АСС мала вигляд звичної для нього атмосфери зі старими звичками та переписаною кінцівкою, де він просить пробачення. Судячи з того, наскільки закритими, а часом навіть злими була решта з них, сподіватись чогось схожого, було зайвим. Патрик мав відшукати їх і забрати звідси, якомога швидше. Якщо вони спізняться, якщо Скарлет, Аарон та Лів увійдуть до своєї АСС під час швидкого сну, і залишатимуться там занадто довго – витягти їх звідти буде вкрай важко. Патрик відчував провину перед ними, за те, що доклався до цієї симуляції, бо тепер вони страждали через нього і через те, що нейросенсорна модель проєкції, з якою вони стикаються, змушує їх переживати.

– Патрику… – донеслось збоку.

– Хто це? – здивувався Адам, озираючись.

– Ніхто. Йди далі.

– Патрику, спинися…

– Але ж тебе кличуть?

– Йди, кажу. Нема часу.

– Ти теж когось… – почав був Адам і змовк.

– Так, і це більше немає значення, ходімо, зріжемо тут, – заходячи у темний провулок, сказав Патрик.

– І давно ти чуєш це? – спитав Адам.

– Ні.

– Але ти знаєш, хто…

– Так.

– І ти не…

– Просто ходімо далі, – мало не благав Патрик.

– Гаразд. Вибач.

Патрик збрехав. Цей голос переслідував його одразу після того, як він вийшов з передпокою. Але він продовжував його заперечувати та уникати.

– Чисто заради цікавості... – крокуючи поруч, спитав Адам. – Яким мав бути сюжет цієї симуляції?

Патрик поглянув на хлопця, а тоді знизав плечима.

– Насправді тут мала бути цікава бродилка з квестами. Основна лінія типу детективна, ти маєш розслідувати вбивство. Поступово ти стикаєшся з інтерактивними завданнями, які не вплинуть на сюжетну лінію, але допоможуть тобі пропрацювати якісь власні тригери. Були також і завдання, що містили вибір, і від твого вибору залежала кінцівка.

– І скільки було кінцівок?

– Першочергово дві. Або ти затримуєш невинну людину, а вбивства продовжуються. Або, викривши справжнього вбивцю, ти гинеш сам. Метафорично звісно, поза проєкцією з тобою все гаразд і ти можеш переграти кінцівку з контрольної точки розгалуження сюжету. Але потім вони відправили правки Лів і вона відкоригувала сюжет згідно з зауваженнями Стамп.

– Вона знала про це?

– Звісно, ні. Бот направляє текст шматками та видаляє певні деталі, типу імен і місць.

– Але як можна коригувати сюжет, якщо не маєш достатньо вихідних даних?

– Вони були. З мого іншого проєкту, який мав лягти у сюжет мінісеріалу. Цей проєкт не пустили в хід, але це мало бути щось за типом виживання кількох незнайомців, яких зближує небезпека.

– Вони використали тебе ж, щоб змінити сюжет?

– Виходить, що так.

– І ти знав про це? І нічого не зробив?

У його голосі не було прямого звинувачення, але він ставив цілком слушне запитання. Патрик замислився над формулюванням відповіді.

– Статус кожного файлу змінюється, коли переходить з етапу на етап. Я бачу зміну статусів в режимі реального часу, але статус «в роботі» неможливо скасувати без кодів доступу рівня Стамп, а оскільки проєкт ініціювала вона сама – відкотити це назад було неможливо. Тож вони взяли сюжет, де хтось з п’яти головних героїв гине і кинули це у добрий і світлий квест-АСС, а нас змусили тестувати. Весело, чи не так?

– Тобто їм байдуже, що хтось помре?

– Їм цікаво як вийшло адаптувати цей момент не лише в АСС, а та у реальності. Алгоритм занадто складний для їх розуміння, навіть ШІ, що генерує випадкові змінні та технічні сценарії, не може розібратись.

– Тож вони не просто хочуть чиєїсь крові, а й подивитись як саме її випустять?

– Так. Стамп хоче володіти знаннями, як це автоматизується. Що робитиме в цей час програма костюмів, в яких ми зараз. Чи зупинить він серце, чи викачає повітря з легень.

– Чи виплюне мене і заріже заточкою.

Патрик дозволив собі стримано всміхнутись.

– Мені здається ти просто настільки віриш в реальність своєї смерті в симуляції, що шокований організм бере і вмирає, – замислився Адам.

– Можливо і так, – знизав плечима Патрик. – Але те, що ми робимо зараз, якраз для того, щоб вони не мали змоги це дослідити.

– Чому?

– Уяви скількох не надто зручних для себе людей вони зможуть знищувати, прикриваючись випадковим серцевим нападом?

– Ну, не знаю…Якщо щоразу хтось вмиратиме після симуляції – продажі явно впадуть.

Патрик засміявся.

– Слушно.

– То тут буде щось ще крім нашого гіперболізованого почуття провини?

– Я думаю, вони лишили побічний сюжет, принаймні кілька ключових реплік задля створення логічного завершення точно є. Проблема в тому, що ми відійшли від сюжету розділившись на чотири сюжетні лінії, кожен з вас проходить свою.

– З нас? А ти типу поза клубом?

Патрик знизав плечима.

– Я уникаю своєї, йду в її напрямку, але не заходжу.

– Круто, якби ми всі могли так робити.

– Мені здається навіть попри біль, ти радий був зустріти своїх близьких.

Адам мовчки кивнув. Йому складно давались пояснення власних почуттів. Патрик розумів, тому не тиснув.

– Розкажи мені план, – змінив тему Адам. – Бо я не зовсім розумію, що нам робити.

– Ну, спершу ми маємо знайти інших. У мене є кілька варіантів і ми саме до них рухаємось. Далі важливо тримати всіх якнайдалі від основних коридорів, бо є шанс знову потрапити у активну фазу нейросенсорної моделі проєкції.

– Нейро чого?

– Це ті ілюзії які ти проходив певний час тому. Вони такі глибинні, бо взяті з твоїх власних спогадів, найбільш тригерні з них лягають у таку модель.

Адам кивнув. Далі рушили мовчки. Вони просувались темними провулками ще певний час, доки Патрик не спинився, щоб пролізти під залізним ланцюгом. Він підіймався іржавими металевими сходами, Адам поспішав за ним.

– Нам, що сюди?

Патрик мовчки кивнув, торкнувшись ручки дверей.

– Схоже на вхід до якогось притону, – покосившись на двері, хмикнув Адам.

– Не гемблюй. В цьому проклятому місці, будь-які двері – вже радість.

Вони увійшли всередину і опинились прямо за спиною Лів.

– Скарлет має бути недалеко, рухайся тільки правим боком. Я поки заберу Лів і знайду Аарона.

Повторювати Адаму не було потрібно, він одразу ж рушив правою стежкою.