Раді Вас бачити!

Адам спостерігав, як всі довкола ніби потроху втрачали енергію. Хтось сидів, підперши підборіддя рукою, Скарлет взагалі опустила голову на руки, і не підіймала її. Його погляд уже не надто фокусувався, на кого б чи на що він не дивився, складалось враження, що по краях зображення віньєтування і темрява ширилась до центру, доки не лишилась маленька цятка світла, таке собі віконце, крізь яке він, як через підзорну трубу, міг хоч щось вгледіти. Гупало у скронях, вуха то закладало, то лунав неприємний писк, ніби тиск у кімнаті впав. І хоч все це не на жарт лякало хлопця, його серце повільно билось в грудях, а пульс взагалі не прискорювався. Навпаки, він ніби знижувався все більше, від чого Адама починало нудити. Він уже не чув розмов, або вони всі просто припинились, він не відчув навіть удару голови об стіл, коли його тіло подалось вперед, знесилене. Далі не було нічого. Суцільна темрява і передчуття чогось неприємного. За мить він відчув, що може рухатись, але все одно нічого не бачив. Адам почав ходити, звуку його неспокійних кроків чути не було, ніби він ходить у шкарпетках по ковраліну, а не у кедах на високій підошві. Він продовжував рухатись, та простір довкола здавався нескінченним, за кілька хвилин його пальці торкнулись холодної глянцевої стіни.

– О, вже щось, – зрадів Адам і почав шукати вмикач світла. За його логікою, якщо є стіна – то це кімната, а в кімнаті має бути світло. Приз за геніальність, мабуть, розбився б об сувору реальність, якби Адам бачив скільки комірчин різного розміру не мають жодного джерела освітлення. Але зараз не про це.

Щось змусило Адама розвернутись і притиснутись спиною до стіни. Це було те саме дивне відчуття, що тебе щось переслідує в темряві, підіймає волосся на карку, от-от вхопить за плече і роздере. Адам зітхнув, відмовляючись здаватись параної.

Почулось клацання, потім ще раз, потім знов і тепер блакитний вогник запальнички освітив невдоволений вираз обличчя Аарона.

– Ого! А де ти взяв запальничку? – весело спитав Адам.

– Приніс з собою, я – курець, – видавив він.

– А як проніс у симуляцію?

– Все що було при тобі коли ти входив у симуляцію лишилось у твоїй памʼяті, отже воно є і тут.

Адам здивувався почутому та одразу ж торкнувся задньої кишені джинсів. Намацавши телефон, він вдоволено скрикнув і дістав його, увімкнувши ліхтарик.

– Круто! – проспівав він, – Навіть відсоток заряду той самий!

Аарон насмішкувато поглянув на нього.

– Слухай, може ти посидиш тут, погортаєш стрічку? Все, що лишилось у довготривалій памʼяті – відтвориться, а дорослі поки підуть далі? Ми потім тебе заберемо, обіцяю.

– Я не дитина! – обурився Адам.

Справа загорілось яскраве біле світло кишенькового ліхтарика.

– Ще й яка! – кинула Скарлет.

– О, ти маєш з собою ліхтарика? Як зручно!

– Це ще й шокер, – відповіла вона, – тому ближче не підходь.

– Зрозумів, «не влізай – убʼє» то про тебе?

– Саме так.

– Агов? – Лів наближалась, освітлюючи собі шлях розблокованим екраном телефона, – А де Патрик?

Почулось клацання, кімнату залило світло неоново-синьої лампи, що висіла на стелі.

– О, ти знайшов вмикач! – весело помітив Адам.

– Він завжди справа від дверей, – тихо зазначив Патрик.

– Будемо знати.

– А де ми? – спитала Лів, роззираючись.

Довкола було дуже багато простору, але не було вікон, лише одні двері саме там, де зараз стояв Патрик. Кімната була прямокутною, достатньо великою. Стіни, підлога, стеля були білими, глянцевими, це нагадувало якусь коробку. Лабіринт для щурів.

– Це передпокій, – пояснив Патрик, – єдине місце де нас не чують і не бачать, бо ми ще не розпочали рух в межах сюжету.

– То може ми тут залишимось, доки дія препарату не вийде? – спитала Лів.

– Ще чого! – гаркнув Аарон, – Я піду далі, а ви як хочете.

– Навіть якби ми це зробили, нашкодили б лише самі собі, – пояснив Патрик, звернувшись до Лів. – Препарат вводить мозок у стан стазису. По суті ми у штучній комі, наш рух у симуляції, наше проходження сюжету підтримує постійну роботу мозку, метаболізм та нормальний тиск. Якщо ми сядемо тут…

– Ті п’ять годин на які розраховано дію препарату можуть заподіяти шкоду мозку, – зрозуміла Лів.

– І є шанс не вийти з коми, – зрозумів Адам.

– Отже, або смерть, або кома? Неймовірний розклад! – зітхнула Скарлет.

– За тими дверима вхід у симуляцію, тож тут у вас єдина можливість створити собі інструмент, що буде корисним до кінця симуляції, – пояснив Патрик, – потім такого шансу не буде. Думайте добре.

Лів заплющила очі і в її руках матеріалізувався дивний девайс, що нагадував гайковий ключ з монітором, та гострі кінці на руківʼї, що нагадували викрутки або відмички.

– Що це?

– Мультиінструмент. Що? Він сказав корисний інструмент, ця штука може відкривати двері, ламати коди доступів і сканувати місцевість.

Скарлет хмикнула і в її руці зʼявилась металева лопата з гострими кінцями і телескопічною ручкою.

– Лопата тобі нащо, голова ти бараняча? – пирхнув Аарон.

– Щоб вирити тобі могилу, – мило всміхнулась Скарлет.

– Це найбезглуздіше, що можна собі уявити! – закотила очі Лів.

– Нею ще вдало можна поправити тобі корону, – попередила її Скарлет.

Аарон вдягнув чохол-наплічник з ноутбуком і застебнув фастекс на ремінці під грудьми, задоволено всміхаючись.

Адам заплющив очі, уявляючи те, про що мріяв все життя. Коли його пальці торкнулись прохолодного металу, він розплющив очі. І одразу ж реготнув, натиснувши кнопку. Коли з руків’я з характерним звуком вистрілив блакитний світловий меч, він реготнув у захваті. Меч був справжнім, не бутафорним, здатним відрізати метал і кінцівки опалюючи рани. Він не був зацікавлений у насильстві, але вірив, що саме така зброя стане для нього незамінною. До того ж він втілив мрію свого життя, тож навіть якщо він помре сьогодні – помре щасливим.

– Гаразд, лопата таки не настільки безглузда, – підмітила Лів.

Патрик закрив очі, в його руки впала маленька пляшка з водою. Всі заклякли.

– Що? – здивувався він.

– Ти ж в курсі, що нас насичують внутрішньовенно?

– Так, але в симуляції ваш мозок обманює вас і доки ви тікатимете від небезпек, надмірно нервуватимете чи хвилюватиметесь, ви відчуватимете симтоми зневоднення. Не хвилюйтеся, ця вода не закінчиться до кінця симуляції, кожен зможе втамувати спрагу.

– Мене турбує, що ти так багато знаєш про людський організм у межах симуляції, – повідомила Лів.

– А мене ні, – сказала Скарлет, – я припускаю, що ти був у відділі нейроінженерії?

– Я нейробіолог за освітою, але місця у цьому відділі на момент мого влаштування не було.

– І ти пішов клепати сценарії? – криво всміхнувся Аарон, – Далеко ж тебе занесло.

– Я мав цінні практичні навички, які допомогли мені домогтися максимального занурення в сюжет. Я використовував ті інструменти, що здатні обманути мозок і змусити свідомість мінятись місцями з підсвідомістю. Тут можна будь-що прийняти на віру досить легко.

– Б’юсь об заклад, ти ніколи ще не жалкував про це, як зараз! – пирхнув Аарон.

– Я не жалкую, – не погодився Патрик, – немає сенсу жалкувати про те, що сталось колись.

– Але зараз вся твоя геніальність зіграла проти тебе, ботане. Ти сам опинився в полоні власного сюжету, хіба це не нервує тебе?

– Ні. Я чогось такого і очікував.

– Ця компанія має чимало секретів, наївно було б припускати, що така мегакорпорація виявиться чистою. – додала Скарлет.

– Ой, та ну! – крикнула Лів, – Про тебе писали статті, виплачували премії і надбавки, кожні пів року підвищували ставку і ти ще й незадоволена компанією? Ви всі такі лицеміри!

– Від такої як ти, це звучить як комплімент. Але Патрик має рацію. Ми всі щось підозрювали. Ну, крім рудої жополизки і цієї кульбабки, – кивнувши на Адама, сказала вона, – ну? В кого які ідеї?

Аарон і Патрик мовчали.

–Та годі вам! Наш єдиний шанс вибратись – діяти спільно. Одного з нас планують замочити, ви двоє серйозно досі вірите в підвищення? – спитала вона Аарона і Лів, – Ну, справді, вмикайте мозок, вашим підвищенням скоріш за все стане участь у наступній симуляції, от там ви точно помрете!

Всі мовчали.

– Ви серйозно будете ігнорувати слона в кімнаті? Та ви ще більш жалюгідні, ніж я думала! – фиркнула Скарлет, склавши руки на грудях.

Мовчання затягнулось, схоже Патрик збирався щось сказати, але недоречно Адам перебив його, вирішивши розрядити обстановку.

– Я тільки зрозумів! – скрикнув Адам, – Та тут зібрався справжній Клуб «Сніданок»!

– Не дай Боже, – закотила очі Скарлет.

– Та, чого ти... – пирхнув Адам, – Тільки глянь: ти – хуліганка, Аарон псих, Лів, звісно королева школи.

– Звісно, – хмикнула Скарлет, чим викликала посмішку Лів.

– Патрик у нас…

– Ботан? – хихотнув Аарон.

– Розумний і щирий хлопчина, – делікатно викрутився Адам, чим викликав сором’язливу посмішку Патрика.

– А ти, виходить спортсмен-красунчик? – склала руки на грудях Скарлет.

– Сама сказала! – підморгнув він.

– Заради всього святого, не давайте йому скотч у руки, – закотила очі Скарлет.

– Що ти верзеш? – спитав Аарон.

– Подивишся фільм – дійде, йолопе, – гаркнула Лів.

– Нам потрібна назва, – осяяло Адама, – ну, щось круте.

– Для чого? – спитала Скарлет, – Хочеш вибити епітафію на надгробку?

– Та, ну! – протягнув Адам, – Де ваша фантазія? Давайте щось вигадаємо?

– Якщо вже хтось, і я підкреслю, цей хтось не я, помре наприкінці. То може, «похоронна процесія»? – запропонував Аарон.

– Та, ну, – зітхнув Адам.

– Може водії катафалка? – несміливо спитав Патрик.

– Ну, водій у катафалка один, – фиркнув Аарон, – хіба пасажири катафалка, то вже логічніше.

– О, справа пішла! – всміхнувся Адам.

– А взагалі чому катафалк? – поцікавилась Лів.

Патрик знизав плечима.

– Стильна машина. Всі знають для чого вона призначена і уникають, хоча підсвідомо розуміють, що одного разу на ній прокатаються. Це наче як підходить настрою нашої маленької групи, як гадаєте?

Всі замовкли.

– Боже, чувак, не знав, що ти – гот, – зітхнув Аарон.

– Ніякий я не гот. Називайте, як вважаєте за потрібне, – знітився Патрик.

– Е ні. Катафалк мені до вподоби. Та, годі вам, – Аарон фиркнув, Лів опустила очі, Адам обійняв Патрика, – друже, ти щойно зробив катафалк не просто транспортом, а філософською концепцією… – Адам замислився, – І знаєш що? Є в цьому якась глибока істина. Ти ж буквально сенсей похмурої мудрості! Бо, агов, тільки подумайте: навіть якщо нас уникають, вважають кимось, хто поза концепту – наша роль все одно має значення. Як той самий катафалк – може, ніхто не хоче з ним асоціюватися, але коли настає момент, він єдиний, хто точно буде на своєму місці. Як, власне і всі ми. Це наш об’єднувальний фактор.

– Доволі глибокі роздуми, Адаме, – всміхнулась Лів.

– Це не я, це все він! – посміхнувся він, чим викликав усмішку Патрика.

– То може тоді просто катафалк? Лаконічно і сенс всім зрозумілий.

– Якось нуднувато. Хочеться, щоб назва була промовистою і з сенсом. О, а може Клуб катафалка? – запропонував Адам.

– Дуже промовисто, а сенс який! – зітхнула Скарлет, – Може поясниш, яку вкрай важливу функцію в цій назві несе слово «клуб», бо я щось не доперла.

– Може маєш інші ідеї? – нахмурився Адам.

– Ні, маю виключно критику попередніх пропозицій. Змирися. Тож, катафалк у нас підбитий, якщо не розфігачений у мотлох, та і клуб, м’яко кажучи, лайно. Була би щаслива вийти звідси та забути про вас усіх, – хмикнула Скарлет, – тож вигадуй свою назву сам.

– Не думав, що скажу це, Абрамс, але твоя правда, – сказав Аарон.

– Хамло, – стукнула його по плечу Лів.

– Ще раз торкнешся мене – пошкодуєш, – з божевільною посмішкою заявив їй Аарон.

– Якщо ігнорувати хамство… – почав Адам, – То «підбитий катафалк» мені подобається.

– Зрештою, могло бути й гірше. – зітхнула Лів.

– Що ж, тоді вирішено: Клуб підбитого катафалка.

– Чудово, назву для купки пришелепкуватих знайдено, але ми так і не побудували план.

– Та який план, Абрамс? Глянь на нас? – Аарон вказав на Лів, – Я і оця прийшли сюди за підвищенням, хто з вас трьох помре нам начхати.

– Ну, з таким настроєм Лів заб’є тебе шпилькою зі своїх туфель на смерть уже на вході в ці двері. Патрик відспіває, Скарлет прикопає, а я займу скромну роль плакальника. – сповістив Адам.

– Та годі вже варнякати про якусь маячню! – гаркнула Скарлет.

– А, що, цей малий такий кумедний, відволікає. – гигикнув Аарон.

– Та нам не відволікатись треба! А концентруватись.

– Ну, і що ти пропонуєш?

– Ну, ж бо, згадуйте! Ви всі тут (хіба крім тебе, Кларк, ти просто хмаринка) – психопати. Ви всі перестраховники, як і я. Ви мали лишити щось. Якусь шпаринку. Ви не могли просто наївно вірити, що рушниця, яку ви щодня чистите, коли-небудь не вистрілить вам у мордяку.

– Ну, гаразд. – склав руки на грудях Аарон. – А що лишила ти?

– 0,000005% розбіжності в зображенні. Ми маємо її знайти. Це матеріал тканини.

– Що? – розреготався Аарон. – Ти, клята відмінниця-перфекціоністка, лишила битий піксель на спідниці якоїсь симуляційної тітки? Ще й свідомо?

– Я не знаю коли зустріну її, але я впізнаю це. – проігнорувавши Аарона, відповіла Скарлет. – Що у вас? Генію?

– Є одне неповторюване слово, я передав його кодувальникам, воно мало увійти до фінального командного рядка.

– І воно увійшло. – підтвердив Аарон. – Мій підлеглий питав мого дозволу на це. Я знав, що щось таке колись стане в пригоді. Сценаристи не тупі, вони єдині від усіх, крім кінцевого споживача, здатні бачити картину в цілому, а не частково, як ми усі. Тож якщо сценарист заклав додаткову приховану команду – значить це необхідно.

– Ти ба, є розум в цій сповненій пилу макітрі. – здивувалась Скарлет.

– Це слово має трапитись у репліках когось з персонажів? – спитала Патрика Лів.

– Так. – кивнув він. – Але спершу нам треба закласти туди протокол.

– Протокол? – уточнила Лів.

– Наразі це слово в командному рядку, як великодка, певна кишеня, якщо хочете. Воно там є, але щоб активувати його потрібно розписати протокол.

Насолоджуючись повними нерозуміння обличчями інших, Аарон пояснив:

– Це типу причинно-наслідковий зв’язок. Якщо → слово яке заклав ботан →то →розпис протоколу з алгоритмом всіх наступних зв’язків.

– Але ці зв’язки ти ще маєш прописати? – уточнив Адам.

– Так, саме тому я обрав ноутбук, – всміхнувся Аарон, погладивши лямки чохла. – Буде можливість внести зміни, якщо ботан не тупитиме.

– Навіть з урахуванням того, що я не тупитиму, є вірогідність, що твій ноутбук не згодиться для написання коду, який лежить в основі симуляції. – похитав головою Патрик. – Нам потрібно знайти серверну.

– Вона тут є? – здивувалась Скарлет.

– Вона є у всіх симуляціях, це можливість при тестуванні відкоригувати баги. – хмикнув Аарон. – І на халяву пройти симуляцію, звісно. Коли я стажувався мені це інколи доручали.

– Як швидко ми зможемо її знайти? – спитала Лів.

– Є план, – ліниво зазначив Аарон. – Як план будівлі, тільки цей враховує всі можливі згенеровані локації, що йдуть за сюжетом. Серверної в сюжеті немає, але її знайти можна, це як «службове приміщення» у готелі.

– План симуляції генерується як тільки виходиш у ті двері. – пояснив Патрик. – Тож нам доведеться трохи роззирнутись, перш ніж зрозуміємо в який бік рухатись.

– Гаразд, хлопці, з вами ясно. Що у тебе, Небраско?

– Що у мене?! – обурилась Лів. – Нічого! Я єдина з вас усіх, хто якісно виконував роботу!

– Ой, та досить ламати комедію, ти не могла не думати про те, що твою роботу одного разу використають проти тебе, – не повірив Аарон. – Ти надто розумна для цього!

– Так, я розумна, і я чесно виконую умови трудового договору! В мене все чисто, я не думала ні про які запасні плани, і що мене можуть використати!

– Ну, звісно, ти думала, що тебе вихвалятимуть і підвищуватимуть з кожним змахом твоїх довгих вій. Все ясно.

Адам притих, лише слухав інших, але йому було неприємно, що його весь час лишають без уваги, ніби він тут випадково. Можливо і справді так, але він міг допомогти.

– Я, розумію, що навряд чи хтось чекає на мою відповідь, але я теж дещо сховав.

Скарлет несподівано всміхнулась, це змусило Адама заклякнути на мить.

– Хмаринко, а ти сповнений сюрпризів. І що в тебе?

– Слово-паразит. Сказане в потрібний момент.

Скарлет розреготалась.

– Я згадала це слово. Розумно. Що ж, якщо всі наші «аварійні виходи» ще попереду, пропоную рухатись.

Аарон відкрив двері та зайшов всередину, Лів, Скарлет і Адам пішли слідом. Патрик трохи загаявся у передпокої, а тоді, глибоко зітхнувши, зайшов у двері. Передпокій зник, ніби його там ніколи й не було. І симуляція почалась.