Раді Вас бачити!

У фоє багатоповерхового офісу, що належав великій та успішній корпорації, сьогодні було не надто людно. Прохолода кондиціонеру в купі з дорогим парфумом для готелів огортала спітнілу після серпневої спеки шкіру. Стукіт високих підборів пронісся мармуровою підлогою. Висока дівчина з копицею червоно-рудого волосся, зняла сонцезахисні окуляри і спокусливо всміхнулась хлопцю на рецепції.

– Вітаю, міс Вейл.

– Привіт, Г’юстоне. На мене вже чекають?

– Ви прибули раніше, – всміхнувся хлопець.

– Я зачекаю нагорі, – кивнула Лів.

– Бажаєте кави чи чаю?

– Я б не відмовилась від прохолодної газованки.

– Гаразд, – хлопець всміхнувся, блиснувши ямочкою на правій щоці і тицьнув кнопку, що опускала турнікет, пропускаючи дівчину вглиб фойє, де розташовувались сталеві ліфти з дзеркальними поверхнями.

Дівчина обережно натисла кнопку, намагаючись не лишити відбитків на ідеально чистій панелі. Двері відкрились з глухим звуком, і вона пірнула всередину, натискаючи 25-й поверх. Повернувшись до дзеркала, вона поправила волосся і оглянула себе: вона дійсно красуня, її обличчя було дивовижно симетричним, м’які повні губи, родимка на щоці, великі круглі зелені очі, в оточенні довгих вій. Всміхнувшись собі, дівчина повернулась до дверей. Їхав ліфт невідчутно, вона ніби стояла на місці, і лише табло, на якому майоріли цифри, що повсякчас збільшувались, виказувало рух кабіни. Коли на табло висвітилась зелена цифра 25, дівчина приготувалась, двері відчинились, і вона вийшла на поверх, із приємними смарагдовими стінами, світло-бежевою підлогою та меблями. Їй імпонував інтер’єр офісу, тут все було підібрано зі смаком, це милувало око і викликало бажання працювати. Принаймні для неї це було так.

Зала для конференцій №3, до якої її запросили цим суботнім днем, була на іншому кінці коридору. Тож дівчина сміливо рушила до пункту призначення, насолоджуючись ароматом власних парфумів, якими користувалась щодня. Зала для конференцій була великою кімнатою з овальним столом і дванадцятьма кріслами по периметру. Кімната була в оточенні панорамних вікон, через що всі працівники компанії називали її «акваріум». В залі наразі було вимкнене світло і опущені жалюзі, скоріш за все тут нещодавно проводили презентацію, жалюзі на зовнішніх вікнах опускали тільки, коли працював проєктор. Дівчина знову поправила волосся і сіла на м’який диван з гладенькою ультрамариновою оббивкою. Вона взяла журнал зі столика поруч і почала його гортати. Цей журнал, як і всі інші у колекції, був присвячений компанії, в якій вона працювала вже два роки. Інновації, контракти, партнерські зв’язки, все доводило успішність і престиж корпорації, частиною якої і була міс Вейл. На одній зі сторінок навіть згадували її ім’я. Хоч фото там не прикріпили, її все одно тішила така увага компанії. На одній зі сторінок цілу колонку приділили дівчині, що займається дизайном. Тут навіть фото додали. На вигляд їй було трохи більше за двадцять, світле волосся, хвилями лежало на плечі, вираз обличчя серйозний, а в носі пірсинг. Дівчина стримала роздратування, та прочитавши колонку, шумно закрила журнал і кинула його назад на столик.

– Повірити не можу, що вона працює тут два роки якимсь одним із сотні дизайнером, і має цілу статтю з фото про себе, а я обіймаючи посаду єдиного редактора ті ж два роки, була вшанована одним рядком!

Вона зітхнула раз, потім другий, намагаючись заспокоїтись. Це того не варте, вона чудовий працівник, вона редагувала найкращі сценарії до проєктів. І хай фінальну версію вона зможе побачити хіба за пів року, вона відчувала гордість, коли її вказували у титрах серед перших, хто доклав руки до випуску проєкту. Скоріш за все її і сюди запросили задля нагородження чи премії. Ці думки її заспокоїли, і дівчина зітхнула, продовжуючи рівно тримати осанку.

Чим конкретно займалась компанія, сказати було складно. Частіше це були медіапродукти: серіали, відео-ігри, інтерактивні книги. Кожен проєкт, який вона редагувала був засекреченим, не вказувались імена персонажів та їх локації, проєкти давали шматками не по порядку. Нерідко видавалось кілька проєктів паралельно, відповідно дівчина ніколи б не змогла самостійно відтворити чи передати сюжет. Це була частина програми договору про нерозголошення. І працювала ця система відмінно, бо навіть якби міс Вейл хотіла взятись за плагіат, не змогла б цього зробити фізично.

Почулися кроки, це трохи звільнило дівчину від роздумів. До зали для конференцій підійшов хлопець близько двадцяти п’яти років. Він мав неслухняне каштанове волосся, пухнасті кучерики на маківці викликали у неї бажання запустити у них пальці, але вона швидко притлумила цей порив і блиснула рівними білими зубами у привітній посмішці.

– Вітаю.

– Добридень, – кивнув хлопець, трохи знітившись, – можна? – вказавши на диван, спитав він.

– О, звісно, – продовжила всміхатись вона.

Вони сиділи мовчки. Міс Вейл почала дратуватись, ну звісно у її присутності хлопці нерідко втрачали дар мови, але зараз вона прагнула дізнатись кого ще запросили до цієї зали. Вона повернулась до хлопця і протягнула йому руку:

– Олівія Вейл – редактор.

Він якусь мить не зводив очей з акуратної руки з довгими пальцями і пастельним манікюром, а тоді охопив її своєю. Лів відмітила, що долоні у нього були дуже ніжними, це здалося їй милим.

– Патрикій Бартон – сценарист-постановник.

– О, то це ваші сценарії я вичитую.

Він криво всміхнувся.

– Можливо когось із моїх колег. Я не єдиний сценарист, – скромно зазначив хлопець.

– Ну, ваші я сто відсотків редагувала. Це ж моя робота! – вона намагалась звучати щиро, але бажання самоствердитись так і перло з неї. – Тож, рада знайомству.

– Якби ви читали мої сценарії послідовно, навряд чи б раділи мені.

– Ви гадаєте? – здивувалась Олівія.

Хлопець підняв на неї горіхово-зелені очі і позирнув з-під пухнастих вій.

– Олівіє, коли маєш чимало історій в голові і пишеш кожен сюжетний поворот, одного дня зустрінеш не прихильника, а того, хто захоче плюнути тобі в лице за твої письменницькі рішення.

– Цікава думка. До речі, можна просто Лів.

– Можна просто Патрик, – кивнув він.

Лів всміхнулась, розуміючи, що хлопець їй подобається. У сенсі приятеля, не чоловіка. Хоч Патрик і був достатньо привабливим, Лів відчувала, що варта більшого.

Нова пара кроків була значно швидша, якщо не сказати нервовіша. Хлопець, десь їх з Патриком років наблизився до зали і запитально поглянув на Патрика. Той опустив очі, Лів натомість промовила:

– Зачинено.

Хлопець показово смикнув ручку дверей.

– Кажу ж: зачинено.

– А я тобі вірити наміру не маю, красуне, – хмикнув він.

– І чого ж це? – підняла брови Лів.

– Бо якщо ти і цей ботан тут, значить ми конкуренти. А тому заводити дружбу чи грати люб’язність сенсу немає, – знизав плечима він.

– Конкуренти? – здивувалась Лів. – Чого на твою думку нас сюди запросили?

– Для якоїсь важливої справи. І думаю тут оберуть найкращого. І це звісно буду я, красуне, не ображайся.

– Ще чого! – фиркнула Лів. – Як ти казав твоє ім’я?

– Я не казав, – криво всміхнувся він, а тоді знагла вмостився на диван біля Лів і відкинувся на спинку.

Лів і Патрик переглянулись. Про себе дівчина відмітила, що новий знайомець доволі привабливий, зростом, десь як Лів, а отже явно вище середнього, мав спортивну статуру, шоколадну шкіру і неочікувано яскраві зелені очі. Контраст був таким великим, що це перехоплювало подих. Він мав дуже гарні пухкі губи ідеально правильної форми, чіпкий погляд, а довге чорне волосся було зав’язане дрібними косичками і вкладене на голові у якусь неймовірну зачіску. Хлопець був настільки ж гарним, наскільки і дивним. Решту часу вони сиділи мовчки, допоки коридором не пронісся глухий стук. Схоже сюди прямував хтось ще.

– Та, скільки ж їх буде?! – роздратовано кинув хлопець справа від Лів.

І хоч він не надто сподобався дівчині, через доволі грубе спілкування, вона була згодна: якщо вони конкуренти, то четверо це вже забагато.

Згодом на світло вийшла мініатюрна фігурка, одягнена у чорні потерті джинси-скінні, з високою талією. Як відмітила про себе Лів, ноги в дівчини були що треба: не занадто худі, не занадто товсті, вона явно займалась спортом. Взута вона була у рокерські чоботи на високій тракторні підошві. На майку з назвою якогось гурту була накинута темно-вишнева шкіряна куртка з косою блискавкою. І як вона не запарилась у цьому одязі в таку спеку? У дівчини був доволі чіпкий виразний погляд, від якого у Лів сипнули мурахи. Звісно, дівчина не була такою красунею, як Лів, це її заспокоювало. Бо зовнішність Лів була незаперечною, а от дівчисько, на кілька років молодше, було зі шкірою кольору топленого молока, хвилястим світлим волоссям, піднятим біля коренів, красномовним поглядом сірих очей і гарними губами. В носі у неї був пірсинг, маленьке кільце у лівій ніздрі. Їй пасувала ця прикраса, хоч Лів незлюбила дівчину, щойно побачила. Бо це саме їй була присвячена ціла стаття у журналі. Лів, відчуваючи ще більше роздратування, випалила:

– Випереджаючи німе питання: так, там зачинено і так, ми усі сюди, – склавши руки на грудях промовила Лів.

Дівчина здійняла брову, її погляд мав глузливий вигляд і Лів це розсердило ще більше.

– Хочеш щось сказати, мала? – роздратовано спитала Лів.

– «Мала» у тебе звивина в мозку, що відповідає за вміння спілкуватися з незнайомцями. А я, коли маю бажання щось сказати, роблю це, мені твій дозвіл не потрібен, тож витягни ґедзя, який вкусив тебе за дупу, і засунь свій дозвіл туди.

У Лів відібрало мову. Дівчина промовила все рівним хрипкуватим тоном, ніби на одному диханні, не припиняючи дивитись на неї, як на останнє лайно. Яке огидне дівчисько! Диван поруч затрусився, Лів подивилась направо і помітила, як хлопець, що не називався, сміється, закривши рота долонею.

– Привіт. Я – Патрик, – привітався він із дівчиною.

– Скарлет, – кивнула вона.

– Ти ким працюєш? – спитав Патрик, він був аж занадто милим і ввічливим з людьми, зауважила про себе Лів, конкурувати з таким буде непросто.

– Вона – дизайнер, один з тисячі, – хмикнула Лів, відкинувши волосся за плече.

Патрик кинув на Лів швидкий погляд, який їй не вдалось прочитати, тому вона його проігнорувала.

– А ти у нас амбітна і порожня міс Америка, одна з мільйона? – криво всміхнулась Скарлет.

– Я не міс Америка, – нахмурилась Лів.

– Завалила відбір? – припусила Скарлет.

– Стулися, – фиркнула Лів.

– Чого ти до мене доколупалася?

– Бо ти мене дратуєш.

– Дай-но вгадаю: ти колишня принцеса школи, чирлідерка, президент класу, яка ледь вирвалась з якоїсь Вірджинії, щоб вступити на стипендію в коледж великого міста. Де потім стала старостою, закінчила з відзнакою, бо ти просто помішана на контролі, від чого страшенно самотня. Потім робота тут, на посаді де, як ти думаєш, тебе цілуватимуть в пупок щовечора, але от біда: всі на тебе і твої здобутки чхати хотіли. Ти не єдина тут маєш право на визнання і це тебе вбиває.

– Закрий рота! – гаркнула Лів. – Тупе дівчисько!

Вона давно не відчувала, такої злості. До Лів всі ставились з пошаною і захопленням, тож вона вимагала тільки такого ставлення до себе.

– Серйозно, звідки стільки агресії? – хихотнув хлопець поруч.

– Тож, прийшовши сюди, ти не знайшла нічого кращого як нападати на незнайомців, яких вважаєш конкурентами, у спробі стати кращою за нас? – продовжувала Скарлет. – Я тебе знаю одну хвилину життя, і ти з порогу вирішила показати, ким ти є. Вдячна за заощаджений час, але не пішла б ти?

Лів розгнівано відвернулась, з жахом усвідомлюючи, що Скарлет перемогла. Вона ж у свою чергу хмикнула, обперши плечем стіну біля входу до конференц-зали.

– І я не з Вірджинії, – тихо зазначила вона. – Я з Небраски.

– Суттєво змінює справу, – закотила очі Скарлет.

Лів розсердилась на себе. Нащо було відповідати?!

За мить з коридора пролунали нові кроки. Ці були доволі енергійні.

– Та ви, мабуть, кепкуєте з мене… – зітхнула Скарлет, склавши руки на грудях.

До дверей конференц-зали прийшов молодий, до нестями вродливий хлопець. Тридцяти років йому ще не було, може двадцять шість-двадцять сім. Він був високим, зі світлою шкірою, густим чорним волоссям, що було гарно вкладене на маківці і коротко підстрижене на скронях. У нього були широкі вилиці, рівний ніс, повні гарні губи, яким позаздрила б будь-яка жінка і дуже гарні сіро-сині, глибоко посаджені очі. Його шию вкривали татуювання, але що саме було написано у купі тих візерунків, прочитати було неможливо. Хлопець зачепив дужку сонцезахисних окулярів за нагрудну кишеню його шовкової темно-синьої сорочки. Широкі штани з завищеною талією сиділи на ньому бездоганно, підкреслюючи підтягнуту дупу і довгі ноги. Лів подумки вже записала хлопця до переліку майбутніх залицяльників.

– О, привіт! – весело привітався він і подав руку спершу Патрику: – Адам Кларк.

– Патрик, радий знайомству.

– Патрик Брайт, так? – спитав він, всміхаючись. – Обожнюю сценаристів, ви творите диво!

– О, дякую, – зашарівся Патрик.

Адам підійшов до Лів і теж простягнув руку.

– Адам.

– Лів – редактор.

– Радий знайомству, міледі, – підморгнув він.

Лів відчула, як серце тьохнуло, до чого ж гарний хлопець, ще й з манерами. Треба пустити в хід всі свої чари.

Адам потягнувся до хлопця справа від Лів. Той спершу дивився на його руку, а потім потиснув:

– Аарон.

– Радий знайомству. Чим займаєшся?

– Я пишу код.

– О, то ти приводиш мрії в дійсність, круто!

Аарон схоже не розділяв ентузіазму Адама, але очі його хитро блиснули.

Потім Адам підійшов до Скарлет, яка продовжувала стояти, склавши руки на грудях.

– Як тут поживає мій улюблений дизайнер?

– Йди у сраку, Кларк.

– То ви знайомі? – спитав Аарон.

Обоє повернулись на нього.

– Не з мого бажання, – закотила очі Скарлет. – Ми співпрацюємо. Цей штрих – синок голови ради директорів. Його пропихнули сюди на всі головні ролі.

– А, то це ти в костюмі для моушн капчер тиняєшся на постановках? – розреготався Аарон.

– Саме так! – всміхнувся Адам. – Як цікаво, що ми усі тут. Не знаєте нащо?

– Я думаю, скоро дізнаємось, – зітхнув Патрик, поглянувши в бік коридору.

Всі прослідкували за його поглядом. Адам вмів заповнювати собою весь простір, тож ніхто спершу не чув нових кроків. За мить біля зали для конференцій, чітко у встановлений час, з’явилась Амелія Стамп – директорка компанії, у якій наша п’ятірка «щасливчиків» працює вже два роки.