Раді Вас бачити!

Аарон чітко памʼятав що перебуває в ілюзії, тож опинившись у відділі кодерів та тестувальників, він просто відшукав інші двері.

– Бувайте, невдахи! – кинув він, і торкнувся ручки. Та вона не піддалась. Аарон спробував ще раз. Знову нічого. Він повернувся за стіл і почав шукати невідповідності. Нічого незвичного. Але якщо це частина симуляції, тоді алгоритм відкриття дверей має бути у коді, так?

class Door:

def __init__(self, locked=True):

self.locked = locked

Світло миготіло, наче лампи не могли вирішити – сяяти чи згаснути. Аарон продовжував працювати з кодом, коли його монітор раптом припинив працювати. Курсор не рухався, програми застигли на одній сторінці. Хлопець хмикнув і перезапустив комп’ютер. Доки той завантажувався, Аарон відхилився назад, заклавши руки за голову, щось викликало у нього напруження і він поки не розумів, що саме, щось кололо його у потилицю, ніби маленькі голочки підіймають волосся на карку і штрикають його. Він інстинктивно озирнувся, почався монотонний стукіт і він помітив їх. Його колег. Вони стояли, мов статуї, хтось з чашкою кави в руці, хтось з однією рукою в кишені. Але всі вони, всі до одного, ритмічно били кулаками по столах. Вони били одночасно створюючи гучний бій, як пульсацію. Аарон нервово ковтнув, намагаючись не показувати здивування.

– Ви чого?

Вони стукали безперервно, не відриваючи прискіпливого погляду від Аарона. Той скочив і побіг до дверей, спробувавши відкрити їх силою. Він бив по ним, але нічого не відбувалось. Тільки тоді він усвідомив, що стук припинився. Його колеги знову сиділи за своїми місцями, панував звичний робочий шум: звук натиску клавіш, клацання мишки, хтось ставив і підіймав чашку кави. Хтось в пів голосу розмовляв. Хтось зухвало переглядав меми на роботі, а хтось друкував повідомлення з цим противним клацанням мобільної клавіатури.

Аарон важко зітхнув і стер піт з чола. Він повернувся за своє місце і почав знову працювати над кодом. Стукіт поновився миттєво. Колеги знову синхронно гупали кулаками по столах, викликаючи в Аарона паніку. Вони не робили більше нічого – просто стукали. Але чи то нерозуміння причини їх дій, чи то звук, який від того виходив, чи їх синхронність, чи ці незмигні погляди на нього під час роботи, але це лякало Аарона і він не міг зрозуміти чому.

Знову набирає код.

ENTER

– Помилка? Не може бути! Я ж написав усе правильно!

Стіл затрусився. Щось не так. Неприємний тріскіт у лампах, викликав у Аарона мурахи спиною. Він здригнувся. Щось змінювалось у симуляції. Світло згасло й різко засвітилося, створюючи мерехтіння, наче сама реальність нестабільна.

Аарон уважно поглянув на монітор. На екрані комп’ютера код почав змінюватись – це не його робота, але його ім’я. Написане тисячами рядків коду.

"ААРОН. ААРОН. ААРОН."

Він задихнувся, відчайдушно стираючи рядки, перезапускаючи термінал. Колеги безперервно гупали по столу. Світло знову згасло. Аарон відчував напруження. Піт стікав по хребту на його спині. Гул став гучнішим, стукіт ніби відбувався в його голові. Стіл здригався. Його чашка, яка була порожньою, за виключенням срібної ложки почала підстрибувати. Цокіт ложки об керамічний обідок чашки, здавалось, відгукувався у його мозку. Першим засвітився монітор. Помітивши рух довкола себе, Аарон підскочив. Його колеги оточили його. Вони стукали кулаками по його столу, стільцю та стіні. Цей оглушливий гуркіт нагадував холодний механізм годинника, що нещадно відраховував його час. Жодного слова. Жодного моргання. Лише уважний погляд, глухий гул, і несправний, бляха, код. Світло загорілось знову. Аарон безрезультатно намагався знову набрати код.

ENTER

Помилка коду.

ENTER

Помилка коду.

ENTER

Помилка коду.

Раптом за дверима пролунали крики. Аарон підскочив, намагаючись розгледіти двері за щільним кільцем колег, що його оточили. Глухий удар у стіну. Постріл. Знову крики. Чийсь регіт.

Аарон задихнувся, гарячий страх прорвався крізь впевненість, що ще кілька хвилин тому здавалася незламною. Піт виступав на його чолі, краплями ковзаючи вниз. Він бажав тільки тікати. Або кричати. Або сховатися так, щоб його ніколи не знайшли.

Але спершу – клятий код.

Він трясся, пальці втрачали чіткість рухів.

def unlock(self, access_code):

if access_code == "SIMULATION_OVERRIDE":

self.locked = False

print

else:

print

ENTER

Помилка коду. Код доступу неправильний.

Ще одна спроба – невдала. Ще одна, знову – помилка. Ручка дверей опустилася. Хтось намагався увірватись.

– Агов? Там хтось є. Треба вибити двері. – цей голос ніби виринув з кошмару, що мучив його роками.

Голос із коридору, змішаний з відлунням паніки.

– А що, полякалися? Нічого, скоро ми вас врятуємо.

Глузливий тон. Хтось верескнув.

– А, ну закрий рота!

Постріл. Удар. Крики. Знову грюкають у двері і смикають ручку. У Аарона здригнулися руки. Тремтіння стало неконтрольованим. Він майже не бачив екран, погляд був розмитий від поту й страху. Але він знову натиснув клавішу.

Ще один шанс.

ENTER

Секунда напруги.

access_code = "SIMULATION_OVERRIDE"

door = Door()

door.unlock(access_code)

Двері клацнули. Замок знято. Колеги обступили Аарона, припинивши стукати. Гаразд, з цієї божевільні він вибереться, але що в коридорі? Варто було Аарону дописати код, як звуки зовні зникли, але чи можна цьому вірити?

– З дороги! – кричав він колегам.

Та вони не йшли, вони стояли довкола, звужуючи кільце, доки Аарон не відчув нападу клаустрофобії. Не стало повітря, він почав битись, штовхатись і, лиха прикупивши, нарешті протиснувся крізь натовп. Спотикаючись, він побіг до дверей і навалився на них. Аарон вислизнув у коридор, адреналін гнав його вперед. Він вибіг з божевільного залу кодувальників – але що чекає його далі? Кілька секунд він, притискаючись до стіни оглядав місцевість. Зрозумівши, що нікого зовні не було, він впав на підлогу і намагався відновити дихання. Він витер спітніле обличчя футболкою, піднявши її нижній край, і тяжко зітхнув. Де б не був той клятий Патрик, від його води Ааарон зараз би не відмовився.

Тремтіння потроху відступало. Аарон повернув собі можливість дихати рівно і підвівся. Двері, крізь які він вийшов зникли. Він опинився в іншій кімнаті, що більше нагадувала коридор. Підлога була дзеркальною, стін неначе і не було, пустий темний простір, стеля була надмірно білою з підсвіткою, яка змушувала очі закриватися. Що ж, він має шукати наступні двері. Легше простого. Ніяких ілюзій, він прийшов перемагати. А те, що сталось в кодувальній буде його страшною таємницею. Ніхто не знатиме, що він мало не помер зі страху. Це просто дурна симуляція.

– Треба буде відгамселити того виродка ботана. За те, що написав таку дичину. – хмикнув Аарон і сама можливість бачити писок сценариста розквашеним підняла йому настрій.

Йшов він довго, вже остаточно заспокоївся і та ілюзія, з якою він стикнувся вже його не турбувала, ніби то був страшний сон який забувся вранці. Він йшов собі, мало не наспівуючи, а дверей все не було. Схоже він має знайти ботана, лише той дурник знає сюжет. Потрібен план. Але симуляція була не такою, як він звик. Замало фарб, немає НПС, лише чорне, біле, пусте. Це все викликало якусь занепокоєність. Звичайно симуляція відбудовує бекграунд згідно з особистістю та моральним станом гравця, але ж їх тут п’ятеро. Невже у всіх в голові твориться таке? Навіть у того вічно веселого Адама? Схоже з назвою свого клубу вони не помилились. Бо підбитий катафалк у цих локаціях мав би достатньо органічний вигляд. Аарон прискорився, помітивши двері, що виднілись вдалині. Поки що весь його шлях будувався на трьох прохідних кімнатах. Першою, кого він знайшов була Скарлет. Вона стояла за скляними дверима і смикала ручку.

– О, здоров, Абрамс. Я б допоміг, але мені начхати.

– Відійди, вишкребку. – здійнявши лопату, заявила вона.

Аарон інстинктивно відскочив вбік. Скарлет змахнула лопатою і одним ударом вибила скло. Тоді вставила лезо лопати між замком і наличником і підважила. Двері скрипнули, але не відкрились. Тоді вона зробила те саме з боку скоб, а тоді швидко і сильно вдарила ногою по замку. Двері пронизливо скрипнули впавши на підлогу.

– То як воно, довбодятле? – спитала вона, склавши ручку лопати і закріпивши її на поясі. Аарон відмітив про себе, що це виглядало достобіса безглуздо і може, геть трошечки, круто. Але він ніколи цього б не визнав.

– Ти, бляха винесла скляні двері лопатою, бо ті тобі, бачте, не відкривались, і питаєш мене як воно?

– Схоже так і було. – знизала плечима вона. – Ти знайшов план?

– Поки ні.

– А ти його за запахом шукаєш чи що? На який ляд тобі ноутбук?

– Так просто його не знайти, дурепо. Треба рухатись прохідними кімнатами і ніби відходити ближче до стіни.

Скарлет зазирнула вбік, вузька стежка, що прямувала від дверей на початку і до дверей наприкінці кімнати, здавалась єдиною підлогою, за цією смужкою була суцільна темрява.

– Що ж, після тебе.

– Ти ж не думаєш, що ми підемо разом? – хмикнув Аарон.

– Ми ж домовлялись рухатись гуртом.

– Ні, це ви з ботаном і хмаринкою домовлялись. До речі де вони?

– Саме їх шукаю.

– Схоже ти забула, який вони мають вигляд, я нагадаю: один косий зануда, а другий гарненький вічно щасливий йолоп.

– О, ти вважаєш Кларка гарненьким? Я йому перекажу, може зводить тебе на вечерю.

– Ой, йди ти до сраки, – огризнувся він.

– Може тобі туди сходити? Якщо хмаринка не проти.

– Слухай сюди, Абрамс…

– Та ні, не буду, дякую. – вона розвернулась, прямуючи до дверей.

Аарон наздогнав її і пройшов повз, тоді озирнувся через плече і кинув:

– Я йтиму сам.

– Ну, і пензлюй. Як скочиш в халепу – здохни гідно.

– Неодмінно!

Аарон віддалився від Скарлет, пройшовши ще кілька кімнат і зрозумів, що інтер’єр довкола змінюється. Тепер це були вилизані до ідеалу кабінети з хорошим ремонтом і глянцевими поверхнями. Цікаво, відповідно до чого змінюється інтер’єр? Він відчинив двері і побачив Лів, що сиділа за столом і тримала в руках мультиінструмент. Помітивши його вона поривчасто вдихнула, а потім закотила очі.

– О, здоров, кралю.

– Що ти тут робиш?

– Прийшов тебе рятувати. Ти ж у нас одвічна дівчина в біді? – знизав плечима він, роззираючись. Якщо він потрапив сюди, то вихід має теж бути тут. Він помітив шафу-купе і самовдоволено всміхнувся.

– Йди до біса! – прогарчала Лів.

– Вже пішов, – розвернувся він, прямуючи до шафи.

– Ти ж прийшов рятувати, ні?

– Та, я замислився нахіба воно мені треба. Ти така марудна.

Лів звела брову, змахнувши волоссям.

– Ти бачив інших?

– Щойно від Абрамс.

– І як вона?

– Така сама скалка в дупі, як і була.

– А Адам? Патрик?

– Поки не зустрічав. І якщо ти запропонуєш рухатись разом – моя відповідь ні. Я хочу це підвищення не менше за тебе. Хоча від пишного концерту на свою честь відмовлюсь. Я беру грошима.

– Ага і буріто.

– І буріто, – погодився він, а тоді посунув двері шафи і зробив крок всередину..

Він блукав ще кілька кімнат і самотніх коридорів. Загалом ця симуляція була нудною для нього. Нічого страшного, дивного і приємного. Схоже вона діє тільки на вразливих дітлахів, якими були тільки четверо з його компанії. Сам він був аж занадто розумний для цього. Той випадок у кодувальній не рахується, він тоді не був готовий, то все геть інше. І взагалі ніхто про це ніколи не дізнається. Патрик наскочив на нього зненацька. Аарон вилаявся, підскочивши від несподіваності.

– Що? Всерунькався? – криво всміхнувся Патрик.

– Довбоящер.

– Ходімо, швидше.

– Куди?

– Нам треба знайти інших.

– Не буду я нікого шукати. Абрамс і Вейл десь там.

– Ти залишив їх самих?

– А що такого? – здійняв брову він. – Я не обіцяв кооперації.

– Телепень! – сердито кинув Патрик.

– Що ти сказав, вишкребку? – підійшовши ближче, спитав він.

– Кажу телепень! – роздратовано повторив Патрик. – Зараз ми входимо у найнебезпечніший рівень симуляції, а ти лишив їх самих!

– Найнебезпечніший? – нахмурився Аарон. – Чого це?

– Бо починається фаза парадоксального сну.

– Це який? Швидкий? – замислився Аарон. – А не зарано? Ми ж тільки увійшли.

– Каталізатор прискорює всі фази сну, це ж постійний цикл. Адаптивна симуляція свідомості запускається на стадії поверхневого сну, через каталізатор вона достатньо коротка, коли ми вийшли за двері передпокою, ми перейшли до стадії глибокого сну. І от тепер починається найскладніше. Бо сценарій симуляції зливатиметься зі снами, продукованими найбільшим болем, який буде витягнуто на поверхню.

– Що ж, добре, що в мене немає болю, – самовдоволено всміхнувся Аарон, рушаючи далі.

– Інакше ти б сюди не потрапив, – тихо промовив Патрик.

Аарон розвернувся.

– Ти ж думав про це, чи не так? – продовжував він. – Що нас всіх об’єднує? Я думаю це воно.

– Що? Ти думаєш це рідкість, що хтось когось втратив? Думаєш ми вп’ятьох єдині на всю компанію? – він пирхнув. – Не сміши.

– Я не казав про втрату, – підмітив Патрик. – Але це так. Можливо річ у тім, за який час це трапилось. Я допускаю, що всі втратили когось, коли вже працювали тут.

– А от і ні. У мене це сталось майже вісімнадцять років тому. Отже, це не робоча гіпотеза. Я пішов.

– Ти обіцяв допомогу, – нагадав Патрик.

– Хіба? Я сказав, що кишеня в коді є, і що ми можемо вписати команду, але для цього треба знайти серверну. Тож я йду на її пошуки, а ти хочеш збирати тих невдах, як покемонів – вперед.

– Ми маємо знайти інших, – намагався переконати його Патрик. – Зараз вони у найбільшій небезпеці. Та й ти також.

– Я нічого не боюсь, ботане. Бо я, на відміну від інших, знаю що бачу ілюзії.

І тільки, коли Патрик лишився далеко за його спиною, тільки коли Аарон зайшов якнайдалі від нього, страх, що поселився в його животі розповзався кінцівками і щелепою, змушуючи їх знову тремтіти. Бо якщо те, що сталось з ним у кодувальній був рівень джуна, по мірках симуляції, то що чекає на нього у швидкій фазі сну?