Раді Вас бачити!

Наприкінці цієї шаленої історії п’ятірка, що звала себе Клубом Підбитого Катафалка сиділа в однойменній машині, очікуючи, коли завершиться клята симуляція. Вони пізнавали одне одного, бо це, схоже була єдина можливість поспілкуватися за весь час.

– Розкажіть найдивніший факт про себе, – запропонував Адам.

– Гаразд… – замислилась Лів. – Якось я порізала стрічку Гейлі Старк прямо перед виступом, бо вона сказала, що мій брат невдаха. Я нікому не зізналась про це. А Гейлі дискваліфікували.

– Яка ж ти мстива мала паскудниця! – криво всміхнувся Аарон.

– Я – пізня дитина, – розповідав потім Патрик. – Моїм батькам зараз уже за сімдесят років. Мама майже не ходить після другого інсульту. У батька хвора спина. Коли я ходив до школи дуже соромився віку батьків і казав всім, що вони мої бабуся і дідусь.

– Для чого? – здивувалась Скарлет.

– У всіх однолітків батьки були молодими, вони їздили на пікніки, грали у бейсбол щовесни, а мої були стомленими та хворобливими, – знітився Патрик. – Я соромився цього. І почуваюсь огидно, коли згадую про це.

– Мої батьки думають, що я зі школи мріяв бути актором, а насправді коли мене спитали, я сказав перше, що спало на думку, а потім соромився зізнатися і повірив у це.

Аарон і Скарлет розреготались, Патрик і Лів всміхнулись Адаму.

– Тобто, ти не любиш акторство? – здивувався Патрик. – Навіть трохи?

– Я полюбив його з часом, – знизав плечима Адам. – Бо це єдине, що в мене справді виходить. Тож, тепер так. А тоді, я просто не знав ким хочу бути і не хотів розчаровувати батьків. А коли дорослішав так і не придумав іншого варіанту.

– А я відчуваю, що хочу скинути тебе зі сходів, щоразу як бачу, Абрамс, бо ти страшенно нагадуєш мені Патришу, – відповів Аарон.

– Я навіть не знаю, як на це реагувати... – розгубилась вона.

– Ніяк. Просто завали, – знизав плечима він.

– Чудово, дякую, Харте! – нахмурилась Скарлет і раптом всміхнулась.

– Ну, а ти про себе, що розкажеш? – спитала Лів.

– А я люблю мюзикли, – знизала плечима вона.

– Ти? Мюзикли? – пирхнув Адам. – Оце так одкровення…

– Щороку, на початку літа, я переглядаю обидві частини «Mamma MIA!» і плачу наприкінці.

– Це так мило, – протягнула Лів. – Ніколи б не подумала…

– Ну, я теж не думала, що ти здатна порізати реквізит конкурентки перед виступом, але ось ми тут.

Лів розреготалась.

– І точно…

– Хіба не бачте? Ми точно герої «Клубу «Сніданок»»!

Всі поглянули на Адама спантеличено.

– Ну, дивіться... – зітхнув він. – Фільм почався з того, що на кожному висить ярлик, якому вони, нібито відповідають. Але під час перегляду ти розумієш, що це немає сенсу, бо всі вони люди, які можуть відчувати різні емоції. І ми так само. Тобто, кожен з нас буває недовірливим, імпульсивним, як Аарон…

– Можеш просто назвати його психом, – фиркнула Скарлет.

– Дякую, «сестричко», – салютував їй Аарон. – В божевільні ми будемо в сусідніх палатах, врахуй це.

– Кожен колись чекав визнання, як Лів, кожен в різні моменти вмикав мозок, як Патрик, кожен прагнув грати певну роль, як я, кожен грубіянив і користувався силою, як Скарлет. Ми всі різні, але нас об’єднала ця симуляція, – продовжував Адам. – І показала, що ми всі здатні робити одне і те ж, хоч і доволі різні, на перший погляд.

– І все ж, скотч ми тобі в руки не дамо, – відповіла Лів і всі зареготали.

Вони посиділи в машині ще кілька хвилин.

– Ходімо, – сказав Патрик, легенько штовхаючи Аарона, що сидів ближче до дверей. – Нам час виходити.

Аарон спантеличено штовхнув двері й вийшов.

– Таку машину розфігачила… – оглядав зім’ятий капот Адам.

Вони мовчки блукали кімнатою, втомлені та виснажені. Лів сиділа біля Аарона слухаючи, мабуть, достобіса цікаву розповідь про будову коду. Патрик знервовано міряв кроками кімнату. Адам тримався поруч зі Скарлет. Повітря було густе від електричного напруження – не лише через симуляцію, а й через щось невидиме, те, що повільно наростало між ними протягом всього цього хаосу. Скарлет стояла біля машини, схрестивши руки на грудях. Її погляд бігав по тінях, що лежали в дальньому кутку. Що чекати від нової симуляції? Коли це вже скінчиться?

– Сумуєш? – спитав її Адам, зупинившись поряд.

Вона кинула на нього короткий погляд.

– Радше напружена.

– Не варто, – зітхнув він. – Патрик розумний, він нас витягне.

Скарлет видихнула, криво всміхнувшись.

– Завжди така впевненість, ніби ти вже знаєш розв’язку.

– Не знаю, – зізнався він. – Але хочу вірити.

Їхні погляди перетнулись, і в ньому читалось більше, ніж будь-які слова могли б пояснити. Адам несвідомо ступив трохи ближче. Скарлет затамувала подих. А тоді, вся кімната затремтіла і підлога почала розпадатись на мілкі квадрати. Скарлет встигла лише скрикнути, коли симуляція розірвала землю під ними. Кімната розкололась, наче її хтось розірвав навпіл. Лів заверещала, Аарон підхопив її на руки, залізаючи на парапет попід стіною. Патрик скочив на зім’ятий капот, піднявши ноги. Адам зник у тіні хаосу, падаючи в порожнечу, а Скарлет відчула, як серце стислося. Вона впала біля краю провалля, очі гарячково шукали хоч найменший рух. Розум казав їй, що все скінчено.

Лів верескнула знову:

– Де Адам?

– Він провалився вниз, – похмуро кинув Аарон. – Патрику, ми можемо щось зробити?

– Ні, ні…Він не може просто так зникнути! – вглядаючись у темряву шепотіла Скарлет.

– Ми можемо спробувати знову відновити підлогу і перенести його, – почав був Аарон перетягуючи наплічник на перед, щоб дістати ноутбук.

– Ми вийшли зі стадії швидкого сну і підбираємось до завершення симуляції, – відповів Патрик. –Тут це не спрацює.

Кілька хвилин Скарлет стояла на місці, не знаючи, що робити. Шум у вухах змушував її дратуватись на голос будь-кого у кімнаті. Її бісили їх ідеї, бісили їх голоси і бісило те безсилля, яке вкривало кожного. Чисто теоретично, вона могла стрибнути за ним, як він зробив кілька кімнат тому, рятуючи її. Але тоді Аарон витяг усіх, переписавши код, зараз же не вийде нічого. Треба щось робити. Треба якось витягти його. Але як?

– Адаме! – крикнула вона. – Відгукнись!

Тиша. Всеохопна грьобана тиша. Як же вона це ненавиділа. Якого беня він підійшов ближче? Може, якби він стояв далі, може, якби не намагався розговорити її – не зник би?

– Думайте! – волала вона. – Як ще його можна витягти?

Аарон сполотнів, відірвавшись від монітора.

– Що? Що з твоєю харею? – сердилась Скарлет.

– Згідно зі сценарієм, у локації знайдено тільки чотири гравці, – він підняв очі на Скарлет. – Його…немає у кімнаті.

– Дідько... – зітхнув Патрик.

– Як таке можливо? – спитала Лів. – Він же не міг... Померти в симуляції, хіба не так?

– Бували випадки, коли робота мозку спинялась, – почав Патрик. – Їх потім реанімували, але…

– Але що, бляха?! – розгнівано крикнула Скарлет.

– Але нас сюди відправили, аби когось вбити, – закінчив Патрик. – Свідомо. Тож…

– Дідько… – Скарлет вдарила ногою колесо авто, відійшовши вбік.

– Абрамс… – почав був Аарон, зробивши крок.

– Я сама, – спинила його Лів.

Він поставив дівчину на шмат вцілілої підлоги і закрив кришку ноутбука, який до того тримав однією рукою.

Скарлет намагалась заспокоїтись, побачивши Лів, вона істерично засміялась:

– О, прошу, тільки без підбадьорливих промов. В печінках сидить ця хрінь!

– Мені теж, – відповіла вона. – Я просто хочу сказати, що зарано ховати його.

– Так, – кивнула Скарлет.

– Ми не знаємо де він. Можливо це черговий баг, бо, не кажи про це Аарону, але симуляція на мою думку…доволі тормознута.

Скарлет розреготалась.

– Тож тут чимало роботи для розробників, як думаєш?

– Так… – зітхнула Скарлет, намагаючись стримати сльози, що набрались в куточках очей. – Але де він? Куди він зник?

– Я не знаю, – зізналась Лів. – Але ми знайдемо його. А якщо ні – то рознесемо цю симуляцію на друзки і витягнемо його з того клятого костюма.

Скарлет зітхнула.

– З ним усе гаразд, – сказала Лів, торкнувшись її плеча.

– А якщо його мозок таки вимкнувся? – стурбовано спитала Скарлет.

– Ти можеш реанімувати його ніжним цілунком у щічку. Повір – цього буде досить.

– Це так очевидно? – пирхнула вона.

– Направду, у вас була та клята хімія ще на самому початку, тож це було справою часу, – знизала плечима вона.

Скарлет коротко кивнула.

– Якщо цей час є.

– Є, – запевнила її Лів. – Все буде гаразд. Треба зачекати.

Тиша нависла над кімнатою, вона була задушливою, обридливою, ненависною. Ніхто не рухався. Ніхто не говорив. Скарлет, Аарон і Лів здавались враженими, неначе нарешті припинили грати у зухвалі образи самих себе. Не було сенсу більше приховувати власний страх і хвилювання. Цих емоцій було забагато і, здавалось, вони переймають контроль. Скарлет стискала руки так, що гострі нігті впивались у шкіру. Її погляд втупився в провалля, де був Адам. І нічого. Ця безодня не мала жодного відгуку, жодного руху, лише порожнечу, яка починала здаватися тупим жартом, що висміював її невміння бути чесною із собою та іншими і карала за це.

А потім, ледь помітно, неначе спогад, що кольнув десь у скроні, і зник – щось змінилося. Спочатку ледь чутний хруст мілкого каміння під чоботами. Глибоко, у тіні хаосу, щось розірвало темряву, наче спалах світла. Знову звук, як у перекидного табло в аеропорті. Скарлет затримала дихання, серце вдарило різко і боляче, неначе переганяло не кров, а голки по жилах. З темряви раптом виповзла постать. Рухи були повільними, немов він пробирався крізь щось невидиме, важке, як густий туман.

Поступово тінь розсіялась і лишився тільки Адам. Він був задиханий, його плечі підіймались і опускались, кожен вдих здавався чимось надскладним. Розгублений, його очі пробігали по кімнаті, ніби шукаючи точку опори, точку реальності. Але він був живий. Скарлет встигла лише видихнути, перш ніж її емоції прорвались назовні. Гарячий спалах люті, (змішаної з полегшенням), страху, (що вкривав її з головою), і того болісного миттєвого усвідомлення, що хлопець загинув – руйнував всі залишки самоконтролю, який і так важко давався дівчині.

– Бляха! – вирвалося з її грудей, голос був хрипким від пережитого страху.

Адам кліпнув, зводячись на ноги.

– Що?

– Я думала ти вмер! – крикнула вона.

– А…Ой. Вибач, – розгублено кинув він.

В її голові щось зламалося – не від страху, а від напруги, яка наростала весь цей час. Вона різко ступила вперед, несвідомо скоротивши відстань настільки, що відчувала його дихання на своєму обличчі.

– Довбень! Йди до стіни, бо знову звалишся!

Адам здивовано моргнув, його погляд ніби зчитував кожен найменший рух її обличчя. Його думки плутались, чому вона так злиться? Чому він відчував жар у грудях від її слів, як від удару?

– Якщо ти думала, що я помер, хіба не мала скучити? – спитав раптом він.

Скарлет стиснула кулаки.

– Заціпся.

Адам нахилив голову, обвівши поглядом її очі, вуста, а тоді знову очі.

– Змусь мене.

Її губи стиснулись у тонку лінію. Очі, немов метали іскри. Їй хотілось зробити щось. Бодай щось, може дати підсрачника? Схопити за вухо? Вкусити? Випхати за двері? Та, ні, може сходити до психолога і пропрацювати прояви агресії?! Охолонь уже, Абрамс! Вона була розгнівана, бо хвилювалась. Бо думала, що його вже немає.

– Не спокушай, – похитала головою вона.

– Хто б казав, – зітхнув Адам, не відводячи від неї очей.

Аарон, спостерігаючи з відстані, закотив очі:

– Агов! Винайміть собі кімнату!

Скарлет роздратовано зітхнула.

– Так, зараз сходимо в сусідню ілюзію і винаймемо!

Адам усміхнувся їй, не в змозі втриматись.

– Чого ти зла? – спитав він.

Аарон розсміявся:

– Бо вона хвилювалась за тебе.

Скарлет кинула на хлопця вбивчий погляд і той підняв руки в захисному жесті.

Адам замовк, його погляд ковзнув по Скарлет, яка здавалась такою ж розгніваною.

– Що, справді? – здивувався він.

– Еге ж, не думав, що вона вміє, – гиготів Аарон.

Адам повільно підняв погляд на хлопця.

– Ну, не всі ж хвилюються виключно про себе,– закотив очі Адам, відповідаючи хлопцю.

Скарлет різко кинула погляд на Адама, вона здійняла підборіддя і примружила очі. Ці слова щось змінили. Її погляд став гострим, але був у ньому якийсь проблиск, який Адам ніяк не міг розшифрувати, але чомусь всім тілом пробігло поколювання, неначе від статичної електрики. Вона дивилася на нього так, наче намагалася вирішити рівняння, яке ніколи не мало правильної відповіді. Він відчував цей погляд на собі, і раптом все всередині неначе обірвалось. Відчуття неначе він з’їжджав на гірках з висоти різким спуском. Напруга. Адреналін. Невизначеність. Раптове тепло. Бажання. Втрата реальності, неначе нікого поруч більше не було. Тільки великі сірі очі, що гіпнотизували його. Він не помітив, як її пальці стисли його сорочку. Не помітив у який момент її губи торкнулись його, чи коли він сам міцно притиснув її до себе, провівши великим пальцем по її щоці. Цей поцілунок не був запланованим. Але він був невідворотним. Їхні губи торкнулись сміливо, неначе вони робили це безліч разів, неначе вони знали одне одного і просто вітались знову. Серце вистрибувало з грудей, все тіло і мозок потребували, щоб ця мить продовжувалась і не закінчувалась ніколи.

– Так, і ви обоє мені це щойно дове… О-оу! Так тримати, чуваки! –крикнув Аарон.

Адам вже і забув, про що вони говорили до цього поцілунку, тож просто показав непристойний жест Аарону, не відриваючись від Скарлет. Та вона відступила першою, відірвавшись від нього так різко, що хлопець аж похитнувся вперед. Попри очікування Адама, (який був певен, що як тільки до Скарлет повернеться холодний розум – вона пошкодує про цей крок), вона на диво не була налякана, але її дихання залишалось прискореним. Хоч сама вона і була дещо насторожена. Вона дивилася на нього, ніби шукаючи пояснення.

– Я не певна, що це гарна ідея, – сповістила вона, досі намагаючись вирівняти дихання.

Адам провів рукою по потилиці, його пальці несвідомо заплутались у волоссі.

– Я теж не певен, – зізнався він.

– Ми ж до пуття і не спілкувались, – хитала головою Скарлет, зробивши крок вбік.

– Мені здається, ми дізнались одне про одного значно більше за інших людей, – шукаючи її очі, які вона чомусь ховала від нього, відповів Адам.

Скарлет відвернулась, склавши руки на грудях.

– Але ти… і твоя дівчина… – тихо почала вона.

Адам мовчав секунду.

– Це все дуже складно, – опустив очі він.

Скарлет повернулась до нього через плече.

– Ти не готовий до цього.

– Я не знаю, чи готовий, – зізнався він. – Справді не знаю. Але я хочу дізнатись. – він зробив крок до неї. – Я хочу, щоб ми більше проводили час поза цього всього бедламу. Можливо, з часом ми…

Скарлет похитала головою, ледь всміхнувшись.

– Можливо.

– То ти згодна?

Вона знову похитала головою, чим викликала хвилювання Адама.

– Для початку треба вижити.

Адам видихає з усмішкою.

– І якщо ми все ж виживемо…

Скарлет відступила на крок.

– Тоді ми дізнаємось, ким стали насправді і що з того вийде, – рівним тоном відповіла вона, віддаляючись.

Лів стиснула її в обіймах.

– Я так рада! Ви такі гарні разом.

– Наступні! – крикнула вона, виразно глянувши на Аарона.

– Я тебе ненавиджу, Арамс! – закотив очі він.

– Про що це ти? – не зрозуміла Лів.

– Ні про що, – бурмотів Аарон.

– Скоро побачиш, – одночасно з ним відповіла Скарлет і зловтішно всміхнулась.

Кімната вже повністю відновилась і була напівтемною, ближче до виходу було помітно тільки обриси кількох людей, що мовчки стояли.

– Що це? – спитала Скарлет, вирівнявшись. – Фінальний бос?

– Радше дзеркало, – знизав плечима Патрик. – Аароне, дай-но мені свій ноут.

– Перепрошую? – не зрозуміла Лів, спостерігаючи, як Аарон передає наплічник Патрику.

– Останній бій симуляції – це сутичка з тією версією себе, яка зайшла до сюди на початку, – пояснював Патрик.

– То мені треба розквасити собі писок, щоб вийти з цієї божевільні? – спитала Скарлет.

– Останній бій, у значенні остання бойова частина симуляції, – відповів Патрик. – Завдання на ній не закінчаться, до виходу ще доведеться почекати.

– Йосип драний, як же я ненавиджу сценарюг! – гаркнула Скарлет.

– Вибач, – знітився Патрик, опустивши очі.

– Не тебе, ти – свій пацан. Але написав ти дичину. Серйозно, я відгамселю тебе, коли виберусь звідси!

– Домовились, – всміхнувся Патрик. – А поки направ цю агресію до себе.

Темрява навколо поступово розсіювалась, і от, всі вони стояли лицем до лиця з...Самими собою. Ті ж очі, риси, та ж постава, тим не менш, відчувалось щось штучне у побаченому. Їхні копії стояли нерухомо, щось змінилось у їх поглядах. П’ятірка, що йшла до виходу відрізнялась від тої, яка щойно увійшла. Вони все ще відчували біль, але робили кроки до покращення власного становища. Очі тих, що були лише на старті, мали характерний відблиск прихованого страху, відчуття провини, що пронизує, пробирає до кісток, провина трансформувалась у їх гнів, егоїзм, гордість, прагнення до самознищення. Зоровий контакт з ними, змушував згадати все, що вони намагалися забути. Все, що викликало сором. Ті версії їх, на початку симуляції, це те, чого кожен з них насправді соромився. Знервованість, розгубленість, гнів, пиха, що приховували рани, які ще не загоїлися.

Адам стояв в іншому куті кімнати, дивлячись на себе самого. Той погляд, сповнений страху перед невідомістю, доводив його до сказу, як та сама нерішучість, яка змушувала його ставити питання замість того, щоб діяти.

– Що зараз, Адаме? Кинеш дурнуватий жарт, щоб розрядити обстановку? – спитала ілюзія.

– Для чого? – спитав він.

– Як, для чого? Щоб все було легше і приємніше.

– Що ж тут у біса легкого?

– О, так. Твоя любов до всього складного і загадкового. Розумію, чому ти запав на неї, – кивнувши на Скарлет, що була занурена у бій із собою, сказала ілюзія Адама.

– Припини це.

– Ти ж розумієш, що нічого не вийде? Ти принесеш їй тільки страждання, а їй їх, повір, і так вистачає.

– Припини.

– Чого? Бо ти не любиш правду? Бо ховаєшся за дурнуватим оптимізмом? Адаме…Думаєш, я не знаю, що за думки в тій голові? Ти думаєш, що після симуляції ви зблизитесь і ти матимеш змогу пізнати її, що вона вилікує твоє розбите серце і ти знову будеш щасливим, хіба ні? Ти думаєш, що ви пасуєте одне одному, що у вас є майбутнє. Але відкрию секрет: навіть якщо, вона коли-небудь розгляне таку можливість – ти травмований і не готовий до стосунків.

– Замовкни!

– Ти шукатимеш її у новій дівчині. Ким би вона не стала. Ти шукатимеш найменші подібності: колір волосся, усмішку, улюблене кіно, ти звертатимеш увагу чи встають вони у той самий час, чи їдять вони однаковий сніданок, з яких чашок п’ють каву, порівнюватимеш їх у ліжку…Ти шукатимеш Кортні, Адаме, бо не забув її. І не забудеш ніколи, навіть, коли біль стихне. Тож, ким би не стала нова дівчина, Скарлет чи якась інша – ти занапастиш її. Чи заслуговує вона на це? Як думаєш?

Лів зробила крок вперед, але її тіньова копія віддзеркалила рухи, немов насміхаючись.

– Що сталось, принцесо? Знову хтось неочікувано не впав до твоїх ніг?

– Заціпся.

– В мене волосся збилось?

– Поправити тобі зачіску?- замахнувшись, спитала Лів.

Її ілюзорна версія розреготалась, зробивши кілька кроків довкола.

– Думаєш, бодай комусь із них усіх ти потрібна? Думаєш вони підтримуватимуть зв’язок із тобою? Ти найдратівливіша з них усіх. Ти не потрібна їм. Змирися з тим, що ніхто тебе ніколи не любитиме. Бо ти – ніщо.

– Це якась чергова психологічна пастка? – шипить Скарлет, стискаючи кулаки. Її версія не рухалась, але вираз обличчя неначе кричав: "Ти не готова." – Ну?! Нападай, чого стоїш?! Я б вже давно напала!

Інша Скарлет кинула на свою версію насмішкуватий погляд.

– Ну, звісно ти б напала, – вона зробила крок. – Така зухвала…Зі своєю дурнуватою лопатою… – ще крок. – Думаєш, ти маєш майбутнє? Ти і той красунчик? – кинувши погляд на Адама, спитала вона. – Він кохає мертву дівчину, люба, не хочу руйнувати рожевих мрій, але ти ніколи її йому не заміниш.

– Не переводь стрілки, – фиркнула реальна Скарлет. – Не засмучуй мене тим, що вмієш тільки патякати. Бийся.

– Битись? З тобою? – вона розреготалась. – Тобі й так дісталось, хіба ні? Вся така зла, плюєшся на всіх, відштовхуєш кожного, хто робить щось не за твоїм планом, а тоді йдеш, вибиваючи двері з ноги. Ти – ходяче кліше. Навіть прикро, що я маю з тобою бодай щось спільне.

– Добре. Бо ти не маєш, – Скарлет крикнула і вдаривши лопатою саму себе, похитнулась від болю. В її голові запаморочилось.

– Ой, наш розумник тобі не сказав? Ти б’єшся із собою, отже і болітиме тобі, – інша Скарлет вдарила свою реальну версію з кулака по щелепі.

Скарлет клацнула зубами, вібруючий біль пронісся нижньою щелепою, зникаючи ближче до скронь.

Адам опустив очі.

– Ні, – він поглянув на Скарлет, яка щойно вдарила саму себе у щелепу і похитнулась від болю. – Ні, вона не заслуговує.

– Ото ж і воно, Адаме. Просто здайся і забудь про неї. Не роби боляче ще одній жінці, якої ніколи не був гідний.

Перший удар своїй ілюзорній версії наніс Патрик, він зробив це із точністю і люттю, якої не вистачало йому в першій фазі симуляції. Його дзеркальна версія ухилялась, але не атакувала, отримуючи удари. Патрик вдарив знову і похитнувся, відчуваючи кров на язиці.

– Ну, ніхріна собі! – гаркнув Аарон. – Слухай, якщо я тебе коли-небудь діставав…

– Справді? – фиркнула Лів, відхиливши корпус назад, коли її версія кинулась, щоб завдавати удару. – Коли-небудь?

Дзеркальна версія Адама не поспішала атакувати. Двійник просто спостерігав, вичікуючи, а тоді зробив підступний рух, що змусив Адама вагатися.

– Можеш не слухати мене. Але ти знаєш, що я маю рацію, – каже він, нахиляючи голову.

Адам стиснув щелепи. Він знав, що це не просто ворог. Він – уособлення його власних сумнівів. І мабуть, тому є таким небезпечним. Адам кинувся вперед, намагаючись вдарити, але дзеркальна версія ухилилась надто легко, немов передбачаючи кожен рух. Тоді Адам змінив тактику. Він розслабився, припинивши йти напролом.

– Так. Ти маєш рацію.

Двійник самовдоволено всміхнувся.

– Але я приймаю своє минуле, визнаю свої страхи, – він перевів погляд на Скарлет. – І я працюватиму задля свого майбутнього. І не дозволю страхам минулого керувати мною.

Тоді Адам зробив крок вперед, нарешті завдавши удар, його копія не ухилялась. Вона розсипалась у повітрі, ніби нарешті втратила владу над ним.

Скарлет схопила лопату і з криком мчала на свою копію, пригвинтивши її до стіни лезом. Лопата впилась у живіт ілюзії, така сама рана змочила футболку самої Скарлет. Задихаючись, вона впала, кров хлинула з її рота.

– Ти боїшся! – хрипіла її ілюзія, притиснута до стіни, кров цівкою стікала з кутиків губ.

– Ні. Ти – мій страх. І тобі час йти до біса!

– Ти помираєш.

– Скарлет! – крикнув Адам.

– Мені ще рано, – прохрипіла вона, звернувшись до своєї ілюзії, яка розпадалась. – Але ти помреш тут.

Аарон бачив свого двійника і відчував, як все тіло стискається. Він не просто боявся – він злився. Злився на себе тодішнього, того, хто був слабким, хто боявся брати на себе відповідальність. Його копія дивилась на нього з глузливо всміхаючись.

– Ти думаєш, що змінився? Ти просто вдаєш, що тобі байдуже, – голос звучав надто знайомо, надто болюче.

– Досить патякати.

– Бо ти не мастак вести бесіди? Не дивно, що краля-інтелектуалка верне від тебе свого кирпатого носика.

– Та закрий ти рота вже!

Аарон атакував швидко, жорстко, майже безконтрольно. Але щоразу його двійник ухилявся, немов насміхаючись.

– Де твої перемоги, Лів? Що ти здобула крім повного розчарування? – шипіла на неї її ілюзія.

– Я здобула досвід.

Ілюзія розреготалась.

– І нащо той досвід? На поличку поставити?

– Я не боюсь невдачі. І це – наша з тобою відмінність. Я не боюся тебе, – вона розвела руки. – Ну ж бо, вперед. Знищ мене, якщо хочеш. Але я не робитиму цього своїми руками.

Ілюзорна версія застигла, не розуміючи, що робити далі. А потім, зробивши один непевний крок, просто розсіялась, зникнувши повністю.

Після чергового удару, Патрик зустрів власний погляд без страху – і його версія відступила, врешті розчиняючись у темряві. Його бій був повністю позбавлений слів, його ілюзорна версія стійко витримувала кожен удар, не завдавши жодного у відповідь. А тоді, гідно прийнявши поразку – зникла.

– Мені байдуже, що ти думаєш, – нарешті каже Аарон, його голос був рівний та спокійний.

– Ні, це не так, – хитала головою ілюзія. – Бо я чи не єдиний, чия думка для тебе важлива. – він всівся на підлозі поруч із своєю реальною версією. – Скажи чесно: невже ти повірив у те, що такі як ми заслуговуємо на нормальне життя? Я відмовляюсь вірити, що проходження симуляції зробило з тебе розмазню без тіні інтелекту!

Аарон мовчав.

– Відповідай мені! Як ти можеш думати, що ти маєш право на щасливий кінець? На дівчину, яка дивиться на тебе не як на об’єкт для знущань чи п’яного сексу на одну ніч? Що ти зробив, щоб мати це? Я скажу тобі: нічого! Ти ніколи нічого не робиш, просто сидиш на клятій шафі, доки твого друга вбивають, ховаєшся у комірчині, доки твою сестру роздягають і лапають, а коли вона знаходить сили втекти їй мозок вистрілюють з макітри! Ти – лінивий спостерігач. Все проходить повз тебе, – ілюзія зірвалась на крик. – Не кажи мені що коротка симуляція вправила тобі мозок, бо це маячня! Нема спасіння для такого, як ти, його просто не існує!

– Це те, чого ти не можеш пробачити собі? – спокійно відповів Аарон. – Що ти був дитиною, яка боялась обставин і не змогла всіх врятувати? Тепер ти думаєш, що втратив шанс на нормальне життя?

Ілюзія застигла.

– Нехай так, – кивнув Аарон. – Я приймаю це, я – це ти. Я був у цій шкурі. Я жив вісімнадцять років із почуттям провини. І не збираюсь вибачатись перед собою за те, що мені нарешті стало легше. Хочеш знущатись? Давай, вперед і з піснею, а я втомився слухати цю браваду. Бо я знаю тебе занадто добре, щоб розуміти, що за нею пустка, здоровезна діра в грудях, яку ти маскуєш вічною ненавистю до всіх. І знаєш, що? Мене це дістало. Я хочу жити без цього. Ти – гірша версія мене.

– А ти, значить краща? – насмішкувато спитав він.

– Може ще ні, – знизав плечима Аарон. – Але стану. Без тебе.

Усмішка повільно зникла з обличчя двійника, і вперше вираз його обличчя виражав невпевненість і спантеличення. Аарон подався вперед, але не з метою атакувати, а виключно для того, щоб подивитися прямо у очі самого себе. Себе з минулого. І цього було достатньо. Його двійник схилив голову і нарешті зник.

Патрик відкрив ноутбук і почав щось завзято тарабанити по клавіатурі. Кімната довкола змінилась. Почувся знайомий голос Амелії Стамп.

– Вітаю, гравці.

– Ах ти ж стерво паршиве! – кинулась до неї Скарлет.

– Скарлет, стій! – попередив Патрик. – Це не вона, це – просто частина ілюзії.

– Та начхати! – фиркнула вона, вдаривши Амелію лопатою по скроні. Ілюзія не ворухнулась.

– Дідько…

Патрик продовжував щось друкувати.

– Вітаю з успішним проходженням симуляції. Ваша праця є неоціненним вкладом у майбутнє нашої компанії. Перш ніж ми продовжимо, я б хотіла розповісти вам для чого вас було зібрано тут.

– Закрий ротяку! – гаркнув Аарон.

Ілюзія продовжувала, не реагуючи на хлопця.

– Вас п’ятьох було ретельно відібрано з-поміж інших кандидатів. Окрім блискучих знань у сферах вашої роботи, всі ви мали гіркий життєвий досвід. Впевнена, в ході симуляції ви усвідомили, що маєте певний чинник, що об’єднує всіх вас: ви пережили смерть близьких, яка вплинула на вас. Таке потрясіння змінює людину і її світогляд, порушує безліч екзистенційних питань. Спричиняє безпрецедентні реакції мозку, які ми і досліджуємо. Дані, які отримала компанія після вашого тестування є унікальними і безцінними для подальших інновацій у сфері аналізу, стимуляції, а можливо і контролю мозку та нервової системи людини. Ми вдячні вам за пройдений шлях і пишаємось, що ви є частиною нашої компанії. Двері до виходу із поточної симуляції, наразі відкриті чотирьом із вас.

Вона вказала рукою на чотири круглі платформи з підсвіткою, що розташовувались біля стіни.

– Ти ж казав ми йдемо альтернативним сюжетом? – спитала Лів.

– Так. Але є певні точки, з яких звернути не вийде навіть альтернативним сюжетом. Скарлет, Лів, Адам, Ідіть вперед і станьте на кола. Симуляція не продовжиться, доки всі чотири кола не займуть. Це привідкриє нам двері до виходу. Аароне, підійди до мене на хвильку.

Всі слухняно рушили за вказівками Патрика. Аарон присів навпочіпки біля нього і ввів кілька речень коду у ноутбук, що лежав на колінах Патрика.

– Готово, – промовив він.

– Гаразд, – кивнув Патрик. – Тепер, біжи, ставай, на коло і промов команду.

Аарон не поспішав йти, кинувши на Патрика стурбований погляд.

– Йди, давай!

– Патрику…

– Йди, кажу!

Аарон повільно розвернувся і пішов до Лів та Адама, що вже зайняли свої кола, поруч зі Скарлет. Тиша була такою ж густою і всеосяжною, як і темрява, що крала весь простір довкола. Скарлет відчувала її шкірою. Вона ввібралася в кожен нерв, кожну дрібницю, породжуючи усвідомлення, що щось пішло не так.

– А де Патрик? – спитала вона, відчуваючи, як всередині щось стискається.

– Він має ще дещо завершити, – коротко відповів Аарон. – Сказав стояти тут.

Скарлет нахмурилася. Щось у цьому поясненні було неправильне. Вона не мала стояти і просто чекати. Вона зіскочила зі свого кола, і ноги вже самі несли її назад, до тієї точки, що тепер видавалася їй небезпечною.

– Патрику?! – покликала вона, вдивляючись у його обличчя, на яке екран ноутбука відкидав мерехтливе сяйво. – Чому ти тут? Треба йти!

– Я… Скоро буду, – кивнув він, не відриваючи погляду від екрана.

Щось було не так. Скарлет сповільнилась, нахмурила брови, а потім присіла поруч, торкнувшись долонями холодної поверхні підлоги.

– Патрику?

Він продовжував щось друкувати, уникаючи її погляду, але від неї не приховалось тремтіння його пальців, яке вже точно не було випадковим.

– Патрику. Говори зі мною.

Він підняв на неї очі. Цей погляд був розгубленим. Скарлет відчула, як її нутро стиснулось у лещатах, але вона змусила себе не виказати цього.

– Я… – почав він.

– Що? – насмішкувато кинула вона. – Важко брехати, коли дивишся в очі?

Його губи смикнулися у слабкій, майже вибачливій усмішці.

– В твої? Страшенно важко.

Скарлет опустила очі, продовжуючи боротись із болючим усвідомленням. Вона знала це ще давно, але гнала цю думку, засовуючи її глибоко в підсвідомість.

– Шансу вибратись звідси всім нам не було від початку? – тихо спитала вона.

Патрик знову всміхнувся. А потім нахилився вперед і швидко чмокнув її в щоку. Скарлет знову відчула те стиснення у грудях, їй стало раптом дуже важко дихати.

– Не підлизуйся, – тремтячим голосом прохрипіла вона. – Говори.

Він похитав головою.

– Ти знав?

– Звісно я знав, Скарлет! – зітхнув він. – Я писав цю хрінь.

Ці слова розірвали щось у ній.

– І ти одразу вирішив…

– Що це буду я? – він мало не пирхнув зі сміху. – А як ти думала? Я підписав вас всіх на проходження цього пекла. Хто, як не я?

Її губи здригнулися.

– Може… Може, ми б могли якось… – її голос став хрипким, затиснутим спробою стримати сльози, які вже стояли в очах.

Патрик м’яко похитав головою.

– Нічого не вдієш. Але вас я витягну, – запевнив він, подавшись вперед. – Дійте чітко за вказівками Аарона, він знає, що робити.

– Давно він знає?

– Ще із серверної.

– І мовчав, падло…

– Бо я попросив нічого не казати.

Скарлет коротко видихнула.

– То… – її голос зірвався. –Ти не з нами?

Він дивився на неї спокійно, майже з ніжністю.

– Схоже, що ні.

Патрик провів рукою по її щоці.

– Але ж ти ще тут… – її пальці несвідомо торкнулися його плеча. – Як?

Він всміхнувся, вже слабко.

– Мій мозок вмиратиме ще хвилину. Органи вже відмовили, – він кинув швидкий погляд на екран. – Йдіть. Ви на фінішній прямій.

Скарлет похитала головою, не дозволяючи цьому бути реальністю.

– Я не кину тебе тут.

– Я вже мертвий, Скарлет.

Ці слова були немов удар, позбавляли дихання, Скарлет не змогла стримати тремтіння в грудях, горло стисло від ридань і вона здригнулась, закривши руками обличчя.

– Я ніколи тобі цього не пробачу, – прошепотіла вона.

Патрик потягнувся до неї й міцно обійняв. Вона не відштовхнула його, а обвила його руками і заплакала йому в плече.

– Так не мало бути.

– Але так сталось, – знизав плечима він. – І я радий, що був з вами якийсь час.

Скарлет віддихалась, змушуючи себе бути сильнішою, ніж хотілось.

– Дякую тобі. За все.

– Не будь милою, Скарлет. Тобі не личить. Ти обіцяла відгамселити мене, як виберешся.

– Ти не заслужив на це, – ігноруючи жарт, зітхнула вона.

Він похитав головою, посміхаючись.

– Ніхто з нас не заслужив, – погодився Патрик, погладивши її по спині. – Але саме я написав цей дурнуватий сценарій. І мені шкода.

Вона видихнула.

– Що ми можемо зробити?

– Знайдіть мій телефон, – він взяв її за плечі, змушуючи дивитись йому прямо в очі. – Код простий – від 6 до 1. Знайдіть файл, назву одразу впізнаєте, Аарон швидко зламає пароль. Перегляньте його всі. Оприлюдніть. Це важливо.

– Обіцяю.

Патрик повільно кивнув.

– І, Скарлет… – розгублено почав він. – Навідай моїх батьків. Розкажи їм… В телефоні є адреса. Будь ласка.

Вона задихалась від сліз, але кивнула.

– Звісно, Патрику.

Його погляд залишався ніжним.

– Мені шкода, що я не встиг з вами всіма познайомитись. Мені здається, ми б знайшли спільну мову.

Скарлет ковтнула клубок у горлі.

– Так… Ми б знайшли.

Вона не хотіла його лишати, Патрик немов відчував це, він стиснув її руки, уважно поглянувши в її очі.

– Все буде гаразд, – запевнив він. – Біжи. Нехай це все буде не марним.

Скарлет обійняла його ще раз, міцно, до болю. А потім побігла до свого кола. Не озираючись.

– А де Патрик? – спитала Лів.

– Він… – Скарлет знову заплакала.

Аарон взяв її за руку коротко кивнувши.

– Я не розумію, стійте! Патрику! – крикнула Лів.

– Ми що, його тут кинемо? – здивувався Адам.

Гуркіт звідусіль водночас, змусив кожного затулити вуха.

– Що це ще бляха таке?!

– Він написав сценарій до протоколу. Зараз ми маємо запустити команду і вийти звідси до альтернативного виходу! – перекрикуючи шум сповістив Аарон.

– Яке слово він заклав до команди?

– У нашому клубі підбитий… – почав Аарон.

– Катафалк! – усвідомивши таку очевидну відповідь, одноголосно підхопили інші.

Стіна перед ними зникла, змінивши великими дзеркальними дверима із приємною зеленою табличкою «Вихід». Лів уже сіпнулась побігти до них, коли Аарон крикнув.

– Направо!

Всі поглянули в правий бік, де були непримітні вузенькі дверцята без жодних написів.

– Чому саме туди? – не зрозумів Адам.

– Бо заради цього ми шукали кляту серверну, – бурмотів Аарон. – Ходімо.

Всі по черзі зіскочили зі своїх кіл і побігли в напрямку дверей. Аарон відчинив їх і зайшов всередину, сівши на підлогу. Кімнатка була маленькою, нагадувала якусь комірчину для проявлення фото-плівок, із неприємним червоним світлом і задушливою атмосферою закритого малого простору і відсутності вікон.

– Що це за місце? – спитала Скарлет, всівшись ближче до дверей.

– Альтернативний передпокій. Цю кімнату ми розробили з Патриком у серверній. Це наш люфт. Ми маємо 15 хвилин фори до офіційного завершення симуляції.

– Але нащо? – не розуміла Лів. – Двері ж були там!

– Це їх двері. Там вони нас і чекатимуть. А ці необхідні для того, щоб ми прокинулись раніше зазначеного часу і були готові до приходу всіх тих виродків, що чекають на нас. Патрик знайшов спосіб обіграти їх.

– Але ми все одно зіграли у їх кляту гру. Один з нас мертвий, – зітхнула Скарлет, яка тільки нещодавно припинила плакати.

– Не зовсім так, – відповів Аарон. – Ми відійшли від лінії сюжету і створили свою.

– Не смій казати, що смерть Патрика нічого не змінила, бо вона змінила, бляха все! – процідила крізь зуби Скарлет.

– Звісно... – спокійно відповів Аарон. – Його самопожертва дала нам шанс нагнути цю чортову систему. Бо слово це команда, а вона в свою чергу запускає певний дуже важливий процес.

– Процес? – перепитав Адам.

Все довко